4. Батько, який приймає  

Йосиф прийняв Марію без попередніх умов, повірив ангелові. «Шляхетність його серця така, що закон підпорядковує любові; і сьогодні у світі, в якому психологічне, вербальне й фізичне насильство над жінкою явне, Йосиф показує себе мужчиною, який шанує, який делікатний, бо, хоча не має всієї інформації, заступається за добрим іменем, гідністю й життям Марії. І в сумнівах – як поступити краще – Бог допомагає йому в виборі, просвітлюючи його осуд» [1]. 

Дуже часто в нашому житті трапляються події, значення яких не розуміємо. Наша перша реакція в багатьох випадках – розчарування і бунт. Йосиф відкладає набік свої судження і дозволяє подіям, які йому здаються таємничими, розвиватися, акцептує їх, бере на себе відповідальність і погоджується зі своїм життям. Якщо не погодимося зі своїм життям, то не зможемо йти вперед, бо завжди будемо в’язнями своїх очікувань і розчарувань, які йдуть за ними. 

Духовне життя Йосифа – це не дорога, яка пояснює, а дорога, яка приймає. Тільки таке прийняття, таке примирення дає нам можливість відчути більшу історію, глибше значення. Здається, ніби це відлуння відповіді Іова на спокушання дружини збунтуватися проти всього зла, яке він зазнав: «Приймали ми добро від Бога, а лиха то й не приймати?» (Іова 2, 10). 

Йосиф – людина, що не відмовляється пасивно. Він – активний, відважний і сильний учасник. Акцептація – це спосіб, у який в нашому житті проявляється мужність – дар Святого Духа. Тільки Господь може дати нам силу прийняти життя таким, яким воно є, прийняти протиріччя, несподіванки і розчарування нашого існування. 

Прихід у світ Ісуса – це дар Отця, щоби кожна людина змогла примиритися із дійсністю свого життя, навіть якщо не розуміє його повністю. 

Як Бог сказав нашому святому: «Йосифе, сину Давида, не бійсь» (Мт. 1, 20), так само, як здається, говорить і нам: «Не бійтеся!». Потрібно відкласти набік гнів і розчарування і зробити місце – без великих зречень, але з сильною надією – тому, чого ми не вибирали, але воно існує. У такий спосіб акцептація життя вводить нас у розуміння прихованого значення. Життя кожної людини може дивовижно початися заново, якщо наберемося відваги жити згідно з Євангелієм. І не має значення, що все виглядає погано і дещо в житті вже не можна змінити. Бог може вчинити так, що квіти проростуть між камінням. Навіть якщо сумління нам у чомусь дорікає, то Він «більший, ніж наше серце, і він усе знає» (1 Йо. 3, 20). 

Знову повертається християнський реалізм, який не відкидає те, що існує. У своїй таємничій незводимості й складності дійсність носить сенс існування з його світлими й темними сторонами. І тому апостол Павло стверджує: «Ми знаємо, що тим, які люблять Бога, - покликаним за його постановою, усе співдіє на добро» (Рим. 8, 28). А св. Августин додає: «Навіть і те, що називаємо злом (etiam illud quod malum dicitur)» [2]. У такій глобальній перспективі віра надає сенс усім радісним і сумним подіям. 

І тому ми далекі від мислення, що вірити означає знайти легкі рішення, які втішають. Віра, якої нас учив Ісус, у свою чергу, є вірою, яку бачимо в св. Йосифа, який не шукав прямих доріг, а «з відкритими очима» ставав перед дійсністю і брав за неї особисту відповідальність. 

Акцептація Йосифа заохочує нас приймати інших такими, якими вони є, без винятків, надаючи перевагу найслабшим, бо Бог вибирає слабке (див. 1 Кор. 1, 27), Бог – «Сиротам батько він і суддя удовам» (Пс. 68, 6), і наказує нам любити чужинця [3]. Гадаю, що Ісус взяв постави Йосифа як взірець для притч про блудного сина і милосердного батька (див. Лк. 15, 11-32).