У ПОШУКАХ ЧОРНИХ ДІР...   

Кілька днів тому довелось проходити пізнім вечором однією з центральних вулиць Риму, яка веде через Римський форум у напрямку Колізею. Там, як і завжди пізніми суботніми вечорами, на тому ж самому місці, під ліхтарем поруч із монументом одному з римських імператорів, той самий гітарист, із кучерявим волоссям і видовженим та успішно загнутим носом, у чорній шкіряній курточці, - як і годиться усім шукачам свободи та трансцендентних пригод сімдесятих-вісімдесятих років минулого століття, - із усмішкою та великим задоволенням награвав на півпорожній вулиці класику року. Як на мене, якісно. Обабіч, над зношеними кам'яними залишками древньої цивілізації яскраво мерехтіли зорі. Панорама архаїчності, оповитої темрявою та підсвітленої ліхтарями й мерехтінням зір, приваблювала втомлений за день погляд, причаровувала думки та несміливі вже у такій порі здогади. І, мабуть, не стільки вже й хотілось розуміти цю зоряно-архітектурну еклектику, скільки просто розтворитись поглядом і думкою в спогляданні дивовижної краси нічного неба. Під звуки спокійного та якісного року… 

А Всесвіт мерехтів зорями… Те, що на сьогоднішній день вдалось досягнути людському погляду за допомогою надзвичайно вдосконалених за останні десятиліття технічних засобів, простяглось, як стверджують учені, лише на якихось 16 000 000 000 000 000 000 000 000 км. І це лише та часточка Всесвіту, яка сьогодні піддається людській цікавості та доступна дослідженням, так звана метагалактика, що нараховує кілька мільярдів галактик. Наша ж – Чумацький Шлях – радіусом у 40 000 000 000 000 000 000 000 км., одна з них, зовсім пересічна громадянка мультигалактичної спільноти, що налічує близько ста мільярдів зірочок, серед яких і наше Сонце. А найвіддаленішим від нас астрономічним об’єктом, зареєстрованим станом на жовтень 2010 року, вважається така собі галактика з недуже романтичним іменем UDFy-38135539, відстань до якої від нашої рідної Землі становить усього лиш 13 мільярдів світлових років. Це і є відомий нам на сьогоднішній день вік Всесвіту. Але я не про це… 

Десь там, у незбагненному для людського розуміння безмежжі нашого чудернацького Всесвіту з його викривленим просторо-часом і яскравими, теж не до кінця досяжними для людського інтелекту зоряними спецефектами, мешкають вони – чорні діри. Утворені внаслідок колапсу велетенських зір і спровокованою таким явищем швидкістю простору, що завдяки надпотужній гравітації перевищую швидкість світла, вони невпинно та ненаситно поглинають оточуючий їх простір і час, із космічним пилом, газами та цілими галактиками, які потрапляючи в таку шалену апокаліптичну круговерть, безповоротно поринають у безодню мороку та небуття. Навіть світло зникає в таємничій темряві неіснування, спричиненій невгамовною кручією дірки в безмежних обширах простору-часу. І Всесвіт елегантно витанцьовує у невпинному леті творчої експресії, спритно прогинається, флексує, кружляє у космічному вальсі, поринаючи місцями у бездонні провалля чорних дір. Але мало хто з нас відчуває ритми цього танцю і переймається долею поглинутих якоюсь чорною дірою простору та часу. Навіть маленька дірка у нашому одязі, часом, завдає нам значно більше неспокою та заставляє відчувати куди більше незручності. І самі шалені ритми космічних симфоній не перешкоджають довгоносому гітаристу з сімдесятих-вісімдесятих років минулого століття насолоджуватись власною музикою у тьмяному світлі ліхтаря під монументом одному з римських імператорів. Та і я зрештою не про це… 

Внутрішній світ людини величчю своєї духовної краси мало чим, мабуть, поступається фантастично складній дійсності космосу. Там свої закони, свій простір і свій час, там дійсність духа намагається реалізуватись у майже монолітному сплетінні душевного й тілесного в шедеври небаченої краси. У глибинах нашого серця спалахують зорі, кружляють по своїх орбітах навколо центру нашої особистості планети чиєїсь присутності. Наш внутрішній світ має сльози і здатний плакати, а може також простою щирою усмішкою випромінювати просту та щиру радість. Трапляється й так, що в ньому, як і в метагалактичних обширах, вигорають, охолоджуються й помирають від онтологічної простуди великі та яскраві зорі, колапсують потужними ранами в непроглядну темряву підсвідомого й несамовитим вихором намагаються втамувати біль утвореної порожнечі. Вони здатні безжалісно поглинати та випльовувати в небуття наші життєві сили, трансформувати всю нашу енергію в фатальну беззмістовність, нівечити нашу сонячну дійсність. Життєво важлива потреба заповнити болючу пустку деяких із наших дуже особистих просторів може спричиняти потужні зрушення та шалені танці цілої інфраструктури людського космосу. 

Коли людина втрачає контакт із дійсністю безумовної по відношенню до неї Божої любові, в глибоких просторах внутрішнього світу утворюється бездонна прірва, що з усією потугою зраненого людського єства невпинно намагатиметься затягнути в себе все те, що примарливо обіцяє їй компенсувати її страждання. Любов замінюється будь-якою ілюзією, здатною, як видається, хоч на коротку мить приборкати нестримний біль самотності. Самотність – найглибша з усіх можливих чорних дір людської дійсності. Вона спроможна безжалісно поглинати навіть найслабший промінь світла, навіть будь-який натяк на світло, унеможливлюючи тим самим людині розуміння природи катаклізмів, що зворушують царину її духа, та кидаючи її геть у прохолодну пітьму невідання та беззмістовності. Важко навіть збагнути, що за декораціями цієї трагічної епопеї людської особистості криється саме вона – самотність. Майстерно замаскована адаптованими нашою внутрішньою необхідністю психологічними механізмами самозахисту, вона мовчки коловоротить нашим простором і часом, кожною миттю нашого життя, немилосердно редукуючи його до виробленої з часом системи автоматичних реакцій на дійсність. І зупинити цю автоматичну круговерть не так уже й просто. 

Божа благодать невпинно трудиться над нашим спасінням. Моя співпраця з нею, моя відкритість на її запрошення вимагає досить відважних кроків. Не достатньо повторювати собі та іншим завчену біблійну істину про те, що Бог є любов. Інтелект самотужки неспроможний досягнути глибин наших чорних дір і зцілити наші рани, але він у змозі прокласти нам дорогу туди, де серце, почувши Благовість, починає битися в унісон із її життєдайним ритмом. Повірити в те, що Бог є любов – значить повірити також і в те, що я, створений на образ і подобу Божу, достойний бути любленим і спроможний любити! Я, наскрізь пронизаний великою кількістю світлопоглинаючих дір різного калібру і такий втомлений їхнім невпинним круговоротом, - гідний любові! Не тому що я, а тому що Він, Творець світла, задумав і створив мене таким. І навіть після найсумнішого в історії Всесвіту колапсу людської свободи не позбавив мене такої гідності, але сам у моєму смертному тілі дарував мені безсмертя і з висоти хреста ще раз запевнив у безумовності своєї любові, а отже і в безумовній гідності моєї людської особи бути любленою. Я ж самотужки ніколи не зможу усвідомити собі, що значить бути любленим, аж доки не відважусь вийти зі своєї зраненої замкнутості в напрямку іншої людини і полюбити її, прийняти її впевнено та не ставлячи перед нею жодних вимог, але розпізнаючи її незбагненну гідність безумовно любленої Богом істоти. Це і є, гадаю, той таємничий крок із монотонної циклічної беззмістовності людського існування, здатний запалити світло навіть у мороці самотності, у непроглядній темряві чорних дір людського космосу. 

Можливо, все-таки вартує кожному із нас десь і колись, коли сонце заховається за горизонтом прожитого дня, затриматись, підняти голову і поглянути в зоряні простори безкрайого Всесвіту. Краса нічного неба не може не діткнути. Прозора щирість природи не може не промовляти до нашого нутра словами правди про нас самих. І тоді, мабуть, обов’язково захочеться пірнути в сокровенні глибини свого внутрішнього світу, поспостерігати за його динамікою та за його зраненою, але безумовно любленою красою. Не варто лякатись чорних дір і їх ненаситної та всепоглинаючої круговерті, достатньо їх зауважити та локалізувати, щоб із їх глибин зробити крок у напрямку незахідного світла безумовної по відношенню до мене Божої любові, у напрямку безумовної гідності кожної людської особистості. А тоді тихо, з поважною впевненістю та радісним спокоєм можна прошепотіти про себе: «Я є безумовно люблений. Я не самотній. Я є…» 

От, про що я…