7. Суперечки з богословами, які хотіли бути більшими томістами, ніж св. Фома  

Від початку свого існування Орден Єзуїтів піддавався різним нападкам. Перші атаки були спрямовані проти існування ордену. Важко було піддавати сумнівам основні положення Інституту, спільні для всіх орденів. Атакували другорядні речі. На щастя, завдяки папським буллам, ці атаки припинились. Другий вид нападів стосувався доктринальних справ. Коли в XVI ст. збільшились атаки зі сторони єретиків, то треба було подумати над методом здобування і переказування богословських знань. Цю справу розпочав генерал Клавдій Аквавіва. Так постало Ratio studiorum, яке схвалювало метод критичної перевірки давніх прийнятих тверджень, пояснювання неясних питань, шукання нових способів відкривання і переказування правди. З прикрістю треба сказати, що найгостріші напади були з боку синів св. Домініка. В першій фазі єзуїтів атакував Мелхіор Кано і його наступники, в другій – Домінік Банез і його прихильники. Очевидно, що не слід звинувачувати увесь Орден Домініканців у ворожнечі щодо єзуїтів, там були також і прихильники єзуїтів, наприклад, Людовик з Гренади чи Хуан де ля Пена, який написав апологію єзуїтів, але з часом ця ворожість поширилась. 

Психологічно можна зрозуміти мотиви ворожості домініканців до єзуїтів. За чотириста років свого існування Орден Проповідників здобув великий вплив в університетах і церковних трибуналах, мав своїх представників у єпископських і кардинальських колах. Деякі домініканці вважали себе за природних сторожів доктрини Церкви, навіть там, де їй ніщо не загрожувало. Після Мелхіора Кано найбільш завзятим ворогом єзуїтів був Алонсо де Авендано. Він виголошував з амвону гострі пасквілі проти єзуїтів. Інший домініканець, Яків де Передо, ставив під сумнів приналежність до Товариства тих, які не склали урочистих обітів. Буря, яку він викликав, була так загрозлива, що папа Григорій XIII повинен був вмішатись і видати буллу Ascendente Domino, яка підтверджувала існування Інституту Товариства Ісуса. 

У другій фазі нападок зайнялись доктриною єзуїтів. Єресі шукали в проповідях, лекціях і конференціях. Особливо делікатною була проблема благодаті і людської свободи. Об’єктом нападок став Франциск Суарез. Його звинувачували, що він не тільки не дотримується доктрини св. Фоми, але приховано воює з нею. Св. Фома був гордістю домініканців. Але єзуїти визнавали його авторитет. Навіть сам св. Ігнатій в Конституціях наказав триматися доктрини Ангельського Вчителя. Будь-який надмір є шкідливим. Деякі домініканці хотіли бути більш томістичними, ніж св. Фома, і вважали, що їхні інтерпретації – єдино правильні, шукали ворогів св. Фоми навіть серед тих, хто не згадував його. Треба визнати, що і в Товаристві були люди, які абсолютизували доктрину св. Фоми. До них належали о. Михаїл Маркос в Алкалі і о. Альфонс Деца, які намагалися заблокувати навчання Суареза і засипали генерала Клавдія Аквавіву тривожними листами, перестерігаючи перед заразою, яка поширюється, і згубними наслідками, які принесе новий метод навчання. Але це розбігалось з правдою. Ані Суарез, ані інші коментатори св. Фоми не мали наміру воювати з його доктриною. Що більше, не домініканці, а єзуїти розповсюдили доктрину св. Фоми і зробили йому місце, яке він зайняв у богослов’ї. 

На протязі трьох століть своєї наукової діяльності домініканці писали коментарі не до праць св. Фоми, а до Сентенцій францисканця Петра Ломбарда. Лише в першій половині XVI ст. зацікавились Аквінатом. У Саламанці в програму навчання св. Фому ввели щойно в другій половині XVI ст. Розвиток томізму розпочався тоді, коли св. Фомою зайнялись єзуїти. Могли вибрати когось іншого, а вибрали Ангельського Вчителя. Лайнез і Сальмерон цитували його на Тридентському Соборі, Канізій поширював його навчання в Німеччині, Толетус у Римі, Мальдонат в Парижу, Фонсека в Португалії, Григорій де Валєнсія в Інгольштадті, де Арріага в Празі, Беллярміно і Лессіус в Лювен. Також Суарез викладав Сумму і цитував у своїх працях. Генерал Аквавіва писав: «Отець Суарез видається щирим томістом, і саме тому, як і з огляду на повну ортодоксію поглядів, його наука може бути загально прийнятою на основних європейських університетах». Сумма була майже у всіх єзуїтських бібліотеках як один з академічних підручників у їхніх школах. Єзуїти уникали двох помилок: з одного боку, не применшували значення св. Фоми, з другого, не ставили науку томістів понад доктриною самого Фоми. Хотіли бути учнями св. Фоми, а не учнями його учнів. Це стало причиною образи. 

Генерал Аквавіва, розуміючи напруження довкола авторитету св. Фоми, вже на початку своєї каденції визначив неформальну комісію, до якої належали Мальдонат, Беллярміно і Суарез. Вона повинна була заспокоювати запал тих, які хотіли, аби Товариство було більш томістичне, ніж св. Фома. Комісія постановила, що не слід дивитися лише на один авторитет. Є Святе Письмо, навчання Церкви, пап, декрети соборів. 

Небезпека загрожувала Суарезові і йому подібним також і з боку Інквізиції. О. А. Деца писав: «Свята Інквізиція поклала око на наших богословів, схильних до інновацій». Це було правдою. В трибуналах Інквізиції сиділо багато, настроєних не дружелюбно до єзуїтів. Трагікомічно звучить скарга Вігіля Квінонеса, генерального консультора в Толєдо, до нунція в Мадриді: «Богослови зітхають, що не можуть вивчати ані Отців Церкви, ані св. Августина, ані св. Фому, бо зайняті цензурою цих заплутаних книжок, написаних тими отцями (єзуїтами)». Часом з мухи робили слона. Наприклад, під час диспуту в Алкалі в 1600 р. одна з тез звучала: «Не є догмою віри, що така людина є найвищим священиком». Через рік докторант захищав тезу: «Не є догмою віри, що така людина, наприклад, Клементій VIII, є найвищим священиком». Різниця у формулюванні очевидна! Про цей диспут донесено до Риму. Папа був наставлений негативно до єзуїтів, легко підпадав інтригам. У цій справі виразив велике незадоволення. Молодого доктора і двох його захисників викликали до Риму. Згадали, що подібну тезу раніше захищали єзуїти. Поки справа вияснилась, то Інквізиція арештувала 4 професорів: Людовика де Торреза, Миколая де Альмазана, Габріеля Васкеза і Мелхіора Онате. Климентій VIII покликав їх до Риму. Друзі єзуїтів просили за них. Король Филип ІІІ послав спеціального кур’єра переконати папу, аби справа залишилась у компетенції іспанської Інквізиції. Чотирьох єзуїтських богословів допитали і вимагали пояснень. Вирок був винесений щойно 7.08.1603 р. Папа вважав його дуже легким. Йому пояснили, що проблема мала платонічний і суто шкільний характер і не порушувала його авторитет. Єзуїти з цієї авантюри виснували, що треба уважно слідкувати за кожним словом, оскільки вороги слідкують за «кожним рухом пера», «треба дивитися, куди ставити ногу, аби не впасти чи не послизнутися» – писав Рібаденейра. 

Немало клопотів було й зі сторони друзів. Особливо важкою для єзуїтів була дружба короля Филипа ІІІ. Він вважав себе покликаним захищати віру і лізти у внутрішні справи Ордену, брав на себе роль керівника богословських студій, часом влазив у компетенцію нунція і навіть папи. Єзуїтам часто легше було захищатися від атак ворога, ніж від надмірної любові короля. 

У такій атмосфері жив Суарез. Можемо собі уявити, як важко було в ті часи богословам.