13. Проблема розрішення на відстані  

Прикрою подією в житті Суареза був його коментар до декрету папи Климентія VIII від 18 серпня 1602 р. Папа осудив твердження, що нібито вільно відпускати гріхи каяникові, який визнав гріхи письмово або через посередника. Суарез у вересні цього самого року видав трактат Про покуту, в якому твердив, що такий каяник не мусить другий раз повторювати сповідь усно для отримання розрішення. Давніші богослови вважали, що письмове розрішення або через посередника є важним, і в деяких випадках дозволеним. Суперечка розгорілась, коли єзуїт Хуан Єронімо в 1594 р. у проповіді, виголошеній в Толєдо, ствердив, що при необхідності можна послати своє визнання гріхів до священика і посередньо отримати розрішення. У цьому твердженні Єронімо відійшов від науки, прийнятої в Товаристві, бо в Ratio studiorum з 1586 р. написано: «Таїнство покути через посередника або в письмовій формі є неважним». Єронімо цитував домініканських богословів – для підтвердження своєї тези. Домініканці були обурені. Висловлювання Єроніма інтерпретували так: з «можна» зробили «треба». З твердження одного єзуїта зробили науку всього Ордену. У Флоренції в цьому звинувачували також єзуїта Миколу Лоріні. Додано інтерпретацію, що єзуїти хочуть на відстані відпускати гріхи своїм каяницям – аби вони не пішли до інших сповідників. Деякі священики в Римі дійсно вважали розрішення на відстані нормальною справою. Папа Климентій VIII втрутився у цю справу. 20 червня 1602 р. ствердив, що твердження: «Можна сакраментально визнавати гріхи письмово або через посередника неприсутньому священикові і отримати від нього розрішення» є фальшивим, легкодумним і згіршуючим. І якщо хтось це буде проголошувати, то попаде під екскомуніку, зарезервовану для самого папи. Текст породжував сумніви: Таке розрішення заборонене, але чи важне? Чи заборонені обидві дії разом, чи кожна окремо? Проти кого був виданий цей декрет? Нунцій Флоренції доручив єзуїтові Дидакові Гамбоа відповісти на подібні питання. Гамбоа зібрав вислови богословів з різних епох, які твердження, осуджене папою, вважали слушним. Папа відреагував дуже гостро. Генерал Аквавіва через провінціалів заборонив коментувати папський декрет. 

Суарез вважав, що розрішення на відстані є неважним. Але допускав можливість, що протилежна думка є правдоподібною. В 1594 р., захищаючи о. Єроніма, привів тексти авторів з подібними поглядами. Через кілька місяців під час диспуту в Саламанці було висловлене твердження: «Форма Таїнства покути містить докладну формулу цими простими словами: «Я тебе розрішаю». До її суті належить, аби була вимовлена. І тому не може бути застосована до відсутньої людини. Але в деяких випадках протилежна думка є правдоподібною». Шостий висновок диспуту: «У випадку остаточної необхідності священик може і навіть повинен дати розрішення каяникові, який проявив лише ознаки жалю, якщо він це зробив з метою визнання гріхів і якщо священик про це довідається від свідків; отож не є необхідним, аби сповідь відбулася у присутності священика, а якщо він присутній, то при необхідності вона може бути переказана письмово». 

Коли декрет папи дійшов до Коїмбри, то книжка Про покуту вже була надрукована, але ще не оправлена. Суарез вніс поправки. Але деякі примірники залишились невиправленими і містили речення, суперечне декретові: «Коли йдеться про моральну проблему, таку як ця, то розв’язання стає правдоподібним, якщо має за собою таку кількість відомих авторів. Передовсім, коли спирається на доказах, які виглядають правдивими. На мою думку, воно є правдоподібним, і на практиці, у разі необхідності, кожний розторопний сповідник може ним скористатись і дати розрішення відсутній особі, принаймні під уявною умовою важності, що з цього вийде добро, а не зло». Окрім того Суарез замислювався, чи декрет стосується неважності, чи тільки нелегальності розрішення на відстані, і дійшов висновку: «Гадаю, що папська заборона поширюється також і на важність, бо якщо би розрішення на відстані не було завжди неважним, то важко було би зрозуміти, чому ним не можна користатись». 

Проблема сповіді на відстані з’являється у Суареза також у Диспутах. Йдеться про визнання гріхів через перекладача священикові, який не розуміє мови каяника. Суарез вважає, що така сповідь дозволена. При нагоді задається питанням, чи можна передати визнання гріхів відсутньому священикові через посередника або письмово, аби потім священик прибув і розрішив каяника без повторної сповіді? Відповідаючи, Суарез звертається до рішення папи Леона, повторене соборами і включене до канонічного права. Йшлося про помираючу людину, яка виражає жаль за гріхи. Папа Леон писав: «Але повторюю, що належить допомогти також тим в цій остаточній необхідності і не відмовляти ані наслідку покути, ані благодаті Євхаристії, і то навіть у випадку, коли, вони не можуть вже говорити, але просять з допомогою знаків, симптомів активної свідомості. А якщо після прибуття священика їх стан так погіршився, що вже не можуть з ним порозумітись навіть знаками щодо попереднього прохання, тоді запевнення свідків вистарчить для отримання розрішення і поєднання». Суарез так це коментував: Якщо сповідь відбулась до прибуття священика, то сповідь не вимагає присутності священика безумовно. Священик може довідатись про сповідь не тільки від безпосередніх свідків, але й від когось, хто прибув до нього, коли він був ще далеко від каяника. Посланець не мусів вертатись до помираючого, сам священик міг прийти й уділити розрішення. І тому у випадку крайньої необхідності визнання гріхів без священика може вистарчити, аби відбулось Таїнство покути. Але це суперечить декрету Климентія VIII, тобто один папа суперечить іншому папі. У цій ситуації Суарез думав, як захистити правду і не образити папу. Запропонував таке пояснення: 

У декреті повністю заборонено твердження: «Дозволено сакраментально визнавати гріхи з допомогою листа або посланця відсутньому священикові і отримати від нього, відсутнього, розрішення». Це речення треба би було читати в з’єднувальному значенні, тобто заборона стосується чину Таїнства на відстані в усіх його елементах, тобто там, де сповідь і розрішення беруть разом, але не стосуватися якогось окремого чину, в даному випадку сповіді. Що стосується розрішення, то воно завжди вимагало присутності священика. Отож, не можна було давати розрішення на відстані. В такій інтерпретації декрет папи мав би таке значення: Святіший Отець осудив твердження: «Можна сповідатись відсутньому священикові і отримати від нього, відсутнього, розрішення». Суарез вважав, що це твердження треба брати цілісно, тобто сповідатись і отримати розрішення разом. Якби його розуміти роздільно, тобто якби стосувалось осібно окремих частин, то папа вжив би слово «або» (сповідатись або отримати розрішення). 

Але вороги Суареза і єзуїтів не спали. Через кілька днів після появи книжки Банез написав своєму співбратові Фомі де Лемосу, який належав до комісії: «Суарез вважає правдоподібною думку, яку Його Святість осуджує. (…) Не забороняє розрішення на відстані, якщо сповідь відбулась у присутності священика. (…) Вони є невігласами бакалаврського рівня. Скоро буде вислано повідомлення до Риму». Банез перекрутив вислів Суареза: Те, що він сказав стосовно сповіді, Банез переніс на розрішення. Через кілька тижнів кардинал Альдобрандіні повідомив нунція в Мадриді, що папа вимагає текст з інтерпретацією Суареза для Інквізиції. Суарез, нічого про це не знаючи, викладав у Коїмбрі, а в 1603 р. виїхав до Валладолід, де перебував королівський двір. Тут про все довідався. 

Написав до папи листа, в якому представив свою думку й просив, аби папа не піддавався пліткам і дозволив пояснити непорозуміння. За порадою нунція, який прихильно ставився до Суареза, до папи написав також король Филип ІІІ. За Суареза просили також княгиня Лемос і її син Франциск де Кастро, віце-король Неаполя. А тим часом Суарезу приготували прикру несподіванку. 7 червня 1603 р. Інквізиція ствердила, що декрет Климентія VIII забороняв не тільки сповідь на відстані, але й уділення розрішення, і ствердила, що «у випадку з помираючим, який перед тим кликав священика, не можна знайти суперечності з декретом Климентія VIII, бо проблема є іншою». 

31 липня 1603 р. папа видав декрет, яким забороняв четвертий том коментаря до ІІІ частини Сумми св. Фоми, допоки він не буде виправлений і затверджений св. Інквізицією. Також у майбутньому всі книжки, які Суарез захоче опублікувати, мусять бути затверджені римською Інквізицією. Отримавши декрет, Суарез написав листа до папи, звертаючись «від папи, погано поінформованого, до папи, добре поінформованого». У листі, крім вибачення і запевнення своєї лояльності, намагається захищати свої погляди. Спочатку стверджує, що Інквізиція дозволила давати розрішення хворому, який покликав священика, але після його прибуття не міг навіть знаками визнати своїх гріхів. Натомість не пояснила сумнівів його, інтерпретації Суареза декрету, чи була вона правильною й необхідною. Чому не почекали результатів перевірки? Далі Суарез пояснює, що в випадку помираючої людини немає іншої можливості, як тільки сповідь на відстані. Але такої сповіді буде достатньо, оскільки вона є справжнім і важним Таїнством покути. Отож папському декретові не треба надавати абсолютного значення, тобто, ніби то не можна в жодному разі відбувати сповідь на відстані в ситуації останньої необхідності і ніби така сповідь недостатня. І навіть якщо папа хотів обмежити можливість сповіді на відстані, то і так було правдою, що до цієї декларації, тоді, коли публікувалась книжка, інша інтерпретація видавалась правдоподібною, отож не легкодумною і не образливою, і була тоді дозволеною думкою. 

Бачачи своє безсилля, Суарез намагався знайти підтримку в різних людей. Попросив короля вислати листи до князя Ескалона, іспанського посла в Римі, до кардинала в Авілі і до Франциска Пени, авдитора Роти. Двоє останніх були ворогами єзуїтів. Листи повинні були стримати їх від ворожих дій. Здоров’я Суареза погіршилось. Повторювались крововиливи, часом був при смерті. Але подолав хворобу. Суареза духовно підтримував генерал Аквавіва. Наказав йому продовжувати писати й публікувати свої твори. Запевнював, що його поважають і шанують. Але Суарез не міг жити в постійному напруженні. Вирішив поїхати до Риму і особисто пояснити справу. Генерал не перешкоджав. Король дав дозвіл. Нунцій попросив кардинала Альдобрандіні взяти Суареза під свою опіку. Посол також заступився за нього перед папою. Але дорадники Інквізиції були невблаганними. Всі члени, крім кармеліта, вважали, що пояснення Суареза нічого нового не внесуть. Цензура залишається в силі. Суарез, нічого про це не знаючи, готувався до подорожі з надією, що щось вирішиться. Отримав рекомендаційні листи від Деція Караффи, папського колектора, і від нунція, і вирушив до Риму. Підчас подорожі написав частину трактату Про Триєдиного Бога. До Риму прибув влітку 1604 р. Папа прийняв його дружньо. Суарез вислухав звинувачення і сказав, що свою думку вважає слушною. Попросив ще раз дослідити справу і відмінити заборону книжки Про покуту. Почав вивчати звинувачення Інквізиції. Написав коментар до папського декрету. В першій частині представив декрет Климентія VIII, в другій – декрет Леона, в третій частині намагався їх погодити між собою. Раптово помер папа, і тому справа залишилась невирішеною. Його наступник, Павло V, хоч і сприяв Суарезові, але не відмінив цензури. 14 липня 1605 р. Інквізиція оголосила вердикт: попереднє рішення залишається в силі. Суперечні твердження повинні бути усунуті з книжок. Суарез хотів їх замінити іншими, але папа не дозволив. Тим часом у Римі стався випадок на користь Суареза. Один чернець, противник поглядів Суареза, якого вважав єретиком, раптово попав у агонію. Прибув священик і пробував з конаючого витягнути якийсь знак скрухи, але даремно. Зібрані при ліжку вмираючого благали священика уділити розрішення, запевнюючи, що конаючий про це просив. Священик відповів, що не може цього вчинити через заборону папським декретом, і сам вмираючий був проти такої практики. І так цей чернець помер без розрішення. Климентій VIII у присутності примаса Ірландії сказав, що в такій ситуації він би уділив розрішення. Павло V ввів до Римського Ритуалу: «Якщо хворий, який втратив свідомість, перед тим виявив священикові чи комусь іншому бажання висповідатись, може отримати розрішення». Що тоді було причиною рішучої відмови з боку Інквізиції? 

Інквізиція вважала, що декрет Климентія VIII і правило св. Леона стосуються двох різних проблем. І тому один документ не підтверджує інший. Декрет Климентія VIII стосується сповіді в стислому значенні – як безпосереднього визнання гріхів. Забороняє визнавати гріхи з допомогою третіх осіб або письмово, тому що це може призвести до виявлення гріхів і згіршення. Це може спричинити дискредитацію Таїнства і знеохочення до нього. До суті сповіді належить осуд стану каяника, якості його гріхів, зовнішніх обставин, ставлення до них і потреб його душі. А це все можна пізнати лише з безпосередньої розмови. Суарез наголошував на розрішенні, і мало уваги звертав на саму сповідь. Що стосується правила св. Леона, то Інквізиція вважала, що вона не стосується сакраментального розрішення. Окрім того, не можна уділяти розрішення помираючому, який не міг визнати жодного конкретного гріха, а лише виразив прагнення прийняти Таїнство покути, тобто визнавав свою гріховність загально. Така «сповідь» не звільнює з обов’язку визнання гріхів конкретно, якщо буде така можливість. Св. Леон бере сповідь в ширшому значенні, яка дозволена в надзвичайних випадках. Климентій VIII має на думці нормальну сповідь, повну й властиву. Про це свідчить контекст декрету, який постав після тверджень о. Єроніма з Толєдо і іншого єзуїта з Флоренції. Вони говорили про сповідь у стислому значенні, тобто часткову й конкретну, але за посередництвом посланця або письмово. Метою папи було запобігання надужиттям, до яких могла привести така практика. Отож папі йшлося про стислу й формальну сповідь. Визнання гріхів через посередників ніколи не буде сакраментальною сповіддю, може бути лише вираженням прагнення Таїнства покути. Климентій VIII хотів врегулювати справи звичайної сповіді, і не думав про виняткові ситуації, коли робиться усе можливе, залишаючи решту Божому милосердю. Судді св. Інквізиції обмежились до дисциплінарних справ. Суарез пробував вирішити проблему богословським способом, а це було нелегкою справою, бо ще в 1610 р. були труднощі. Наприклад, Адам Таннер, австрійський єзуїт і професор богослов’я в Інгольштадті, просив німецького асистента в Римі про вияснення сумнівів, пов’язаних з декретом Климентія VIII і вироку св. Інквізиції. Асистент написав листа до Суареза. Той відписав, що декрет містить два пункти: 1) не можна визнавати гріхи відсутньому священикові; 2) ця заборона стосується не тільки сповіді як умови розрішення, але також сповіді самій по собі. Суарез пише далі: «Багато людей з цього висновують, що не можна давати розрішення помираючому, який під час відсутності священика давав ознаки скрухи. Але я знаю, що думка папи була іншою. Знаю про це від самих пап Климентія VIII і Павла V, і від багатьох кардиналів, і в цьому немає жодних сумнівів. Гадаю, що треба дотримуватись декрету св. Леона в справі розрішення вмираючих». Далі пояснює, що кожний може шукати способу погодити правило св. Леона з декретом Климентія VIII. Інтерпретація Суареза полягає у тому, що свідчення присутніх осіб є певним видом контакту вмираючого зі священиком. Після прибуття священик перевіряє, чи людина ще жива і чи є інша можливість приготувати його до отримання розрішення. У певному значенні це є сповіддю, і сповіддю не на відстані. Але кінцевий осуд належить до Апостольської Столиці. 

Але генерал Аквавіва наказав усунути з книжки Про покуту спірні питання. Єзуїти виконали наказ. З книжки вирізали 287-288 сторінки. Але частина примірників залишилась з цими сторінками, особливо це стосується піратських видань. До того ж Апостольська Столиця досить толерантно до цього ставилась, належним чином оцінюючи заслуги Суареза перед Церквою. Наслідки декрету не були дуже великими. В кінці кінців Суарез захищав те, що й папа, а папа дозволяв те, що й Суарез, ідучи за св. Леоном. Різниця полягала в тому, що те, що Суарез вважав сповіддю, Климентій VIII вважав прагненням сповіді. Незважаючи на осудження тези Суареза, папи його любили. Павло V хотів надати йому кардинальську гідність, але Суарез відмовився і просив дозволу залишити Рим. Залишив Рим у вересні 1605 р., а 2 жовтня вже був у Ліоні. Все місто вийшло його зустрічати. Всі хотіли побачити знаменитого професора. В промовах вихваляли його вченість і чесноти. Подібні знаки уваги були й в інших містах, через які він проїжджав: Барселона, Валенсія, Саламанка. Його зустрічали керівників університетів, оточував натовп, студенти кричали: переможець, переможець! Незважаючи на те, що подорож була великим тріумфом, то на нього чекали прикрі несподіванки. 

Спочатку генерал доручив йому навести порядок з групою єзуїтів, які хотіли реформувати Товариство, звертаючись до авторитетів короля і папи. Особливо неспокійним був о. Мендоза. Він намагався витягнути генерала з Риму для візитації іспанської провінції. Але його підступ не вдався. Королівський двір був незадоволений цими інтригами. Суарезу доручили полагодити стосунки єзуїтів з королем. Своє завдання виконав добре. Король і міністр хотіли його затримати на королівському дворі, але він відмовився. 

Вороги поширювали про Суареза різні плітки. Його звинувачували в єресі. Єзуїтам дорікали, що до Іспанії і Португалії посилають єретиків. Банез’яни намагалися дискредитувати Суареза в очах Іспанії й сусідніх країн. Суарез попросив кардинала Беллярміно вступитися за нього в Римі. Сам не хотів показуватись у Коїмбрі і перебував у Лісабоні, де писав коментар до Сумми. Тим часом у Коїмбрі рада університету 2 квітня 1606 р. постановила, щоб ректор спонукав Суареза повернутись. Ректором був учень Суареза Дон Франциск Кастро, який не хотів чинити тиск на свого вчителя.