7. Королівський проповідник  

Під кінець січня 1588 року Зигмунт ІІІ Ваза призначив о. Петра Скаргу першим постійним королівським проповідником. Слід пам’ятати, що хоча проповідником Стефана Баторія був о. Станіслав Соколовський (†1593), а після нього о. Єронім Поводоський (†1613) і згаданий вище о. Мартин Лятерна ТІ (†1598), то за панування цього короля не було ще інституції постійного королівського проповідника. Цю посаду (missio aulica ) встановив щойно Зигмунт ІІІ Ваза. Й. Тазбір вважає, що дорогу на двір монарха Скарзі проклав, у певній мірі, факт, що в період безвладдя по смерті Стефана Баторія він став в опозиції до політичного становища, яке займали більшість єзуїтів, як і значна частина єпископів. Скарга не визнавав династію Габсбургів, тому був проти кандидатури ерцгерцога Максиміліана. І тому на звістку, що до Гданська прибув шведський принц Зигмунт Ваза, виголосив на його честь захоплюючу проповідь. 

Королівська номінація відчиняла перед Скаргою широкі можливості проповідницького впливу і розпочинала період його найбільшого значення. На сцену виходила людина з величезним обсягом знань, великою майстерністю слова, незнаною для сучасників. При цьому домінували жар почуттів і багатство уяви. Він умів при необхідності використовувати патетичність, попадав у ціль добірними аргументами, а передовсім умів висловитися творчо і шляхетно, а не пригнічував ерудицією, не мучив однотонністю, проявляв багатство фантазії й такт, зберігав щирість і простоту, яких у такій мірі не мав навіть такий видатний богослов, як Станіслав Соколовський. 

Першу проповідь в ролі королівського проповідника Скарга виголосив 30 січня 1588 року після перемоги Яна Замойського над військами Максиміліана під Бичиною (24.01.1588). В ній були дуже сильні політичні акценти. З амвону Вавеля проповідник критикував Габсбургів як тих, які «хотіли накласти ярмо на вільні шиї, які силою хотіли над нами панувати і мати нас своїми слугами. Інстинкт народу відкинув Максиміліана. Бог про нас не забув і дав нам перемогу над ворогом, який напав на батьківщину, хоча ми нічого поганого йому не зробили. Бог учинив над загарбником суд у слушній справі, вирвав корабель Речі Посполитої з виру, вивищив покірних і понизив гордих. У цій проповіді Скарга показав себе народним проповідником із широкими знаннями, вмінням влучно підбирати аргументи, впливати на уяву й почуття слухачів, використовувати риторичні фігури помірковано, тонко й тактовно – без грубої та прямої мови. 

Отримавши посаду королівського проповідника, Скарга супроводжував короля під час усіх важливих подій, якими була багата історія Польщі на переломі XVI i XVII століть. Бачачи в Скарзі політичного прихильника, Зигмунт ІІІ охоче з ним розмовляв, а Орденові єзуїтів зафундував костел свв. Петра і Павла в Кракові. «Королівська рука дала, але язик о. Петра Скарги випросив», – зауважив домініканець Фабіан Бірковський у проповіді на похороні творця Життєписів. Патроном костелу він також став частково з огляду на ім’я «Скарга». У 1598 році разом із королем переїхав до Варшави. За ініціативою Скарги також у Варшаві в 1609 році почали будувати єзуїтський костел біля колегіати св. Йоана. 

Панування Зигмунта ІІІ характеризувалося численними воєнними виправами. Після довгого періоду миру для Польщі розпочався період війн з Москвою, Швецією і Туреччиною. Ця нова дійсність відобразилася також в особливих патріотичних проповідях для солдат, названих табірними проповідями. Їх мета – виробити в воїнів властиве налаштування, пробуджувати героїзм і самопожертву. Серед авторів шістнадцятого століття саме Петро Скарга написав найбільше таких проповідей. Головним джерелом проповідей було Святе Письмо; звідти він черпав приклади, там знаходив грізний тон, яким торкав сумління, так що деякі його проповіді більше нагадують суворість пророків Старого Завіту, ніж євангельський дух любові. До прикладу, в проповіді Всідання на війну, коли нездоланний і Богові милий польський і шведський король Зигмунт ІІІ, Суверен наш Милостивий, на коня свого до Інфлянт всідати мав, виголошеній у Вільні в 1601 році, Скарга звертається до пророцтва Валаама, який благословляє ізраїльське військо (Чис. 24, 1-9). Прославляв польське лицарство і великого коронного гетьмана, засновника Замостя – Яна Замойського ( † 1605).

Особисті стосунки Скарги й Замойського спиралися на взаємну повагу й добре розвивалися. У конфліктах канцлера з королем Скарга намагався їх пом’якшували, примирити посварені сторони. Зі свого боку, Замойський намагався віддячити королівському проповідникові й написав до короля Якова І в 1604 році лист, в якому просив за переслідуваними в Англії єзуїтами. 

У Жовнірському набожестві (Краків 1606), молитовнику, який містив науки, молитви й приклади для війська, присвяченому Янові Карлові Ходцєвічові й Станіславу Жолкевському, Скарга намагався показати ідеал християнського воїна, торкався етичних проблем війни, подавав моральні науки. На противагу до зростаючого серед шляхти небажання воювати і аріанських дискусій на тему, чи християнин може брати в руки меч, королівський проповідник прославляв воїнський етос, доводячи, що участь у справедливій війні, захист Речі Посполитої і Церкви морально збагачують. Скарга переконував, що солдат, загартований важким щоденним життям, легше здолає духовного ворога й спасеться. І тому в другій науці твердив: «Легко солдатові постити, не спати й своєму тілу давати важкі покути, і кров для Христа проливати. Бо навчився цього на війні, і взірці й мотиви з видимої війни до невидимої перенести вміє». 

Королівський проповідник піддавав конфронтації традиційний образ лицаря зі станом сучасного шляхтича, вбираючи його в тісні й різко протилежні карикатури: «Цей Еквез Польонусу – стара баба на возі. Цей пахолок [...] на коня вилізти й осідлати його, і до роботи приготувати не вміє». Скарга критикував стиль життя, далекий від лицарського. У багатьох табірних проповідях присутні памфлети на шляхту. Співставлення минулого й теперішнього дає грізну перспективу майбутнього. Табірні проповіді, проголошувані з нагоди воєнних успіхів часів Зигмунта ІІІ (Бичина, Кірхольм, Смоленськ тощо) – це багаті джерела для історичних досліджень. 

Скарга, як королівський проповідник, часто проповідував на подячних набожествах за перемоги. Окрім згаданої проповіді після перемоги Яна Замойського над військами Максиміліана під Бичиною, королівський проповідник виголосив полум’яну проповідь: Церковна подяка за мультанську перемогу, дану Господом Богом цій Короні (19 Х 1600). Прославляв перемогу Яна Замойського над молдавським господарем Міхалем Хоробрим. Спочатку показав велику небезпеку для держави в момент нападу, а потім дякував Богові за славну перемогу, а Замойському – за доблесть і відвагу. В Молдавії війна добре розгорілася і закінчилася перемогою гетьмана над ворогом, якого було в чотири рази більше, а Шимон Могила залишився як польський намісник на Волощині. Скарга дякував Богові за те, що визволив польсько-литовську державу від господаря, людей запалив любов’ю до батьківщини, а в серця наїзників кинув страх. 

«Красивий ти, наш таборе, не лише військовим знаряддям, хоробрим лицарством, сильною кіннотою і сміливою піхотою, але й присутністю короля, який в ньому як найясніша зірка сіяє і все військо оздоблює. Красивий ти лицарством славних родів, оздоблених воєнною славою і щастям. Красивий ти мудрим і старим вождем, який своєму королеві і пану звик приносити великі перемоги, і тепер із Мультан приніс. А найсвятіша твоя краса з католицького набожества, бо в тобі не припиняється ні Божа служба, ні уділення пресвятих Таїнств. А найбільша твоя оздоба – миловидність, справедливість, за яку ти взявся і яка за тобою йде. Красивий ти любов’ю до Божої служби [...]. Красивий ти любов’ю до батьківщини й братів своїх, кривди й приниження яких не хочеш бачити [...]. Нехай тебе благословить Бог». 

У цій проповіді мовець закликав короля, єпископів, сенаторів, шляхту, міста й села дякувати Богові за порятунок і розширення границь; дораджував обережність, повернення до добрих звичаїв, порядок на сеймах, послух старшим і досвідченим. Висміював простоту, яка в своїй хаті не вміє навести лад, а хоче керувати державою. Проповідь виділяла велич Замойського й була новим мистецьким тріумфом метра слова, який розумів мету й засоби. Своїм геніальним талантом він умів захищати навіть непопулярні справи. Відверто виступав проти всевладдя сейму, не вагався торкатися перлини золотої вольності, аби рятувати державу в час небезпеки. 

Хроніки занотували ще одну важливу проповідь Скарги як королівського проповідника на честь перемоги польського війська. 16 жовтня 1605 року в присутності короля на Вавелю відслужили подячну Божу службу за перемогу гетьмана Яна Карла Ходкевича над шведами під Кірхольмом, під час якої великий єзуїт проголосив патріотичну проповідь Поклін Господу Богу Саваоту за перемогу в Інфлянтах. Мовець глибоко всіх зворушив перемогою гетьмана. 

До обов’язків Скарги в рамках його місії missioaulica належало проповідування з нагоди різних подій у житті королівської родини. Під час шлюбу проголошувалися епіталами, а на похороні – епіцедії. У цій царині Скарга відзначився як автор кількох похоронних проповідей, з яких особливо красивими були проповіді, проголошені на похоронах Анни Ягелонської і Анни Австрійської, першої дружини Зигмунта ІІІ. В них переважає елемент похвали. Панегірики Скарги помірковані й мають добрий смак. Характеризуються спокійною, але зворушливою меланхолійністю. Першу таку проповідь Скарга виголосив 12 листопада 1596 року: Проповідь на похороні польської королеви Анни, останнього нащадка дому Ягеллонів (Краків 1597). Мовець описав життя померлої, прославляючи передовсім її щедрість у милостинях. У цій проповіді особливо виділяються слова жалю через «смерть великого пана». У контрасті зі «смертю вбогої людини» Скарга показує причини великого жалю через смерть багатих. У вбогого смерть мало що забирає, а багатий втрачає велике багатство, яке нагромадив: 

«Смерть великих людей обох статей збуджує в нас більший жаль, ніж людські злидні: в ній на слабкість щастя ясніше дивимося, значніше й голосніше їхнє падіння: більший у ньому страх Божої сили. Страшний їх прихід на Божий суд: більша шкода і жаль, якщо вмирають люди королівського стану. 

Смерть відбирає в убогого лише його життя. Мало мав – мало втратив. І не великий жаль від його смерті. Але людина великого стану і щастя з багатого стає вбогим злиднем; поки жив – розпоряджався великим багатством, наповнював скрині золотом, сріблом, дорогоцінним камінням і перлами, своїм це називав і це любив, і не боявся жодних пригод. А коли заснув, говорить Псалом: нічого не знайшов у своїй руці; все забрали й видерли, залишився як останній злидень. Смерть усе забрала й наказала покинути. 

З того, хто розкошує в учтах, шатах, кімнатах, шовках і дорогих парфумах, залишається бридкий і паскудний труп. шляхетний і великий, оточений великим двором добре вбраних і славних людей, у гробі й в могилі стає з нічим і погорджений, і осиротілий. Могутній, перед яким усі тремтіли й якого боялися, стає посміховиськом і погордою як опудало біля проса, яке топчуть птахи, які до нього приступити не сміли. Той, який все під себе згортав, збирав, брав, зачиняв, став розбитим начинням, в яке вдарив молот смерті й все з нього висипав, аби збирав, хто може, а начиння розбили на кавалки». 

У цьому тексті топос зміни долі використовується, щоби показати, як король переходить у земне небуття, як падає могутній. Автор зворушує слухача зіставленням двох контрастів. Перший – вбогого з багатим, другий – живого з померлим. Такий топос проявляється завдяки застосуванню, з одного боку, довгих анафоричних прийомів, які показують померлого перед смертю, з другого боку, коротких, але різких знецінень, які показують його актуальний стан. Здивування і співчуття повинні були викликати такі формулювання проповідника на похороні королеви: «бридкий і паскудний труп», «опудало біля проса», «розбите начиння», яке «розбили на кавалки». Тут можна також дивуватися сміливості Скарги, який використовує такі різні вирази, які повинні були підкреслити мализну королівської величі перед силою смерті. В наступній частині проповіді єзуїтський проповідник у контрасті показує наслідки, які викликає смерть убогих і багатих цього світу: 

«Якщо вмирає хтось бідний, то жодних потрясінь, зворушень і змін після нього не маєш: ніби з дуба листок тихо злетів; як про його народження, так і про його смерть мало хто знав, і після нього не маєш ніяких заворушень, сварок, неспокою, змін. Але якщо вмер великий пан, то вчинив шум і тріск як сильний дуб, як впав на землю. Всі перелякалися: одні занепокоїлися і в великі сварки впали, інші через його смерть зазнали шкоди й згинули, смерть панів і королів несе більший страх, отож і наука більша. Страх є, бо якщо лев впав, то що буде зі щеням? Якщо могутній дуб завалився, то що буде з малими соснами й вербами? Наука така: щастя цього світу не таке, як бачиться… Воно видається великим, а насправді мале, воно здається вдячним, а насправді прикре, воно здається красивим, а насправді бридке. Сьогодні король, говорить Святе Письмо, а завтра помер (Сир. 10, 10)». 

16 жовтня 1599 р. відбувся похорон Анни Ракушанки, дружини Зигмунта ІІІ, яка померла в Варшаві 10 лютого 1598 р. під час пологів. Тоді народила сина Христофора, який помер через годину. Проповідь на похороні польської королеви Анни з Ракуса також виголосив Петро Скарга. Бажаючи показати ранг цієї події, пригадав спочатку біблійний опис похорону Якова, який тривав близько 70 днів. 

«Але похорон патріарха був скромнішим від нашого: гріб Якова був у скелі, а в нас ця вежа похоронного плачу з великими коштами й ремісничими прикрасами, шовками й свічками робить цей похорон дивним. При гробі й на похороні Якова вони сім днів учтували, щодня інші жертви за померлого складаючи, а ми не на сім днів, але на вічність жертви за душу нашої королеви розтягуємо. І тому більший наш плач над нашою померлою, і слушно можемо говорити, що це для поляків великий жаль і плач». 

Вихваляючи побожність королеви, Скарга водночас потішає короля. Похорон вважав також нагодою до повчань. Аби наголосити на своїй підтримці владоможців, розпочав від зауваження, що все добре в країні розпочинається від королів. Прославляв прив’язання померлої до віри, любов до релігійних практик, турботу про бідних, скромність і розторопність. Аби підкреслити чесноти Анни Ракушанки, приводив вади, які могла мати королева, живучи при дворі, і яких уникнула. Життя королеви ставив за приклад для слухачів. Думки про смерть вважав найбільшою покорою. Перед її величчю світ видається шкільним запитанням, а розкіш – їжею осла. За лікаря хотів мати правду й розум, за товариша – пам’ять про суд і останні речі. 

Скарга болісно пережив трагічну смерть Мартина Лятерни під час походу короля до Швеції в 1598 році. Саме Скарга, як придворний проповідник, повинен був супроводжувати Зигмунта ІІІ. Він відмовився від походу з огляду на вік і погане здоров’я. Це був не перший випадок такої відмови Скарги брати участь у походах Зигмунта ІІІ, бо в морському поході до Швеції в роках 1593-94 його заступав в ролі королівського проповідника Юстус Раб. Про свій вік, знеохочення справами світу й двірською службою, які і про прагнення провести решту життя в чернечій келії, Скарга писав уже в 1594-95 роках до генерала Аквавіви. Виїзд короля він хотів використати для приготування до друку Проповідей про сім Таїнств святої католицької Церкви (Краків 1600). За дорученням провінціала Бернарда Конфальоні в поході до Швеції з королем Зигмунтом ІІІ мав їхати Лятерна. Цей похід закінчився для нього трагічно. На корабель, яким він повертався до Польщі, 30 вересня 1598 року напали прибічники князя Карла Судерманського. Шведи, коли зорієнтувалися, що Лятерна належить до зненавидженого ними Ордену, жорстоко його тортурували і вкинули в море. 

С. Чєсляк, автор монографії про Лятерну, говорить, що на звістку про смерть співбрата Скарга розплакався як дитина, звинувачуючи себе в його смерті. Часом також заздрив Лятерні мученицьку смерть за віру й батьківщину: «Ми, напевно, не зазнаємо мучеництва для Христа, бо не гідні цього. Але Боже, якщо би ми були цього гідні, то до якої втіхи нас би привів Дух, даючи нам терпеливість». У проповіді Церковна подяка за повернення короля І. М. зі Швеції Скарга говорив про Лятерну з глибокою пошаною: «Дораджую і священика, якого за те, що був єзуїтом, і священиком, і поляком, вкинули з іншими в море. Не так нашої молитви потребує, як ми його. В шведську землю кинули зерно, велика надія, що зійде і стократний плід видасть, і за одного – у свій час сто мучеників буде. І Бог дасть їм розуміння правди й навернення до світла і благодаті – що нам усім приготував смертю і муками свого Христа Господа і нашого Бога, який з Отцем і Святим Духом царює на віки» (Проповіді на неділі й свята цілого року). 

Отець Петро Скарга займав посаду королівського проповідника майже до кінця свого життя. Щойно 5 квітня 1612 року король звільнив його з двірських обов’язків. Першого Великоднього дня, 22 квітня, Скарга виголосив останню прощальну проповідь. Як королівський проповідник жив дуже скромно. Любив підкреслювати, що від перебування на дворі не мав жодної особистої користі. Мав відносно невелику річну платню – 1032 злотих. Хто входив до його кімнати, то дивувався, що в помешканні королівського проповідника бачив лише вбоге ліжко, рукомийник, лавки й прості столики.