5. Автор старопольського бестселера  

У Вільні Петро Скарга опрацював незвичайну, під різними аспектами, працю: Життєписи святих Старого й Нового Завіту на кожний день року, до яких додана духовна пожива й науки проти сучасних єресей… Перше видання побачило світ у 1579 році. Скарга присвятив свою працю королеві Анні, ревній прихильниці й захисниці єзуїтів. За життя автора вийшло сім видань книжки, а в наступні століття (у різних модифікаціях) було понад двадцять видань. Така статистика підносить Життєписи святих на рівень «старопольського бестселера» (А. Боровський). Ця праця – це перший повний список святих, канонізованих, беатифікованих, знаменитих і побожних (Г. Барич). 

Життєписи святих , дуже читабельні, популярні серед народу, які видавалися багато разів, підтримували польську мову як на втрачених землях, так і в Сілезії. Діапазон читацького і педагогічного впливу Життєписів можна порівняти лише з Трилогією Генріка Сенкевича. Зрештою, сам Сенкевич говорив, що зачитувався «з задоволенням творами Скарги, особливо Життєписами святих, передовсім поляків, в яких автор – незрівнянний метр польської мови». Життєписи святих часто були єдиною книжкою, яку мала родина. Це добре показує романіст, учасник січневого повстання, Ігнатій Мацієвський (псевдонім Север) у повісті Мати: 

«Жінка взяла з-під стіни грубу книжку, яку зачиняли залізними пряжками. Діти з побоюванням і таємничою пошаною й цікавістю дивилися на неї. 

- Це, - говорила, - Життєписи святих отця Петра Скарги, написані з великою мудрістю і ревною побожністю. Книжка стара, моя родина володіє нею вже двісті років. Прийшла до нас чудом, чудом залишається. Багато разів горіла, але завжди залишалася цілою. В ній стільки світла й святості, що вона сама майже свята. Буквар знаєте, то тепер будете її читати. 

Пряжки відскочили, книжка розгорнулася на життєписі святого Станіслава». 

Про силу впливу цієї книжки писав також у Дорогах мого розумового розвитку професор Франциск Буяк: «Дотепер дивуюся, читаючи деякі життєписи, чому, будучи п’яти- і шестирічною дитиною, я поглинав ці тексти так пожадливо і намагався їх зрозуміти, особливо моральний зміст. У моїй пам’яті глибоко закарбувалися імена жорстоких римських імператорів [...] , а коли взимку захворів, то марив, що мене беруть на тортури – як цих християнських мучеників». 

Життєписи святих , продовжуючи традицію життєписів святих, написаних і пропагованих у XIII столітті домініканцями і францисканцями, показували, з одного боку, героїзм головних героїв, з другого – ставили їх як взірець для наслідування; окрім того показували їхні надприродні можливості. Інновацією, введеною Скаргою до життєписів святих, був великий коментар, образно названий «духовною поживою», в якому він піддавав моральній оцінці як поведінку головного героя життєпису, так і найближчих до нього осіб, аби врешті-решт показати взірці для наслідування для релігійної спільноти. «Духовна пожива» полегшувала проповідникам використання Життєписів для проповідей. У цьому також допомагав сугестивний колорит стилю Життєписів і полемічно-апологетичне лезо цих текстів. Фактично, це були готові гомілії в мініатюрі, які, при потребі, можна було розвивати. 

Завдяки апологетично-гомілетичним доповненням праця Скарги була дуже цікавим поєднання агіографії та проповідництва. Надзвичайну читабельність Життєписів слід пояснювати їх особливим характером. Автор розуміє необхідність оновлення середньовічних легенд, які походять від Legendaaurea Якова Ворагіна. Гуманістичний скептицизм щодо всяких, особливо середньовічних історичних оповідань не щадив легенд і посередньо підривав культ святих, який, зрештою, реформація відкрито ставила під сумнів. Відновлення агіографії, яка би брала до уваги принципи гуманістичної критики джерел, стало настільки нагальною справою, що єзуїти організували спеціально приготовану для цього групу дослідників, яку назвали – від прізвища одного з організаторів – «видавництвом болландистів». Слід додати, що видавництво дотепер існує у Брюсселі. В рамках цієї діяльності, завданням якої було осучаснення агіографії, було видано 70 томів життєписів святих. Отож це полегшувало завдання отця Скарги, він користувався багатьма фахово опрацьованими працями. Фундаментом його компіляції була шеститомна праця Deprobatissanctorumhistoriis (Кельн 1470-1575) кельнського картуза Лаврентія Сауера (1522-78), якого ще називали Суріушом. 

Доводячи автентичність окремих життєписів святих, Петро Скарга дбав про їхню точність, докладність і цілісність. Біографія св. Станіслава, краківського єпископа, аж роїться географічними деталями. Читач пізнає детальну локалізацію Щепанова («за дві милі від Бочної краківського повіту»), трасу юнацьких студій св. Станіслава («спочатку вдався до Гнезна, де тоді процвітала наука, потім до Парижа у Франції, де просив взяти його студентом, не жаліючи видатків»). Кожна географічна назва, яка з’являється в тексті Петра Скарги, дуже точно умісцевлена, завдяки чому чудотворні чи чудові дії святого набирають відчутних вимірів. У такий спосіб читач Життєписів пізнає навіть незначні місцевості – як Бжежніца, «Могильне в дієцезії Гнезна» чи Пьотровін, «село на Віслою в завіхейському повіті, тепер це люблінський повіт», початок першого конфлікту між королем і єпископом. 

У Життєписах святих Скарга виразно змальовував образ світу і людські постаті. Імпульсивно відображав атмосферу боротьби за душі й уми, боротьби, характерної для ментальності людей його покоління, поглинутих, як писав Микола Семп Стажинський, – «нашою війною зі світом, дияволом і тілом», тобто, передусім із власною слабкістю. Емоції домінують над стилем прози Життєписів святих: захоплення або відраза, подив або погорда, похвала або осудження, виражаються у чорно-білих тонах, характерних для стилю Скарги (С. Обірек). Але над ними чути вищі почуття, такі як співчуття для страждання, вірність авторитетові Церкви, гаряче прагнення неба для всіх. 

Із Життєписів святих Скарги лунає оптимістичне переконання, що з кожного гріха можливо навернутися і стати на дорогу благодаті. І тому в своїй праці автор часто подавав приклади людей, які спочатку вели життя, далеке від святості. Навернення здійснилися не лише в житті Марії Магдалини чи Франциска з Ассізі. Раптові зміни були в житті багатьох менш знаних святих. Ось як Скарга описує навернення св. Норберта († 1134), засновника ордену норбертанців, архієпископа Магдебурга: 

«Норберт походив із добре відомого французького і німецького роду в ксантеньскому повіті, був багатим, вродливим, дорослим, освіченим, уже піддияконом у духовному сані, але легкодумним і плотським у звичках; кельнський архієпископ Фредерік взяв його до себе як освічену в науках людину, а на двір цісаря Генріка його взяли з огляду на зовнішність, мудрість, вимовність, хоробрість і вишукані манери, і весь двір його любив. Умів усім станам догодити і сподобатися. Жив так, як хотів, усе собі дозволяв, хотів усе спробувати, на майбутні справи не звертав уваги, уживав теперішні, майбутніх не боявся, справжній син цього світу, який мало дбав про побожність; назбирав церковних бенефіцій і, будучи ксантенським каноніком, неспокійному життю, забавам, мирським марнотам, шукаючи щастя і піддаючись вітрам людської слави, служив». 

Скарга навмисно зібрав у цьому фрагменті ряд риторичних фігур, які характеризували життя людини, поглинутої земними справами. Ілюстрував за допомогою епітетів («вродливий», «дорослий», «освічений», «легкодумний», «плотський», «мирський», «взятий», «милий»), іменників («вродливість», «вишукані манери», «вимовність», «мудрість», «хоробрість») і дієслів («вмів догодити», «сподобатися», «спробувати», «жити як хотів», «спробувати все», «мало дбав» тощо». Така риторична конструкція, за думкою А. Боровсього, створює в свідомості слухача або читача ніби грубе покривало недосконалості описуваної особи, розірвання якого під дією благодаті буде більш спектакулярним, отож дієвішим: 

«Але одного разу, освітлений ласкою того, хто закликає грішних до покути, розплющив очі – ніби хтось скинув з його обличчя заслону, побачив нікчемність своєї поведінки і мирську марноту, і почав уважно придивлятися до суєти цього світу». 

Після цього Скарга, зазвичай, подавав покутно-аскетичні вчинки. Вони містили повчання і збуджували цікавість читача. Стосовно Норберта, то вже перед рукоположенням, про яке після свого навернення ревно просив єпископа, «перед тим, як одягнути церковні ризи, в яких мав прийняти рукоположення, скинув із себе дорогі шати і одягнув убогий баранячий кожух, який вже ніколи з себе не знімав». У такий спосіб Скарга підкреслював розрив Норберта з суєтним життям і входження на дорогу покути. З метою показати різні аскетичні практики автор Життєписів приводив різні приклади, часто дуже курйозні. Так само було і з Норбертом: 

«Норберт зростав у святих чеснотах і пості, безустанному чуванні й молитві, одного разу під час святої Меси в каплиці великий павук впав у келих уже після освячення крові нашого Господа. Не знав, що робити. Боявся якоїсь профанації Пресвятої Жертви, і, вибираючи скоріше небезпеку для свого здоров’я, ніж профанацію такої великої таїни, випив усе разом із павуком. Після Меси зрозумів, що має зараз померти; і коли віддавав у молитві свою смерть Господові Богові, почав свербіти ніс, витираючи який, він пчихнув – і з носа випав павук». 

Цей приклад отець Скарга в «духовній поживі», тобто алегорично-дидактичному викладі даної історії, так прокоментував: 

«Щодо павука, якщо таке станеться, для священиків у Церкві є інша наука, аби без причина не наражалися на небезпеку, бо є інші, без гріха і зі збереженням пошани до Пресвятих Дарів, звичаї. Господь Бог давав святим до таких справ особливе натхнення, бажаючи прославити їхню святість, але ніхто не повинен у такий спосіб наслідувати святих, бо християнська досконалість полягає не в чудах, а в цнотах усякої побожності». 

Конкретний і виразно апологетичний коментар Скарги переносить читача або слухача з рівня фабули на рівень дійсності. Таким був – як наголошує вже згаданий А. Боровський – основний намір зусиль єзуїтів XVI століття у відновленні, уісторичненні і, головно, деміфологізації християнської агіографії, яка в середньовіччі обросла багатьма легендами. 

Варто зауважити, що Життєписи святих отця Скарги містяться у важливому нурті польської літератури, яка починається від перекладу Біблії і від легенд. Агіографічні мотиви виступають у найстаршій, але високохудожній пам’ятці польської проповідницької прози XIV століття, тобто в Проповідях на тему Святого Хреста. Особливо це видно в Проповіді на день св. Катерини, єдиний оригінальний примірник якої зберігся до сьогодні, і в Гнізнинських проповідях з п’ятнадцятого століття, де за взірець конструкції взято, між іншим, легенду про св. Варфоломія.