11. Досвідчений полеміст  

Епоха, в якій жив Петро Скарга, характеризувалася гострою полемікою з іновірцями, яких народила реформація. Всі твори цього періоду сильно забарвлені апологетикою. Якщо твердження, що кожна дія викликає протидію, слушна, то це виразно видно у XVI столітті. Вже Олександр Брукнер звернув увагу, що Товариство Ісуса проти Рея виставило Постиллу Вуйка, проти брестської та несвіжської Біблій – переклад Вуйка, проти Нємоєвського і чеських братів – Гербеста, Вуйка, Гродзєцкого, Варшевіцкого, Лятарну і передовсім Скаргу. 

Він полемізував з іновірцями ще до того, як став єзуїтом – про що вже говорилося. Як чудовий захисник контрреформації, він майже до кінця своєї письменницької діяльності гостро атакував толерантність, яка панувала в Польщі, і закликав скасувати варшавську конфедерацію de religione, затверджену сеймом, скликаним у Варшаві 28 січня 1573 року. Цей закон толерантності зрівнював у правах «різних у вірі» (dissidentes in religione ). Для позначення християнина не католицької віри під час варшавської конфедерації ввели термін «дисидент» (від лат. dissideo – бути відділеним і dissidens – який не погоджується). Закони конфедерації, включені до так званих генриковських документів і до королівської присяги, яка гарантувала їхнє виконання, забезпечували в Речі Посполитій Обох Народів релігійну толерантність для шляхти й інших станів, представлених на сеймі. 

Цій конфедерації Скарга присвятив кілька брошур, виданих на переломі XVI i XVII століть, таких як Напімнення євангеліків (Краків 1592), Процес конфедерації (Краків 1595) і Розмови про конфедерацію (Краків 1607). Постанови сейму називав «диким», «пекельним», «вовчим» і «тиранським» законом; шляхтича, який вводив у себе протестантизм, називав «безбожним виродком», «несправедливим хижаком», «отруйною гадюкою» тощо. Скарга, бажаючи, щоб шляхта скасувала постанови конфедерації, в сугестивній аргументації звертався до її станових інтересів. Лякав, що під прикриттям цих законів з 1573 року до Польщі влізуть найрадикальніші види реформації, які можуть довести до хлопських бунтів, подібних до тих, які сталися в Німеччині в двадцятих роках XVI століття. На слова Скарги гостро реагували дисиденти, звинувачуючи його, що в брошурі Процес конфедерації підбурює до громадянської війни на релігійному ґрунті. Їхнє занепокоєння було тим більше, що автор брошури вже тоді був королівським проповідником, отож належав до грона найближчих і впливових дорадників Зигмунта ІІІ Вази, якому постійно нагадував, що основний обов’язок католицького володаря – захист інтересів Церкви. Незважаючи на великі зусилля, Скарзі не вдалося добитися скасування ухвал варшавської конфедерації. Він лише посприяв тому, що король не допустив доповнення їх виконавчими нормами. Окрім того він енергійно старався, щоб ватажки дисидентів не займали високі посади. Завдяки цій діяльності Церкви отримала багато могутніх достойників, які залишили протестантизм. Про найважливіших із них вже говорилося раніше. 

Його проповідницька і полемічна діяльність викликала невдоволення не лише в іновірців. До нього неприхильно ставилася також частина дієцезіяльного духовенства, особливо та, яку він звинувачував у хтивості до матеріального добра і відсутності ревності у боротьбі з єресями. 13 липня 1603 року Скарга виголосив у присутності короля й нунція Клавдія Рангоні проповідь про десятину. Микола Доброчеський, ректор Академії, вражений тривалими суперечками навчального закладу з єзуїтами про право мати школи в Кракові, зрозумів проповідь неправильно і звинуватив автора перед нунцієм, що він проповідує проти десятини. Скарга легко виправдався. Наступної неділі, 20 липня, повторив цю саму проповідь у присутності короля й Доброчеського, показуючи, що проповідував не проти, а за десятиною. У вересні 1604 року виголосив дві проповіді про плебанії, наголошуючи на перенесення деяких десятин від парохів до прелатури. На цій основі дійшло до зіткнення з архісвящеником Марійного костелу в Кракові, отцем Єронімом Поводовським, який у праці Speculum clericorum (Краків 1604) звинувачує Скаргу, що він повторює протестантів у наріканнях на десятину й твердить, ніби вона – надуживання, і не підтверджена ні канонічним, ні звичаєвим правом. Між Скаргою і Поводовським існувало велике суперництво ще з тих часів, коли Скарга був настоятелем чернечого дому св. Варвари, а Поводовський – парохом сусіднього Марійного костелу. Костел єзуїтів часто був наповнений вірними й кипів духовним життям. 13 липня 1586 року Скарга писав до генерала ордену, Клавдія Аквавіви: «Маємо тут нового суперника в особі пароха Марійного костелу, який з великою ревністю намагається не поступатися нам не лише в духовних послугах, але прагне також перевершити нас [...] ; він був би радий випорожнити наш костел, а нашу думку – спотворити перед усіма. І вже нас майже випереджає ревністю у відвідуванні в’язнів і хворих по шпиталях і домах. [...] Вже багато людей відійшли від нас і прийшли до нього. Бо він любить свою вівчарню та велику й чудову святиню, і до нас ставиться неприхильно». Але завдяки втручанню краківського єпископа, кардинала Бернарда Мацієвського, дійшло до порозуміння. 

Скарга також був у центрі конфлікту між опозицією, прихильниками регалізму і самим королем. Зигмунт ІІІ даремно намагався загасити конфлікт, посилаючи в березні 1606 року до краківського воєводи Миколи Зебжидовського свого проповідника. Розраховував на його авторитет і красномовство, і передовсім на дружбу Зебжидовського з єзуїтами і католицький зелотизм, яким він славився. Але зустріч у Лянцкороні не принесла жодних позитивних результатів. Пробуючи віддалити привид громадянської війни, намагалися відтягнути іновірців з табору опозиції через часткове заспокоєння їхніх вимог. Протестантам йшло особливо про ухвалення закону про заколоти, метою якого би було запобігання релігійним погромам по містах. Готовий проект закону, який передбачав суворі покарання для ініціаторів і учасників погромів, отримав апробату значної частини католицьких послів. Закон мав прийняти сейм, який розпочався в Варшаві 7 березня 1606 року і вже закінчувався. Чернечий літописець Ян Вєлєвіцький писав, що Зигмунт ІІІ, маючи релігійні скрупули, дав проект закону для перегляду своєму проповідникові Петру Скарзі й сповідникові Фридерику Бартшові. «Вивчали отці і знайшли зраду». Згадані єзуїти вичитали в проекті закону не лише толерантне ставлення до єресі, але навіть її підтримку й захист. Вони переконали єпископів і католицьких послів рішуче опиратися закону про заколоти, і, в результаті, сейм був зірваний (18 IV 1606), а більшість іновірців стала на сторону Зебжидовського. Й. Тазбір вважає, що Зигмунт ІІІ, віддаючи в руки Скарги і Бартша проект закону, хотів у такий спосіб його заблокувати. Король, знаючи однозначне ставлення Скарги до варшавської конфедерації 1573 року, був упевнений, що його проповідник висловить незгоду з виконавчими приписами цього «пекельного» закону. Можливо, розуміючи непоступливість свого проповідника в справах віри, використав її для розірвання переговорів із опозицією, аби мати можливість силового вирішення конфлікту. Зрештою, незабаром стався заколот, відомий як сандомирський рокош. Його учасники після проповіді, проголошеної Скаргою на з’їзді регалістів у Віслиці (17 ІХ 1606), назвали королівського проповідника «найбільшим підбурювачем Речі Посполитої». Рокош Зебжидовського був виразно антиєзуїтським. Заколотники вимагали усунути єзуїтів із королівського двору, обмежити кількість єзуїтських колегіумів і навіть вигнати єзуїтів-іноземців із Польщі. Скарга словом і пером захищав Товариство Ісуса, політику короля і самого себе. 

Під час рокошу з’явився анонімний памфлет Єзуїт, де Скаргу грубо названо плебеєм, який повинен залишитися в Груйці і «годувати свиней», а не перебувати на королівському дворі, де він є злим духом короля, бо заохочує його до абсолютистської влади. Як іновірці, так і прив’язані до своїх вольностей католики бажали королівському проповідникові «в турецьких путах навчитися бачити absolutum dominium , а нам про це не писати». На відповідь Скарги не треба було довго чекати. У полемічній брошурі Ось такий рокош він звертався безпосередньо до ватажка рокошан Зебжидовського, звинувачуючи вельможу, що він через особисті мотиви й скривджені амбіції повстав проти короля і через це «нашу милу й спокійну батьківщину ввів у великий неспокій і небезпеку». Скарга дуже часто використовував сугестивні протиставлення, залюбки вживав яскраві образи й порівняння. 

Єзуїти, коли побачили, що реалізувати плани щодо зміцнення монархічної влади в Польщі неможливо, перестали їх підтримувати. Видимими змінами в цьому плані є третє видання Сеймових проповідей Скарги, які вийшли в 1610 році без шостої проповіді Про монархію і королівство. Також усунули або змінили фрагменти інших проповідей з першого видання, які критикували обмеження королівської влади або гостро атакували послів від шляхти. 

Водночас Скарга продовжував пером і словом енергійно працювати на користь унії католицької і православної Церков. Після Брестської Унії енергійно став на її захист і не припиняв полеміку з прихильниками православної Церкви. З-поміж іновірців найгостріше і найчастіше атакував польських братів (аріан), яких вважав найгрізнішими ворогами католицизму, виключав їх із грона християн, приписуючи їм догматичну спорідненість з визнавцями ісламу, і навіть готовність зради на користь турецької імперії. 

Воюючи з іновірцями, Скарга приводив сильні аргументи, але ніколи не звертався до сили. Зазвичай говорив: «Єресі – це погано, але люди добрі». Із цих традиційно толерантних коренів польсько-литовської держави в Скарги виросло поняття батьківщини як матері всіх дітей без огляду на їхні хиби та гріхи. Скарга допускав обмежену толерантність. Усвідомлював, що шляхетська Річ Посполита повинна бути «державою без вогнищ інквізиції». 

Боротьбу з реформацією, яку вів Скарга, похвалив Фабіан Бірковський OP , який в похоронній проповіді наголосив: «Назбиравши тоді так багато наук і навчившись красномовства, не байдикував, але коли побачив, що Польська Корона наповнена єретиками, випалював з них вогняними проповідями кальвінські та аріанські блуди, і потім їх вводив до католицької Церкви».