Покликання теолога   

Містика – джерело натхнення 

Анрі де Любак усе життя мріяв написати книжку, присвячену християнській містиці. Найглибший досвід Бога, в усій повноті об’явленого в Ісусі Христі, інспірував усю його творчість і був його постійним натхненням. З цієї перспективи він дивився на парадокс людини, яка стоїть перед таїною Триєдиного Бога в поставі адорації. Усі праці богослова були запрошенням до прославлення Бога, допомагають відкрити таїну Його Слова. Дуже близьким для нього було твердження св. Іринея: „Славою Бога є жива людина, а життям людини є споглядання Бога”. 

Без сумніву, він був людиною витривалої та вірної молитви і глибокої медитації. Духом молитви і прославлення Бога насичені сторінки Медитацій про Церкву, які показують красу таїни Церкви. Разом з Клоделем він нагадує, що Церква є нашою Матір’ю, яка щоденно дає нам у Євхаристії Ісуса Христа. У книжці На Божих шляхах пише: „Без містичного пориву етичне життя буде подавленням; аскетика стане сухістю; послух стане млявістю; релігійні практики стануть рутиною, відчуженням або страхом”. Містичне життя є тріумфом парадоксу в духовному житті людини. 

У книжці На Божих шляхах він стверджує, що до містичного досвіду здатні не лише вибрані, а кожний охрещений. Бо цей досвід – входження в таїну Пресвятої Трійці, в живий зв’язок з Богом Отцем, з Ісусом Христом і Святим Духом, який оживляє Церкву. В теології де Любака можна зауважити примат Божого Слова. Тим Словом є Особа Ісуса Христа. Саме Його ми шукаємо в своєму житті віри, бо якщо шукаємо Боже Царство, то все інше додасться, перестерігає: 

„Бо якщо Христос не є багатством Церкви, що Церква нидіє, якщо не процвітає в ній Дух Ісуса Христа, то вона залишається безплідною. Її мури зруйновані, якщо Ісус Христос їх не проектує і Його Дух не є їхнім цементом. Вона позбавлена вроди, якщо не віддзеркалює єдиної краси Лику Ісуса Христа і якщо не є Деревом, закоріненим у Страстях Ісуса Христа”. 

Католицизм – універсальність Церкви 

Плодом зрілої вже рефлексії о. де Любака була праця Католицизм (1938). Це був синтез християнської думки. Тут можна знайти всі важливі теми, які пізніше він розвиватиме в своїх 47 книжках і багатьох статтях. Саме в Католицизмі він показує повноту християнського Об’явлення і його універсальність. Лише Християнство є відчиненим на всю людину, і тому є загальним (католицьким). Дуже часто «католицька повнота» показується християнинові як синтез, отриманий не через світло розуму, а через довіру в темряві віри, як це показав св. Йоан від Хреста, якого де Любак любив цитувати. Католицизм є єдиною дійсністю, яка для того, щоб існувати, не мусить чомусь протиставлятися, і тому є протилежністю «зачиненого суспільства». Церква всюди є «в себе» і кожний повинен почуватися «в себе» в Церкві: „Як Воскреслий Христос, який з’являється своїм друзям, має лице всіх людей і кожний чує Його своєю мовою”. Ця книжка також нагадує, що Церква повинна бути для людей натхненням у побудові духовної єдності в світі. 

Анрі де Любак помічає важливість суспільного виміру в теології та житті Церкви, але перестерігає перед редукцією християнської віри лише до суспільного виміру. Тому невтомно наголошує, що місія Церкви переступає через земне, і проповідує та пригадує людині про її вічне покликання до з’єднання з Богом. 

Він пише, що „Материнське лоно Церкви є досить широким, аби помістити найбільші та найрізноманітніші уми. Всі можуть знайти там притулок, який всім потрібний, і всі, кожний за потребами, черпати звідти життєдайні сили”. 

Перед драмою відкинення Бога 

Драма атеїстичного гуманізму, написана у 1944 р., була відповіддю на духовний стан Європи і Франції перед закінченням війни. Автор говорить про загрозу для людини і її культури, яку несе в собі гуманізм, що спирається на атеїзмі, показує джерела атеїзму XX ст., які своїми коріннями сягають філософії XIX ст., в основному – Фейербаха, Маркса, Комте і Ніцше. Саме в Ніцше ми знаходимо опис загубленої людини, яка, відкинувши Бога, застрягла в духовній пустці. Показує, що рисою атеїзму XX ст. є його антихристиянське упередження. Атеїсти відкидають Бога християнського Об’явлення. Його представники пропонують новий ідеал людини, визволеної від Бога, яка будує своє майбутнє без Ісуса Христа і Його Євангелії. Щоб побачити наслідки атеїстичного гуманізму, довго чекати не довелося. У творчості Достоєвського, який в своїх працях показував внутрішнє роздвоєння невіруючої людини, Анрі де Любак бачив пророка і свідка того, що в людині є вічним, що волає в ній про Спасителя. Лише Євангеліє Ісуса і зустріч з Ним може повернути людині надію. 

Людина перед Богом 

Основною цінністю творів о. де Любака і причиною їх постійної актуальності є факт, що вони постали з досвіду зустрічі з Живим Богом, який об’являється в історії. Автор довго медитував над Божим Словом і таїною людини. Сам спочатку зустрів Бога – завдяки цьому досвіду щораз більше відчинявся на проблеми людей своєї епохи і на їхні духовні пошуки. 

Помічав їхні помилки, загублення. Водночас делікатним жестом показував їм дорогу повернення до Бога. Так виникла книжка На Божих шляхах (1956). Вона є прикладом дружнього діалогу з людьми, які засумнівалися в існування Бога. Автор запрошує їх розпочати пошуки Бога, нагадуючи, що це Він їх шукає: „Часом думаємо, що шукаємо Бога. Але це Він нас завжди шукає, і часто Його знаходить той, хто Його не шукав”. Французький богослов відкидає закиди людей, які вважають, що віруюча людина не цікавиться землею і майбутнім людства. Водночас писав, що віддалення від гомону світу, аби зі сторони подивитися на різні справи, є найбільш плідним і творчим у духовному житті людини. 

Звертаючись до талановитих християнських мислителів, показує, як християнська віра і думка насправді гуманізують людину, повертають їй гідність і захищають від різних тоталітаризмів та ідеологічних помилок. У людини є «рана», Божий знак на людському серці, який не дозволяє їй зачинитися у суто земному вимірі. 

Де Любак запрошує своїх читачів відчинитися на духовний досвід. Допомагає їм заспокоїти своє серце перед Богом. Усі зусилля спрямовує до того, щоб привести людину до відкриття скарбу Євангелія, делікатно показуючи багатство Особи Ісуса Христа, яка може захопити людину. Був переконаний, що людина, обдарована духовним відчуттям, помітить Його непроминаючу красу і новизну євангельського послання, бо воно є світлом і обдаровує життям – якщо людина погодиться вмерти для себе. Отець де Любак не приховує, що в центрі християнської віри є Хрест і розіп’ята Любов. І тому гуманізм, про який він говорить, є «наверненим» гуманізмом: „З жодної природної любові просто і безпосередньо не перейдемо до надприродної любові. Щоб себе знайти, треба себе втратити”. 

Парадокси духовного життя 

Анрі де Любак був переконаний, що людина знаходить сенс свого життя і місце у світі тоді, коли відкриває і визнає свою таїну і духовний парадокс перед Богом. Людина є для себе парадоксом, бо носить у собі прагнення Бога і того, що безмежне, незважаючи на те, що в щоденності зазнає свою крихкість і мализну. Будучи створінням, відчуває принципове несповнення. Цей стан нагадує їй, що вона покликана оглядати Бога лицем в лице. 

Туга за Богом показує велич кожної людини як неповторної особи, яку Він полюбив і створив на свій образ і подобу. Лише зустріч з Богом-Любов’ю спасає людину і повертає сенс людському життю. На думку Любака лише любов Розіп’ятого Ісуса вириває людину з егоїзму і повертає серцю єдність. Лише духовне перемінення захищає людину від гнітючого відчуття проминання і дріб’язковості її діяльності. Якщо ця діяльність спрямовується до Єдиного Необхідного – до Бога, то тоді вона набирає непроминаючої цінності. Разом з Богом Ісуса Христа дрібки часу з’єднуються у неповторну Історію любові Бога до людини, в Історію Спасіння. Любов Бога до людини є благодаттю і даром. Завдяки любові до Бога людина знаходить дорогу до примирення зі своїм ближнім. Будучи проникливим спостерігачем духовного стану людей XX ст., де Любак зауважує: „Якщо люди сьогодні так трагічно чужі та відсутні один для одного, то тому, що спочатку стали чужими й відсутніми для себе самих, бо залишили щось вічне, яке може вкорінити їх у існування і дозволити спілкуватися з собою”. 

У книжці Парадокси і Нові Парадокси (1959), яка є плодом його глибокої рефлексії над християнською духовністю, Анрі де Любак демаскує ілюзії духовного життя. Перестерігає перед безкритичною довірою до психології глибини, яка виключає з життя людини дію Бога. Для нього життя людини, яка керується вірою, є тріумфом того, що мало правдоподібне з людської точки зору. Тим часом свідки Бога діють і видають плоди в дуже несприятливих умовах, бо віра завжди є перемогою над людським лінивством, відсутністю уяви та мализною. 

Людина починає жити в правді про себе тоді, коли відчиняється на визволяюче запрошення Ісуса: „Євангеліє, закликаючи нас ввійти в себе самих, постійно закликає нас до правди у людських взаєминах, тої правди, яку зраджують усі ідеології й усі політики”. Французький богослов постійно демаскував обман, в якому людина хоче перебувати: „Першим доказом нашої правдивості буде признатися у брехні”. Запрошує кожну людину, аби час від часу глянула на себе з гумором і зі сторони подивилася на справи, які її непокоять. 

Анрі де Любак не відділяв духовне життя людини від її суспільного життя і заангажування у світі. Саме присутність і участь у зміні світу й у щоденній праці є критерієм автентичності й правдивості духовного досвіду. Віра у вічність не відриває християнина від теперішнього. „Ми не хочемо духовного життя у сфері мрій! Ми не хочемо для себе іншої вічності, ніж ту, яку готує час! Ми не хочемо також зачиненого гуманізму, «нелюдського гуманізму»! «Ніщо окрім землі» – це найпідступніша злуда”. 

„Католицизм, що базується на молитві, – це смерть для певних форм духовного рафінування і для психологізму, який має надмірне вподобання у дріб’язковому аналізуванні себе самого, бо він трактує ці речі як паразитичні нарости і повертає духові силу й порив”. 

Анрі де Любак теологічну рефлексію не відділяв від духовності. У цей спосіб продовжував найстаршу традицію Отців Церкви, де теологія поєднувалася з прагненням жити в святості. 

У серпні 1996 р. у Ченстохові я організував сесію на тему «Пошуки Бога сьогодні». Пропонував її учасникам, які ніколи не мали справи з богословськими працями, спільно роздумувати над книжкою Парадокси і Нові Парадокси. Тоді я переконався, що свідчення віри Анрі де Любак живе й понині, тому може допомогти у внутрішній переміні багатьом людям. Воно постійно свіже, тому спонукає людину, яка вірить і шукає Бога, до творчого мислення і дії. Нагадує віруючим, що життя вірою не є чимось очевидним, а наповнене парадоксами, вимагає терпеливо ставитися до страждань, перебувати в духовній боротьбі й покірно шукати Бога. Автор своєю творчою працею відповів на заклик Ісуса Христа. Був і залишиться у Церкві свідком Бога у світі, в якому багато людей драматично волає про Спасителя. 

Християнське свідчення 

У своїх книжках кардинал де Любак наголошував на необхідності внутрішньої віднови християн, завдяки якій вони будуть ставати щораз вірогіднішими свідками Христа у світі. Ці духовні рефлексії спонукають до безкорисливості, повертають вірним внутрішню рівновагу і погоду духа. За автором, „у духовному вимірі маємо лише те, що віддаємо”. Вся творчість французького богослова характеризується місіонерським духом і великою відкритістю до людей, яка повинна характеризувати кожного учня Христа. 

Він представив ідеал християнина, заангажованого в світі, бо християнська віра має в собі силу перемінювати людину і суспільство силою Божої благодаті. Євангеліє не ідентифікується з жодною культурою, є відкритим на всі її багаті прояви, тому може й повинно внутрішньо перемінювати культуру. 

Найвірогіднішим свідком Христа і Його Євангелія є святий. Зустріч з ним перемінює життя інших людей і нагадує їм про їхнє покликання до спільноти з Богом. „Якщо би в світі було більше святих, то духовна боротьба в ньому була би інтенсивнішою. Царство Боже проявлялося би в світі з більшою силою, визнавання віри було би ревнішим – і спротив був би сильнішим. Ревність породжувала би напруження, яке би стало причиною раптових конфліктів. А якщо живемо серед людей у відносному спокою, то, напевно, ми літеплі”. Життя немалої кількості святих для більшості є прихованим, але саме завдяки їм наша планета не стала пеклом. У самій Церкві лише по смерті деякі з них отримують вічну славу. 

Для о. де Любака святою є людина, яка живе духом Євангелія, часто приховано і без розголосу. Триває на молитві перед Богом і слухає волання людей, спрагнених Бога. Розуміє їхню пустку, бо сама зазнає самотності на взір Ісус в Оливному саду. У книжці На Божих шляхах говорить про багато доріг, на яких Бог шукає людину. Автор з великою симпатією звертається до тих, які «вірять, що не вірять». Тому пробував показати, як у неспокою й питаннях невіруючих приховується пошук сенсу життя. Їхні труднощі також допоможуть очищувати християнську віру. Французький богослов показує таїну завжди більшого Бога, якого не можемо присвоїти чи підпорядкувати собі. Ми покликані до постійного динамізму в пошуках Бога. Коли людина знайде і досвідчить Бога, то далі повинна йти як прочанин. Повинна жити як плавець, який пливе з хвилі на хвилі, постійно повинен рухатися, аби на потонути. У цій книжці автор зібрав чудові тексти великих святих, містиків і талановитих богословів Церкви, які спонукають до рефлексії над драматичною долею людини. 

Отець де Любак переконаний, що Євангеліє містить у собі великий духовний потенціал. Є постійним закликом до творчого пережиття віри і дружби з Богом. Заангажування полягає у тому, що християнин, будучи вщепленим у Бога, знає також, що вічність готується в історії, тут і тепер. Учень Христа повинен вміти прочитати волю Бога. Сьогодні, коли багато людей живуть з почуттям утрати сенсу життя, він повинен свідчити про свою віру. Християнин повинен повертати людям надію; у світі, роздертому конфліктами, повинен бути свідком єдності.