Життя Анрі де Любака  

Дитинство і молодість 

Анрі де Любак народився 20 лютого 1896 року в Камбре, на півночі Франції, у глибоко релігійній родині, яка упродовж багатьох поколінь вірно сповідувала католицьку віру. Його батько працював у банку. Коли Анрі був ще дитиною, родина переїхала до Ліону. Хлопець почав навчатися в єзуїтській школі, де зустрів о. Євгенія Гейнса. Завдяки йому вибрав шлях чернечого життя. Ще через 50 років о. Гейнс говорив своєму учневі, що щоденно відмовляє за нього Прийди, Духу Святий! 

Після закінчення школи один рік вивчав право на Католицькому Університеті в Ліоні. Віра батьків і духовний досвід єзуїтської школи були для нього фундаментом у пізніших пошуках Бога під час філософсько-богословського навчання. 

У молодості він отримав дуже добру класичну освіту, досконало опанував грецьку і латинську мови, отож пізніше, ставши викладачем і науковцем, міг вільно користуватися джерелами богословської думки. Дуже добре знав античну культуру, захоплювався нею. Любив літературу, захоплювався поезією Пегі та Клоделя, творами Достоєвського й іншими письменниками. Бачив для теології шанс віднови у контакті з літературою, яка часто у драматичний спосіб ставить питання про сенс людського життя. У своїх працях користувався мовою літератури, і тому його стиль захоплює. 

Шлях до чернечого життя 

Закінчивши річні правничі студії, у 1913 році вступає до єзуїтів. 

На дорозі чернечого життя зустрів відомих єзуїтів: Валенсіна, Грандмезона і Хюбі, які втаємничили його в глибину і багатство християнської таїни. Потоваришував з Т. де Шарденом. 

Перша світова війна перериває його чернече життя. У 1914 році Анрі де Любака посилають на фронт. Воював до кінця війни. Зіткнувся з жахами війни та терпінням тисяч людей. Був важко поранений в голову, наслідки відчував до кінця життя. Були періоди, коли тижнями не міг ні читати, ні писати. Але в його серці, як записав у духовному щоденнику, постійно лунав спів Алилуя! Це свідчить про глибину його віри і духовну єдність із Воскреслим Ісусом. 

На війні часто вів диспути про Бога зі своїми ровесниками. Вже тоді передчував незбагненну таїну Бога Творця і Відкупителя. Двадцятирічний Анрі переживав, що його товариші втратили благодать живої віри. Тому намагався їм допомогти, аби знову відкрили Бога в своєму житті. Ця постава, наповнена апостольською ревністю, характеризувала всю його пізнішу діяльність. З розмов з товаришами робив нотатки, які пізніше використав при редагуванні книжки про шляхи, які ведуть людину до Бога (Про пізнання Бога, 1945). 

Після війни закінчує новіціят і розпочинає гуманістичне навчання в Кентербері, в коледжі Св. Марії. 

У 1920-23 вивчає філософію на острові Джерсі в Англії. Великий вплив на спосіб його мислення і пізніші праці мала зустріч у 1922 році з видатним французьким філософом Блонделем. Блондель мав великий вплив на всю теологічну думку Любака, особливо коли йдеться про проблему зв’язку між природою і благодаттю. 

У 1924-26 вивчає теологію в Оре Пляс, Хастінгс (Англія), а потім у єзуїтському колегіумі в Ліоні (1926-28). Згадуючи ці роки, визнав, що це був час радісного занурення в таїну Бога. У новіціяті зробив 30-денні реколекції за методом Духовних вправ св. Ігнатія Лойоли. Цей глибокий досвід молитви та контемпляції вплинув на все життя і справу французького богослова, а його творчість була проникнута духом покірної молитви, адорації та євангельської простоти. 

У 1927 році був рукоположений у сан священика і відразу розпочав так звану «третю пробацію», тобто останній період випробування в ордені. Тоді перебував у Паре-лє-Моньяль, у місці, де Ісус об’явив св. Маргариті таїну любові свого Божественного Серця. Цього року, в атмосфері інтенсивної молитви і з’єднання з Богом його віра набрала остаточної форми, а зв’язок з Ісусом поглибився. Отець де Любак прагнув служити Йому на більшу Божу славу в Товаристві Ісуса, гордістю якого він стане. 

Богослов з Ліону 

У жовтні 1929 року о. де Любак розпочав викладати фундаментальну теологію. Про завдання апологетики говорив під час інавгураційної лекції з нагоди початку навчального року на Богословському Факультеті Католицького Університету в Ліоні. Богослов, за його думкою, повинен служити вірі, яка шукає зрозуміння, і також підтримувати діалог з людьми, які щиро шукають Бога. 

Ліон став для нього духовною батьківщиною і місцем інтенсивної богословської та внутрішньої віднови Церкви. О. де Любак огортав духовною опікою священиків і мирян. Охоче брав участь у публічних лекціях і конференціях. Мав дар легко порозумітися з людьми. Ці знайомства не були лише товариськими. Ще в новіціяті сприйняв своє чернече покликання як Божу місію. Потоваришував з о. Монханіним, великим знавцем індуїзму та буддизму. Про християнський діалог з буддизмом о. де Любак напише три праці, визнаючи буддизм найважливішою духовною релігією в історії людства після християнства. Вважав, що буддизм може приготувати людину до християнського Об’явлення. Розпочавши діалог з великими релігіями, випередив і приготував позицію Церкви, яка виразиться у соборному декреті Nostra aetate . Цей документ заохочує католиків до пізнання великих релігій світу й діалогу з ними. Брав участь у «Суспільних Тижнях» а також був заангажований у новий екуменічний рух, діалог з протестантами. 

Студенти любили незвичайну доброзичливість о. де Любака. Він з ентузіазмом реагував на найменшу ініціативу і бажання поглиблення знань. Радив літературу, давав власні нотатки на дану тему. У стосунках був дружнім і теплим. 

Саме о. де Любак мав великий вплив на Ганса Урса фон Бальтазара, який вивчав у Ліоні теологію. Завдяки де Любаку єзуїт з Базилеї почав цікавитися патристикою. У своїх великих богословських працях часто звертався до мудрості свого вчителя, а вчитель згадував, що коли інші грали в футбол, Ганс читав Орігена. 

А. де Любав мав тісні стосунки з французькими філософами: Блонделем, Марселем і Жільсоном. Під впливом філософії Блонделя написав у 1946 році Надприродне, в якому представляв зв’язок між людською природою і Божою благодаттю. У філософії Марселя хвалив відчуття таїни людини, відчиненої на Трансценденцію, на дію Бога. Жільсон цінив де Любака як доброго знавця філософії св. Фоми. 

Отримавши покликання богослова, спонтанно вивчав духовне багатство кожної людини, яке відчиняє її на таїну Бога, і прагнув у Церкві проголошувати всім людям Євангеліє Ісуса Христа. Одному священикові, який в листі питав його, як вести діалог із сучасною культурою, відповів, що треба щодня читати Євангеліє, аби знайти нові оригінальні методи діалогу зі світом. У 1946 році опрацював тему богословського фундаменту місій. Його статті є піонерською рефлексією над цим важливим і нагальним завданням Церкви. Цікавився історією догм, апологетикою, яка була його пристрастю. Наступний фрагмент свідчить про те, як серйозно і відповідально ставився до свого покликання богослова: 

„Приходить день, коли раптом помічаємо, що всі «абстрактні» проблеми, значення яких було важко зрозуміти, не є шкільними вправами, нудними або цікавими чи захоплюючими; що це реальні проблеми, які ставить дійсність життя, які її стосуються у всій повноті й вирішення яких є важливою справою. З цього моменту філософська рефлексія має вже інший характер. Перестає бути звичайною справою. Відчуваємо, що не маємо права відриватися від неї тоді, коли її не нав’язує програма навчання; не маємо права зачиняти їй доступ до свого особистого життя. Не маємо права бавитися в будівників і руйнівників, довіряти поспішно своїм проблискам, розпочинати з будь-ким і будь-як суттєві дискусії, ризикуючи посіяти сумнів у собі й в інших. Щирість проявляється не лише як необхідна чеснота, але й важка. Ввійшовши в велике завдання, маємо обов’язок задуматися над тим під час молитви і поставитися до Правди з великою повагою” (Парадокси і Нові парадокси, 27). 

Анрі де Любак дуже рано відкрив богословське і духовне багатство Отців Церкви, праці яких читав до кінця життя. Започаткував серію Християнські джерела, в якій до 1985 року вийшло 320 томів, і також Теологію, в якій друкувалися книжки, потрібні для віднови богословської думки Церкви. 

Служіння Церкві 

Анрі де Любак умів покликання теолога і викладача поєднувати з суспільною активністю у своїй земній батьківщині. Багато разів нагадував, що суспільний елемент тісно поєднується з вічним елементом, про що багато писав у Католицизмі та в Парадоксах і Нових парадоксах. Християнська віри спонукала його ангажуватися в суспільне життя. Він має бути «свідком вічності» серед світу. 

Дуже часто організовував формаційні зустрічі з священиками. З прочитаних конференцій пізніше виникли Медитації про Церкву (1952). Часто говорив, що його книжки поставали ніби «при нагоді» різних суспільних справ та ініціатив. Вважав, що саме такої постави вимагає духовна ситуація Церкви і світу. 

Інтуїтивно відчував, що в даний період історії Церкви найсуттєвішим завданням є захист християнської віри, і вважав, що це необхідно – з огляду на загрозу з боку деяких течій культури, представники яких пропагували викинути Бога християнського Об’явлення. 

Католицизм (1938) – книжка, яка увінчала десятирічну працю викладача. Автор зібрав у ній найкращі плоди своїх богословських і суспільних пошуків. У написанні праці допомагала глибока рефлексія і медитація на Божим Словом, над мудрістю Отців Церкви і великих середньовічних богословів. Вона містить багато чудових цитат, які є перлинами християнської літератури упродовж двадцяти століть історії Церкви. Представляє також основні думки Анрі де Любака, які він розвивав у пізніших працях. Є предтечею наступних книжок про таїну Євхаристії, про Церкву, про роль Традиції і Божого Слова в житті християнина. 

Знаменним є підзаголовок цієї книжки: Суспільні аспекти догми. Автор звертає увагу на небезпеку індивідуалізму у вірі. Якщо дар Христового спасіння сприймається як особиста власність, то це не узгоджується з духом католицької догми. Спасіння повинно охопити увесь світ, дане Богом усім людям. І тому християнин повинен бути відчиненим на кожну людину. Наша радість від зустрічі з Ісусом не була би повною, якщо би ми не хотіли ділитися нею з іншими. Отець де Любак стверджує, що XX ст. могло би уникнути стількох жертв марксизму, комунізму та фашизму, якщо би християни ангажувалися у суспільну та політичну сфери. Очевидно, що без духа тріумфалізму. „Всюди треба боротися, боротися насправді, і всюди треба боятися перемоги” (Парадокси і Нові парадокси, 77). На світі не було би стільки несправедливості, якщо би християни переживали свою віру в Ісуса Христа як відповідальність за братів, за створений і відкуплений Богом світ. 

У Католицизмі де Любак показує закорінення Особи Ісуса Христа в історії людства. Таїна Втілення дуже довго готувалася на протязі історії вибраного народу, про що свідчить Старий Завіт. Продовженням таїни Втілення Божого Сина є її тривання на протязі наступних століть у божественно-людській таїні Церкви. Церква є містичним Тілом Христа! Усі люди покликані ввійти до неї. Також у Церкві деякі справи, спрямовані до її віднови, треба довго і терпеливо готувати. Вони повинні втілюватися і проявлятися в історії. Все, що в людині є живим і цінним, повинно бути просякнуте благодаттю Христа. Силою Його Хреста і Воскресіння повинно бути притягнуте і спрямоване до дії, просякнутої молитвою. 

Друга світова війна і «духовна боротьба» 

Під час ІІ світової війни отець де Любак відкрито критикував німецький нацизм і перестерігав французів, особливо християн, перед антисемітизмом – перед лицем планованого знищення єврейського народу. Чудом уникнув арешту за участь у французькому русі опору. Свою участь вважав сповненням вимог християнської віри і духовною боротьбою. Разом з іншими єзуїтами видавав зошити Християнське свідчення, в яких боровся з нацистською ідеологією, особливо з антисемітизмом. 

Відразу після ІІ світової війни люди у Франції почали втрачати живу віру в Бога, який діє в історії кожної людини. Де Любак писав тоді про сумну «колективну апостазію», відступництво від віри. „Віра не є криком, хоча трапляються ситуації, коли треба вміти викричати свою віру. Віра не повинна забирати голос у кожному реченні дискусії, але не буде добре, якщо вона назавжди залишиться в дискретній тіні” (Парадокси і Нові парадокси, 127). 

Дуже швидко звернув увагу на нову небезпеку у французькому суспільстві. Бачив, як університетські еліти захоплювалися марксизмом. Іншою спокусою був позитивістський атеїзм, що спирався на філософію Комте, а також екзистенціальний атеїзм, що своїми коріннями сягав Ніцше. Свої проникливі спостереження щодо атеїстичних утопій будування «нової людини» без Бога Анрі де Любак описав у книжці Драма атеїстичного гуманізму (1944). Ця книжка залишається актуальною через 50 років. Автор пише, що людина без Бога гине, навіть якщо прагне збудувати земний рай. Бо дуже швидко цей рай стає духовним пеклом, «Сахарою атеїзму», в якій людина душиться. Заохочує християн давати позитивну відповідь драмі невіри відважною довірою до Бога в щоденному житті. 

Час випробувань 

У 1950 р. вийшла енцикліка Пія XII Humani generis. Анрі де Любака позбавили права навчати. Його визнали головним аніматором так званої «нової теології», яка, як тоді вважали, розпочала дуже сміливий діалог з сучасною філософією. Найбільш контраверсійним вважали Надприродне, в якому він показав, що людина носить у собі прагнення Бога. 

Звертаючись до богословської традиції Церкви, особливо до св. Августина і св. Фоми, де Любак хотів показати, що в кожній людині існує природне прагнення Бога, духовний динамізм людини, її серце і розум шукають і тужать за Богом. Така перспектива пізніше була прийнята в Gaudium et spes, а також в ККЦ, де вже в першому розділі стверджується, що людина в своїй духовній структурі здатна прийняти Бога. 

Але в тамті часи твердження, що кожна людина зазнає прагнення Бога, сприймалося як загроза для надприродної благодаті як незаслуженого дару. І тому автор Надприродного звертав увагу, що доповнення природне прагнення Бога є абсолютним даром Бога, який в Ісусі Христі віддає себе людям. Натхненний філософією Блонделя, нагадав, що вся діяльність людини доповнюється Творцем і Спасителем людини. Лише завдяки Богові Ісуса Христа, який є «Єдиним Необхідним», серце людини наповнюється миром, а вона сама, відчиняючись на дар спасіння, стає справді щасливою. 

50 років тому ця книжка була дуже сміливою! Вказувала на недостатність і слабкості богословських праць, які «втискали» Бога в готові схеми, де про Нього було відомо майже все – вистачить відчинити відповідну шухляду богословських знань. Багато богословів загубили сенс таїни Бога. Анрі де Любак заохочував повернутися до великої традиції Церкви: до Орігена, Каппадокійських Отців, св. Августина. Надприродне є коментарем до відомого вислову св. Августина: „Ти створив нас, Господи, для себе, і неспокійне наше серце, поки не спочине в Тобі”. Роздуми про неспокійне серце людини в творчості де Любака присутні багато разів. Подібно як і Паскаль, нагадує, що «людина переростає людину». Людина не є самодостатньою, тому відкинення Бога ради ідеї абсолютної автономії є великою трагедією. 

Важкі роки після 1950 р. де Любак прожив дуже працьовито. У 1952 р. написав Медитації про Церкву. Саме в цій книжці написав, що Церква ніде не дає нам Ісуса Христа більше, ніж тоді, коли ми перебуваємо, як і Він, на Кальварії, в Оливному саду, коли страждаємо. Слідкуючи за духовним шляхом автора, ясно бачимо, що найбільші страждання – це страждання ради Церкви. Його життя показує, що недостатньо любити Церкву, але слід вміти страждати ради неї: „ніколи з рук Церкви не отримуємо Христа повніше, ніж тоді, коли маємо нагоду формувати себе згідно з Господніми страстями” (Медитації, 177). Лише в ситуації несправедливості, коли послух Церкві дуже коштує, проявляється, чи хтось дійсно є людиною Церкви. Справжній син Церкви виразно усвідомлює, що треба розпочати реформу чи віднову Церкви. Водночас розуміє, що не всі ще до цього готові. Справжня велич богослова, який турбується долею Церкви, полягає в тому, щоб не піддаватися легкій критиці й не засумніватися в дію Святого Духа в Церкві. Час показав, що така постава де Любака була слушною й принесла багато плодів. Його богословська творчість і вся діяльність врешті були визнані, спочатку Павлом VI, потім Йоаном Павлом ІІ. 

Любов і єдність з Церквою Анрі де Любак виражав у своїх книжках. Після Собору виступив як коментатор Lumen gentium, потім видав книжку про локальні спільноти і їх зв’язок з вселенською Церквою. 

Отець де Любак мав велике відчуття таїни Церкви. Показував Церкву як «Небесний Єрусалим, який сходить згори». Це містичний досвід Церкви. Сьогодні бракує подібного досвіду, і тому нагальною є така еклезіологія. 

Експерт ІІ Ватиканського Собору 

У 1960 р. Йоан XXIII залучив Анрі де Любака до спеціальної богословської комісії, яка повинна була допомагати єпископам під час ІІ Ватиканського Собору. Це була переломна подія в житті автора Надприродного. Працював над Lumen gentium, Dei verbum, Gaudium et spes. Збагатив їх своїми ґрунтовними знаннями з традиції Церкви та історії богослов’я. Написав кілька праць про о. Т. де Шардена, якого вважав найбільшим апологетом XX ст. Анрі де Любак зіграв велику роль у відновленні «позитивної теології», яка займається Божим Об’явленням у світлі Божого Слова, черпаючи з найкращих богословських традицій Церкви. 

Над Gaudium et spes працював разом з краківським архієпископом К. Войтилою. Йоан Павло ІІ згадує про нього в книжці Переступити через поріг надії. Духовно вони були близькими людьми, їх поєднувала спільна турбота про віднову Церкви. Прагнули також плідного діалогу з кожною людиною, бо кожна людина покликана, щоб шукати правду про Бога, про себе і про світ. Обоє любили людину, заглиблювалися в її таїну з перспективи антропології та теології. Обоє були переконані, що людина зрозуміє себе лише тоді, коли шукатиме Бога. Якщо людина не задивлена в Божество Ісуса Христа, то швидко втрачає надію, перестає бачити сенс життя. 

Кардинал Люстіжер під час міжнародного симпозіуму в Римі з нагоди 100-річчя з дня народження Анрі де Любака сказав: 

„Отець де Любак є людиною, яка осяює своїм генієм. Не знаю, як це виразити. Це ніби духовне світло і глибоке розуміння богословської дійсності. Під цим оглядом о. де Любак не має собі рівних. Він є великим католицьким генієм до- і після соборних поколінь. На протязі наступних десятиліть, коли стануть доступними архіви Собору, дізнаємося, яким був вклад о. де Любака. Особисто я переконаний, що Анрі де Любак, як і його товариш архиєпископ Войтила, відіграв вирішальну роль у знаходженні доктринальної рівноваги соборних документів, особливо конституції Gaudium et spes”. 

О. де Любак працював також над конституцією Dei verbum, яка є богословською рефлексією над Божим Об’явленням. Саме ця конституція нагадує Церкві про центральну роль Божого Слова. Святе Письмо повинно анімувати все життя Церкви, її теологію, духовність і пастирську діяльність. Це завдання реалізував Анрі де Любак, написавши чотири томи Середньовічної екзегетики. 

Собор був плодом творчих богословів, які любили Бога і служили Йому в Церкві. Анрі де Любак уболівав над тим, що не все навчання Собору було достатньо продумане, пізнане і введене в життя богословами і душпастирями. 

Відразу після Собору написав коментарі до найважливіших соборних документів, аби служили духовній віднові Церкви і пожвавлювали віру в Бога. Не покладаючи рук, виявляв таїну Церкви, яка не повинна зосереджуватися на собі, а передовсім проголошувати Добру Новину про Ісуса Христа. 

Продовжуючи свою плідну працю письменника, непокоївся процесом секуляризації Західної Європи. Вболівав, що дух цього світу щораз глибше закрадається до Церкви, ослаблюючи віру і силу Євангелія. 

Помічав також кризу науково-технічної культури, бо її творять люди, які загубили досвід живого Бога. До кінця життя практикував духовне розпізнавання св. Ігнатія Лойоли, демаскуючи все те, що заслоняє людині Бога. Нагадував, що лише Він може сповнити найглибші прагнення людського серця. Надіявся також анімувати християнську віру новими церковними рухами і спільнотами. 

Кардинал 

2 лютого 1983 р. Анрі де Любак, за великі заслуги перед Церквою, стає кардиналом. Вже раніше, у 1976 р., Павло VI написав о. Любаку, з нагоди його 80-річчя, лист, в якому великому богослову виразив свою вдячність: „Прагнемо нагадати, що Ваша побожність, яка живилася Божим Словом і підтверджувалася життям, була завжди світлим і палаючим факелом для всіх, з ким Ви жили і працювали”. 

Відразу після номінації новий кардинал прагнув зрозуміти свою актуальну місію в Церкві. Сприйняв її як підтвердження свого шляху служіння Ісусові Христові в Церкві. Необхідно наголосити на постійному духовному зв’язку о. де Любака з Папами XX ст.  

Хвороба і смерть 

Анрі де Любак хворів 10 останніх років свого життя. Хворобу зносив дуже терпляче. Останні роки життя провів у Парижі, в будинку, яким опікувалося Згромадження Малих Сестер від Убогих. У 1990 р. я з ним там зустрівся, для мене це був незабутній досвід. 

Кімната, в якій він жив, була переповнена книжками. Чотири полиці займали його праці. Збоку були праці Г. фон Бальтазара, за ними – папські документи. 

Я подякував йому за його титанічну працю. У відповідь почув: „Може забагато”. О. де Любак був скромною людиною, не пригнічував інших своїм авторитетом. 

Помер 4 вересня 1991 р. у віці 95 років – як і його мати. Йоан Павло ІІ у телеграмі написав, що довгим і вірним служінням «спромігся зробити синтез найкращих католицьких традицій у своїй рефлексії про Церкву і про сучасний світ». Авва Пьєр, духівник французьких бездомних, сказав: „Я любив цю людину з такими оригінальними думками і ясним розумом. Він був людиною, яку хочеться назвати «ангельською», прозорою, завдяки якій особи і речі спілкуються між собою”. 

Свідченням його глибокої й водночас простої віри є молитва, яку він часто відмовляв: 

Щиро Тебе люблю, мій Боже й Господи, щоб бути в Твоєму царстві, але не зі страху перед пеклом, в якому ті, які Тобою погорджують, будуть горіти. Ти, Ісусе, на хресті протягнув до мене руки, аби пригорнути мене. Кривавий піт, приниження, цвяхи, смерть – усе це Ти терпів за гріхи моєї вбогої душі. Чи я можу Тебе не любити? Кохаю Тебе не зі страху і не для нагороди, але тому, що Ти мене полюбив. Серце хоче Тебе любити, наскільки зможе! Ти мій Цар, мій Бог, мій захист!