Апостол Серця Ісуса  

Паре-лє-Моньяль 

2 лютого 1675 року, після закінчення третьої пробації, Клавдій Ля Коломбьєр склав урочисті чернечі обіти. Свято Стрітення, яке було днем його народження, увінчало повне віддання себе Богові. Через кільканадцять днів він вирушає до Паре-лє-Моньяль, призначений на посаду настоятеля малої єзуїтської резиденції. Дехто дивувався, чому такий талановитий єзуїт направлений до малого містечка. Але, як покаже майбутнє, це було Божою волею. Клавдій повинен стати апостолом культу Серця Ісуса, культу, який почав розцвітати в серці сестри Маргарити Марії Алякок. Біограф Клавдія зауважив, що перед виїздом Клавдія хтось запитав о. Фореста, префекта навчання в Ліоні, чому такий знаменитий проповідник залишає велике місто, де міг би працювати з великим успіхом. У відповідь почув, що це для добра однієї душі, яка потребує його керівництва. Йшлося про молоду черницю, обдаровану об’явленнями Серця Ісуса. 

Сестра Маргарита Марія Алякок переживала тоді великий смуток і сумніви щодо істинності своїх об’явлень. Загально вважали, що це була злуда і витвір збудженої уяви. Сама черниця отримала запевнення, що Бог пошле їй вірного слугу і досконалого товариша. Йому вона повинна розповісти про увесь свій досвід. Коли Клавдій проголошував конференції в сестер-візиток в Паре-лє-Моньяль, почула в серці слова, що він є тим, якого тобі посилаю. Так розпочалось духовне керівництво, предметом якого стали містичні об’явлення Маргарити Марії, а плодом – поширення культу Найсвятішого Серця Ісуса. Клавдій доручив їй записувати свій досвід. Детально його аналізував і видав осуд істинності її досвіду. Був переконаний, що Господь вибрав те, що нерозумне в очах світу, і те, що слабке в світі, аби понизити сильних. 

Про певність і непомильність осуду Клавдія свідчить його дуже добра й глибока інтелектуальна формація, особливо богословська, його інтенсивне і героїчне духовне життя. Це була солідна формація, базована на навчанні Церкви, але й наставлена на майбутнє, до якого вів його Бог, до делікатної місії. Це мало великий вплив на духовне життя християн. Йдеться про поширення культу до Серця Ісуса і проголошення Його любові до людей. Не буде занадто ризикованою гіпотезою, а певністю, що Господь особливим способом діяв через Клавдія, просвічуючи його так, що побачив у Марії Маргариті глибоку покору і послух, і допоміг вирішити її духовну проблему в світлі Правил духовного розпізнавання, даних св. Ігнатієм Лойолою. 

Від цього моменту Клавдій вів майбутню святу дуже розторопно, делікатно, часом твердо, згідно з вимогами своєї епохи. Тут ми наблизились до суттєвого аспекту життя Клавдія, мало відомого і не описаного його біографами. Всупереч загальній думці святі не народжуються святими. Стають ними в процесі довгого зростання і дозрівання. А це означає, що навіть канонізованим святим не була чужа людська недоля. Вони також зазнавали духовних спустошень і самотності. Повинні були боротись зі спокусами, часто аж до кінця свого життя. Такий досвід був відомий і Клавдію. На протязі багатьох років він був підданий делікатній спокусі марнославства. Усвідомлював це. Знав свої плюси й мінуси. Лише фальшива покора могла би його з цього звільнити. Але він ніколи не допускав її до свого серця. Будучи людиною глибокої віри, внутрішньо переконаним, що кожне добро походить від Бога, що кожний людський добрий вчинок є суттєво і радикально даром Божої благодаті, був далекий від того, аби піддатись спокусі самовивищення. Але, як видно з його Щоденника, страх перед падіннями був присутній у його житті багато років. Отож не може дивувати факт, що в найглибшому контакті з Богом святі мають найчудовіший образ величі, доброти і краси Бога. Як наслідок, вони свідомі не тільки своєї мализни, але також неспроможності любити Бога і служити Йому так, як Він того заслуговує. У них може народитись суб’єктивне відчуття, що приписують собі те, що належить Богові, попадаючи в спокусу гордості. Подібне діялось і в житті Клавдія, коли його мучили такі думки. Бог прийшов йому на допомогу, звільнив його від страждань саме через Маргариту Марію Алякок. 

Пізніше, в Лондоні, він напише їй лист, в якому згадає про стан свого духа. Позбувся страху перед апостольською працею. Тепер відчуває велике прагнення освячувати інших. А якщо думає про власне освячення, то тому, що таким способом може здобути більше душ для Ісуса Христа. Причиною таких змін було звільнення від спокус, які вели до гордості. Це Боже чудо. Це також слова Маргарити Марії, які вона йому говорила. Говорила, що під час молитви отримала від Господа запевнення, що Клавдій близький Йому і назавжди залишиться під Його опікою. Саме це стало джерелом внутрішнього спокою. Спокуси стихли і не атакували його так часто. 

Ще раніше, перед від’їздом до Лондона, Клавдій отримав від Маргарити Марії доказ своєю особливої присутності при народженні культу Серця Ісуса. Майбутня свята в записках згадує про харизму свого духовного провідника. Нею є ведення інших до Бога. І тому його атакує злий дух. І при цьому запевняє його, що Бог буде його найбільшою підтримкою. Звідси велика турбота – як говорить Маргарита Марія – про грішників, співчуття і шлях, який Христос йому показує. Клавдій повинен бути, і таким був, дуже уважним керівником, який плекає добро від самого джерела. Це послання містить також твердження, що є ще багато речей, які Бог дозволить йому зрозуміти. 

Щоденник Клавдія свідчить, що спочатку він не розумів значення цього послання, особливо про турботу про добро від самого джерела. Поступово починає розуміти, що лише Бог є справжнім і єдиним джерелом усякого добра, а він є лише посередником. З часом Клавдій зрозумів слова «є багато речей». Йшлося про досконале євангельське вбозтво, віддалення від усіх проявів гордості, про дотримання усіх чернечих правил. Саме це стає джерелом великого внутрішнього спокою і численних зовнішніх справ великої ваги. 

Це був виразний заклик стати апостолом культу Серця Ісуса. Після глибоких роздумів над поясненнями своєї духовної підопічної, і натхнень, які він отримав під час Духовних вправ третьої пробації, а також доручень і благодатей, отриманих в Паре-лє-Моньяль, Клавдій вирішує скласти цілопальну жертву служіння Божественному Серцю. З усією ревністю розпочав поширення цього культу. 

Пізнати думки і почуття Ісуса, полюбити Його всім серцем, а потім наслідувати завжди і всюди – це постава, необхідна для правдивого почитання Божественного Серця. 

На герцогському дворі в Англії 

У жовтні 1676 року Клавдій розпочинає працю капелана на дворі Марії Беатрісі Моденській, дружини герцога Йорку, майбутнього короля Якова ІІ. Ситуація католиків в Англії була дуже важкою – внаслідок діяльності Генрика VIII. Там не бракувало переслідувань, особливо католицьких священиків, особливо це виражалось у ненависті до Ордену Єзуїтів. І тому Клавдій був змушений бути дуже обережним і розторопним у місії. Духовні конференції з того часу є добрим джерелом для пізнання його духовної доктрини. Стиль відповідає духові епохи, але мова ясна, конкретна, проста і незвичайно елегантна. Хоча їм можна дорікнути в песимізмі, то слід наголосити, що це передовсім здоровий реалізм і досконале зрозуміння релігійної і суспільної ситуації реципієнтів. Це проявляється у переконання Клавдія, що миряни також покликані до вищих ступенів святості. Звідси й пропозиція інтенсивнішого духовного життя, живленого молитвою й покутою. І саме це дозволяє зрозуміти краще значення автентичного культу Серця Ісуса. Для Клавдія це не пересолоджена девотність, а концепція, яка базується на двох основних догматичних фундаментах: тягар гріха і безмежна любов Бога до грішника. Жодна з його Конференцій не присвячена безпосередньо Пресвятому Серцю Ісуса, але з цілості його навчання ясно видно, що Страсті Христа і Його пробите Серце є демонстрацією глибокої рани, завданої Ісусові грішним людством. Водночас це є об’явленням безмежного милосердя і співчуття до кожного грішника. З цих рефлексій ясно виникає, як логічна послідовність, відраза до гріхів і абсолютна довіра до милосердя Бога, який став людиною ради грішників. Звідси й гаряча любов до Христа, присутнього в Євхаристії, отож наслідування Його в «царській хрестній дорозі», що означає співучасть в Його стражданнях, які Він терпів з любові до тих, хто повинен отримати прощення і спасіння. Йдеться про участь у Його ділі спасіння. 

Дивно, але культ Серця Ісуса в розумінні Клавдія не вимагає якихось особливих релігійних практик. У духовній кореспонденції він пропонує лише жертвування надзвичайного причастя в октаві свята Божого Тіла – аби винагородити зневаги, вчинені Ісусові Христові. Це йому порадила, як сам визнає, свята особа. Запевнила його, що кожний, хто це вчинить, отримає особливі благодаті. 

Клавдій для цього апостоляту використовує свій ораторський хист і богословську освіту. Прозорою є його оригінальність у представленні гріхів, прихованих у світському житті. Рідно згадує перелюб і сексуальні гріхи, натомість часто говорить про забави, нестриманість, марнославство і обмови. Щоденник, Листи і Духовні конференції показують його вразливість у щирому підході до християнського життя. В Лондоні його життя суворе, що позначається на здоров’ї. Своїм слухачам дораджував, часто рішуче, відірватись від світу, і всі приємності світського життя трактував дуже суворо. Тим, хто перебуває в світі, дискретно, і, згідно з їхніми потребами, радив аскетизм, який веде до панування над своїм тілом, міри в одязі, розторопності в забавах і праці. 

Коли він говорить про людську дружбу, то для прикладу подає особу Ісуса Христа. Христос є найкращим помічником в питаннях дружби. Треба до Нього підходити як до товариша, зберігаючи при цьому певну свободу духу серед різноманітних занять і обов’язків. Така свобода є знаком справжньої любові. Для коханої особи необхідно все робити з приємністю. Клавдій презентує справжню духовну любов. Його особистою відповіддю любові був спеціальний обіт  вірності чернечим правилам. Це було відповіддю на любов Ісуса Христа. Говорить про Нього як про коханого, Батька, Товариша, Вчителя, бо знає, що Христос є гідним такої любові. 

У записках Клавдія, написаних ще до об’явлень в Паре-лє-Моньяль, Серце Ісуса постійно з’являється в його духовному житті і веде його до шукання Бога у всьому, прославлення Його і служіння Йому. Він був глибоко переконаний, що Ісус ставиться до нього як до товариша. І саме так був представлений в об’явленні Маргарити Марії Алякок. Клавдій розпалював у людях духовність дружби, переконаний, що досвід любові викликає адекватну відповідь, без огляду на обумовлення середовища, в якому знаходиться людина. 

Така духовна програма віддзеркалюється в культі Пресвятих Дарів, який був занедбаний в Англії і від якого янсеністи відштовхували людей високими вимогами. Він їм докоряє, що навчають лише про те, якою великою повинна бути повага до щоденного хліба, а Ісус Христос навчав інакше. У Конференції про Пресвяті Дари Клавдій наголошує на любові Бога, об’явленій в Пресвятих Дарах, які є Таїнством віри і любові. Віри, бо Євхаристія містить у собі всі таємниці. Любові, бо відновляє усе, що Бог учинив з любові до людини. Клавдій цитує св. Павла, який називає віру таїною (див. 1 Тм 3, 9). Аби гідно прийняти Євхаристію, необхідно мати віру й любов. Це умови, які стосуються великоднього причастя, але також і частішого причастя. Кладе більший акцент на причастя, ніж на культ. Часте причастя, за Клавдієм, не є браком поваги до Христа і може давати добрий плід у християнському житті. Показує, як євхаристичний Христос перемінює людське життя. Це виразна реакція на вчення янсеністів. Згадує, які зусилля чинив, аби виправити фальшивий образ Тіла Христа в своєї пенітентка, Матері Марії де Сомез, яка втікала від прийняття Ісуса до свого серця. 

Єдина практика почитання Серця Ісуса, на яку звертає увагу Клавдій в науках, пов’язана з Євхаристією в двох аспектах: причастя і адорація. В обох випадках йдеться про любов, яка виражається цим Таїнством. Людина повинна усвідомити, що любов Христа не знаходить в людях взаємності. Це провідна думка акту Пожертвування себе Пресвятому Серцю Ісуса, в якому Клавдій наголошує, що любов Христа не зустрічає в людях податного ґрунту. Людина залишається твердою, невдячною, не відповідає любов’ю на любов, не знає її, бо не гідна отримати дари, з допомогою яких могла би її пізнати. 

У Конференціях про Страсті Христа Клавдій пробує делікатно вводити слухачів в Серце Божого Сина, аби вміли підмічати свої почуття і внутрішній настрій, рефлектувати над ними і вводити в щоденне життя. 

Євхаристія є особливою допомогою. Фактично, в першому тижні Духовних вправ з часів третьої пробації його найбільша внутрішня втіха була пов’язана з Євхаристією. Саме в ній Бог показував свою любов. Вона об’явила йому вірність Божої доброти до людей, будучи середником, з допомогою якого Христос показує Божу любов. Присутність Христа віддзеркалюється в його особистому житті. Він вирішує служити месу щоденно, що було новиною в тамті часи. Господь є його міццю, оживлює внутрішній запал. Є Утішителем, додає відваги і посилає благодаті. 

Євхаристія дозволяє Клавдію ввійти в думки Ісуса щодо нього, тобто в Його серце, прагнення й наміри, ставить його в новій апостольській ситуації, реалізації покликання наслідувати свого Вчителя. Необхідно засвоїти зміст спасительного плану Христа і всі засоби, які ведуть до найдосконалішої з Ним співпраці. Щоденник показує особистий зв’язок Клавдія з Христом у виконуванні місії розповсюдження культу Серця Ісуса. 

Клавдій Ля Коломбьєр є типовою фігурою традиції Товариства Ісуса XVII ст., яка стосується пасторальної турботи і всіх духовних вимог, пов’язаних з формуванням людей, спрямованих до апостольства, які шукають лише Бога і спасіння інших, серця яких належать до Бога і в Ньому шукають своє сповнення. В апостольському житті Клавдій користувався різними засобами, пов’язаними з послугою слова: духовні вправи, діла милосердя, катехеза, сповідь. У своїй діяльності зосереджувався більше на наверненні, ніж на навчанні. Мав успіхи і поразки. З Англії його вигнали. Болісним досвідом була хвороба, яка дошкульно його вдарила в неповні сорок років. Хвороба, як пізніше виявиться, буде вести його до зречення своєї волі, припинення активності, і… смерті. Свідчив більше своїм прикладом, ніж апостольською активністю, більше мовчанням, ніж балаканням. Це був процес самоосвячення, яке відбувалося в його серці. Був переконаний, що спочатку необхідно бути святим, аби могти освячувати інших. В Пожертвуванні себе Серцю Ісуса зі щирістю визнає, що прагне, аби в ньому сповнилась воля Господа. Просив, аби Божественне Серце Ісуса Христа приймало славу за його освячення. Його досконалість повинна служити виключно більшій Божій славі. 

Це зріле входження на ігнатіанську дорогу віддання себе Богові у всьому. Так ведуть себе всі після Духовних вправ, які бажають наслідувати Христа. У відданні Господу пам’яті, розуму і волі є лише одне прохання, прохання про любов і благодать, бо цього цілком вистарчить, аби йти шляхом святості. Серце повинно бути сповнене любові, аби любов виливалась на інших. Для цього треба йти шляхом хрестів, але це також постійний контакт з благодаттю Христа. Це час досвіду Божої доброти, чуйності, розторопності і сили милосердного Отця. Саме вразливість і співчуття для грішників стали для Клавдія пріоритетом апостольської діяльності. Він спрямовував людей до Того, хто тихий і покірного серця. Це було реалізацією Божої любові в щоденному житті, особливо в контактах з людьми, які перебували у великій потребі. Легко зрозуміти, в якій мірі апостолят і культ Серця Ісуса пов’язані з Тим, хто «І визначив Дванадцятьох, щоб із Ним перебували, і щоб послати на проповідь їх» (Мк 3, 14). Це також шлях наслідування Христа й апостольського життя, про яке йдеться в другому тижні Духовних вправ, де образ Серця Ісуса започатковує новий спосіб осягнення мети людини, що починається від переміни свого серця. 

У св. Ігнатія важко знайти пряме відношення до таємниці Серця Ісуса, крім моменту, коли він говорить про пробитий бік Христа на хресті (ДВ 297). Суттєвим є духовний контекст праць його товаришів, в яких не бракує свідчень і особливої уваги, зверненої на Серце Ісуса. Не можна припустити, що св. Ігнатій був би відсутнім в духовності своїх учнів. 

Важливим елементом є ігнатіанська молитва Душе Христова, присутність якої в Духовних вправах є дуже суттєвою: «Душе Христова, освяти мене. Тіло Христове, спаси мене. Крове Христова, напій мене. Водо з боку Христового, обмий мене. Страсте Христова, зміцни мене. Добрий Ісусе, вислухай мене. У своїх ранах сховай мене. Не дозволь мені віддалятися від Тебе. Від зловмисного ворога оборони мене. У годину моєї смерті поклич мене і звели мені прийти до Тебе, щоб зі святими яТвоїми прославляв я Тебе на віки вічні». У цій молитві, а також у третьому тижні Вправ, св. Ігнатій показує послідовність своєї духовності. 

Первісне Товариство Ісуса, сформоване в ігнатіанській школі, зосереджувалось на п’яти ранах Христа, особливо на пробитому Серці, що було найглибшим стимулом до особового з Ним контакту. Акцент клали на контакт серця з серцем; серцю людини – місцю прийняття або відкинення любові – пропонували єдність з Серцем Христа, яке є любов’ю. У третьому тижні Вправ роздумується про терпіння Христа в його людській природі (див. ДВ 195). 

Наголошуючи на свободі Христа, який входить у страсті, св. Ігнатій запрошує роздумувати, як Він страждає за гріхи людини, і дати адекватну відповідь (див. ДВ 197). Звернення до особової любові Христа до людей є закликом до особової відповіді, від якої ніхто не повинен відмовлятися. Цьому запрошенню сестра Маргарита Марія Алякок надала нове звучання, кажучи, щоб дивитись на Серце, яке так полюбило людей, що повністю себе знищило, аби показати свою любов. 

Оригінальність Ігнатія, яку повністю сприйняв Клавдій, ми знаходимо в постаті Христа, яку він показує реколектантам Вправ. Це дуже динамічна постать – як модель етично-духовного життя, як Спаситель, місія якого в Церкві продовжується. У відомій контемпляції Про Предвічного Царя можна виокремити етичний і апостольський виміри наслідування Господа. Треба зауважити наголос, який Ігнатій кладе на збудження в людині суб’єктивних мотивів у дорозі наслідування Христа. Спочатку Ігнатій ставиться до реколектанта як до того, хто через свою віру стає на шлях пропонованої йому святості, яка є метою християнського життя (див. ДВ 96). Далі користується середньовічною традицією і поза євангельськими образами пропонує лицарський міжособовий контакт. У гру входить динаміка почуттів, яка характеризує потяг до Предвічного Царя і Господа (див. ДВ 97). Результат – усвідомлення необхідності усунути всі моральні й духовні перешкоди, які чинять неможливим повну єдність з Божим Сином, і стимул до участі в цілості спасительної таїни Втілення. Слова хочу, прагну, такою є моя воля показують, що Ігнатію йдеться про повне заангажування людини, вільне, що пливе з глибини серця. 

Аби краще зрозуміти природу почуттєвого заангажування, яке вимагав Ігнатій, треба побачити конкретний стан духа реколектанта. Це не людина, яка прагне розвивати свої природні здібності, а християнин, який, будучи з’єднаним з Христом благодаттю хрещення і життям в Церкві, має новий фундамент життя, отож і новий динамізм. Фактично, благодать, яку ми отримуємо через Таїнства, є участю в благодаті Христа, який є Головою Містичного Тіла: «З Його повноти всі ми отримали – благодать на благодать» (Ів 1, 16). Висновки є вирішальними для зрозуміння ігнатіанської практики. Якщо благодать, отримана людиною, є участю в благодаті Христа, то вона приносить той самий плід, що й у Ньому. І як благодать Втіленого Слова спрямувала Його до життя в покорі, вбозтві й досконалій любові, й водночас до місії Відкуплення, зосередженій на жертві Хреста, так любов Христа спонукає людину прийняти такий самий стиль життя і продовжувати Його місію. 

Пропозиція Ігнатія конкретна. Повне віддання себе Втіленому Господові всього створіння є контемпляцією Христа Царя, Слуги Ягве, чиїм прагненням, постійно актуальним, є здобуття всього світу і всіх ворогів, аби так увійти в славу Отця (див. ДВ 95). Далі Ігнатій з великою турботою збирає навчання про апостольське покликання (див. ДВ 275). Веде дорогою блаженств – щоб ставати світлом для світу, і пропонує контемпляцію Про покликання апостолів (Мт 10). Навчання Ігнатія, яке в житті учня єднає присутність Христа з апостольськими намірами, повністю приймали його перші духовні сини. 

В ігнатіанській духовності апостольське з’єднання з Христом вимагає поглиблення внутрішнього контакту з Втіленим Словом. Згідно з вказівками Вправ, на протязі усього періоду контемплювання Христа необхідно просити про глибоке пізнання Господа, який став людиною, аби Його більше любити й наслідувати (див. ДВ 104). Але ми не знаходимо вагомих аргументів, які би допомогли зарахувати Ігнатія до грона тих, що формально жили духовністю Серця Ісуса. Його бачення є не стільки контемплятивним відпочинком, скільки динамікою спасительної любові, джерелом апостольського життя. 

Від любові як центру таїни Втілення до любові, що виливається на інших, дорога не є довгою. Її пройшло багато єзуїтів. На цій дорозі згадують переважно мучеників. Клавдій Ля Коломбьєр, хоч і не мученик, але належить до тих, кому вдалося ввести в життя жертовну любов до Христа і до ближнього. В мучеництві сповнюється правда, що немає більшої любові, як хто життя своє віддає (див. Ів 15, 13). Але така внутрішня настанова вимагає довгої дороги дружби з Христом. Життя в єдності з Христом було центром духовності Франції сімнадцятого століття. Особливо наголошували на значенні почуттів. Варто згадати слова Клавдія про зустріч з Маргаритою Марією, рефлексії про те, яке значення мало Серце Ісуса в розширенні його духовних горизонтів і зміцненні його в апостольстві. 

Перед зустріччю з Маргаритою Марією його духовне життя розвивалось на безпосередньому рівні, тобто життя вірою, надією і любов’ю виражалось у звичайній активності сумління. Так входив у Духовні вправи під час третьої пробації, йдучи за вказівками інструктора в справжньому ігнатіанському дусі. Відносно швидко центральним пунктом його медитації стає прагнення святості або, як сам говорив, приналежність до Бога без обмежень. У 1675 році зустрів Маргариту Марію Алякок. Відкриває новий світ. Від безпосереднього рівня переходить до глибини особи. Ця трансформація веде його до нової форми з’єднання з Богом. Тепер усе відбувається через Серце Ісуса. Прагнення подобатись людям чудовим способом зникає. Маргарита Марія переконує його, що старі прагнення в ньому вже не живуть. Серце Клавдія відкрило Серце Христа, яке, як говорив в Акті пожертвування, готове безперервно обдаровувати людей своїми небесними благодатями й заслугами. 

Прагнення святості, яке до цього часу стосувалось лише його власного життя, тепер виражається в апостольстві. Відкриваючи таїну Серця Христа, яке так полюбило людей, підносячи їх до предвічної любові, що виповнює Серце Отця, Клавдію вдається поєднати своє бачення віри з особистим спасінням. Внутрішню єдність, якої так прагнув, він осягає через зрозуміння любові як джерела всієї таїни: в Серці Отця, в Серці Христа і в серці християнина, який з Ним єднається. Клавдій відкрив фундаментальну правду, висловлену сестрою Маргаритою Марією, що не можна відділити добро від його джерела, тобто від Божого Серця. 

Вираз містика Серця Ісуса не буде чимось абсолютно новим, але специфічним сприйняттям духовного життя, тобто дороги з’єднання з Богом. У такому розумінні вірні, через упривілейовані стосунки з Серцем Христа, йдуть шляхом з’єднання з Богом і можуть бути названі містиками Пресвятого Серця Господа Ісуса. До них слід зарахувати також і Маргариту Марію Алякок і Клавдія Ля Коломбьєра. Слід звернути увагу на те, яким шляхом містики доходять до Серця Христа і яка рушійна сила керує свідомістю містиків, спрямовуючи їх до Серця Христа. Всі таїни Христа, Голови Містичного Тіла, є таємницями для людини, але всі люди покликані брати в них участь. Це стосується також і Серця Христа. Факт безпосереднього умісцевлення в центрі Таїни спасіння зумовлює в християнина радикальну трансформацію в Христі. Ця трансформація є наслідком з’єднання члена Містичного Тіла з своїм Головою через Таїнства. Є також причиною, бо з’єднання поглиблюється безперестанку через контемпляцію і наслідування Христа. 

В дійсності містика Серця Христа спирається на богословську рефлексію св. Павла: досконале знання таїни Бога і знання Христа, бо «в Ньому приховані всі скарби мудрості й знання» (Кол 2, 3). Отож уся повнота мудрості й знання повинна охоплювати не тільки божественне буття, а також усі його дії назовні, особливо в драмі створеної людини, як впала і була відкуплена. Весь шлях душі до Бога ставить своєю метою Його конкретне пізнання. Пізнання Триєдиного Бога, який об’явився через Втілення спасительного слова. Тому, хто, завдяки надприродному світлу, пізнав Бога як добро в Трійці, залишається пройти останній етап, де контемплюється те, що не має жодної подібності в створіннях і перевершує всі пізнавальні здатності людини. Це таємниця з’єднання в Христі Божої Величі і мализни створінь. Така таємниця повинна викликати здивування. Здивування зростає, якщо контемплюємо не тільки з’єднання Бога з людиною, але пониження Бога-Людини аж до смерті на Хресті. Найяскравішим свідченням цього є пробиття боку Христа. Всі секрети Святого Письма й приховані Божі таємниці об’являються у відкритому боці Ісуса. Велика Таїна є планом спасіння, який дозріває в тиші Серця Отця (див. Рим 16, 25) і реалізується Ісусом. Він є єдиною дорогою й брамою, нерозривною ланкою, що єднає Бога з людиною. В Ньому об’являється вся Таїна. 

Суттєво наголосити, що проникнення в таємницю, приховану в Серці, зустрічає глибину Божої любові. Св. Павло показував ці два аспекти: оживляюча присутність Христа в людях і об’явлення повноти Отця в Христі. До ефесян він пише: «щоб Христос через віру замешкав у ваших серцях, щоб ви, закорінені й основані в любові, змогли зрозуміти зо всіма святими, що то ширина й довжина, і глибина й вишина, і пізнати Христову любов, яка перевищує знання, щоб були ви наповнені всякою повнотою Божою» (Еф 3, 17-19). Не можна легковажити фактом, що любов Христа і повнота Отця тісно між собою з’єднані. В цьому з’єднані закорінений увесь динамізм містики Серця Христа. Любов Сина неможливо відділити від любові Отця. Так як «Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого» (Ів 3, 16), так само Ісус підтверджує, що «Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх» (Ів 15, 13). А ще раніше сказав: «Через те Отець любить Мене, що Я власне життя віддаю» (Ів 10, 17). Для Іоанна існує продовження любові Отця і жертви Христа з любові. Контемплятивний погляд, зосереджений на сцені пробиття Боку Христа веде до маніфестації справжньої любові: «Бог є любов’ю» (1 Ів 4, 8). 

Ця маніфестація набрала форми завіту. Втілення Сина являється як Новий Завіт, досконалий і дефінітивний. Досконалий, бо не можна собі уявити тіснішого зв’язку між створіннями й Богом, як піднесення конкретної людської природи в Особі Єдинородного Сина. Дефінітивним, бо також важко уявити собі лише один момент, в якому сталось це з’єднання. Кожний контакт людини з Серцем Христа проходить через Особу Сина до Отця. Цю онтологічну дійсність, живу й динамічну, не можна фрагменту вати. Відокремлення окремих моментів – це абстрагування, а не шлях життєвого динамізму. Це щось більше від того, що пробували робити містики, для яких було важливо лише з’єднати своє життя, починаючи від динамічного центру. Це те, що вони проходили через контемплювання таїни Серця – центру об’явлення Божої любові. 

Далі доходиться до зрозуміння іншого аспекту містики Серця Христа, для якої Божа любов є завжди милосердною. Якщо з онтологічної точки зору Божа любов є тільки позитивною дійсністю, то контемплятивне споглядання, яке в Серці контемплює найвище об’явлення Божої любові, не вимагає необхідності розрізнення двох пунктів споглядання: абстрактного і історичного. Любов Бога є завжди милосердною, що виливається на грішне й відкуплене людство. Треба обережно, але рішуче йти за навчанням містиків, яке знаходить рану Серця і сприймає її як символ невидимої рани серця Бога, рани, спричиненої гріхом і відкиненням любові Бога. Кожна любов є певним наражанням себе того, хто любить. Це стосується Христа, зраненого людськими гріхами, і, оскільки, згідно з символічним значенням, видима рана відсилає до невидимої, то стосується також Божого Слова, отже Отця і Духа. Приймаючи свої страсті і смерть за гріхи, Христос виправдовує людей і відповідає любов’ю, яку очікує Бог. Знову ставить людину на рівні, який дає їй можливість брати участь у єдності з Богом. 

Контемпляція Серця Христа запрошує по-новому поглянути не тільки на акт створення, але й на створіння, серед яких людина живе. Божа Любов не задовольнялась запрошенням світу до свого товариства, а продовжує над ним чувати своїм всемогутнім Призначенням. Одна любов охоплює в собі всі багатства безмежної Божої любові. Таким був досвід любові Маргарити Марії Алякок, духовної підопічної Клавдія Ля Коломбьєра. Згадує, як одного разу, при виставленні Пресвятого Таїнства, їй з’явився Ісус у славі з п’ятьма ранами. З Його тіла виходило полум’я, особливо з пробитого Боку. Їй це нагадувало палаючий факел. Тоді Ісус показав їй своє Пресвяте Серце, яке було джерелом цього полум’я. Відкрив їй невимовні чуда своєї чистої любові. 

В Лондоні Клавдій зробив свої восьмиденні реколекції. Після закінчення реколекцій вирішив розвивати культ Христа в Пресвятому Таїнстві. Внутрішньо був переконаний в слушності свого рішення, тим більше, що в Англії це Таїнство ставили під сумнів. У Щоденнику записав, що зазнавав великих духовних втіх кожний раз, коли повторював акт віри в реальну присутність Пресвятого Тіла у хлібі й вині. Це йому додавало внутрішнього спокою і задоволення, що він добре закорінений в навчання Церкви. 

Також краще зрозумів, що Бог хотів використати його в реалізації культу Серця Ісуса, яке показав у видінні Маргарити Марії Алякок. У Щоденнику описує знамените третє видіння. Одного разу в октаві Божого Тіла, під час поклоніння Пресвятим Дарам, Маргарита отримала особливу благодать. Прагнучи відповісти адекватно на Божу любов, почула, що може це вчинити, впроваджуючи в життя все, що знає з чудових об’явлень. Христос показав їй своє Божественне Серце, кажучи, що воно так сильно полюбило людей, що зробило все, аби показати цю любов. Люди відповідають невдячністю, відсутністю зацікавлення й поваги, холодом до цього Таїнства Любові. Тому Христос просив Маргариту Марію, щоб перша п’ятниця після октави Божого Тіла була днем віддання особливої почесті Його Серцю. Це повинно бути надолуженням усіх вчинених Йому зневажень. Як пише, відчула себе дуже негідною, аби виконати Божу волю. Тоді Господь доручив їй звернутись до свого вірного слуги і досконалого товариша, яким був Клавдій Ля Коломбьєр. Він повинен допомагати їй в поширенні культу Серця Ісуса. Отримає для цього всі необхідні благодаті. 

Клавдій підтверджує це в останніх днях лондонських реколекцій. Отримав велике внутрішнє світло, короткотривале, але ясне й зрозуміле. Зрозумів, що Бог через сестру Маргариту Марію Алякок довірив йому місію поширювати культ Серця Ісуса. Постанова досконалого і розторопного самозречення і служіння Богові без обмежень набрала виразну форму. Прагнення почитання Бога тепер виражались у турботі про освячення інших, а давнє зосередження на собі й спокуси гордості перемінились у повне віддання себе Богові. Відчував також сором щодо своїх попередніх життєвих постав. Вирішив елімінувати себелюбство. Найкращими засобами для реалізації цих постанов були: покора, самозречення, рішуче шукання лише Божої слави. 

Відчуває приємність з реалізації цих бажань, чим краще їх реалізує, тим осягає досконалішу свободу. Говорить про свої обов’язки як про велику благодать, а перебування у простоті і довірі перед Богом робить його щасливим. Прагне робити все досконало. Зауважує, що існують слова, які вводять у його серце особливий спокій, свободу й любов. Це слова: простота, довіра, покора, цілковите віддання себе Богові без жодних обмежень, Божа воля, чернечі правила. 

У такому духовному настрої Клавдій вирішує повністю офірувати себе Серцю Ісуса. Спочатку окреслює мету своєї офіри. Це почитання Божого Серця, яке є місцем усіх чеснот, джерелом небесних благодатей, заступництвом усіх святих душ. Чесноти, які людина повинна особливо культивувати, це гаряча любов до Бога Отця, поєднана з найглибшою повагою і найщирішою покорою, яка може існувати в світі. Далі: спокійна сила в стражданні, жаль і біль за людські гріхи, синівська довіра, поєднана з соромом найгрішнішого з грішних. Найделікатніше співчуття до людської недолі, безмірна любов до людини. Його внутрішній настрій, який залишався незмінним серед різноманітних почуттів, бо, закорінений в досконалій згоді з Божою волею, дозволяв йому стати понад усіма подіями, протилежними ревності, покорі, любові й усім іншим диспозиціям Божого Серця. Це Серце має незмінно ті самі почуття до людей. Воно повне любові, завжди готове виливати на людей різні благодаті, милосердиться над грішною людиною. Воно прагне, аби всі люди стали учасниками його скарбів і віддавали себе іншим, готові кожної миті прийняти людину і бути її помешканням. І саме тут Клавдій схиляється над ситуацією людини. Бачить, що Серце Ісуса не знаходить в людських серцях відповіді на дари, які вони отримали. Людське серце холодне, невдячне, не вміє оцінити отриманий дар, легко забуває. Серце Ісуса любить, але не є любленим, є незнаним, бо люди не є гідними приймати Його дари. Люди неспроможні почути й зрозуміти делікатні й секретні декларації любові, які їм дає Серце. 

Відповідь Клавдія є простою й рішучою. Заявляє про свою любов і офірує своє серце з усіма почуттями, на яке воно здатне, Серцю Ісуса. Прагне забувати про себе, відкидати кожну перешкоду на шляху до Божого Серця Ісуса, яке в своїй доброті відчиняється і дозволяє Клавдію в Нього входити, аби в Ньому жити й умерти разом з іншими вірними. З подиву гідною великодушністю Клавдій жертвує Серцю Ісуса всі заслуги й втіху, яку відчуває при служінні меси, молитов, апостольської праці, покути, в справах, які вимагають покори, послуху й інших чеснот. Хоче, щоб усе було безпосередньо спрямоване на честь Серця Ісуса і Його чеснот. Покірно просить, щоб жертва була прийнята і використана так, як Боже Серце хоче, на користь інших. І хоч Клавдій віддає душам, які перебувають у чистилищі, те, що важливе, аби задовольнити Божу справедливість, то прагне, щоб усе було розділене згідно з осудом Серця Ісуса. Цей фрагмент пожертвування свого серця Серцю Ісуса є важливим, бо безпосередньо стосується апостольства Клавдія. Ніщо йому не перешкоджатиме виконувати свої обов’язки. Послух, чистоту й інші чесноти він отримає від Божественного Серця Ісуса без жодних обмежень. 

Ще раз повертається відомий вже духовний мотив Клавдія – усе для Божого Серця Ісуса, і то без жодних обмежень. Клавдій закінчує акт пожертвування Серцю Ісуса простою і щирою молитвою. Просить, аби Воно вчило його самозречення, бо це єдина дорога до Серця. Щоби він ніколи не вчинив те, що може не подобатись Божому Серцю. Просить про науку, що має робити, аби осягнути чистоту Божої любові, яка його розпалює. Клавдій усвідомлює свої обмеження і слабкості, тому просить про світло і допомогу в своїй мандрівці до Серця Ісуса. Серце Ісуса повинно в ньому діяти, лише Воно може його освячувати і тим самим прославитись. Прагнення святості має лише одну причину – на більшу Божу славу. І саме це характеризує його як справжнього духовного сина св. Ігнатія Лойоли. 

Повернення до Франції 

24 листопада 1678 року Клавдій звинуватили у зговорі проти англіканству й ув’язнили на три тижні. Здоров’я погіршилось. Енергійні дії посла Франції посприяли закінченню слідства й видаленню в’язня з Англії на завжди. В січні 1679 року Клавдій залишив Англію. Це вже була не сильна й здорова людина, палкий проповідник і духовний провідник, а погорджений і відкинутий тими, для кого вчинив найбільше добра. Повертався, знищений працею, вичерпаний покутами, важко хворий. 

10 січня 1679 року він вже був у єзуїтському домі в Парижі. Попросив провінціала, аби розпоряджався ним вільно. Представив свій стан здоров’я і виразив готовність до будь-якої праці. Провінціал відправив його до Ліону. По дорозі Клавдій затримався недовго в Діжон і в Паре-лє-Моньяль. В монастирі візиток в Діжон перебувала мати Сомез, яка після шестирічної каденції настоятельки займала посаду магістри новіціату. Будучи настоятелькою монастиря в Паре, проявила розторопність і материнську доброту до Маргарити Марії Алякок. Завоювала її довіру і постійно з нею листувалась. Зустріч з матір’ю Сомез стосувалась культу Серця Ісуса. Клавдій хотів поглибити знання про цю скарбницю надзвичайних благодатей, але крім Маргарити Марії йому ніхто не міг допомогти. Діяльність матері Сомез в монастирі візиток в Діжон залишила глибокий слід. Це було місце особливого культу Серця Ісуса. Звідси вийшла в світ перша книжка, яка простим способом навчала, як віддавати почесті і виявляти любов Серцю, яке так полюбило людей. 

Ще важливішим для Клавдія було перебування в Паре-лє-Моньяль. При самому джерелі культу Божественного Серця він отримав нові сили. Повертався сюди через три роки. Єзуїти оточили його опікою і дивилися на нього як на живе правило свого ордену. 

Велике значення мав візит до монастиря візиток. Спочатку Клавдій заспокоїв мати Грейф, яка мала постійні сумніви щодо свого ставлення до сестри Маргарити Марії Алякок і її об’явлень. Запевнив її, що Маргарита Марія не перебуває під впливом злого духа. Вказував на покору, простоту, послух і покуту майбутньої святої. Після розмови з настоятелькою з самою Маргаритою Марією. Вона була в постійному смутку через спокусу розпачі. Її делікатне сумління під впливом цієї спокуси почало піддаватись скрупулам. Після сповіді в о. Клавдія стала спокійною. Його духовними послугами користались інші сестри спільноти і сестри уршулянки. В їхніх каплицях він виголосив короткі напуття. Біограф Клавдія зауважує, що він ледве дихав і промовляв тихим голосом. Але було видно спокій душі, глибоке зосередження і живу віру, особливо при вівтарі. 

Його слова справляли враження і на мирян. Заспокоював тривожне сумління одних, інших схиляв до довіри до Божого милосердя, потішав, відчиняв скарби Божого Серця, незнані до цих пір людям. Потім писав до матері Сомез, що не спроможний висловити, скільки духовної потіхи отримав від Бога, коли приїхав до Паре-лє-Моньяль. Писав, що почувався як рільник, який збирає жнива добрих зерен, які були кілька років тому вкинуті в родючу землю. Скоштував за життя нагороду тих, «Хто сіє з слізьми, зо співом той жне: все ходить та плаче, хто носить торбину насіння на посів, та вернеться з співом, хто носить снопи свої!» (Пс. 126, 5-6). 

Після двох тижнів у Ліоні Клавдій почуває себе дуже погано. Кілька місяців боровся з важкою хворобою. Осінню 1679 року був на порозі смерті. Але виконує обов’язки духовного керівника студентів філософії в колегіумі Пресвятої Трійці. Моменти покращення здоров’я використовував, аби розпалювати вогонь любові до Божого Серця в серцях молоді. 

До нього горнулися також і миряни. Його осуд був влучний, розум ясний і серце просте. Тому його поради охоче сприймалися. Став прикладом справді Божої людини, судив усе по Божому, був найкращим порадником. Провадив плідну духовну кореспонденцію. Про це свідчить багата збірка його листів. 

Канікули 1680 року провів зі студентами в селі неподалік Ліону. Стан здоров’я значно покращився. Одним з його духовних підопічних був майбутній апостол Серця Ісуса о. Галліфет. Після закінчення новіціату в 1680 році його духівником був о. Коломбьєр. Пізніше писав про нього як про провідника, якого сам Бог призначив Маргариті Марії Алякок. Клавдій дав йому перші вказівки щодо культу Серця Ісуса. 

Восени 1680 року його здоров’я значно погіршилось. Брат Гумберт випросив у провінціала згоду взяти Клавдія до родинного дому, з надією, що кращі кліматичні умови допоможуть йому. Хворий провів там кілька місяців. Незважаючи на добрий догляд, він тужив за монастирем. Попросив кімнату в найдальшій частині дому, аби в тиші й самоті виконати свої духовні вправи. Лікар порадив повернутись до Паре-лє-Моньяль, бо вважав, що там кращий клімат. У серпні 1681 року Клавдій повернувся до свого найулюбленішого місця, де колись розпочинав свою душпастирську діяльність. В одному з листів напише, що вже так ослаб, що не може виходити з дому. У січні 1682 року знову погіршення, його хочуть відправити до Ліону, але Маргарита Марія Алякок написала в листі, що Ісус сказав їй, що Клавдій повинен віддати своє життя тут, в Паре-лє-Моньяль. Вмираючий заохочував кожного, хто його відвідував, практикувати культ Серця Ісуса. Було очевидно, що тільки одна думка і єдине прагнення опанувало його серце: запевнити в людських серцях панування Серця Ісуса. 

Клавдій помер 15 лютого 1682 року в віці 41 рік. Його спокійна і лагідна смерть були ніби підтвердженням слів сестри Маргарити Марії Алякок, що солодко вмирати, якщо була постійна побожність до Серця Ісуса. Сум майбутньої святої був коротким, бо Спаситель об’явив їй, що вже прийняв свого слугу до місця вічної слави. 

Важливими плодами праці Клавдія Ля Коломбьєра є його твори, видані вже після смерті. В 1684 році з’явилось перше видання праць у семи томах: Проповіді, Роздуми над християнством, Нотатки з реколекцій. Передмову до цього цінного видання написав о. Микола де Пессе, перший його біограф. У 1715 році видали його духовні листи, в яких ми бачимо його чудовим духовним керівником. 

Листи Клавдія містять багато цінних повчань, які мали особливе значення для конкретних адресатів. Це збір духовних порад людини, яка поєднувала у собі всі дари провідника на шляху до досконалості.