2. Діяльність генеральних конгрегацій і генералів  

15 листопада 1615, коли Муціо Вітеллескі приступив до свого довгого, тридцятирічного правління, зовнішні обставини духовного життя членів Товариства, а також їх вишкіл і загальний напрямок вже прийняли свою остаточну форму, яку збережуть, за винятком деяких деталей, аж до 1773. 

У 1581, коли вмер Меркуріан, Товариство мало 5100 членів; Коли вмер Аквавіва (через 25 років) – 13100; у 1749 – 22500. 

Новіціат і третя пробація разом з Вправами, які виконувались два рази повністю (30 днів) і щорічно по 8 днів; форма молитви, натхнена методами св. Ігнатія і, відповідно, зосереджена більше на почуттях і практичних аспектах, ніж на роздумах і умоглядних конструкціях; дуже важлива роль постійної єдності з Богом, якого слід шукати в усьому; боротьба з невпорядкованими схильностями ради звільнення душі для кращого служіння Богові; дух послуху, який вимагає всім серцем приймати Божу волю в волі настоятелів; душевний порив, який спонукає єзуїта жертвувати собою ради місії і, передовсім, місії серед невірних і виховання молоді… Усі ці риси єзуїтської духовності за півтора століття суттєво не змінилися. Це ясно видно з декретів конгрегацій і листів генералів до Товариства. 

Після смерті Аквавіви VII Конгрегація затверджує як норму вже схвалений генералами звичай супроводжувати триденними реколекціями кожне оновлення вічних обітів, яке здійснюється, згідно з Конституціями, два рази на рік тими ченцями, вишкіл яких ще не закінчився. У 1646, після смерті Вітеллескі, ввели норму: кожний вечір пояснювати братам-коадьюкторам зміст молитви наступного дня. Для всіх інших зберігається звичай індивідуального приготування й вибору змісту молитви. У 1649 IX Конгрегація визначила, у чому полягає чеснота «вище середньої», яка вимагається від майбутніх обітників: mediocritas у справах благочестя перевершують ті, хто «регулярно і більшу частину часу в звичайних обставинах використовують у згідності з вимогами чесноти і від кого можна очікувати, що вони будуть вести себе так само і в важчих ситуаціях; хто регулярно уникає малих вад, а якщо зробить помилку, то охоче і смиренно приймає виговори й покуту і виправляє свої промахи; хто в щоденних вправах з чеснот задовольняє настоятелів і співбратів». Цей, повністю практичний, критерій цікавий ще й тим: він витриманий у дусі реалізму, який ми відмічали у св. Ігнатія, а також згідно з критеріями, прийнятими на високому рівні самою Церквою в її судженнях про героїчні чесноти Божих слуг. У кінцевому розрахунку, лише плідне виконання Божої волі дає нам можливість зробити тверде позитивне судження про духовну досконалість якоїсь людини, бо тільки Бог може судити про ті випадки, коли поєднання великої духовної досконалості любові й важких соматичних чи психологічних вад приводить до того, що зовнішня поведінка істинного святого бажає кращого. 

Проте, саме устремління добитися дії, особливо за посередництвом вибору добрих настоятелів і духовних керівників, безперервно згадується у декретах, прийнятих з подання комісій по духовному розвитку. Це були не нові постанови, а рекомендації настоятелям піклуватися про дієві й плідні щоденні медитації, про щорічні духовні вправи, про духовні читання, про повне виконання програми третьої пробації. Неодноразово звучить заклик зберігати вірність стилю життя у спільноті. У 1615 Конгрегація вирішує декретом скасувати (що практично зробив ще Аквавіва) окремий стіл у столовій для генерала. Тим самим Конгрегація підкреслює важливість вірності спільнотній формі життя. Конгрегації 1682, 1730, 1756 знову підкреслюють необхідність бідності життя у спільноті. Остання з тих конгрегацій рекомендує уникати любові до задоволень, за допомогою духа віри виробляти у собі безпристрасність щодо різних праць, прагнути скромності й служити добрим прикладом для ближніх. 

Послання генералів, присвячені духовному життю, подібні. Ці послання показують, які питання були важливими для авторів послань, що їх турбувало, в чому вбачали недосконалість і що викликало побоювання. Як ми вже відмітили, говорячи про Конгрегації, всюди помітна турбота про дію. Дія служить навіть назвою послання за 20 жовтня 1650, в якому о. Пікколоміні наполягає на використанні усіх засобів духовної формації послушників і схоластиків. Вона також служить темою листа за 16 грудня 1606, в якому о. Тамбуріні говорить про те, як забезпечити виконання норм Інституту. Цей лист повністю присвячений тому, як настоятелі повинні слідкувати за виконанням норм Інституту і підтримувати справжній порядок. Однак, як говорить генерал на початку послання, вся ця зовнішня діяльність настоятелів ні до чого не приведе без внутрішнього духу, без внутрішнього закону любові. Сам він почав з того, що 17 листопада 1706 звернувся до Товариства з іншим листом, «про пробудження устремління і любові до духовних речей», де нагадав настоятелям, що, турбуючись про дію, до чого їх так часто закликають, перше місце вони повинні відводити своїм головним обов’язкам – піклуванню про розвиток і збереження внутрішнього духу, від якого залежить усе інше: вибір добрих духовних отців, легкість і широке застосування іспиту совісті, точність у ранковій молитві… Він ні про що не забуває. 

Ще ширше роздумують про молитву о. Вітеллескі в листі за 2 січня 1617 і о. Вінченцо Карафа у 1646. Перший говорить про молитву як про істинне джерело всіх чеснот, необхідних єзуїтам, а другий, будучи споглядальником, намагається показати, яким чином за допомогою молитви, постійних устремлінь, чистоти помислів і бажання шукати Бога у всьому можна осягнути єдність з Богом, яка служить важливим засобом для збереження істинного духу Товариства. 

Часто повторюється думка про збереження і розвиток духу, притаманного покликанню єзуїтів. Така тема листа, написаного 28 червня 1756 о. Луїджі Чентуріоне, який так визначає цей дух: «Чудесне і святе прагнення душі, яке в нас пробуджує Божа благодать, що спонукає нас надати перевагу високій меті Товариства – більшій Божій славі й спасінню душ, – до якої ми спрямовані, як визначено в «Положеннях Інституту», за посередництвом нашого особистого освячення і освячення інших. При чому для Товариства одне і друге – тільки дві неподільні сторони однієї єдиної мети». У 1639, з нагоди сторіччя існування Товариства, Вітеллескі також висловився детально про збереження істинного духу, як і Карафа у 1646. 

Серед причин для занепокоєння у цих листах неодноразово згадується дух націоналізму й партикуляризму, про які Госвін Нікель пише в 1656 цілий лист. Попередній лист стосувався любові й духу справжнього вбозтва, темі, яка також часто обговорюється, так само як і дух зречення, уникання любові до задоволення, устремління до досконалої скромності й мовчанню. Інші небезпеки, про які часто згадують: скоріше політичний, ніж духовний спосіб дії настоятелів і підлеглих; пристрасть до полеміки і дух войовничості, необачний і пристрасний, нищівний для істинної любові; брак справжнього устремління, внаслідок чого людина задовольняється простою і спокійною працею.