5. Духовні автори   

Наскільки духовні книжки, особливо трактати, які публікували єзуїти, були рідкісними в перший період, настільки при генералі Аквавіві вони стаються численними й вагомими. Окрім того в цей період постає низка загальних трактатів, кожний з яких охоплював усе духовне життя в цілому, представляючи його з точки зору віровчення, а не просто практичних порад. 

Одним з перших був трактат De doctrina interiori о. Акілли Гальярді (народився у Падуї в 1537 р., вступив в Орден разом з двома своїми братами в 1559; вчився у Римському Колегіумі разом з Белларміно, викладав тут філософію та теологію з 1563 по 1578; у 1580 св. Карл Борромей викликає його до Мілану, де служить настоятелем з 1584 по 1594 р., потім працює в різних містах, у тому числі й Венеції (1599-1606), їде до Модени і вмирає там у 1607), який, здається, не був завершеним, і, по крайній мірі, ніколи не видавався, за винятком кількох невеликих частин. Твір був представлений на розгляд Аквавіви у 1595 р. Генерал підтримав автора, хоча вказав не деякі недопрацювання. У наступні роки Гальярді допрацював твір. Через кілька років Поссевіно написав анотацію до цієї книжки, яка мала невдовзі побачити світ, але так і не побачила. Книжка мала складатися з семи частин: перші п’ять – дорога очищення, шостий – дорога просвічення, сьомий – дорога з’єднання і містики. У 1841 р. о. Боеро опублікував у Неаполі невелику працю «Про розуміння Інституту», а в 1852 р. коментар до правил духовного розпізнавання св. Ігнатія. У 1882 р. о. Ван Акен видав коментар до Вправ, у якому попередній коментар входив як частина. Цей коментар до Вправ – один із самих вагомих, показує проникливий і самобутній розум. 

О. Педро Санчес (1526-1558, помер у 1609, Мексика) виїхав до Мексики в 1572 р., а в 1594 і 1599 рр. опублікував у Мадриді «Книжку про Боже Царство і шляхи до нього», яку невдовзі переклали на німецьку та французьку мови. Цей твір у восьми томах – викладення класичних ступенів духовного життя: початківців, просунутих і досконалих – оформлений великим богословським оглядом Божого Царства, без сумніву, натхнений у великій мірі медитацією «Про два стяги» св. Ігнатія: у першому томі царству Бога й ангелів протиставляється царство бісів (у другому томі), третій том присвячений Втіленню Божого Сина і Його боротьбі з царством бісів, четвертий том говорить про виправдання людини, плодах Відкуплення, три наступні том присвячені трьом класичним духовним дорогам, восьмий том показує повноту Божого Царства у небесному блаженстві. 

У 1595 р. Аквавіва порадив Гальярді «включити в свою працю цитати з Отців Церкви і приклади». Генерал добре знав Отців Церкви. У 1600 р. о. Бернардино Россіньолі опублікує працю De disciplina christianae perfectionis pro triplici hominum statu, incipientium, proficientium et perfectorum, ex Sacris Scripturis et Patribus libri quinque, яку присвятить Аквавіві й включить туди цитати з Отців Церкви. У 1603 р. він доповнить свою працю наступним томом, De actionibus virtutis. По назві можна помітити, що Россіньолі віддає перевагу давньому розрізненню на три ступені: початківців, просунутих і досконалих, хоча в його части більш популярними були три дороги: очищення, просвічення, з’єднання. Уся книжка написана, головним чином, під впливом патристики, і зі своїми чисельними й добре підібраними цитатами залишається однією з найкращих антологій духовного вчення Отців Церкви. Кожну книжку доповнює розділ з практичними прикладами, відкриваючи шлях Родрігезу з його главами, «в яких викладене вчення підтверджується декількома прикладами». В першій книзі говориться про навернення і покаяння початківців; друга книжка (дуже ігнатіанська) повністю присвячена самозреченню як першочерговій задачі просунутих; потім слідує практика християнських і моральних чеснот; п’ята книжка описує стан досконалих. Автор говорить про молитву у зв’язку з користю релігії, наслідуючи св. Фому, якого бере за взірець, хоча з Сумми бере тільки пункти, які безпосередньо стосуються духовного життя. Говорячи про стан досконалих, він просто роздумує про ступені любові. Друга праця – доповнення першої. Книжки користувались великим успіхом, були перекладені на французьку і польську мови. Але їх скоро витіснили праці Родрігеса. Це саме трапилось і з «Навчанням досконалості» о. Яна Ван Кромбека. Книжка вийшла в Антверпені у 1613 р., відразу була перекладена на французьку мову о. Р. Шено, ректором колегіуму Сент-Омер. Автор виходить від ідеї безмежної божественної досконалості, взірця й причини нашої особистої досконалості, яка полягає в любові як шляхетному акті нашого благодатного життя. Він показує, яку підтримку і які перешкоди «навчання досконалості» може знайти в людському характері, і наголошує на здатності благодаті долати ці перешкоди. У другій книзі говориться про практику духовного життя. Кромбек говорить про божественну присутність, про устремління. Свою першу працю доповнює окремим трактатом про умову молитву: «Сходження Мойсея на гору». Обидві праці самобутні з точки зору богословського підходу. 

У 1609 р. в Севільї вийшли «Вправи для досконалості й християнських чеснот» о. Алонсо Родрігеза в трьох томах. Він народився у Вальядоліді у 1538 р., вступив в Орден у 1557; з 1564 був наставником послушників, потім настоятелем, викладачем моральної теології і знову наставником послушників. У 1585 р. його відправляють в Монтілью в Андалузії, де він допомагає провінціалу усунути замішання, викликані ригоризмом Франциска Васкеса. Бере участь у Генеральній конгрегації 1593 р., деякий час живе в Кордові, у 1607 р. повертається до Севільї та залишається там до смерті. 

У пролозі Родрігез розповідає про те, як він написав цю книжку. Оскільки він вже сорок років виконує обов’язки наставника послушників і настоятеля, то його попросили зібрати в одну послідовну працю його бесіди, і він зробив це для практичних цілей: щоб допомогти своїм братам, а разом з ними й інших ченцям і добрим християнам практикувати чесноти. В архівах Лойоли зберігається кілька рукописів бесід. Характер книжки: ніяких загальних теоретичних роздумів про природу досконалості, чеснот, чернечого стану, а просто три частини. Перша, «про деякі засоби для осягнення святості й досконалості», містить вісім трактатів про устремління до духовного розвитку, про досконалість звичайних праць, про чистоту намірів, про братню єдність і любов, про молитву, про присутність Бога, про іспит сумління і про покору щодо Божої волі. Друга частина, «про вправи в деяких чеснотах, які належить робити всім, хто бажає служити Богові», включає трактати про самозречення, про скромність і мовчання, про спокуси, про невпорядковану любов до ближніх, про смуток і радість, про блага, які ми маємо у Христі, роздуми про Христові страсті, про причастя і месу. Третя частина про чесноти чернечого життя – містить трактати про мету Товариства, про чернечі обіти, правила, щирість з настоятелями, братні напуття. Простий перелік трактатів показує, що Родрігез не турбувався про продуманий план і впорядковану теоретичну структуру: жодних теоретичних роздумів, тільки невимушена розмова іспанською мовою. Він дає розумні практичні поради, які безжалісно повертають читача до повсякденної реальності духовного життя, позбавляють його химерного ентузіазму й водночас бачимо виняткові вимоги з точки зору справжньої досконалості, які спонукають до висот на шляху самозречення. Вся книжка пересипана красивими цитатами з Отців Церкви, історіями, взятими в Кассіана, з життєписів святих, на яких цей чудовий проповідник не жаліє часу. 

Це дуже практична книжка, доступна всім, навіть початківцям, для яких він її писав спочатку, покликана не стільки пробуджувати ентузіазм і запалювати уяву, скільки спонукати до дії, але не суха, не обмежена й не зачинена, а яка відводить почуттям і любові важливе місце. Автор дуже далекий від аскетизму, в якому йому часто дорікали. Самозречення і практикування чеснот для нього потрібні настільки, наскільки можуть звільнити душу і вчинити її здатною йти до Бога й служити Йому. Тут також не знайдемо ворожого ставлення до містики й вищим станам духовного життя. Але, як і його товариш Гонзалес, він вважає, що, звертаючись у своїх повчаннях до всіх, йому не слід ризикувати викликати передчасне устремління й небезпечні захоплення в душах, які роблять перші кроки. Тому він буде утримуватись від довгих роздумів на теми високої духовності й лише при нагоді відмічати відмінності між звичайною молитвою, не тільки раціональною, а й афективною, і влитими дарам, які він дозволяє побачити лише мигцем, на горизонті. Проте, це не мішає йому високо цінити Рейсбрука, якого він цитує з захопленням. 

Чим пояснюється незвичайний і постійний успіх цієї книжки в Товаристві та за його межами? Чому Родрігез заслужив це, що великий авторитет, говорячи про приготування послушників, поставив його ім’я в один ряд з іменами св. Бернарда і св. Бонавентури, двох великих середньовічних учителів духовності (Лист Пія XI настоятелям ченців за 19 березня 1924: „В новіціаті найкориснішими будуть твори св. Бернарда, св. Бонавентури, Алонсо Родрігеза”)? Думаю, справа в тому, що хоча в нього знайдемо не все, немає широкої панорами духовного життя, глибоких прозрінь, то на кожній сторінці знаходимо точну й конкретну пораду, вказівку, чітку й надійну лінію поведінки, що не дасть нам можливості обдурювати себе стосовно того, як жити плідним духовним життям. Справедливо підмічали й другий плід його здорового реалізму: прочитавши багато натхненних і блискучих праць, на схилі літ ми повертаємось до нього і знаходимо його добрим, розумним і благородним. Якщо говорити про єзуїтів, то слід відмітити ще одну заслугу Родрігеза: в границях царини, яку він для себе вибрав, він завжди залишався вірним духовному курсу, наміченому св. Ігнатієм і півсторічною традицією Товариства.   

Дієго Альварес де Пас народився в Толедо у 1560 р., став єзуїтом у 1578, відправився в Перу у 1584 і був рукоположений в Лімі у 1586 святим Торібіо. До 1595 викладає в Лімі філософію і теологію: саме тоді він відчув потяг до усамітнення, але, як ми бачили, Аквавіва допоміг йому зберегти покликання. З 1594 по 1596 він обдумував свій великий твір, з 1596 він ректор, віце-провінціал, префект навчання; у 1616 стає провінціалом Перу, у 1620 вмирає. 

Три томи Альвареза де Паса, які вийшли в Ліоні у 1608, 1613 і 1517, показують працю богослова й містика, скоріше умоглядної людини і почуттів, ніж керівника й наставника послушників. Беручи гаслом для своєї праці псалом 33, 13-15: «Що є людина, яка хоче жити…? Уникай зла і чини добро; шукай миру і йди за ним», автор говорить спочатку про «Духовне життя і його досконалість»: про знегоди мирського і блага чернечого життя, про природу духовного життя, про те, у чому полягає досконалість, про велич цієї досконалості й про те, чому слід у собі збуджувати устремління до неї. У другому томі, «Про викорінення зла і допомога добру», йдеться про знищення гріхів і пороків, про умертвіння пристрастей, про отримання благодаті смирення, яке служить основою всіх інших і зерном чеснот, пов’язаних з трьома чернечими обітами. Третій том, «Про пошуки добра», повністю присвячений молитві: усній і умовій; тому, що передує молитві, супроводжує її і йде за нею; темам молитви для початківців, просунутих і досконалих; почуттям в молитві; досконалому спогляданню. Слід відмітити, що в загальному плані, наміченому в першому томі, в третьому томі після споглядання передбачена ще одна книжка: «Турбота про спасіння душі». У передмові до третього тому Альварез просить прощення за те, що пропустив її, щоб більше місця присвятити молитві, обіцяючи написати на цю тему окрему книжку, яка так і не була написана. 

У даних книжках розгортання тем широке й вільне, так що часом стає туманним і губиться у розвитку часткових питань. Але книжки багаті в догматичний зміст, наповнені біблійним і патристичним ученням: наслідуючи Отців Церкви, автор не жаліє часу на довгі пояснення образів і символів Старого Завіту і застосування їх до духовного життя, наприклад, унаочнення активного, контемплятивного і змішаного життя на прикладах Мерова і Мелхона, Анни і Феннана, Лії і Рахиль, Марти і Марії, Давида, Елкана, Якова… Якщо Альварез занадто множить класифікації і підкласифікації (п’ятнадцять ступенів духовного життя і стільки ж ступенів влитого споглядання), то, по крайній мірі, в цьому проявляється устремління до богословської точності, й водночас велику вагу він надає почуттям. Він вважається першим теоретиком афективної молитви, бо Кордесес, який служить йому за приклад, нічого не опублікував. Саме він уперше чітко виділив афективну молитву як особливу форму умової молитви, яка стоїть між розважанням і спогляданням. Середньовічна духовність, особливо Гуго Бальманський і Харфіус, яких він відкрито цитує, приготувала йому дорогу, але саме він чітко сформулював це вчення. 

Він також був першим єзуїтом, який повно виклав всі традиційні питання щодо влитого споглядання. Він присвячує цій темі п’яту частину третього тому, тобто 160 сторінок, з яких виразно видно, що він володів таким спогляданням. Він користується також творами Отців Церкви, середньовічними вчителями: Р. де Сен-Віктором, св. Бернардом, св. Фомою, св. Бонавентурою, Жерсоном, Діонісієм Картузом, св. Лаврентієм Юстиніаном. Здається, що він не знав творів св. Терези, які були опубліковані після того, як він виїхав до Перу. Слід відмітити: якщо влите споглядання – вінець його праці, то воно не служить йому ні точкою відліку, ні основною темою. Для Альвареса, як і для Родрігеза і Россіньолі, а пізніше для Суареза і Годьє центральною темою буде вдосконалення духовного життя, вдосконалення, яке полягає в любові, у чому проявляється тісний зв’язок із св. Фомою.   

Остання риса, яку слід відмітити в цій великій праці, – у третьому томі багата серія роздумів і споглядань для різних ступенів духовного життя і форма безперервної розмови з Богом і святими, яку він постійно застосовує до всіх «тем молитви», пов’язаних з життям Христа, Богородиці чи божественними досконалостями. Існує мало так завершених прикладів застосування цієї форми молитви, яку, як ми ще побачимо, будуть рекомендувати й інші, наприклад, Б. Річчі. 

Хоча великий трактат Антуана лє Годьє «Про природи і стани досконалості» вийшов в Парижу щойно в 1643 р., про нього можемо говорити тут, оскільки цей автор (народився у 1572, вступив в Орден у 1592, вмер у 1622) був при Аквавіві інструктором третьої пробації, що й спонукало його написати цю книжку. За життя він сам опублікував у 1619-1620 кілька невеликих книжок: «Найсвятіша любов Ісуса Христа, Бога і людини», «Божественна присутність», «Істинне наслідування Ісуса, Бога і людини», «Пояснення способу медитації св. Ігнатія». Він не встиг закінчити велику працю «Про досконалість, природу і стани досконалості». Невідомий видавець опублікував цю працю, включивши в неї вже надруковані невеликі трактати, а також «Введення у тривалу досконалість за посередництвом вправ св. Ігнатія упродовж місяця», коментар до Вправ, який він дав учасникам третьої пробації, додавши серією напуть про третю пробацію. Ця праця, на мою думку, найповніший, глибоко продуманий, добре викладений, самий точний і богословський трактат про духовне життя, виданий єзуїтами в ті часи. Тема першої частини – природа і причини досконалості: досконалість у любові, вид цієї любові, якій сприяють інші чесноти; досконалість, створена Богом і заслужена Христом, взірцем досконалості, для осягнення якої ми повинні докладати зусиль. Друга частина говорить про три ступені початківців, просунутих і досконалих, про те, що притаманне цим ступеням, про споглядальне і змішане життя, про апостольське життя як про плід контемплятивного життя. Третя частина говорить про практику досконалості, устремління її осягнути, яке черпається з пізнання Бога й себе самого, і про покірність щодо Божої волі. Четверта розповідає про засоби для вдосконалення – різні християнські й моральні чесноти. П’ята – про знаряддя вдосконалення: довга низка розділів, які сприяють вдосконаленню, дуже нерівних за обсягом, де розглядаються різні заняття, які сприяють вдосконаленню: проповідь, керівництво, умова молитва, іспит сумління, вибір (в ігнатіанському розумінні й застосування його в конкретному житті), присутність Бога, сповідь, причастя, меса, літургія годин, само умертвіння, досконалість у повсякденних працях, розмови з ближніми… Шоста частина – текст про місячні вправи і два трактати про любов до Христа і про наслідування Христа. Як бачимо, така побудова не була автором довершена, але все-таки залишається одним із самих багатих джерел ігнатіанської духовності.   

Цю працю можна зіставити з працею Франциска Суареза: «Про чесноти і стан богопосвяченого життя», яка також характеризується багатством і ґрунтовністю, не така лаконічна, але більш ясна і прозора, і також опублікована після смерті автора.

Франциск Суарез народився у Гранаді в 1548 р., став єзуїтом у 1564, навчався у Саламанці з 1564 по 1570, викладав філософію і теологію в Іспанії з 1571, у Римському колегіумі з 1580 по 1585, в Коімбрі з 1597 по 1616, вмер у Лісабоні у 1617.   

Перші два томи, про користь релігії, автор опублікував у Коімбрі у 1608-1609 рр., два наступних, про чернече життя, вийшли після його смерті в Ліоні у 1623 і 1625 рр. Четвертий трактат другого тому про молитву взагалі, про усну молитву, про умову молитву і про споглядання, про літургійну молитву; сьомий трактат третього тому про досконалість, про стан досконалості, про чернечий стан містить основні елементи потужного синтезу на тему досконалості духовного життя і єдності з Богом у молитві, синтезу, який матиме великий вплив на пізніших авторів і завершує сукупність великих трактатів, які з’явились при Аквавіві. До четвертого тому слід додати десятий трактат, Про Товариство Ісуса, де, разом з питаннями моральної теології і канонічного права, розглядаються різні пункти, які стосуються духовності, наприклад, в главі про Вправи і про засоби, які Товариство застосовує для розвитку й вдосконалення ченців. 

У Суареза представлено цілісне вчення про споглядання, тісно поєднане з Сумою св. Фоми і творами інших середньовічних учителів; він прочитав частину творів св. Терези і на її беатифікаційному процесі свідчить про її здорову доктрину; але в його роздумах про контемпляцію немає посилань на її твори; він не так чітко, як пізніші богослови, розділяє влите споглядання від інших молитовних станів душі. 

Завдяки цим чудовим працям під кінець керування Аквавіви єзуїти мали вже не тільки цілу низку сильних, глибоких, ясних принципів, практичних і надійних методів, якими їх забезпечили Вправи, Конституції, настанови Ігнатія і його товаришів, а цілий корпус духовного вчення, в якому ці принципи, ці методи, ця орієнтація органічно зливаються з традицією середньовічних учителів, представляючи теологію духовного життя – традиційну й водночас притаманну особливому покликанню Товариства. Ля Регера, Родрігеза, Альвареза де Паса, лє Годьє, Суареза будуть читати й вивчати постійно, їхні твори будуть служити, разом з Вправами, які їх надихали, загальним джерелом, яким будуть керуватися єзуїтські керівники та автори, додаючи свої індивідуальні варіації.   

Інші подібні автори, хоча і не створили повноцінних трактатів про все духовне життя, важливі з огляду на теми, якими займалися в окремих трактатах. 

Франциск Аріас (народився в Севільї в 1533, був рукоположений в священики і закінчив навчання в Алькалі, вступив у Товариство в 1561, вмер у 1605) у 1558 р. опублікував у Валенсії під загальною назвою Aprovechamiento espiritual серію творів про духовний розвиток: про недовіру до себе, про молитву, про Божу присутність, про самозречення, про сповідь і причастя, «Наслідування Пресвятої Діви», «Розарій п’ятдесяти таїн». Пізніше, повернувшись в Андалузію, він надрукував у Севільї у 1599 «Наслідування Христа, нашого Господа» в двох частинах: перша про благодаті, якими ми в Ньому володіємо, представлені Його назвами «Цар», «Відкупитель» тощо, друга – про благодаті, в яких Він служить нам за приклад, – праця солідна, але багатослівна і монотонна. Його невеликі трактати цікавіші й самобутні: трактат про молитву, який Франциск Сальський рекомендував Філотеї, виразно натхнений Вправами, хоча він їх і не цитує, і містить багато роздумів на тему емоцій; у невеликій праці «Божа присутність» він наголошує на необхідності практикувати устремління. 

О. Джуліо Негроне (народився в Генуї в 1553, став єзуїтом у 1571, помер у Мілані в 1625), оратор і вчений, за згодою Аквавіви написав і опублікував у Мілані в 1613 р. великий аскетичний коментар до «Загальних правил» Товариства. Підбадьорений успіхом своєї праці, яку перевидали у 1616 і 1617 рр., він розпочав писати цілу низку латинських трактатів, виразних, дуже багатих цитатами з Отців Церкви і аскетичних авторів давнини, а також фактами з історії чернечих орденів, на різні теми чернечої духовності: про необхідність керівництва, про практику духовних повчань і бесід, про духовне читання під час трапези і самостійно, про духовні вправи, про уважність до незначних справ і про уникання простих гріхів. Нова серія побачила світ у 1623 р.: як ченцям уникати мирських справ, про відпочинок, про любов до близьких і батьківщини; як уникнути лінивства, про занадто близьку дружбу, про стриманість у листуванні; нарешті, у 1625 з’являються останні три трактати з двадцяти: про єдність учення і святості, про поміркованість у відпочинку і про безоплатність церковного служіння. Навіть сьогодні ці аскетичні монографії – дуже цінне джерело знань про чернечі звичаї і принципи досконалого життя в спільноті. 

Дуже самобутній «Трактат про умертвіння пристрастей», виданий в Неаполі в 1594 р. отця Джуліо Фаціо, який з 1578 по 1583 був секретарем Меркуріана і Аквавіви. Він пише про самозречення, смирення і безпристрасність, намагаючись точно визначити, що собою являють ці різноманітні стани і яка їхня роль в осягненні досконалого умертвіння невпорядкованих пристрастей.   

З праць про умову молитву на особливу увагу заслуговують ще дві праці. Перш за все, цікаві «Настанови про розважання» о. Бартоломея Річчі, який був магістром новіціату в Сант-Андреа аль Квіріналє, опубліковані в Римі в 1600, які перевидавались багато разів і були перекладені на французьку мову отцем Ф. Сольє під назвою «Наука святих про три методи молитви», Париж, 1609. Річчі ставить за мету навчити новиків умової молитви; на початку другої частини, присвяченої медитації як такій, у той час як дві інші говорять про те, що передує медитації і що йде після неї, він встановлює наступні принципи: «З трьох методів медитації для простих людей на перше місце слід поставити той, який називається молитвою з застосуванням почуттів – як самий легкий для розуміння і самий простий у застосуванні, тому, що форма розмови вже наполовину зрозуміла кожному. На друге місце – метод з застосуванням уявних почуттів, бо він обмежується кількома короткими роздумами. На третє місце – метод за допомогою розуму, роздуми про людей і про їхні діла, оскільки обдумувати слова Святого Письма – справа лише тих людей, які хоч трошки вчилися…». З подальших роздумів і прикладів виразно видно, що розважання за допомогою почуттів, яке, по його словах, може робити кожний, навіть той, хто не має уяви, не вміє роздумувати, практично – молитва в формі безперервної розмови з Богом, Ісусом Христом, святими. Річчі бере за взірець св. Ігнатія з його введеннями, застосуванням почуттів, спогляданням людей і їхніх вчинків тощо; але бачимо, що він гнучко прикладає ці методи до різних категорій людей. 

У 1608 р. в Толедо вийшла книжка о. Мельчора Вільянуеви (1547-1606) «Книжка про умову молитву». На відміну від Річчі він зупиняється на порадах для початківців, а описує весь шлях розвитку умової молитви. Беручи за взірець Рішара де Сен-Віктора, він розрізняє міркування, розважання, медитацію, контемпляцію. Книжка, як ми бачимо, має виразно середньовічний характер, завдяки чому наближається до попередніх прикладів настанов про розважання, пропонуючи методи, які помітно відрізняються від методі Вправ. І я би не здивувався, якщо би причиною виявився вплив книжок, які єзуїти читали до того, як отримали свою духовну літературу, бо «Духовні вправи» не для духовного читання.  

Якщо перейдемо до збірок роздумів, то найбільш популярними тоді, як нам здається, були праці ля Пуенте, Бруно, де Пінеллі і Бейса. Вінченцо Бруно пропонує чотири частини: роздуми про життя Христа, про празники Діви і святих. Його роздуми дуже довгі, супроводжуються образами й пророцтвами Старого Завіту і доповнюються бесідами й «документами». Лука Пінеллі навпаки – подає багато коротких роздумів і ілюстрацій. Це роздуми про таїнства розарію, про життя Діви Марії, про Євхаристію, про деякі таїни життя Христа, книжки, які перевидавались багато разів, перекладались, об’єднувались і доповнювались. Бейс спочатку перекладав книжки співбратів: Бруно, Пінеллі, Лоарте, Андроцці, Аріаса, Річчі. У 1606 до своїх перекладів він додає, для членів Марійської конгрегації, «Порадник до побожних роздумів» до недільних читань, таїн життя Христа й іншим темам (есхатологія, священство, Євхаристія, розарій…). Ця книжка коротких, ясних, суттєвих роздумів з огляду на просту тверезість була дуже популярною.

У 1608 Бейс опублікував «Збірку духовних засобів», а в 1610 «Сад християнських чеснот» – збірка біблійних і патристичних текстів про пороки й чесноти. Більш значущою і самобутньою, хоч і з багатьма цитатами, була праця про християнське життя і досконалість у різних станах (лікар, суддя…) і в різні періоди життя (дитинство, юність, старість…). Особливо детально він говорить про ситуацію селян. Це не єдина книжка, де духовні принципи прикладаються до конкретної ситуації людини: у 1590 Том Сайї видає в Антверпені «Стяг і духовна практика християнського воїна». Джамбаттіста Велаті (1528-1602) у 1593 публікує в Генуї «Введення в духовне життя і християнську досконалість для кожного стану».   

Серед усіх праць про християнську духовність для різних станів найбільший успіх мала «Про благо богопосвяченого життя» Джіроламо Пьятті, яка вийшла в Кельні у 1590: говорячи про користь, гідність, привабливість чернечого життя він торкається більшості питань, пов’язаних з чернечим життям, з духовної точки зору. Часом його роздуми дуже важкі, наприклад, коли 23 глави присвячує опису 23 плодів чернечого життя, але дуже проникливо роздумує закиди проти чернечого життя.   

Зовсім інший характер праці «Жерсон про чернечу досконалість» Пінеллі. На основі «Наслідування Христа» в чотирьох книжках у формі діалогів між Господом і учнями він розповідає про чернече покликання і його мету, про обіти, прояви досконалості в чернечому житті. Ця праця також була популярною, конкретною і простою. 

Чернече життя описують найважливіші праці Карла Скрібані, провінціала Бельгії з 1613 по 1619. Його «Чернечий лікар» – це інтерпретація Industriae Аквавіви для всіх ченців. У першій книзі він широко коментує дві перші глави Industriae про те, яким повинен бути настоятель і яких вад він повинен уникати. У двох наступних книгах розглядається те саме, тільки аналітичним методом: спочатку ставить діагноз, потім показує лікування. «Настоятель ченців» – трактат про керування ченцями. «Християнський політик» – трактат про християнського короля і християнське керування підданими. У «Християнському філософі», присвяченому Ф. Борромею, розвивається практична християнська філософія повсякденного життя. Тут говориться не тільки про мету людини і про гріх, а про дворянах, полях, одягу, учтах, війнах тощо. У XVII і XVIII ст. єзуїти написали багато подібних праць.   

Співвітчизником і сучасником Скрібані був великий богослов Леонард Лессій (народився у Брехті в 1554, став послушником у 1572, викладав у Дуе і Лувені, помер у 1623), три праці якого: «Про вище благо», Антверпен, 1615, «Про божественну досконалість», Антверпен, 1620, «П’ятдесят імен Бога», Брюссель, 1640 – взірці богословських роздумів, глибоких й водночас емоційно насичених, про Бога як вище благо людини. Великий містик розкриває себе повністю. Безперечно, з усіх авторів Товариства саме він в ті часи є самим яскравим представником умоглядної духовності – в традиції великих фламандських містиків, яких він любив і захищав.  

За Аквавіви дуже активно продовжується серія практичних посібників, якими захоплювались перші єзуїти. Ці праці не подібні до звичайних трактатів. Це книжки про християнське життя, посібники для духовного життя, алегорії з застосуванням до життя, аскетичні коментарі до біблійних сцен. Ці книжки підтримували благочестя чернецтва, членів різних конгрегацій, яких ставало щораз більше, побожних вірян усіх станів. Характерним прикладом може бути «Шлях вічного життя» Антуана Сюке, наставника послушників Іоанна Берхманса і наступника Скрібіані на посаді провінціала. Це три книжки для початківців, просунутих і досконалих. На першій сторінці красива символічна гравюра, пояснена на наступній сторінці, потім, найчастіше у формі діалогу, настанови й поради, пов’язані з цією гравюрою: про ціль людини, про гріх… Далі – про скромність, медитацію, вибір, контемпляцію, покірність Божій волі. Потім молитви, короткі молитовні акти – все без особливого логічного порядку: наприклад, у третій частині йдеться про іспит совісті, про безпристрасність щодо людських осудів, про сповідь та інші справи, які ми очікували би в першій частині; але вся праця розсудлива і мудра, конкретна й тепла. 

Другий приклад – «Внутрішня поведінка благочестивої душі», видана в 1608 о. П’єром Котоном (народився у 1564, вступив у Товариство в 1583, став королівським проповідником у 1603, був вигнаний з двору у 1619, помер як провінціал Парижа в 1626). Це збірник молитов, устремлінь, коротких роздумів, у яких за допомогою почуттів і в прямій формі подані основні уроки духовного життя. Не даремно о. А. Потьє порівнює цю працю з «Введенням у благочестиве життя», яке вийшло у 1609, і порівнює «Звернення», з якого починає Котон, зі зверненням св. Франциска Сальського до Філотеї: і тут, і там в основі лежить думка про щедре й свідоме принесення себе в дар Богові, яка переходить у глибоку духовність, наповнену любов’ю. 

Хоч благочестиві твори о. Луї Рішома мають зовсім інший характер, в цілому вони належать до цієї самої категорії практичних праць. Серія розпочинається у 1590 твором «Прощання благочестивої душі». У 1604 виходить «Прочанин з Лоретто». Пізніше він присвячує Аквавіві, асистентом якого був з 1608, «Духовну картину». Будучи проїздом в новіціаті Сант-Андреа аль Квіріналє, він вчить послушників підніматись до Бога за посередництвом усього, що їм потрапляє в очі в домі, в церкві, в столовій, в коридорах, в лазареті. Картини, прикраси, різні речі, рослини й інструменти садівника – все служить для піднесення ума, уроком, переживанням. Анрі Бремону важко би було знайти кращого автора, щоби почати свою картину про благочестивий гуманізм. 

У 1614 в Мадриді під іменем Педро Манріке вийшла невелика цікава книжка без пронумерованих сторінок, але з серії пронумерованих листків і зошитів: «Приготування до Таїнства Сповіді… і до прийняття чудесних дій Євхаристії у тих, хто до неї відповідно приготований». Автором був о. Вільям Бейз (1566-1614), ірландський єзуїт, довголітній ректор колегіуму в Саламанці. Ця праця – повчання з прикладами для приготування до плідної сповіді й причастя під час духовних вправ. Повчання супроводжуються порадами й роздумами, вибраними для реколекцій. Ця книжка розпочинає низку праць, які, разом з Вправами й Директивами, будуть допомагати реколекціоністам і реколектантам давати й робити Вправи. Ця книжка цікава ще й тим, бо показує, що з цього часу Вправи, принаймні першого тижня, використовувались для коротких реколекцій, і служить прикладом форми окремих листків і зошитів, які видавались реколектантам, що стане пізніше нормою, особливо в реколекційних домах XVII I XVIII століть. 

До цих практичних посібників усіх видів постійно додаються нові збірки молитов. Так, у 1586 в Інгольштадті виходить «Посібник з християнської молитви» Домініка Менгіна (1530-1595). У 1592 в Браунсбургу з’являється «Збірка молитов, роздумів та інших благочестивих вправ» Фрідріха Баршча; у 1598 в Брюсселі виходить «Скарбниця літаній і молитов» Тома Сайї. 

Нарешті, духовна поезія також має свого представника в особі блаженного Роберта Саутвелла, замордованого в Тайберні 21 лютого 1595. Його поетичні твори: «Жалоба св. Петра» і прозові: «Сльози Марії Магдалини», «Втішне послання», «Перемога над смертю» вважаються класикою англійської літератури. О. Де Бак видав його цікаві духовні замітки, які представляють собою послідовність думок про різні пункти «Духовних вправ», роздуми і читання. Все, що він написав, чітке, ясне і виразно наслідує лінію Ігнатія. Коли Саутвелл повернувся в Англію, щоб розпочати апостольську працю, в Руані щойно вийшло перше видання книжки для настанов і потішання англійських католиків: «Посібник для християн» Роберта Парсонса. Ця книжка, яку часто перевидавали і адаптували навіть протестанти, представляє собою одночасно працю по катехитичним настановам високого рівня, напуття про основи християнського життя і гарячий заклик зберігати їм вірність, незважаючи на всі перепони. 

Короткий огляд правління Аквавіви в історії єзуїтської духовності має велике значення. Саме в цей період духовна підготовка єзуїтів і основи їхнього духовного життя набирають свою кінцеву форму завдяки практичному втіленню програми, наміченої Конституціями. Саме тоді, завдяки виданню «Директив», вирішальному затвердженні місячних духовних вправ під час третьої пробації разом з новіціатськими, і з щорічними вправами для всіх твердо утверджується розуміння «Духовних вправ», їх практика і місце, яке вони повинні займати в житті синів св. Ігнатія. Нарешті, Товариство отримує повноцінну духовну літературу, народжену його власним духом, а не просто взяту ззовні. В духовності єзуїтів закінчився період росту і почався період повної зрілості. Тепер слід дослідити різні аспекти цієї епохи зрілості, від Аквавіви до розпуску Товариства, з 1515 по 1773: зовнішній і внутрішній труд освячення, духовні рухи й суперечки, духовні твори всіх видів.