4. Святі   

Саме на час правління Аквавіви випала, по крайній мірі, більша частина чернечого життя св. Роберта Белларміно, який народився у 1542 р., вступив в Орден у 1560, вмер у 1621, св. Алойзія Гонзаги, єзуїта з 1585 по 1591 р., св. Алонсо Родрігеса, брата-коадьюктора з 1571 по 1617 р., св. Бернардина Реаліно, який вступив в Орден у 1564 р., вмер у 1616. Ми можемо тут додати двох преподобних, героїчні чесноти яких були проголошені Церквою: преподобного Луїса де ля Пуенте (1554-1574, помер у 1624) і преподобного Хосе Анчьєту, апостола Бразілії (1534-1551, помер у 1597). Мученики: троє японських святих, розп’ятих у Нагасака в 1597 р.; бл. Рудольф Аквавіва і його товариші, які загинули в Сальсетте, в Індії, в 1583 р.; блаженні англійські мученики Кемпіон, який загинув у 1581 р., Саутуєлл і Уолпол, померли у 1615., якщо говорити тільки про основних; у Франції – блаженні мученики з Обена, які загинули в 1593 р. 

У великій праці Белларміно духовна частина, хоч незначна у порівнянні з темами богословських контроверсій і догм, не залишилась непоміченою. Вже в його «Лувенських роздумах» знайшлося місце для аскетики. «Пояснення псалмів» він написав, щоб полегшити роздуми тим, які щоденно читають псалми на літургії годин. Головна складова його аскетичного доробку – п’ять невеликих трактатів, плід днів зосередження у Сант-Андреа аль Квіріналє в останні роки життя. Серед праць, опублікованих після смерті, слід назвати «Домашні повчання» і два маленьких трактати про послух, написані в 1588 р. у відповідь на звинувачення в адресу листа св. Ігнатія про послух, який о. Венсан передав Сиксту V. 

Аскетичне вчення Белларміно дуже традиційне, натхненне Святим Письмом, Отцями Церкви, середньовічними вченнями, насичене любов’ю – тим світлом душі, яке так добре відображено в його «Автобіографії», тією чарівною добротою, яку хвалили всі його друзі. Він був контемплятивною людиною, наповненою думками про небесне і спрямованим до небесного, він глибоко переживав людські страждання. Вплив його вчення поширився на всю Церкву завдяки численним перевиданням і перекладам його праць. Також і всередині Ордену, будучи настоятелем і духовним отцем, він впливав на молоді покликання, серед яких був і св. Алойзій Гонзага. 

Окрім того, Белларміно став, разом зі своїми сучасниками, Суарезом і Лессієм, ідеальним прикладом єзуїта-вченого, викладача й письменника. Канізій був науковцем, але й людиною дії. А Белларміно, якщо не брати до уваги короткого періоду, коли він служив Капуанським єпископом, завжди, і як простий чернець, і як кардинал, залишався науковцем, подавав такий яскравий приклад постійної ревності в праці, духа побожності, глибокого духовного життя разом з науковим розумом, дослідницькою чесністю, безпристрасністю в полеміці й суперечках, безумовною відданістю викладацькій справі й учням, що був досконалим воплоченням того, яким повинен бути єзуїт у цих справах, таких звичайних для нього. 

Подібним був також вплив Алойзія Гонзаги, до якого ми можемо долучити його суперника, Іоанна Берхманса, хоча він був у Товаристві вже в перші роки правління наступного генерала, Вітеллескі: вони разом зі св. Станіславом стануть прикладом, джерелом заохочення і взірцем святості для молодих єзуїтів. Станіслав не залишив нам писаних творів. Алойзій Гонзага залишив кілька листів і духовних текстів, які видали однією книгою. Іоанн Берхманс залишив більше творів, і ми можемо проникнути в його життя, безроздільно присвячене служінню Богові. Він також мав великий вплив на духовне життя єзуїтів-схоластиків. Життєписи Алойзія та Іоанна, написані після їх смерті о. Вірджіліо Чепарі, який знав обох, були й залишаються основними середниками цього впливу. Алойзія Гонзагу зарахували до лику блаженних уже в 1605 р. й канонізували у 1726; Станіслав став блаженним у 1670 р., а канонізований разом з Алойзієм у 1726; Іоанн Берхманс стане блаженним щойно у 1865 р, святим – у 1888, що пояснює велику популярність Алойзія. Гонзага – зречення від мирської суєти, чистота у розгнузданому середовищі дворів XVI ст., дух покаяння і зосередження на Бозі. Ще до вступу в Орден він доходив до святого безумства, а в Ордені покірно піддався послуху, щоби впасти жертвою любові, служачи в лікарні зараженим чумою. Берхманс – незрівнянний взірець безумовної вірності, неухильного виконання Божої волі, навіть у самих дрібних речах, у радісному й доброму служінні, сповненому любові, в послуху й самозреченні, які завжди чинив з посмішкою. Він залишиться зразком надприродного героїзму в простому житті. Станіслав показував приклад безмежної шляхетності в слуханні Божого заклику, а коли став послушником, то показував приклад вірності, подібно як і Берхманс, вірності, яка в обох була освячена ніжним почитанням Діви Марії. 

І так, послушники та схоластики мають свій взірець; брати-коадьюктори також мають свій взірець, приклад святості в працях. Це Алонсо Родригез, який народився у Сеговії в 1533 р., став єзуїтом у 1571 р. після смерті дружини й дітей, служив вахтером у Мальоці з 1571 аж до своєї смерті 31 жовтня 1618. Вже в наступному році його настоятель, о. Марімон, пише великий життєпис, який існує тільки в рукописі, і розпочинається канонізацій ний процес. У 1644 і 1652 з’являються життєписи, написані оо. Жаненом і Коліном, і з того часу Алонсо стає взірцем молитви, домашніх справ і прихованих благочесних учинків. 

Життя Алонсо – поєднання апостольської праці із споглядальною молитвою. І тому не треба дивуватися, що Боже Провидіння вчинило св. Алонсо не тільки взірцем святості, яка повинна бути притаманна братам-коадьюкторам, але й великим містиком Товариства і навіть одним із важливих містичних авторів. Після нього залишилася коротка автобіографія, написана для настоятелів у 1604, а також розповіді про стан своєї душі, які він писав один чи два рази на рік з 1604 по 1617. Маємо також кілька невеликих трактатів: «Про молитву», «Роздуми про Пристрасті», «Пояснення молитви Отче наш», «Преображення душі та з’єднання з Христом», «Ігри Бога з душею», 14 трактатів, присвячених трьом дорогам – очищення, просвічення, з’єднання; але, судячи по поясненням видавця, о. Нонелля, виходить, що видавець сам впорядкував твори, як хотів. Тому важко розібратися, що належить перу Алонсо, а що – тільки замітки, зроблені під час проповідей, чи нотатки з прочитаних книжок. 

Якщо обмежимося тільки творами, які безсумнівно його, то перед нами постає чудовий містичний спадок. Його вчення «ігнатіанське й водночас базоване на власному досвіді». Неподільність справжньої молитви, істинна єдність з Богом і самозречення, мужні умертвіння невпорядкованих пристрастей, ніжне благоговіння перед Христом, Його Страстями, Його святою Мамою, палке устремління до праці, по крайній мірі, через молитву й покаяння, ради спасіння душ і на більшу Божу славу – це справжні ігнатіанські риси. Завдяки особистому досвіду він осягнув вищі ступені влитої споглядальної єдності з Богом: на початковому етапі чернечого життя Бог обдарував його надзвичайними дарами, провів через горнило очищення, яке приготовляє душу до потоку влитих дарів, які будуть примножуватися аж до самої смерті. Його духовні праці не мають такої точності опису духовних феноменів, яка захоплює нас в св. Терезі. Різні стани погано розділені й описані туманно. Проте, завдяки своїй простоті й чисельним приміткам, вони являють собою важливе документальне свідчення містичного життя. Його досвіду притаманне глибоке переконання про свою вбогість і мізерність, переконання, що отримані ним дари були би нічим, якщо би не супроводжувались мужньою боротьбою з самим собою: влиті дари він не відділяє від суворої аскетики. 

У 1797 р. Климентій XIII проголосив героїчний характер чеснот о. Луїса де ля Пуенте. Через кілька років єзуїтів вигнали з Іспанії, потім скасування Ордену перерве процес беатифікації, який вже ніколи не відновиться. о. Пуенте народився у 1554 р. у Вальядоліді й був братом двох домініканців. Деякий час вивчав теологію у домініканців і єзуїтів у рідному місті, а потім, під впливом Франциска Суареза, у 1574 р. вступив у новіціат в Медіна-дель-Кампо. З 1576 по 1578 знову вчиться у Суареза. У 1579 р. зробив третю пробацію під керівництвом Бальтазара Альвареза, у 1580 р. рукоположений у священицький сан. Викладав філософію та теологію, був наставником послушників, духівником, ректором, візитатором, помер 16 лютого 1624 р. 

Його перший твір, найбільш відомий, «Роздуми про таїни нашої святої віри» в двох великих томах – трактат про молитву. Разом з життєписом Христа у хронологічному порядку твір містить роздуми про великі істини і про божественні досконалості. У 1612-1616 виходять чотири томи «Трактату про християнську досконалість для всіх станів життя», де подаються принципи досконалого життя «для різних станів і праць у трьох спільнотах: мирян, церковній і чернечій». У 1614 р. виходить «Духовне керівництво» – трактат про молитву і самозречення. У 1615 р. виходить «Життя о. Бальтазара Альвареза», де описане не тільки життя, а й духовне вчення. «Духовне порадництво для сповіді, причастя й літургії», «Духовні думки й поради», «Життя Марини де Ескобар», «Скарб, прихований у хворобі» виходять по смерті. 

Ля Пуенте був, як і його вчитель, о. Бальтазар, контемплятиком, щедро наділеним даром влитої молитви: викладений ним досвід різних форм божественної присутності, різні способи з’єднання людини з Богом – природні, надприродні не залишають сумнівів. Найвиразніше про влиту контемпляцію він говорить в роздумах про Пісню Пісень: він доходить висновку, що, якщо душа може усунути перепони і якщо Бог не дає такої контемпляції тим, хто не здійснив таку важку підготовчу працю, то Він дарує її не всім, а тільки тим, кого сам вибрав. 

«Духовне керівництво» - трактат про єдність з Богом, про божественні дари і навіювання, про молитву і споглядання, про аскетику. Він наголошує на залежності єдності з Богом і самозреченням, боротьбою, спрямованою на знищення пороків і отримання благодаті – це необхідні умови, без яких неможливо осягнути й зберегти єдність з Богом. Натхнення він черпає із Святого Письма, Отців Церкви, св. Фоми й схоластики, «Духовних вправ» св. Ігнатія. Духовні вправи він доповнює роздумами про духовні почуття і споглядання, керуючись листом Аквавіви з 1590 р. 

Дуже примітна концепція великої праці «Про християнську досконалість у всіх життєвих станах». Перший том присвячений «християнському стану» в цілому, починаючи з хрещення й закінчуючи смертю, і показує його в основному з точки зору участі в різних Таїнствах. У другому томі спочатку досліджується дія Божого провидіння у розподілі людей на різні «спільноти», у нерівному матеріальному розподілі, природних дарів і покликань. Потім, розглянувши спокуси, притаманні різним «спільнотам», автор розмірковує про «світську спільноту», тобто про сімейне життя, досліджує його досконалість, особливі ситуації: перебування на керівних постах, подружнє життя, вдівство… Третій том присвячений євангельським радам, самозреченню, священицькому станові тощо. На той час у духовній літературі не було нічого подібного. Тому праця набула великого розголосу, успіху. 

Зіткнувшись з якимсь духовним досвідом, ля Регера завжди ставив питання: «Наскільки це вірно з богословської точки зору?» При великій глибині своєї емоційності й благочестя він завжди залишався учителем теології, який піклувався про точність, ясність і доктринальну надійність. Ця остання риса разом з індивідуальною святістю забезпечили йому особливе місце навіть у колі блискучих духовних авторів, які за часів Аквавіви виразили в своїх творах всю сукупність аскетичного й містичного вчення Товариства. 

Ні св. Бернардино Реаліно, ні преподобний Хосе Анчьєта не залишили по собі духовних праць, та оскільки один випромінював покірну доброту, близькість з Богом і простоту, а другий був сміливим місіонером і чудотворцем у Бразилії, то вони втілюють ті типи святості, з якими ми вже зустрічалися: Анчьєта – великий апостол нових земель, Реаліно в Лєччє, подібно як Канізій у Фрайбургу, – керівник і покровитель міста. 

Стосовно мучеників, таких чисельних за двадцять п’ять років правління Аквавіви, – в Японії, Індії, Англії, Франції, не кажучи вже про тих, які віддали своє життя за віру в Перу, Мексиці, Африці, Швейцарії, Німеччині, Нідерландах і не були канонізованими, то вони підтримують у духовному житті єзуїтів живу думку про те, що така повна й вища жертва власного життя ради служіння Богові і душам – звичайна справа й завершення, гідне їхніх устремлінь, найкращий доказ любові.