2. Інструкції   

Ця праця «духовного управління», за словами секретаря Бернарда де Анджеліса, містить декрети Генеральних конгрегацій під керівництвом Аквавіви і численні постанови та настанови, які він посилав за довгі роки своєї каденції. 

У творі «Про внутрішній дух», написаний у 1604 р. як настанови настоятелям, він напише, що здає собі справу з того, що після стількох постанов, візитацій і напуть він ще не бачить в Товаристві плодів духовного успіху і запалу, яких прагнуть усі і добиватися яких є його першим обов’язком, що він на кілька днів усамітнився разом зі своїми асистентами, щоби молитися і роздумувати про причини подібних прорахунків і засоби, якими це можна виправити. Після довгих і ревних молитов вони виснували, що «всі інші недоліки виникають, ніби з загального джерела, з недоліку виконавства»: якщо би існуючі вказівки та правила виконувалися, то не бракувало би релігійного запалу. Також, оскільки виконавство залежить у першу чергу від дій настоятелів, Аквавіва багато говорить про їхню підготовку і про те, яким чином вони повинні добиватися виконання вказівок. У 1608 р., без сумніву, під його впливом, VI Генеральна конгрегація утверджує комісію, покликану вивчити питання виконавства, і голосуванням приймає два декрети про засоби його осягнення, які доповнюють інструкцію генерала за 1604 р. і, в свою чергу, були коротко прокоментовані в новій інструкції. Генерал особисто ще раз повертається до цього питання в листі настоятелям від 28 вересня 1613 р. 

Ця турбота про реалізацію плідного виконавства не було новизною і буде й надалі періодично відображатися у декретах Конгрегацій і в листах генералів. Але ніде вона не проявляється так жваво і ніде не пов’язується так тісно з піклуванням про духовне зростання, як у Аквавіви. Він підкреслює дуже ігнатіанську рису духовності: не надавати великого значення добрим помислам і навіть добрим бажанням, якщо вони залишаються бездіяльними. «Любов слід вкладати більше в діла, ніж у слова», – говорять Вправи, повторюючи пересторогу св. Іоанна: «Діточки, любімо не словом, ані язиком, але ділом та правдою!» (1 Ів. 3, 18). Плідне служіння Богові – одна й та сама мета, про яку нам постійно нагадують. 

Повністю виконувати норми Конституцій для солідного і глибокого духовного приготування новиків, які не повинні залишати новіціат на протязі двох років формації, які будуть детально і повністю виконувати Духовні вправи, не будуть їх відкладати на потім, тому що вони є головним випробовуванням і великим засобом підготовки молодих єзуїтів до умової та усної молитов, які відповідають їхньому покликанню, – це головна думка декретів Конгрегації 1581 р. та інструкцій генерала. Ці вказівки доповнить декрет 1608 р. практикою, користь якої показав досвід провінцій, які її застосовували, – після новіціату молоді єзуїти повинні деякий час жити окремо від інших, щоб краще зберегти запал першої формації завдяки особливому духовному піклуванню, яким їх огорнуть у «юнораті». 

Але чи це відповідає поглядам Ігнатія: що би він подумав про це бажання захистити, він, який бажав, щоб послушники пройшли добре випробовування, так сказати, на відкритому вітрі? Я думаю, що тут, як і в інших питаннях, таких як декрети про час молитви і щорічні Вправи, він би схвалив своїх наступників. Він сам, як ми бачили, усвідомлював, що в його житті після «ранньої Церкви» Манреси були роки навчання і духовного керівництва. Так само і в житті Товариства після ранньої Церкви з її вільним і героїчним духом, з дуже потужним розвитком, передбаченим Конституціями, буде період необхідних змін. Саме передбачаючи ці зміни, Ігнатій ввів у Конституції пункти про розторопність. Досконала покірність Ігнатія урокам досвіду спонукала би його прийняти такі самі рішення, які єзуїти прийняли у 1608 р. одноголосно, бо бачили добрі результати там, де рішення відокремити молодих ченців були прийняті. 

Та сама Конгрегація 1608 р. підняла до рівня норми старий звичай трьохденних реколекцій перед відновленням обітів, що передбачалось Конституціями два рази на рік для тих, хто ще не склав урочисту професію чотирьох або трьох обітів: такі реколекції практикувались у 1557 р. у Римському колегіумі під керівництвом Надаля й давали добрі результати, але цей звичай не був постійним і загальним. У Інструкції XVII Аквавіва, для виконання цього декрету, дав вказівки, які пізніше доповнить лист о. Вінченцо Карафи. 

В Конституціях була передбачена «остання пробація» для схоластиків, які закінчили філософсько-богословську освіту в Товаристві: після років навчання вони повинні були «з більшою ревністю навчатись у школі серця» і «докладати зусилля до духовних і тілесних справ, які допомагають розвивати смирення і відмову від усякої чуттєвої любові, від усякої сваволі, осягати більше знання Бога й любов до Нього». Таким чином вони краще приготуються до остаточного вступу в Товариство, до останніх обітів. У «Загальному екзамені» уточнювалось, що йдеться про «третій рік» після закінчення навчання, який слід провести, «піддаючись різним випробовуванням». Вже в 1547 р. Полянко, говорячи про тих, хто повинен скласти обіти наступною весною, відмічає, що спершу їм доведеться пройти «нові випробовування» як доповнення до вже пройдених. Але протягом довгого часу ці випробовування відбувались як попало. Ми знаємо, що в 1546 р. Полянко, закінчивши навчання у Падуї, «розпочав звичайний рік пробації», його відправили в Пістою і Флоренцію вправлятись у скромних і простих обов’язках. Боржіа в 1569 р. пропонує Канізію відкласти обіти Пельтани: за цей час йому можна буде «допомогти третьою пробацією, як цього вимагають наші Конституції». У 1575 р. Полянко організовує на Сицилії «третю пробацію згідно з Конституціями». У той час, як заснування новіціатів при Боржії стає загальним, а при Меркуріані з’являються друковані «Правила напуття послушників», тільки при Аквавіві третя пробація набирає постійну форму, ту, яка породжувала справедливе захоплення і численні наслідування, та до наших часів збереглась без значних змін: спільнота учасників третьої пробації під керівництвом наставника, повторне виконання місячних духовних вправ, життя в усамітненні, в молитві, в покаянні, в духовному і пасторальному приготуванні. Звертаючись до учасників третьої пробації, Аквавіва наголошує мету, окреслену св. Ігнатієм: «Подвизатись з Божою допомогою в повному й безумовному самозреченні, в чеснотах, у ділах милосердя, гідних ченців, щоб стати людиною, досконалою в духовному житті, а для Товариства зброєю, здатною завоювати душі для Христа». І додає, що «мета цього року, перш за все, в тому, щоб осягнути в благочестивих духовних вправах глибоку єдність з Богом, яка, як нас вчать Конституції, необхідна членам Товариства». 

Ця сама турбота про формацію і про глибоку духовну віднову знайшла своє відображення в декреті 1581 р., який остаточно вирішив питання про щоденну тривалість умової молитви і зробив нормою звичай, введений Боржіа за згодою Конгрегації 1565 р. У постанові, яка зобов’язувала настоятелів кожний день або, принаймні, раз на два дні присвячувати годину роздумам про свої обов’язки і про працю довіреної їм спільноти; і, передовсім, у декреті 1608 р., який зобов’язував усіх ченців виконувати щорічні Духовні вправи на протязі восьми чи десяти днів. Останній декрет мав велике значення навіть поза Товариством. В нас буде можливість повернутись до еволюції практики Духовних вправ, яку санкціонував св. Ігнатій: раніше Вправи виконувались тільки в особливих випадках, тепер почали здійснюватись періодично. Таким чином, цей декрет ознаменував важливий етап історії духовних вправ, наслідком чого буде норма Церкви про періодичне виконання духовних вправ священиками і ченцями. Але лише на фоні всіх дій, які повинні були забезпечити глибоке й інтенсивне духовне життя синам Товариства, може зрозуміти велике значення цього рішення Аквавіви.