5. Аскетична, розумова і вольова духовність?  

Розумовий і вольовий аскетизм, який супроводжував індивідуалістські тенденції XVI ст. і повстав проти надмірно пасивної духовності раннього протестантства, а значить духовність, яка у вищій мірі відповідала особливим потребам часу свого народження і була приречена завжди нести на собі відбиток свого походження, слід окресленої епохи, – таким є до наших часів поширене уявлення про ігнатіанську духовність. 

Не викликає сумніву, що св. Ігнатій не зносив протестантства і був готовий рішуче боротися з будь-якими тенденціями в католицтві, які, подібно як еразміанство чи євангелізм, видавалися йому близькими до протестантства. Щоб переконатися в цьому, достатньо перечитати його «Правила єдності з Церквою» у Вправах і листування з синами, які в перших лавах боролися з Лютером і Кальвіном. Те, що він сам був дуже яскравою індивідуальністю, що при наборі в Товариство віддавав перевагу людям з яскравою особистістю, багатим і самобутнім натурам, які не мали в собі нічого стадного, безсумнівно. Що його духовність у вищій мірі відповідала особливим потребам його часу, як колись духовність св. Домініка і св. Франциска потребам XIII ст., не оспорюється і оспорюватись не може: без сумніву, що Боже провидіння послало його саме в цю епоху як допомогу Божій Церкві разом з іншими великими святими епохи. Отож, слід очікувати, що ми знайдемо в цій духовності елементи, необхідні для того, щоб ефективно боротися з нападками протестантства і вірно спрямовувати і застосовувати все добре в пануючих тенденціях сучасників. 

Але якими би провіденціальними не були ці сучасні риси, їх не можна вважати чільними для цієї духовності в її самих суттєвих аспектах. Зовнішній і особливо внутрішній суворий аскетизм, самозречення і постійне вмертвлювання пристрастей, безперервний і сумлінний самоконтроль, звернення до розуму й розсудливості, невблаганна логіка, яка вимагає витягнути й прийняти висновки з надприродних принципів, непохитна сила волі, незмінна в своїх рішеннях, які довго дозрівають і остаточні… – все це міститься в духовній практиці та вченні Ігнатія і легко пояснює ті визначення, якими позначають його духовність: «розумова», «вольова», «індивідуалістична», «антропоцентрична». Але це лише один аспект. Якщо ми не будемо заплющувати очі на інші сторони, то нас не може не здивувати надмір містичних дарів, які заповнювали життя Ігнатія, його безустанне устремління до покірності порухам благодаті, виразний теоцентризм як Вправ, так і Конституцій, ніжність його натхненної любові до Христа, милосердя до бідних, слабких і терплячих і їхня відповідь любові, його вимогливість у справі послуху і відмови від особистого судження та волі, за що його духовність звинувачували в нищівному впливі на будь-яку особистість, на всяку індивідуальність… Що доводить, що всі ці риси, як перші, так і другі, – лише результат, наслідок того, що складає глибинну суть духовних поглядів Ігнатія, і виняткова сучасність цих поглядів для XVIст. – набагато менше підсумок обдуманого чи інтуїтивного розрахунку святого засновника, ніж плід Божого провидіння, яке покликало його і дало йому такий дух якраз тоді, коли він найкраще відповідав потребам Церкви.