4. Методична духовність?  

Неодноразово характерною рисою ігнатіанської духовності називали застосування методів: це те саме, що судити про тип локомотиву по його кольору. 

Вірно, що Вправи вчать різним методам молитви і що самі Вправи являють собою метод. Також вірно й те, що Вправами св. Ігнатій сприяв поширенню цих методів серед духовенства, чернецтва й мирян, так що сьогодні для багатьох ці методи Ігнатія залишаються еталоном духовного методу, тим, що відразу спадає на думку, щойно починають говорити про методичну духовність. І, можливо, когось із читачів здивує, що ми не відвели багато місця цим методам, їхньому походженню, їхнім цінностям… 

Але, і перш за все, Ігнатій не є винахідником цих методів. Не кажучи вже про Rhetorica divina Вільгельма Паризького, де пропонується здійснювати умові молитви на основі принципів Квінтиліана, і торкаючись лише методів, ближчих за часом до епохи св. Ігнатія, слід визнати: в XIII ст. усі основні складові методу медитації з допомогою трьох здатностей душі вже містились у Triplici via св. Бонавентури і в «Мистецтві споглядання» Раймунда Луллія, а теорія і практика методу образного споглядання таїн життя Христа, якому навчав у попередньому столітті Аельред із Рєволкса, повністю міститься в «Роздумах про життя Христа». Останні широко розповсюдились в XVI ст. як твори св. Бонавентури; їхня традиція буде передана св. Ігнатію Лудольфом Саксонським. Роль св. Ігнатія в цій царині полягала в тому, щоб вдосконалити ці методи, зробивши їх простішими, різноманітними і гнучкими. Тільки загальний метод Вправ у цілому, метою якого було впорядкування життя згідно з Божою волею, є новим. У Герхарда з Цупфена можна знайти початки подібних конструкцій, але ми не знайдемо справжнього еквіваленту. Візьмімо, наприклад, метод трьох здатностей душі, який часто розглядається як типовий метод. Порівняймо глави св. Бонавентури і Раймунда Луллія і, перш за все, викладення цього методу в Scala meditatoria Мавбурна – цю вершину, яка увінчує важке сходження – з короткими вказівками на початку першого тижня Вправ, і ми виразно побачимо роль Ігнатія у спрощенні методів і наданні їм гнучкості. По суті, на відміну від більшості інших методів, методи Ігнатія містять лише загальні установки, які можна застосувати до любого предмету. Вони не пропонують окреслених дій, які необхідно виконувати в молитві як такій і які часто передбачені в інших методах, – таких як скруха, благодарення, захоплення. Лише вступ до теми роздумів супроводжується у нього багатьма точними вказівками. В іншому молільник сам керується темою роздумів і порухами благодаті. Окрім того, не слід забувати: цей метод трьох здатностей душі, більш розумовий і абстрактний, пропонується лише для першого тижня Вправ, але й тут він врівноважується застосуванням почуттів. Іншу частину Вправ наповнюють легші, простіші спокійніші методи. 

Нарешті, важлива обставина міститься у наступному. Ці методи Ігнатій сформулював і згрупував як складову частину загального методу Вправ, тобто, перш за все, маючи на увазі їх застосування в період духовної праці, можна сказати, інтенсивного тренування з метою привести душу в деякий, цілком визначений, внутрішній стан, необхідний для осягнення відомої мети Вправ. Ні, він не вважає, що після закінчення цього періоду методи стануть даремними; навпаки, він явно очікує, що молільник буде до них повертатися. Але їх застосування в повсякденному житті буде іншим, більш ширшим і гнучкішим – таким був його задум, якщо судити по деяким вказівкам. Джону Хельяру він рекомендує кожний день присвячувати молитві одну годину: половину – звичайній молитві, половину – спогляданню. Предметом цього споглядання можуть бути або «таїни Христа, пропущені» під час вправ, або сім різноманітних тем, розподілених по днях тижня, як у середньовічних «седмицях» Сіснероса або Луїса де Гранади: в п’ятницю – Страсті; в суботу – Пречиста Діва, деколи сходження в пекло; в неділю – Воскресіння; у понеділок – Вознесіння; у вівторок – зішестя Святого Духа або блаженства; в середу – пекло, в четвер – суд, а деколий Тайна Вечеря. Хельяр засвоїв три способи здійснення молитви і отримав напуття не пропускати бесіду в кінці кожного споглядання. Що стосується єзуїтів, то ми вже бачили, що година молитви, яку святий назначав схоластикам, включала два іспити совісті й усні молитви, які вільно поєднувалися з умовою молитвою, що зумовлювало широке використання методів, передбачених Вправами для години молитви. Для ченців, які закінчили підготовку, жодних приписів не передбачено, і для всіх був один принцип – повним самозреченням вони повинні навчитися легко знаходити Бога у всьому і з’єднуватися з Ним навіть у гущі подій. Ніщо не може бути далі від сліпої довіри до методів, що ще й тепер помилково вважають характерною рисою ігнатіанської духовності. 

У такому випадку, якому аспекту духовного життя в цілому відповідають, за думкою автора Вправ, ці методи, яким він відвів у своїй книжці таке значне місце? Вони відповідають глибоко закоріненому в його свідомості переконанню: безсумнівна першість у справі служіння Богові – як в особистому освяченні, так і апостольській праці – належить внутрішнім порухам благодаті; але разом з цим не слід нехтувати жодними людськими засобами, не гребувати будь-якими прийомами, не жаліти зусиль, якщо вони сприятимуть кращому служінню Божественному Володарю. У Вправах, разом з першою і другою порою здійснення вибору, передбачена і третя пора методичного звертання до розуму і віри. В Конституціях, затвердивши, в першу чергу, духовні та благодатні засоби, від яких у найбільшій мірі залежить збереження і плідність його Ордену, він дає багато практичних вказівок, розумних запобіжних засобів. Так само і по відношенню до духовного життя кожної душі: ми не маємо права нехтувати тими людськими засобами, якими є методичні вправи, якщо Бог видимо не бере в Свої руки керівництво даною душею; відмовлятися від них було би лінивством і самовпевненістю. І досвід навчив Ігнатія, що Бог щедро обдаровує тих, кого жодні випробовування не змусили відмовитися від застосування любих засобів, аби краще служити Йому будь-якою ціною. Таким чином, методи для Ігнатія – ніщо інше, як засоби, прості другорядні засоби, які необхідно застосовувати лише тією мірою, якою вони служать кращому осягненню єдиної мети, ради якої нічим не слід нехтувати. Вони можуть вважатися характерною рисою його духовності лише як прояв і наслідок глибшого принципу – все на більшу Божу славу!