3. Усні джерела  

Говорячи про усні джерела духовності св. Ігнатія, приходиться обмежуватись припущеннями і загальними міркуваннями: насправді ми не знаємо жодної людини, про яку було би достовірно відомо, що вона мала відчутний вплив на св. Ігнатія. У Монтсераті він сповідався у бенедиктинця Шанона. В Манресі він сповідався у домініканців. На протязі перших двох років після навернення він шукав розмов з духовними людьми, але «ледве знайшов одного чи двох, чий дух і спосіб життя відповідав його власному». Таким чином, він з самого початку усвідомлював, що шлях, яким його веде Бог своєю могутньою рукою, обдаровуючи багатьма дарами, особливий шлях, у багатьох відношеннях новий; хоча в той самий час ним керувала тверда воля вірності католицькій традиції і авторитету Церкви, яку він так красномовно втілив у «Правилах єдності з Церквою» в кінці Вправ. 

Правильно відмічали вплив на нього, викликаний суперечками, свідком яких він був. Це суперечки довкола Еразма і його ідей в Алькалі і в Парижу і довкола лютеранських нововведень також у Парижу з нагоди осуджень собору 1528 р. Але важко визначити міру впливу цих суперечок на його духовні ідеї. Який вплив вони мали на філософсько-богословську освіту, отриману ним від паризьких учителів? Це розпізнати ще важче, якщо не враховувати деякі схоластичні формули, на які ми вказували в тексті Вправ. Втім, як ми бачили вище, духовність Ігнатія живилася винятково обмеженою кількістю самих простих і основних істин віри. 

Одним словом, якщо ми знаходимо в цій духовності дуже виразний вплив окремих великих духовних течій Середньовіччя, Братів життя у спільноті і Devotio moderna, цистерціанського та францисканського благочестя, зосередженого на таїнах життя Христа, то не можемо, окрім літературних джерел, позначених вище, точно вказати, яким способом здійснювався цей вплив. У кращому випадку можна згадати, разом з перебуванням у колегіумі Монтегю, реформованому Стандонком, часті подорожі до Нідерландів в пошуках засобів для існування. Ці подорожі могли увінчатися знайомствами з колами, які знаходились під впливом Devotio moderna. Цьому рухові він зобов’язаний, як видається, частиною методів, викладених у Вправах, і міг таким чином поглибити своє початкове знайомство з цим рухом, яке почалося в Іспанії за посередництвом Вправ Сіснероса. 

Перш ніж залишити цю область усних впливів, потрібно задати ще одне питання: який вплив мав на Ігнатія гуманізм? Питання про те, до якої міри духовність єзуїтів несе на собі відбиток часу свого народження, XVI ст. і його гуманізму, так просякнутого індивідуалізмом і язичницькими устоями, стало, по суті, своєрідним місцем в обговоренні єзуїтської духовності. Пізніше ми будемо говорити про благочестивий гуманізм єзуїтів і про благочестя єзуїтів-гуманістів, але спочатку треба розібратися в гуманізмі самого Ігнатія. Достовірно відомо, що в Алькалі, Парижу та в Італії він жив у тісному контакті з колами, повністю просякнутими гуманізмом. Достовірно відомо, що він хотів, щоб його сини були не тільки добрими богословами, але й добрими латиністами, елліністами й гебраїстами. Перший варіант програми для колегіумів 1541 р. вимагає, щоб, перш ніж приступити до філософії та теології, студенти отримали «міцні основи в граматиці». У 1544 р. ця вимога була доповнена: «… в граматиці, ораторському мистецтві та поезії». Нарешті, в 1547 р., Полянко в одному з перших листів, які написав Лайнезу як секретар, визнає негативні сторони надмірної гуманітарної освіти і детально пояснює, чому членам Товариства потрібна сильна мовна та філологічна підготовка. Нарешті, не викликає сумніву, що, починаючи з першого покоління єзуїтів, разом із засновником ми бачимо видатних гуманістів, в першу чергу Полянко, але також де Фре, Кардуло й інших. 

Але сам Ігнатій? Тут треба відрізнити літературний гуманізм від християнського, духовного. Пізно вивчивши латину, святий, як видається, так і не навчився володіти нею легко. Його іспанський несе на собі сліди його баскського походження і нічим не нагадує витончену мову сучасних йому духовних авторів. Але головне – по самій його природі в ньому немає нічого від освіченого гуманіста. Даремно будемо шукати в його творах хоча би одне місце, де він показав би себе чутливим до краси фраз, до зачарованості витонченим зворотом: форма сама по собі його зовсім не цікавить. Єдина турбота – найточніше виразити те, що він хоче сказати, запобігаючи всякій двозначності, накопичуючи для цього ввідні речення й дужки, зовсім не турбуючись про заплутаність фрази. Вивчення гуманітарних наук, яке він доручає своїм, займає його лише як необхідний засіб кращої апостольської праці. Такі святі як Пилип Нері і Франциск Сальський зберігали глибоку чутливість до мистецтва та літератури. Ігнатій ніколи би й не подумав працювати над вишуканими конструкціями «Введення в благочестиве життя». 

Якщо від літературного гуманізму перейдемо до духовного, до гуманістичної духовності, як вона представлена такими людьми як Еразм, Вівес, Лєфевр д’Етапль, то справа стає складнішою. Ясно, що св. Ігнатій був у контакті з еразмським рухом в Іспанії. Його товариші Егіа були видавцями Еразма в Алькалі. У Парижі він навіть пережив момент спалаху католицької реформи, породженої євангелізмом. У Нідерландах, куди він ходив шукати гроші, він познайомився з Вівесом і з колами, де той «царював». Що ще більш відмітно, що у багатьох відношеннях спостерігається безсумнівний збіг ідей святого і духовних гуманістів. Благочестя, скоріше індивідуальне, ніж загальне, більш глибоке, зосереджене на головному і звільнене від багатьох другорядних звичаїв, яке живиться більше великим догмами, ніж складними умоглядними конструкціями, глибоко «євангельське», завдяки вірності словам і прикладу Христа – ось загальні риси благочестя Ігнатія і гуманістів. Чи не слід, у такому випадку, визнати, що друге впливало на перше, особливо в колах Алькалі, де ми бачимо майбутнього засновника, який щойно почав свій духовний шлях, в оточенні групи ревних гуманістів, таких як Міона, його сповідник, Дієго де Егіа й інші? Я схильний думати, що якщо такий вплив й існував, то доволі незначний, збіг ідей здебільшого пояснюється тим, що причини, які привели гуманістів до глибшого, спричиненого Євангелієм і менш формального благочестя, одночасно вели в тому напрямку Ігнатія. Він живе напруженим внутрішнім життям, бажає серйозно з’єднатися з Христом, ворог усякого формалізму, відкидає ради осягнення головної мети загальноприйняті формули, з часу свого навернення пристрасно любить Євангеліє і життя Христа, яке його надихає. Він також жваво відчуває всі порожнечі й недоліки занадто поверхневого, умовного й світського християнства багатьох своїх сучасників. Але в самих палких своїх устремліннях до католицької реформи він, водночас, залишається вірним ідеям, як правило, чужим для духовних гуманістів або, щонайменше, їхніх вождів, особливо живому почутті традиції, глибокій повазі до визнаних авторитетів Церкви, щирій прив’язаності до церковної дисципліни і її нормам – тим почуттям, які легко пояснюють, чому, всупереч стільком точкам зіткнення, праці цих гуманістів залишались чужими для нього. Відома його суворість по відношенню до «Уставу християнського воїна» Еразма, який він сам відмовлявся читати або дочитувати, і праць Вівеса, які він буде рішуче відбирати в своїх послідовників. 

Отож видається ймовірним, що Ігнатій і духовні гуманісти його часу були згідні між собою у важливих питаннях, але глибший вплив залишається сумнівним. Ігнатій залишається людиною Середньовіччя, розумним і відкритим, добре розуміє потреби і тенденції свого часу, дуже реалістично підходить до справи приготування апостолів, які будуть працювати серед людей цієї епохи, але в своєму духовному житті нічого не запозичує, або дуже мало, від гуманістичного середовища, в якому живе. 

Таким чином, в кінці цього побіжного огляду джерел духовності св. Ігнатія висновки напрошуються самі: своїми суттєвими рисами, своєю особливою спрямованістю, глибинними основами своєї міцності і плідності вона зобов’язана дарам, якими Бог щедро обдаровував святого. Саме в цьому проявляється частина істини, яку зберігають пізні передання про походження Вправ, нібито продиктованих у Манресі Пречистою Дівою, про укладення Конституцій, нібито написаних у маленькій кімнатці Санта-Марія делля Страда без будь-яких книжок, окрім Святого Письма, і без усякої допомоги, крім молитви. Як ми бачили, в такій конкретній формі документи, сучасні цим подіям, не згадують про ці легенди і навіть суперечать їм. Але є безсумнівним, що по своїй суті Вправи є плодом благодатного досвіду і містичних дарів, отриманих Ігнатієм у Манресі, і що вся духовність святого повністю підпорядкована тій формі та спрямованості, які набуло його напружене духовне життя під час довгих годин споглядання. І якщо він був дуже обережним, говорячи про ці влиті дари і надихаючи інших спрагою до них, то не тому, що не усвідомлював або мало цінував їх. Але він глибоко відчував, що, незважаючи на свою малість, на всю свою гріховність, Бог поклав на нього місію передати окреслене послання. І ця роль, це повністю індивідуальне покликання не дозволяє йому, як він часто повторював, притягати інших на той шлях, куди його самого кинула всемогутня Божа правиця. 

Наостанок нам залишається можливо точніше виявити особливий характер того духовного послання, яке передало Ігнатію Боже провидіння і яке повинні були зберігати і вірно передавати його сини.