1. Основні джерела  

З великих літературних джерел із впевненістю можна назвати три: «Життя Христа» Лудольфа і «Квіти святих», прочитані в Лойолі, а також книжка «Наслідування Христа» Фоми Кемпійського, яку він почав читати в Манресі і постійно її перечитував. 

«Життя Христа», про яке Ігнатій говорить у своїх споминах, без сумніву, написане Лудольфом Картуза у XIV ст. Про це ми маємо декілька свідчень Надаля, який ясно стверджував, що хворому запропонували «Життя Христа» Картуза по-іспанськи. Що стосується перекладу, то немає сумнівів, що це був переклад францисканця Амброзія де Монтесіноса, надрукований в Алькалі в 1502 і 1503 р. 

Стосовно «Книги життєписів святих на народній мові», згаданої святим разом з «Життям Христа», то її однодушно вважають перекладом «Золотої легенди» Якова Ворагинського. Як вже було сказано, о. Летурія довів, що йдеться про переклад, який вийшов у Сарагосі (дата невідома) з передмовою Гауберта Вагади, в минулому офіцера на службі у брата короля Арагони, який пізніше став картезіанцем і офіційним літописцем короля Фердинанда. Той самий переклад був знову надрукований з тією самою передмовою і додатками в Толедо в 1511 р. Все говорить про те, що саме цей том читав Ігнатій, і читав у першу чергу. Чи він знав ім’я Гауберта? Це є можливим, і ймовірно, що увагу Ігнатія притягнуло саме знайоме ім’я. У передмові він знайшов ясно виражену основну ідею, яка, як ми бачили, стане основною в його наверненні та в житті, ідею величного служіння Христові, верховному Цареві, лицарями якого є святі. Ця ідея була виражена стилем, який відображав дух колишнього офіцера і міг дуже сподобатися Ігнатію. Він сам згадував про враження, яке на нього справив приклад св. Франциска і св. Домініка, чиї подвиги він прагнув наслідувати, як і подвиги св. Онуфрія, про якого він згадав, напоумляючи Надаля. Вплив цих книжок видно в кінці контемпляції «Про Небесного Царя». 

У Лудольфа Ігнатій навчився спогляданню євангельських таїн, так характерних для Вправ: у пролозі Картуза розказано все саме головне про метод споглядання з участю уяви і почуттів, який викладено в «роздумах» Псевдо-Бонавентури, що Ігнатій додав до другого тижня Вправ. Таїни ніби розвертаються на очах споглядальника, який намагається уявити місця, де вони відбуваються, деталі дій і слів Христа, Його особу, риси, жести, і себе самого на цьому місці, розмовляючого зі Спасителем і прислуговуючого Йому, доповнюючи уявою та серцем те, чого нема в Євангелію. Хоча Лудольф не зберігає в подальших частинах книжки захоплюючу простоту роздумів Псевдо-Бонавентури, але пише про них достатньо, щоб спрямувати людину з такою уявою як у св. Ігнатія, який звик малювати в уяві сцени. Саме це важно, а детальні подібності виражень Вправ і Лудольфа є другорядною справою. Можемо вважати, що коли святий у Манресі почав писати перші сторінки Вправ, то не мав книжки Лудольфа, і тому у Вправах немає літературної залежності від цього тексту, а лише відгомін уривків, які він прочитав і довго обдумував у Лойолі. Але не слід виключати, що він міг користуватись замітками, зробленими раніше, і які дбайливо зберігав: ці замітки могли містити не один з пунктів, які пізніше увійдуть в серію таїн життя Христа у Вправах. 

Третім джерелом впливу на Ігнатія, і джерелом найбільш глибоким, був «Жерсонсіто», як тоді називали «Наслідування», яке приписували перу канцлера Жерсона. В Манресі він побачив спочатку Жерсона і з тих пір не хотів читати інших книжок про благочестя, і рекомендував читати усім, з ким мав справу; кожний день він читав по одній главі; після вечері він відкривав книжку навмання і завжди потрапляв на те, що було тоді в нього на серці і в чому він мав потребу. Пізніше Гонзальвез замітить, що все життя Ігнатія – втілення принципів, викладених у Вправах і Конституціях, і добавить: «Це саме можна сказати і про Жерсона, здається, що спілкуватися з отцем те саме, що читати Жерсона в дії. Мені потрібно записати ті численні деталі, з яких можна зробити цей загальний висновок». Манар зберіг для нас порівняння, в якому ми впізнаємо колишнього мисливця, який називав «Наслідування» «молодою куріпкою серед духовних книг». 

Було написано цінне «Узгіднення» між Вправами і «Наслідуванням»; сама можливість це зробити виявляє подібність цих двох текстів – спорідненість, яка доводить, по меншій мірі, дивовижну подібність цих двох духовностей. Не применшуючи глибокої оригінальності, яку Ігнатій завдячує внутрішнім прозрінням, отриманим безпосередньо від Бога, неможливо ставити під сумнів значний вплив «Наслідування», найважливіший людський вплив на формування його духовності. Святий постійно читав «Наслідування» ще в Манресі, коли ще був, як сам писав, нетямущим у духовних справах, і до кінця життя ця книжка була його улюбленою, якщо не єдиною, духовною поживою. Достовірним є також і те, що зі своїми оригінальними рисами його духовність повністю і органічно вписується в духовну традицію, передану Середньовіччям Новітній епосі, і що ігнатіанська духовність у багатьох відношеннях знаходиться у близьких стосунках з францисканською течією, яка була значним внеском в Devotio moderna взагалі і в «Наслідування» зокрема. Отож можна вважати, що ця книжка, в якій справедливо бачили поєднання кращих нуртів середньовічного благочестя, як раз і була тим каналом, по якому ці течії влилися у формування духовності Ігнатія. Головна думка наслідування Христа, акцент на самозреченні і презирстві до світу, на покорі порухам благодаті й на близькості до Бога, яка спонукає знаходити Його у всьому, на необхідності долати себе самого і свої невпорядковані схильності для здобуття цієї перемоги – ці особливості об’єднують обидві духовності. Безсумнівно, що Ігнатій був підданий безпосередній дії благодаті, але «Наслідування» допомогло йому знайти формулювання, які він нам залишив і які надають такої яскравості його духовному вченню. В «Наслідуванні» є деякий «дух», який у своїй найбільш позитивній частині близький духові засновника Товариства. Під «найбільш позитивною частиною» я маю на увазі його концепцію власної святості, бо думка про апостольське служіння Богові, про працю по всьому світі ради спасіння душ чужа «Наслідуванню», а тенденція до відокремлення від світу, не тільки емоційного, але й матеріального, прославлення життя в келійному усамітненні переносить нас в «Наслідуванні» в той образ думок, який був дуже далеким від образу думок Ігнатія. І саме в цьому розумінні Ігнатій, будучи зобов’язаний «Наслідуванню», зберігає всю оригінальність у вищій мірі апостольського характеру своєї духовності. 

Чи не слід до цих трьох великих і головних джерел його духовності додати ще й четвертий: Ejercitatorio de la vida spiritual, написаний наприкінці XV ст. бенедиктинським абатом Монтсеррату Гарсією де Сіснеросом і надрукований цим абатством у 1500 р.? У 1607 р., наприкінці свого життя, Рібаденейра, в листі до о. Хірона, у зв’язку з твердженнями бенедиктинського літописця Антонія де Йепеса, легко признає «досить ймовірним», що в Монтсерраті Ігнатій мав книжку Сіснероса, яку йому дав Жан Шанон, що він «спочатку користувався нею в молитвах і роздумах, що Шанон давав йому деякі настанови, почерпнуті з цієї книжки, і навіть що її назва підказала йому назву його власної книги – «Духовні вправи». Але, додає Рібаденейра, «книжка нашого отця дуже відрізняється від книжки о. Гарсії; хоч в дійсності як в одній, так і в другій зустрічаються деякі речі, матеріально однакові, але вони дуже відрізняються манерою і формою викладення. І, передовсім, про саме головне в книжці «Вправ» (…) у другій книжці не говориться ні слова». І він подає низку прикладів. 

Ці твердження єдиного тоді із живих перших послідовників Ігнатія найкращим способом окреслює відношення між двома книжками вправ. Можна додати, що, оскільки святий провів у Монтсерраті лише декілька днів, то міг познайомитися з Вправами лише в самих загальних рисах, бо був нетямущим в духовних справах. Чи він взяв з собою екземпляр, подарований йому Шаноном? Це можливо, але ця книжка не справила на нього великого враження, пізніше він згадує лише про «Наслідування Христа». 

Незважаючи на відмінності, Вправи мають з Вправами загальну рису, у відношенні до якої Сіснерос, як здається, був важливим посередником, який передав духовності Ігнатія вплив Devotio moderna. Це турбота про організацію, систематизацію духовної праці, ідея визначених вправ, здійснюваних у визначеному часі в установленому порядку, вибраному згідно з чіткою метою. Можливо, такими ж рисами є також значення, яке надається тут ролі керівника вправ, без сумніву, деякі елементи першого тижня і особливо метод трьох здатностей душі. Цей значний вклад не перекреслює суттєву різницю, згадану Рібаденейрою, яка кидається в очі при першому читанні Вправ кожному, хто хоч трошки знайомий з Вправами. 

У Сіснероса нема і сліду того, що становить основний стрижень Вправ: «Начала й основи», роздуми «Про Небесного Царя» і «Про два стяги», ступенів смирення і вибору з його центральним місцем у Вправах… Споглядання таїн життя Христа отримує тут зовсім інший напрямок: вони служать приготуванням до споглядальної єдності з Богом, а не направлені, як в Ігнатія, до наслідування Христа з метою знайти і виконати Божу волю. Ось де гніздиться основна відмінність, помітна з першої сторінки. Сіснерос вже у введенні пропонує свою книжку тим, хто хоче «розвиватися в духовному житті», і за мету вправ, які пропонує для кожної з трьох доріг – очищення, просвічення і з’єднання, ставить «з’єднання душі з Богом, що святі називають істинною і незвіданою мудрістю». Ігнатій говорить нам про перемогу над собою, щоб упорядкувати своє життя у згідності з Божою волею і не піддаватися впливам невпорядкованих пристрастей. Одна книжка говорить про ідею більш досконалої єдності з Богом і закінчується роздумами про споглядання і споглядальне життя; інша зосереджена на ідеї служіння Богові, виконування Його волі, і її вищою точкою є вибір, який дозволить знайти і прийняти цю волю. Хоча Сіснерос міг підказати Ігнатію якісь методи й ідеї, то не мав помітного впливу на загальне спрямування його духовності. Чи сама назва Вправ була взята від Сіснероса? Це можливо, як гадав Рібаденейра; але ми не будемо цього стверджувати, якщо згадаємо, що в тамті часи це слово широко вживалось.