5. Конституції Ордену Єзуїтів – що це таке?  

Для вивчення письмових духовних творів св. Ігнатія Конституції не менш важливі, ніж Вправи, бо знаходяться у тому самому руслі, що дозволить нам обсудити їх коротко. Конституції – це не теоретичні роздуми на тему чернечого життя, ані сухий кодекс законодавчих текстів. Але постійне згадування, навіть поза главами, присвяченими внутрішньому життю, благодатних принципів, які повинні спрямовувати приготування, навчання, апостольство, керування Товариством, робить цю книжку справжнім документом духовного вчення. 

Конституції складаються з десяти частин, яким передують два документи: «Формула Інститу» і «Загальний екзамен», який повинні пройти всі, хто бажає вступити в Товариство. Текст Конституцій, як і текст Екзамену, супроводжується «Поясненнями», або додатковими примітками, які їх пояснюють та уточнюють. 

«Формула» являє собою короткий текст на кількох сторінках, написаний Ігнатієм і його товаришами в 1539 р., коли вони вирішили заснувати Орден і просити Павла ІІІ про затвердження: тут описані основні риси задуманої організації, уточнюється її ціль і дух. Саме «Формула», затверджена Папою 27 вересня 1540 р., послужила справжнім засновницьким уставом Товариства, «правилом» нової чернечої сім’ї, урочисто освяченою Церквою. Друга редакція цієї «Формули», зі змінами, підказаними досвідом, особливо в тому, що стосується колегіумів, була схвалена Юлієм ІІІ 21 липня 1550 р. і сьогодні є папським законом, який затвердив Інститут Товариства. 

«Загальний екзамен» складається з восьми глав і ставить перед кандидатами різних категорій низку питань, які допомагають пізнати, чи вони надаються до виконання завдань Товариства і для чернечого життя взагалі, чи немає якихось канонічних перешкод для вступу в Орден. У IV главі він дає кандидатові загальний огляд життя, яке його чекає в Товаристві, випробовування, які йому треба буде пройти, щоб його прийняли, і дух, яким слід просякнутись, аби повність реалізувати своє покликання. Ця глава дуже важлива для пізнання ігнатіанської духовності. 

Цей екзамен являє собою одну із оригінальних особливостей законодавчої діяльності засновника: виражає турботу про дві речі, які постійно випливають з його листів і висловлювань. Перш за все, це бажання не допускати невідомо кого, не дати затопити себе потоками більш-менш придатних кандидатів, спокушених успіхами Товариства. В Конституціях він тричі звертатиметься до необхідності не відкривати двері натовпу. Рібаденейра відмічає: «Хоча спочатку він легко приймав людей в Товариство, то пізніше ввів тверді правила і сказав, що, якщо щось і навіює йому бажання пожити довше, то це можливість ще більше обмежити допуск в Товариство». 

Окрім того, Ігнатій, рішуче вимагаючи від своїх підопічних повного самозречення, змушуючи їх застосовувати такі суворі засоби для освячення як вільне викриття їхніх вад, суворі догани за найменші порушення, хотів, щоб з самого початку по цьому питанню між ним і його синами не було жодних непорозумінь. Ось чому в IV главі «Екзамену» ми знаходимо перелік усіх тих діл смирення і самозречення, які, як ми бачили, він так широко застосовував при підготовці своїх послідовників, а після її закінчення – програму героїчного самозречення, яка ввійде в «Суммарій Конституцій» в якості 11 і 12 правила і яку слід тут показати в першій редакції. Тут ми, по суті, можемо глибше заглянути в думку Ігнатія, щоб побачити, чого він очікує від своїх ченців. 

«Вельми важливо довести до відома тих, кого екзаменують, (наголошуючи та надаючи цьому аспекту великої ваги перед обличчям нашого Творця і Господа), наскільки помічним та корисним для духовного життя є не почасти, а цілковито зненавидіти все, що любить та чим захоплюється світ, натомість спрямувавши всю свою наснагу та всі свої прагнення до того, що любе та миле Христові, нашому Господеві. Якщо люди світу, які йдуть за світською любов’ю, ревно прагнуть почестей, слави і пошани, бо такою є наука світу, то ті, хто здійснює поступ у дусі і щиросердно наслідує Христа, нашого Господа, не менш ревно змагають до всього протилежного, себто щиро жадають зодягнутися у шати свого Господа, тому що люблять Його і шанують так, що, не завдаючи образи Божій Величі і не накликаючи гріхів на свого ближнього, воліють терпіти зневагу, фальшиві звинувачення та закиди і навіть уважатися поміж іншими за недолугих (не даючи, утім, жодного приводу для цього зі свого боку). Так чинять з огляду на своє бажання нагадувати Господа нашого Ісуса Христа і певним чином Його наслідувати, зодягнувшись у Його одежу, тому що Він зробив це задля нашого духовного добра і залишив нам взірець того, як можна завдяки Божій ласці і в усьому наслідувати Його – Путь, що провадить людей до життя. Тож кандидата потрібно запитати, чи відчуває він у собі такі жадання, вельми цілющі та корисні для вдосконалення своєї душі. 

Якщо кандидат (з огляду на властиву людям слабкість та нікчемність) не відчуває у собі таких палких жадань, слід поцікавитися, чи має він бажання їх відчувати. Якщо відповість ствердно, що справді воліє, аби в ньому прокинулися такі святі прагнення, то для того, щоб допомогти йому їх осягнути, треба запитати його, чи остаточно вирішив і готовий з поміччю Божої ласки терпляче приймати і зносити страждання, кривди та образи, пов’язані з носінням Христової одежі, та всілякі інші вияви зневаги, що їх може зазнати від когось у домі чи в Товаристві (в якому прагне виявляти послух, упокорювати себе і здобути життя вічне) чи від будь-кого іншого, відплачуючи за зло не злом, а добром. 

Щоб краще сягнути цього ступеня досконалості, такого цінного в духовному житті, нехай якомога більше зусиль та старань докладає для досягнення у Господі самозречення та умертвіння, де тільки це можливо. Нашим же обов’язком є допомагати йому в цьому тією мірою, якою Господь вділяє нам відповідну ласку задля примноження Його хвали і слави». 

Цей текст, такий короткий і сильний, написаний такою нерівною мовою, несе на собі, в найдрібніших своїх деталях, відбиток особи Ігнатія. Саме цей текст приймають кандидати до Товариства після довгих і вдумливих роздумів перед вирішальним кроком. Він дає нам правильний ключ до тої поведінки, яку, як ми бачили, демонстрував засновник по відношенню до кращих зі своїх синів. І лише він дозволяє нам проникнути в глибоку суть подальшого тексту Конституцій: завжди буде передбачатися, що подібна вимога вже серйозно й мужньо зважена перед лицем Бога і, відповівши на неї ствердно, людина заздалегідь прийняла всі наслідки подібної відповіді. Поза сумнівом, що як в часи Ігнатія, так і пізніше, не одна людина, що прагнула вступити в Орден, продивлялася цю незносно важку сторінку нашвидку, не вдумуючись у всі її слова. І тому не слід дивуватися, якщо духовність, чию основу представляє ця сторінка, залишається для такої людини зачиненою книжкою, що не піддається розумінню. Ось чим пояснюється суворість, з якою засновник безжалісно відправляв назад людей, в іншому побожних і з хорошими якостями, які, можливо, пізніше, в іншому місці, стануть добрими ченцями і збережуть щиру прив’язаність до Товариства, як той Сапата, про виключення якого розповідає да Камара, але які не зрозуміли цієї основної умови, необхідної, аби витривати в Товаристві і принести в ньому добрі плоди. 

Конституції діляться на десять частин, присвячених відповідно: 1) прийняттю кандидатів; 2) відпущенням тих, які були прийняті, а згодом їх визнано непридатними для життя у Товаристві; 3) збереженню і поступу тих, хто залишився; 4) навчанню та підготовці до надання допомоги ближнім тим, хто залишився в Товаристві; 5) Остаточним прийняттям до Товариства; 6) особистому життю тих, кого прийнято до Товариства; 7) розподілу праці у Господньому винограднику поміж членами Товариства на користь ближнім; 8) засобам, які допомагають зберігати єдність розсіяних по світу членів Товариства зі своїм главою та між собою; 9) главі Товариства та управлінню Товариством загалом; 10) збереженню усього організму Товариства та примноженням його добробуту. 

Про працю над укладенням Конституцій ми знаємо набагато краще, ніж про укладення Вправ, особливо тепер, коли нове критичне видання показало підготовчі документи і послідовні етапи розвитку оригінального іспанського тексту. 

Точка відліку починається з протоколів наради 1539 р., яка закінчилась укладенням «Формули Інституту» 1540 р., схваленої Павлом ІІІ. В цій «Формулі» ясно передбачалось, що майбутній генерал з допомогою інших членів Товариства напише Конституції, які дадуть йому можливість більш впевнено і ефективно притримуватись поставленої мети. Починаючи з 1541 р. деякі пункти вже визначаються Ігнатієм і отцями, які перебували в Римі, зокрема, особливий документ, що регулював спосіб створення колегіумів, документ, який буде переглянутий і розширений у 1544 р. Помалу до них добавляються дрібніші замітки: ми вже бачили, як святий роздумував у 1544 р. про вбогість, яку слід ввести у церкви Товариства. Але справа просувається поволі і нерівномірно до того дня, коли в березні 1547 р. Ігнатій кличе до себе секретарем і помічником в укладенні Конституцій Полянко, який підготований саме до такої праці. Полянко вивчив те, що вже було зроблено, і представив своєму настоятелеві на розгляд Dubiorum series, яка збереглася до сих пір. Беручи натхнення зі старинних монастирських уставів, він збирав матеріал для розгляду, питання, які вимагали вирішення, і записував відповіді Ігнатія. Пізніше, до 1549 р., він робить у своїх Industriae першу спробу сортування зібраного матеріалу в 12 частинах, потім, як здається, робить перший нарис «Конституцій для колегіумів». І ось нарешті, в кінці 1550 р., ми вже маємо у вигляді зошитів поступово складений і провірений повний текст Конституцій в 10-и частинах, який не змінився до нашого часу (текст а критичного видання). Перша редакція (текст а) «Загального екзамену» з’явилась у 1546 чи 1547 р. Тоді засновник покликав до себе деяких отців і дав їм на розгляд у 1550-1551 р. повний і перевірений екземпляр Конституцій і «Загального екзамену» (текст А): саме цей текст, виправлений за їхніми порадами, буде поширюватись у різних провінціях Ордену Надалем і Рібаденейрою між 1552 і 1555 рр. Але Ігнатій постійно переглядав і вдосконалював свій текст, і так постало те, що називається іспанським автографом Конституцій, не тому, що цей текст був написаний рукою святого, а тому, що цей рукопис – останній, який він переглядав і виправляв (текст В). Латинський переклад, який стане офіційним текстом, буде виконаний з іспанського оригіналу Полянка наприкінці життя Ігнатія, а завершений, ймовірно, лише після його смерті: саме цей текст буде надрукований в 1558-1559 рр., після того як буде затверджений одночасно з іспанським текстом першою Генеральною конгрегацією (10 вересня 1558 р., декрети 78-79). 

Тут постає питання: який конкретний вклад Ігнатія і Полянко в цей текст, про постання якого ми щойно говорили? Що стосується змісту, ідей, то тут немає нічого, по крайній мірі офіціально, не затвердженого Ігнатієм. Дійсно, він дуже уважно переглядав і виправляв тексти. З другого боку, Dubiorum series Полянко доводять, що він зібрав немало матеріалу, запропонував немало питань для обговорення. Але саме засновник вказував, які відповіді давати, чим керуватись при виборі матеріалу. За свідченням самого святого, переданого Надалем, «в тому, що стосується змісту, в Конституціях немає нічого, що належить Полянко, крім кількох речей, зв’язаних з колегіумами й університетами, і навіть це відповідає думці Ігнатія». Враховуючи тісну співпрацю Полянко з настоятелем у 1547-1550 рр., його пошану до Ігнатія під час їхніх довгих розмов, встановити щось точно неможливо. Що є безсумнівним, так це цілком ігнатіанське натхнення, яке стоїть за Конституціями, отож те, що Конституції – це воістину особиста праця засновника. У тому, що стосується форми і послідовності, внесок секретаря є значним: достатньо порівняти стиль Конституцій в цілому, в загальному ясний і гладкий, і фрагменти, складені Ігнатієм, такі, як щойно приведений уривок з «Екзамену», щоби зрозуміти, що по Конституціях пройшла рука професійного писаря. Нарис плану, який являє собою Industriae Полянко, також спонукає приписати йому важливий внесок в ясне й вигідне розташування глав і частин Конституцій. 

Серед останніх можна відмітити як найбільш багаті духовними настановами (разом з уже відміченою главою 4 «Загального екзамену») першу главу ІІІ частини, про духовну підготовку прийнятих до Товариства послушників; главу 4 IV частини, про підтримку ревності в учнів; всю VI частину, про чернечі обов’язки і про допомогу членам Товариства; 1-у главу VIII частини, про єдність духа й сердець; глави 1 і 2 IX частини, в яких накиданий портрет генерала Товариства і які можна порівняти з уривком (IV, с. 10, п. 4-5), де описані необхідні якості ректора колегіуму; нарешті, всю X частину, про засоби для збереження та розвитку Товариства ради служіння Богові. 

Разом з цим «теоцентризмом» устремлінь по них червоною ниткою проходить думка про внутрішнє керування, здійснюване благодаттю. Вона знаходить своє вираження у таких зворотах, як «у Господі», «як захоче Господь», «як надихне Святий Дух»… Пролог, вміщений на початку останньої редакції 1556 р., починається нагадуванням про принцип, згідно з яким «вища мудрість і доброта Бога, нашого Творця і Господа, буде зберігати і направляти вперед це мале Товариство Ісуса в його святому служінні, так як вона благоволила його заснувати», а «з нашого боку, більше, ніж будь-які зовнішні конституції, цьому буде сприяти внутрішній закон милосердя і любові, який Святий Дух записав і закарбував у серцях». 

Цій чільній ролі благодаті та необхідності поєднувати її з самим ревним застосуванням людських засобів Ігнатій присвятив довгий текст в кінці першої редакції «Екзамену», який варто тут відтворити, оскільки він був виданий недавно і ніде більше Ігнатій не виражав з такою точністю і силою суть своєї думки щодо цього дуже важливого питання: «… якщо, йдучи звичайним шляхом у Господі, одна людина володіє великими природними дарами, внутрішніми і зовнішніми, а друга позбавлена цих дарів, то, якщо Її Божественна Велич однаково обдарує їх своїми духовними дарами і благодатями і якщо вони будуть у рівній мірі здатними їх прийняти, той, хто володіє природними дарами, стане кращим знаряддям для досягнення загального і духовного добра душі, ніж інший, не наділений ними. Отож, хоч все слід оцінювати належним чином і ставити на першому місці ті дари, які чинять душу угодною її Творцеві й Господу, на другому – безвідплатні дари, а на третьому – природні дари, і хоч вірно, що наше щастя полягає у перших, однак у справі допомоги іншим людям, при умові володіння першими, другі і треті будуть дуже корисними. Оскільки другі більш рідкі і даруються Всемогутнім не так загально, а треті, навпаки, зустрічаються частіше, і оскільки ці останні дари інколи цілком, інколи частково, даються природою і часто шляхом свого застосування і через звичку стають повністю природними, то, з любові й пошани до Бога, бачачи своє призначення в перших дарах, ми повинні користуватися усіма розумними засобами, які є в нашому розпорядженні, для здобуття третіх дарів у внутрішніх і зовнішніх речах, щоб краще заохочувати людей до перших дарів, при всебічній допомозі й дії нашого Господа, щоб у всьому Її Божественна Велич удостоювалась пошани і прославлення. Отож, якщо ми відмітимо і врахуємо цінність і вагомість перших і третіх дарів, подібно тому, як ми глибоко помиляємось, очікуючи перших, духовних дарів і благодатей безпосередньо з рук нашого Творця і Господа, якщо не користуємось засобами, які можуть нам у цьому допомогти, і не бажаємо застосовувати треті дари настільки, наскільки це є можливим з нашого боку, притягаючи божественну благодать, яка завжди рухає нами і присутня в нас, ніколи нас не покидаючи, так само ми помиляємося і тоді, коли шукаємо третіх дарів, не будучи переміненими і прикрашеними першими дарами, тому що третіми дарами набагато небезпечніше володіти, якщо вони не супроводжуються першими, і ми не маємо з них жодної користі, бо вони повністю призначені нам, але для істинної любові по Божій благодаті…». 

Важко знайти більш характерний текст для думки і стилю св. Ігнатія за змістом і формою. 

Як і головна роль благодаті, в Конституціях ні на мить не втрачається з поля зору апостольська ціль Товариства. Порядок справ любові тут ніхто не перевертає, особисте спасіння і освячення ченців ніколи не приноситься у жертву, щоб творити добро в душах. Але це освячення також ніколи не розглядається і не шукається незалежно від апостольської цілі, яка ясно позначена на першій сторінці «Екзамену» вже в першій редакції 1546 або 1547р.: «Це мале Товариство (…) вперше було схвалене Його Святістю в 1540 р. не лише ради спасіння і вдосконалення наших власних душ, але і ради того, щоб ревно допомагати й нести вдосконалення душам наших ближніх». Чи йдеться про ченців, які ще проходять підготовку, чи, починаючи з VI частини, про ченців, які її вже закінчили, вправи в благочесті, самозречення, зберігання обітів, навчання – все регулюється на основі цього головного призначення апостольства. 

Візьмімо, наприклад, чернечу вбогість, за яку так вболіває св. Ігнатій і дотримання якої займає таке значне місце в Конституціях. Без сумніву, що вона представлена спочатку як «могутній оплот» чернечого життя, чию недоторканість слід зберігати любою ціною, і в нарисах 1541 року дискутується саме над проблемою вбогості. Без сумніву, що Ігнатій також не жаліє ніжних слів, закликаючи послушників «любити вбогість як маму» і з радістю при нагоді випробовувати на собі деякі її наслідки. Однак його постійна турбота полягає у тому, щоб шляхом досконалої безпристрасності, шляхом відхилення навіть від видимості всякої пожадливості забезпечити плідність і незалежність апостольського служіння. Тому з поступками для колегіумів, призначених для кращого приготування майбутніх апостолів, йде в парі суворість інструкцій для домів тих, які вже виконують апостольське служіння. Також подає найдрібніші деталі, які повинні забезпечити досконалу вбогість у місіях, довірених Апостольським Престолом. 

Звичайно, що разом із вбогістю і, коли це можливо, у ще сильніших виразах, вимагається досконалий і повний послух: у цьому відношенні Конституції – лише відображення того, що ми вже бачили в практиці самого Ігнатія. Але відмітимо, як цей послух поєднаний з апостольською ціллю Товариства, особливо в VI частині, присвяченій ченцям, які вже пройшли формацію. Більш того, VIІ частина говорить про отримання місій від Папи або настоятелів і представляє все практичне вчення про послух у світлі апостольського служіння і викладає це в суто ігнатіанській формі в рамках цієї сміливої концепції «місій». Останні, по суті, не є головним чином або, по меншій мірі, виключно місіями до невірних, згідно з сучасним розумінням цього слова: це, в більш широкому значенні, усяка апостольська праця, усяка праця, яку може вимагати Папа від єзуїта в силу обіту, що віддає його в повне розпорядження Понтифіка. Саме тут з найбільшою ясністю проявляється основний задум Ігнатія при заснуванні Товариства: віддати в повне розпорядження Святому Престолу групу апостолів, міцно загартованих випробовуваннями формації, що володіють ґрунтовними знаннями і випробуваних у спілкуванні з людьми, завжди готових на перших заклик піти туди, куди їх пошлють виконувати саме невідкладне завдання, саме важке, саме тонке і важко здійснюване. Постійні мандри П’єра Фавра, подорожі Канізія і лє Же по всій Німеччині, реформаторська діяльність у єпархіях, спільнотах, університетах Італії, участь Лайнеза і Сальмерона в тридентських нарадах – усі ці досягнення повністю відповідають цьому ідеалові апостольського послуху. 

Послух вимагає керівників. Багато відомостей про духовність керівників можна почерпнути у вказівках для генерала, ректорів і іншим настоятелям. Ці вказівки чудово доповнюють невелику працю Рібаденейри «про спосіб правління нашого блаженного отця», що можна виснувати з наступних рядків про спосіб отримання влади: «Наш отець учив, що, без сумніву, влада необхідна, щоб допомагати ближньому і чинити йому добро, отож її слід шукати; але ця влада здобувається зневагою до світу, справжнім смиренням і тим, що людина не стільки словом, скільки ділом показує, що є учнем і послідовником покірного Христа і не хоче і не шукає нічого, крім Його слави і спасіння душ, які Він сам прийшов шукати. І тому нехай ніхто не нехтує нічим, навіть найменшим, погордженим в очах людей, якщо з цього можна почерпнути Божу славу; нехай кожний починає завжди зі скромного, якщо хоче прийти до величного і отримати благовоління Господа, який «гордим противиться, а смиренним дає благодать». Той самий принцип постійно повторюється у настановах, звернених до єзуїтів, наділених самими важливими місіонерськими дорученнями, таким як Брое і Сальмерон в Ірландії, Лайнез і Сальмерно в Триденті, настановах, відгомоном яких є настанови Ксаверія своїм соратникам в Індії. Але найповніше і яскраве узагальнення цієї духовності керівників Ігнатій дає нам в 2 главі IX частини Конституцій, перераховуючи ті якості, якими повинен володіти генерал. Перш за все, це найбільша єдність і близькість з Господом Богом як в молитві, так і у всіх справах. Нехай він служить усім взірцем всякої доброчесності, але найяскравіше нехай проявляється в ньому любов до ближнього і справжнє смирення, яке спонукає його любити Бога і людей. Нехай він буде вільним від невпорядкованих схильностей, приборкавши їх Божою благодаттю, так, щоб вони не порушували ясності його суджень і щоб ніщо в його зовнішній поведінці й словах не могло нікого ображати. Нехай він так вміє поєднувати суворість і доброту, щоби нізащо не відвертатись від того, чого вимагає, згідно з його думкою, служіння Богові, і водночас нехай вміє співчувати стражданням і показувати, навіть у своїх картаннях, що ним керує лише любов. Нехай його великодушність і душевна сила не дають себе знищити ніякими труднощами і протиріччями і спонукають його братися ради Бога за великі діла і стійко продовжувати їх, незважаючи на всі біди, і з готовністю ради Товариства пожертвувати життям в ім’я служіння нашому Господові; він повинен мати сильний розум, а ще більше – розсудливість і досвід у питаннях духовного життя, здорове судження в справах, чуйність і уважність у здійсненні задумів, і повинен бути далекий від усякої безпечності й недбалості… 

Малюючи цей портрет, Ігнатій черпав натхнення в своєму знанні людей і досвіді правління, і можна навіть сказати, що неумисно намалював на цих сторінках свій портрет, як колись вчинив св. Бенедикт, коли в 64 главі Правила описав якості настоятеля. Хоча ці два портрети об’єднує не одна спільна риса і хоча від Полянко ми знаємо, що в Конституціях запозичення з Монастирського правила, то здається, що ці два портрети незалежні один від другого. Це питання нам ще треба буде вияснити: питання джерел ігнатіанської духовності.