3. Основна мета Вправ  

Як ми щойно згадали, питання суті Вправ тісно зв’язане з питанням, до якого ми повинні тепер звернутись, – питання про їхню мету. Не ту мету, яку ми можемо приписати їм самі, і не ту, яка вчинила можливим їх законне та плідне застосування в майбутньому, але ту, яку бачив у них сам Ігнатій, коли писав і викладав їх. Яким було в його розумінні основне призначення Вправ; який основний плід належало з них витягнути? Це питання великої ваги, оскільки всі ті, хто вивчав книжку більш або менш детально, однодушно бачать її основну заслугу в тому, що вона створює органічну єдність, яка чудово відповідає поставленій меті. Вони признають, що її дієвість, провірена досвідом, набагато менше зумовлена цінністю кожної вправи, взятої окремо, ніж їхній взаємозв’язок, а також їхньою спільною дією на душу того, хто виконує ці вправи. 

Але слід визнати, що відповіді на це питання не однакові навіть у самих вірних послідовників св. Ігнатія, навіть у тих, хто відповідав на це питання у близькому минулому. Я процитую лише двох з них, яскравих представників двох основних тенденцій. 

У 1920 р. о. Леонс де Гранмезон писав: «Духовні вправи заторкують, передовсім, конкретний, строго визначений, випадок. Їхня мета в тому, аби привести людину, яка ще вільна розпоряджатись своїм життям і щедро обдарована спосібністю до апостольства, до такого стану, щоби вона змогла ясно відрізнити божественний заклик і великодушно за ним піти… Мета Вправ у тому, аби, безперестанно оберігаючи майбутнього апостола від ілюзій, надійним шляхом направити його до тієї свободи душі, до того визволення від невпорядкованих пристрастей, до тієї чистоти серця, до тієї покірності благодаті, які є ідеальними умовами для правильного «вибору», для «пошуку і знаходження Божої волі щодо стану свого життя, який ще необхідно визначити під час Вправ». Такою є думка Ігнатія, і лише ця точка зору є вірною щодо задуму Ігнатія. Лише вона дозволяє зрозуміти загальний зміст Вправ і пояснює, чому в них присутнє одне і відсутнє інше, чому автор щось у них включив, а щось не хотів і навіть не думав включати. Користуватись Вправами, аби покращити своє життя при вже пізнаному і вибраному покликанні… не означає суперечити намірам автора. Але це означає віддалятись під первісного задуму його праці». 

О. Луї Петерс відповів на це в 1931 р.: «Центром перспективи Вправ, їхньою кульмінацією може бути лише більш тісне, більш повне з’єднання з Богом. Ось чому ми не приймаємо різні тлумачення, які перевертають чи закривають цю перспективу. Безумовно, вибір є одним з головних засобів упорядкування життя. Але з цього ще не випливає, що вся стратегія вправ і, передовсім, вся справа освячення крутиться довкола нього… І тому ми не переоцінюємо Вправ, коли приписуємо їм дуже високе і дуже праведне завдання упорядковувати життя, вести людину до можливо більш повного наслідування Христа і можливо більш тісного і обожнюючого з’єднання з безмежною любов’ю…» 

Розбіжності двох точок зору очевидні. Для того, щоб знайти компроміс, який враховуватиме можливу істинність як одної, так і другої точки зору, необхідно спочатку ретельно розмежувати два цілком відмінні питання, щойно згадані: яку мету ставив перед собою св. Ігнатій, коли писав Вправи, точніше, коли довершив їх і надрукував у 1548 р.? З якою метою ми можемо використовувати ці Вправи сьогодні, які плоди вони можуть приносити душам і які приносять у наші дні? Ми займемось першим питанням. Друге розглянемо пізніше, коли досліджуватимемо, який розвиток практика Вправ осягнула в реальності і може ще осягнути в майбутньому без викривлення первісного задуму автора. 

Щодо думки самого Ігнатія, то ми маємо передовсім його декларації, зроблені в заголовку книжки і в першій заувазі (ДВ 1 і 21): «Під назвою духовних вправ маємо на увазі кожен спосіб виконання іспиту совісті, розважання, споглядання, словесної чи мисленної молитви та інших духовних дій, про які піде мова нижче. Оскільки, як гуляння, ходіння та бігання є вправами тілесними, так вправами духовними зветься і будь-який спосіб, за допомогою якого душа готується і налаштовується на те, аби позбутися всіляких невпорядкованих схильностей, а щойно їх усунуто, шукає та осягає Божу волю стосовно такого устрою нашого життя, який сприяв би спасінню душі»; «Духовні вправи призначені для того, щоб зуміти перемогти самого себе й упорядкувати своє життя, не послуговуючись рішеннями, прийнятими під впливом невпорядкованих схильностей». Іншим вираженням тої самої думки Ігнатія є декілька написаних ним зауважень про спосіб подання Духовних вправ, перший нарис майбутніх директив, які через сорок років увінчались виданням офіційних директив, надрукованих Аквавівою. Можна лише дивуватись тому, яке місце займає тут вибір життєвого стану, вибір між шляхом інструкцій і шляхом порад. Тут ми, зокрема, читаємо: «Тим, хто у першому тижні не проявив великого запалу і бажання перейти до вибору життєвого стану, краще не давати другий тиждень, по меншій мірі, місяць чи два». Вказівки, які містяться в листуванні, підтверджують цю інструкцію. За декілька днів до смерті, 4 липня 1556 р., він нагадує, що «взагалі» Вправи не належить повністю давати «людям, не здатним до чернечого життя», але обмежитись лише першим тижнем. 18 липня він повторює отцю Фульвію Андроцціо, що для загалу слід давати лише перший тиждень, а всі Вправи повністю слід давати лише людям, які подають великі надії. Все це, здається, підтверджує думку про те, що святий задумував ці Вправи головно для приготування й допомоги в найкращому виборі життєвого стану. 

Між іншим, він сам давав Вправи людям, перед якими питання такого вибору не стояло і не могло стояти, і багато разів доручав це іншим. У 1536 р., у Венеції, він дає їх не тільки братам Егіа, які пізніше стануть єзуїтами, але також Контаріні й іншим поважним особам, які не мали необхідності роздумувати про своє покликання. У 1538 р., як ми бачили, він провів місяць у Монте-Кассіно, даючи вправи Орітісу, представникові Карла V в Римі. 

Щодо тих, які вже вибрали Товариство, він додає у щойно згаданому листі від 4 липня 1556 р.: «Нашим можна без перешкод давати також інші тижні, не торкаючись питання вибору життєвого стану. Хоч метод, якого навчають Вправи, можна застосовувати до яких-небудь інших питань вибору, не торкаючись питання про життєвий стан». У попередньому році, 19 червня 1555 р., він розпорядився відповісти о. Паолу Акіллі щодо давання Вправ черницям, що само по собі це добре, але займає занадто багато часу: можливо, було би добре дати їх одній, аби вона дала їх іншим, «або дати їх зразу кільком». Але серед труднощів не згадується, що вони вже вибрали життєвий стан. 

Тим самим Ігнатій цілком припускав, що повні, місячні Духовні вправи можуть здійснюватись і не увінчуватись вибором життєвого стану. Проте, в замітці під назвою «Заувага сприяє виправленню та зміні свого життя та стану» ( ДВ 189), яку він помістив в кінці другого тижня, він явно розглядає випадок людей, життєвий стан яких не підлягає змінам (одружених, церковних достойників тощо…). Без сумніву, тут він передбачає можливість вибору, який стосується зміни службовців, розпорядження маєтком. Він заохочує, як і в листі від 1556 р. до єзуїтів, обдумувати інші справи вибору, окрім життєвого стану. 

Чи можна визнати, що, по його думці, мета Вправ, передовсім, у тому, аби навіяти реколектантові устремління і волю до досконалого християнського життя, а вибір стану життя, що відповідає Божій волі, – лише перше застосування цієї волі до досконалості, конкретний її прояв? Чи можна сказати, що ця мета, головним чином, у тому, аби привести душу до тісного з’єднання з Богом, по меншій мірі, наставити її на шлях, який успішно веде до цієї єдності – при чому до єдності в самих глибоких формах містичного споглядання, добре йому відомих ще з часів Манреси? 

При всій повазі до інших думок я не можу з цим погодитись. Мені здається, що, якщо розглядати сучасний текст Вправ, його становлення, то треба погодитись: в процесі їх укладення у них дійсно домінує думка про вибір стану. Безсумнівно, Ігнатій з самого початку користується першим тижнем завершеної книжки для навернення грішників, для обновлення ревності добрих душ. Але, якщо згадати, в якому стані духу він сам першим пройшов свої Вправи, перш ніж написати їх, той стан, в якому перебували перші паризькі друзі, яким він давав їх повністю, доведеться визнати, що це дійсно стан щедрих і сильних душ, які шукають свій шлях, Божу волю щодо того, як їм розпорядитись своїм життям. І ці обставини дуже добре пояснюють присутність і відсутність у книжці цих чи інших речей. Але дуже скоро, вже в 1536 р. у Венеції, Ігнатій розуміє, що навіть повні, місячні Вправи можуть також прекрасно служити для того, аби схилити багато дорогоцінних душ до зміни життя в границях вже вибраного життєвого стану, щоби змушувати їх відходити від посереднього християнського життя, яке вони вели до цих пір, і наставляти на більш величний шлях благодатного життя. Ось звідки походить згадана нами практика, яка з часом буде лише розвиватись. 

Але навіть тоді Вправи несуть на собі відбиток свого походження і знаходяться, як ми вже відмічали, в тому ж руслі, що і все духовне життя їхнього автора. Намічена нами мета – не абстрактна ідея досконалості, і навіть не єдність душі з Богом, з її вищим благом, з Христом, її возлюбленим Нареченим: ці ідеї він, безсумнівно, не виключає, але фактично вони в нього наголошуються мало або не наголошуються взагалі. Зате він з самого початку робить акцент на думці, яку безперервно буде навіювати реколектантові. Це думка про виконання Божої волі, про служіння, в якому людина знайде своє спасіння і щастя. Ця остання, більш особиста, думка швидко відійде на задній план, залишивши попереду ідею шляхетного і натхненного служіння, повного і прекрасного виконання Божої волі. Подолати себе? Так, аби бути спроможним, загнуздавши пристрасті, розпізнати і прийняти до кінця цю Божу волю. Навчитися молитися, глибоко переживати таїни віри, до глибини пізнати серце Христа, гаряче Його любити і завжди Його наслідувати? Так, але щоб служити Йому. Так як у житті самого Ігнатія, молитва та її благодатні дари ніколи не постають як ціль, а завжди як засіб – найдосконаліший засіб – найкращого служіння. Справжнім зосередженням Вправ залишається для нього вибір – вибір, який повинен бути підготований світлом «Засади й основи», очищенням першого тижня, натхненням контемпляції «Про небесного царя», уроками самозречення усього другого тижня. Це необхідні уроки: адже мова про вибір служіння, а значить про самозабуття. Вибір може стосуватись не тільки життєвого стану, але й життєвих змін і багатьох інших справ, що підтверджується сказаним про давання Вправ черницям. Всі інші вправи покликані скріпити цей вибір. Бо дивуватися тому, що після «вибору» Вправи продовжуються ще десять чи дванадцять днів, означає не розуміти думки Ігнатія. Він знає дуже добре, що недостатньо буде прийняти важке рішення, і прийняти його щиро. Аби реалізуватись, воно повинно міцно закоренитись у душі. І крім того, ми знаємо з його власного прикладу, якого значення він надає божественному підтвердженню прийнятих рішень. Згадаймо його сорокаденні роздуми про вбогість: вибір він зробив на початку, але увесь цей час він просить і очікує саме божественного підтвердження. Третій і четвертий тиждень – не занадто довгий час для укріплення волі в здійсненому виборі і для отримання божественного підтвердження. 

Ясно, що вся інтенсивна внутрішня праця, за посередництвом якої реколектант підготовить себе до вибору, не допускаючи впливу жодної невпорядкованої пристрасті, перебуваючи в повній покорі для благодаті, послужить чудовим введенням в ревніше життя, в справжню близькість з Христом, що вона ввіллє в душу глибокий дух самозречення і великодушного служіння Богові, і тому підсумок Вправ стане потужним поривом до досконалості, до єдності з Богом. І неможливо сумніватись, що Ігнатій передбачував цей результат і прагнув його. Вправи, як він їх задумував, характеризуються спрямуванням усієї внутрішньої праці до пошуків і прийняття божественної волі. І для Ігнатія їхнім головним плодом повинно бути не отримання душею світла, пориву, а тверда й рішуча воля до виконання Божої волі, явленої щодо конкретних питань у момент вибору. 

У такій перспективі, в густій масі практичних порад і вправ (вони важливі для такої людини, як Ігнатій, який дуже уважний до деталей, хоч вони й другорядні по відношенню до справжньої мети) неважко розрізнити головні напрями книжки. Медитація «Засада й основа» з перших кроків спрямовує всю внутрішню працю реколектанта до єдиної мети, відводить людині перед Богом місце створіння й слуги, зводить призначення фальшивих людських цілей до ролі простих засобів, підкреслює стан безпристрасності, необхідної для спокійних роздумів у повній благодатній ясності. Потім йде попереднє очищення душі, очищення не тільки через сповідь, але й від невпорядкованих схильностей, від мирського й земного духа шляхом роздумів про великі істини. Коли людина таким чином міцно утверджується у світлі віри, в контемпляції «Про небесного царя» вводиться новий елемент, натхненна любов до Христа: служіння, що належить Богові як Творцеві, стає дружнім служінням Христові, втіленому Богові, видимому Вождеві, Чия особа, Чия справа гідні усієї відданості. Але, щоб викликане таким чином натхнення не загубилось у мріях про порожні подвиги, Ігнатій відразу і недвозначно показує пограничну лінію, яка відділяє величне служіння від звичайного: це любов до вбогості й погорди з Христом убогим і приниженим, в повному самозреченні – як Він і ради Нього. Коли споглядання таїн життя Христа починає навіювати людині глибше знання Ісуса і любов до Нього, Ігнатій подає другу велику контемпляцію, «Про два стяги», аби ясно показати, що такий великий наголос на вбогості й покорі був зроблений не випадково. Тут затії диявола протиставлені справжньому життю, якого вчить Христос. Це дозволить реколектантові краще відчути, що на всіх рівнях духовного життя вирішальний конфлікт стається саме тут, у сфері матеріального й духовного багатства, почестей, гордощів і смирення. Роздуми «Про три категорії людей» допоможе дослідити власні схильності, перш ніж перейти до вибору. Нарешті, роздуми про три степені смирення принесуть реколектанту повну ясність, показавши йому, до якої міри це «смирення», це звільнення від себе самого, справа всіх його зусиль, може проникати душу, коли вона починає шукати Божу волю. Душа може звільнитись від прив’язання до багатства і почестей у достатній мірі лише для того, аби завчасно відкинути саму думку про смертний гріх, який міг би її позбавити можливості осягнути мету і позбавив би її вічності. Тоді нею керує законний благодатний інтерес. Душа може піти й далі і дійти до такої безпристрасності, про яку йдеться в «Засаді й основі». Тоді для неї вже цілком зрозуміло: при жодних обставинах вона свідомо не вибере те, що менше служитиме Божій славі. В цих обставинах нею керує простий благодатний розум, сувора логіка віри. Але можна піти й далі. Коли душа вже міцно утверджена в схильності йти до кінця в умовиведеннях свого розуму, просвіченого вірою, людина може керуватись принципом вибору, який не буде суперечити благодатному розуму і часто його перевершувати – принципом любові до Христа. Якщо реколектант осягнув, по крайній мірі, другу ступінь смирення, то він спроможний здійснити вибір, розпізнати в собі порухи благодаті, з повною благодатною незалежністю зважити мотиви свого вибору і знайти Божу волю, вільну від впливу невпорядкованих схильностей. Якщо вибір вже здійснено так, як описано в Ігнатія, споглядання євангельський таїн ще продовжується. Передовсім, споглядання Страстей і Воскресіння Христа, джерела безмежної щедрості і радісної надії, в якому воля кріпне і просить про божественне підтвердження отриманих просвічень і прийнятих рішень. 

Такий, як мені видається, основний план Вправ у своїй первісній простоті. Споглядання для здобуття любові до Бога, способи здійснення молитви, різні правила служать додатком до цього плану. Вони допомагають краще слідувати планові, а після Вправ – зберігати й примножувати плоди. Правила духовного розпізнавання, назначені для щоденного застосування під час Вправ, зберігають свою цінність на все життя. «Правила, щоб думати, судити і відчувати разом із Церквою» пригодяться, головно, в буденному житті. Способи здійснення молитви і іспити совісті, споглядання для здобуття любові підходять для постійного виконання і після Вправ, так як допомагають душі зберегти засвоєну під час Вправ звичку до молитви, до постійного з’єднання з Богом, до зосередження і до внутрішньої чистоти. 

Про те, яким чином Ігнатій і його друзі давали Вправи в такому розумінні, ми обізнані досить добре. Що стосується повного курсу Вправ, то їм було відоме лише індивідуальне їх виконання при індивідуальному керівництві. Вище ми читали уривок з листа, де, як здається, розглядається можливість давати такі Вправи зразу кільком черницям. Але це супроводжується деякими обумовленнями щодо результату подібного методу. До того ж це лише одиничний, побіжно висловлений погляд. Також ймовірно, що Вправи першого тижня, які використовувались набагато ширше, не раз виконувались в групі, особливо в спільнотах, які підлягали реформі. Але повні, чотиритижневі Вправи, як правило, давались індивідуально. Це слідує з багатьох порад, які подаються в самій книжці, аби керівник міг постійно координувати напрямок Вправ зі станом душі реколектанта, який він спостерігає під час щоденних зустрічей. Можна скорочувати й продовжувати тижні, усувати й додавати вправи, збільшувати кількість повторень у згідності з отриманими результатами, з виявленими схильностями і потребами. Це неможливо здійснити в групових реколекціях. Цей звичай, здатний, як ніщо інше, забезпечити необхідну плодючість Вправ, пояснює ті труднощі, які постійно виникали у зв’язку викладанням Вправ. Щоби їх давати таким способом, вимагалось дуже багато часу, і лише одиниці були спроможними взятися за таку тонку працю духовного вишколу і духовного керівництва, яка вимагала не тільки знання книжки Ігнатія, але й рідкісних дарів второпності, проникливості і духовного розуміння. Сам святий, по словам Гонзальвеза да Камари, підкреслював, як мало в його оточенні людей, спроможних, по його думці, добре виконувати таке служіння. Отож, не могло бути й мови про регулярне проведення Вправ, здійснюваних таким способом. Вони існували лише на випадок особливих обставин: вибору життєвого стану, вступу в Орден, особливо важких спокус чи випробувань. Пізніше ми побачимо, як швидко змінювались ці два аспекти давання Вправ. Ми вже бачили, що відразу після смерті засновника групи схоластиків Римського колегіуму вже робили Вправи разом, хоч це були лише Вправи першого тижня.