5. Застосування засобів вишколу  

Але де, ми спитаємо, у цьому всьому відводиться місце божественній благодаті? Хіба це не просто аскетизм? У своєму особистому духовному житті св. Ігнатій не забуває про основну роль благодаті. Після сказаного про глибоко містичний характер цього життя це абсолютно ясно. Тепер ми завчасно можемо бути впевненими, що він не забуде про неї і як керівник і вихователь душ. Насправді, якщо він мало заохочує до довгих молитов, то без кінця навіює своїм учням необхідність безперестанного звертання до Бога, близькості до Бога навіть у гущі подій, постійно згадує про першість духовних і благодатних діл у всьому. Як тільки він зустрічається з труднощами, то відразу звертається до молитви, щоб отримати світло і благодать. Також просить про молитву інших людей, служить меси і просить інших це робити, перш ніж прийняти якесь рішення. І тому як у листуванні, так і в Конституціях часто повторюються вислови «розсудити в Господі», «як представляється в Господі». Подібні один до одного вислови на кожній сторінці закінчують накази і вказівки: Ігнатій наказує зробити щось, «якщо тільки після звернення до Господа в молитві не вирішиться в Господі, що ради більшого служіння і більшої Божої слави краще буде вчинити інакше». Наприклад, бажаючи взнати, які схильності має хтось з його підлеглих (при умові безпристрасності волі), він, за словами Гонзальвеза да Камари, чинив так: «Він доручав йому помолитись або відслужити месу, потім відповісти письмово на три запитання: чи готовий він відправитись туди, куди пошле його послух; чи відчуває бажання туди відправитись; якщо би він вирішував, то що би вибрав». Зауважмо, що Ігнатій ставить наголос на молитві для отримання ясності більше, ніж на духовних втіхах і внутрішніх порухах, через які Бог може виявляти Свою волю. При кінці життя він уточнює свою думку з цього приводу в цікавому листі, написаному Рамірезу де Вергаре, який думав вступити в Товариство, але вагався, не маючи достатньо сильного внутрішнього переконання: «Святий Дух навчить нас краще, ніж хтось інший, з любов’ю і насолодою виконувати те, що, як підказує нам розум, сприяє кращому служінню і Божій славі; хоча вірним є й те, що, аби робити кращі і більш досконалі справи, розумових порухів достатньо; порух волі (відчуття схильності), якщо навіть і не попереджує рішення й виконання, але може йти за ними, бо так Господь Бог наш може винагородити нашу надію на Боже Провидіння і повне самозречення і відмову від власних утіх, винагороджуючи за них великою радістю і насолодою і тим більшими духовними втіхами, чим менше ми їх прагнемо і чим чистіше шукаємо лише Його слави». З цих рядків, в яких читач без труднощів впізнає складний стиль листів, написаних самим Ігнатієм, явно слідує: по його думці, закликавши Святого Духа, необхідно насмілитись вчинити те, що (як підказує нам просвічений вірою благодатний розум) краще служить Богові; при цьому не слід очікувати внутрішньої насолоди, відсутність якої треба вміти приймати, і за це зречення Бог часто винагороджує пізніше ще більшими втіхами. 

Таким чином, в замітках тих, хто спостерігав за поведінкою святого, як і в його власних вказівках, наголос робиться на участі людини, на зусиллях, які вона повинна докласти, на засобах, які вона повинна застосовувати. Але це наслідок почуття практичного реалізму, яке ми в ньому вже бачили: він зауважує, що найчастіше людям бракує не молитви, а мужності докладати зусиль і праці в щоденній боротьбі з собою. Справа не в браку благодаті, недостатності її сили. Справа в нас, бо ми недостатньо мужні й вперті в співдіянні з благодаттю. Ось чому Ігнатій, який звик дивитися в суть справи і мав справу з душами, вже посвяченими в молитовне життя, зосереджується на необхідності особистих зусиль. 

Але було би помилкою розглядати цей суворий і трудний аспект ігнатіанської формації окремо, без поєднання не тільки з божественною допомогою, яка дозволяла приймати її мужньо й радісно, але і від усієї атмосфери любові, доброти, делікатності, широти кругозору, заохочень, в якій відбувались ці випробування, покарання, іспити совісті і догани. 

Насправді товариші й учні дуже любили Ігнатія: знаємо листи Ксаверія, написані на далекому Сході. Відомо, наприклад, що Канізій хотів жити біля нього, під його постійним керівництвом. Слід додати, що Ігнатій шукав цієї любові, уважно слідкуючи за тим, щоб не втрачати сердечної близькості зі своїми підопічними. Ми навіть дивуємось, бачачи, як він систематично віддає неприємні розпорядження через інших. Наш отець, говорить Гонзальвез, «завжди більше схиляється до любові, і то до такої степені, що здається, що він увесь є любов’ю; окрім того, його так усі люблять, що в Товаристві не знайти людину, яка би його не любила і не почувала, що він її любить. Цю любов живить: 1) велика привітність отця; 2) велика турбота про здоров’я кожного; 3) в отця є звичка ніколи не повідомляти самому про неприємні речі, які можуть у підопічного викликати злість, але через інших осіб, аби підопічний не думав, що вони походять від нього; навпаки, приємні речі отець повідомляє сам». І в іншому місці: «Бажаючи зробити комусь зауваження, він просить про це когось іншого, аби не втратити любов того, кого картає». Це, очевидно, слід розуміти як узагальнення: ми бачили, що коли мова йшла про людей, в яких він був впевнений, таких як Лайнез або Надаль, Ігнатій сам їм дорікав. Але така його турбота знаменна: він, без сумніву, вважав, що при підготовці ченців, по крайній мірі тих, чиє покликання ще не зміцніло, їм не так небезпечно гніватись на посередника, як втратити любов і довіру до головного настоятеля. 

У цій любові до підлеглих, глибокій і мужній, не було нічого штучного. Треба було бачити його материнську ніжність до хворих, до молодих послушників, які приходили до Санта-Марія делля Страда: всім відома його поблажливість, майже м’якість до вад Рібаденейри, але це не єдиний приклад; в замітках Гонзальвеза є інші приклади. Особливо виразно проявляється любов Ігнатія до тих, які піддавались великим спокусам: «Сьогодні, – говорить Гонзальвез, – отець покликав спокушуваного брата і провів з ним дві години, аби вговорити його признатись, чому він хоче піти; і, підозрюючи, що йдеться про якийсь гріх з його попереднього життя, отець розповів йому частину свого життя і те погане, що чинив, щоби звільнити його від сорому, і тоді він відкрив причину своїх спокус (яка була дрібною) отцю, який сказав йому, що не піде їсти, поки її не взнає». Відмітивши різноманітність засобів, які застосовував святий, аби добитися від своїх синів успіхів у благочесті, Рібаденейра додає: «Але найголовнішим засобом було завоювання їхніх сердець солодкою й ніжною батьківською любов’ю, бо він насправді був ніжним і люблячим батьком для всіх своїх синів… Він з великою радістю і чудовою доброзичливістю приймав усіх своїх підлеглих, коли вони до нього приходили… Він ніколи не допускав жодного принизливого чи гострого слова на адресу тих, кого виправляв… Він був дуже уважним до доброго імені всіх своїх підлеглих, завжди говорив про них добре, показуючи свою добру думку про кожного, не розкриваючи їхніх прогрішень, поза випадками крайньої необхідності, коли був змушений з кимось порадитися… Він суворо карав тих, які погано говорили про своїх братів… Якщо хтось зазнавав спокус або був опанований якоюсь пристрастю, то він підтримував його з неймовірним терпінням, поки той не приходив в себе і не починав усвідомлювати те, що відбувається… Він назавжди забував помилки, які його підлеглі визнавали і відкривали йому з повною довірою: в цьому його делікатність і батьківська доброта були насправді неймовірними: можна було бути впевненим, що ані в його словах, ані в його ділах, ані в його стосунках, ані в його серці не залишилося й сліду, навіть споминів про ці помилки – ніби їх ніколи не було… Він проявляв велику турботу про здоров’я і потішення кожного зі своїх підопічних… Його любов проявлялась у тому, що він не накладав на своїх синів більше, ніж вони могли знести, і також в довірі, яку він виявляв тим, кому доручав важливі завдання, надаючи їм повну свободу дії, покладаючись на їхню відповідальність і дозволяючи їм діяти по своїм здібностям, а до своїх порад добавляв: на місці ви краще побачите, що слід чинити». 

Ми бачимо в цих останніх словах його доброту й делікатність, які вже підкреслювали. Ігнатій бажає добре знати тих, ким повинен керувати: звідси це значення, яке він надає, як на практиці, так і пізніше, в Конституціях, відчиненню совісті, синівській довірі до настоятелів, від яких у підлеглих не повинно бути секретів. Причина цих вимог не стільки в діловій користі таких добрих знань, скільки в стремлінні до особистої безпеки і добра того, кого можна було, добре пізнавши, направити згідно з його здібностями, не ризикуючи піддати його небезпекам і труднощам, що перевищують його сили. Він хвалить і заохочує тих, у кого нема іншої схильності, крім схильності до послуху, таких «як Надаль, який на днях письмово заявив, коли мова йшла про те, аби він відправився в Лоретто, що схиляється лише до того, щоби ні до чого не схилятись», або Манар, або Ферран, про пріоритетні схильності якого він ніколи не міг взнати багато. Але зі свого боку він намагається взнати якомога точніше природні схильності кожного, щоби в більшій мірі враховувати це в своїх дорученнях. «Від усіх, – говорив він, – я прагну повної безпристрасності; потім, при умові послуху й самозречення зі сторони підлеглих, я з радістю йду за їхніми схильностями». Звідси також його звичай після прогрішення не карати винного, а пропонувати йому самому вибрати покарання – і навіть пом’якшити його, якщо воно видалось Ігнатію надмірно суворим. Звідси також, у питаннях тілесних омертвлень, його бажання, аби кожний сам пропонував їх для себе, і небажання назначати їх силою авторитету. Але він широко дозволяв їх у випадках, коли це не загрожувало ні святості, ні повчальності, і дуже хвалив святі безумства, які нагадували йому те, що робив колись він сам і його перші товариші. Гонзавльвез у своїх замітках не перестає захоплюватись розторопністю, з якою його настоятель вміє почергово застосовувати і співставляти зі станом кожної людини суворість і лагідність, твердість і м’якість. 

Так само делікатно він підходить і до розвінчування ілюзій, і до пересторог від можливих пристрастей навіть до чогось доброго. Ми вже бачили, як він поставився до стремління Овьєдо жити в усамітненні; в листі до Адріансенса, людині, яка перебувала в тісному контакті з Богом і написала чудову книжку про божественні натхнення, він наказав написати, що «очікувати внутрішньої спонуки, яка би підштовхнула його до дії, як здається, не слід – через небезпеку ілюзій і спокушування Бога». Що він думав про видіння і знамення благоговіння, такі як сльози, ми вже розглядали в зв’язку з тим, яке місце ці дари займали в його особистому житті. Останній штрих: у 1554 р. той самий Адріансенс радиться з ним щодо одного ченця, що страждав ночами від одержимості й нападок диявола. 24 липня, оскільки Ігнатій хворий, Полянко відповідає: «З багатьма людьми трапляються різні речі, які в дійсності відбуваються у них всередині, в їхній уяві, і які набагато менше породжуються злими духами, ніж окресленими природними страхами чи зовнішніми впливами». 27 вересня Ігнатій зміг дати пораду «не тривожитися, не вставати через цей шум і не втрачати сну: диявол нічого не може вчинити без Божого дозволу; якщо якісь страхи спричинені тілесною комплекцією, схильною до меланхолії, то необхідно звернутися до лікаря». 

Тут також згадує Рібаденейра і широкий кругозір Ігнатія, який не здушував жодної ініціативи і надавав, особливо тим, кого відправляв далеко, свободу приймати рішення на місці, змінювати в непередбачуваних ситуаціях уже отримані вказівки. Випадок з Манарою типовий. Наприкінці 1554 р. його направили в Лоретто настоятелем, щоби заснувати там колегіум, і перед від’їздом він разом з товаришами пішов отримати в Ігнатія благословення. Гадаючи, що це їхня остання зустріч, він довго на нього дивився, запам’ятовуючи лице й очі. Ігнатій нічого не говорив, не бажаючи принизити нового настоятеля перед його підлеглими. Але, вважаючи таку цікавість Манара невпорядкованою, він доручив Полянко затримати його і накласти покуту: кожний день виконувати іспит совісті щодо того, чи під час розмови він не занадто довго зосереджував погляд на обличчі людини, яку повинен шанувати, пізніше молитися «Отче наш» або «Радуйся Маріє», і кожного разу, коли буде йому писати (тобто кожний тиждень), доповідати, виконував цю покуту чи ні. Це продовжувалось п’ятнадцять місяців. Потім Ігнатій наказав це припинити. 

Але тій самій людині, з якою він поступив так суворо (хочеться сказати: «як з маленьким хлопчиком»), на питання, які правила необхідно ввести в колегіумі, оскільки правила Римського колегіуму в умовах Лоретто неможливо було ввести, Ігнатій відповідає: «Оліверіо, дій згідно з тим, що бачив тут, і до чого тебе надихне Святий Дух; дій згідно з обставинами, як зможеш». Він запитує, як розподілити домашні обов’язки: «Оліверіо, ший одяг з того, що маєш; тільки повідомляй мене про свої дії». Манар додає: «Якось я вчинив всупереч письмового наказу. Я його повідомив, що вчинив так тому, що він явився мені й сказав: «Чини, як вважаєш за потрібне, бо я, якби був тут, то наказав би тобі чинити саме так». Ігнатій відповідає, що він поступив правильно: «Посаду дає людина, але духовне розпізнавання дає Бог. Я хочу, аби в майбутньому ти без докорів сумління діяв так, як вважатимеш за потрібне з огляду на обставини, тільки щоби це не суперечило правилам і вказівкам». 

Остання характерна особливість духовного вишколу Ігнатія – сміливість випробовувань, яким він піддавав послушників і молодих ченців, в поєднанні з великою обережністю, щоби відвести від них те, що би могло їх відвернути від істинного духа їхнього покликання. Ми бачили, що вже в перших нарисах Конституцій, як і в їхній довершеній формі, передбачено, щоб кандидати до Товариства не тільки виконували Вправи і деякий час виконували скромні домашні послуги, але ще два місяці служили бідним в «лікарнях» і подорожували пішки, просячи милостиню. Це подвійне випробування виразно нагадує вправи в самозреченні, які виконував Ігнатій і його перші товариші: служіння в «лікарнях» і численні подорожі в бідності. Ці погляди на новіціат і підготовку ченців відрізняються великою сміливістю і значною новизною: життя, відірване не тільки від зовнішнього світу і його випадковостей, але й від інших членів спільноти і від старших ченців було в новіціатах стародавніх орденів непорушною традицією і важливою умовою серйозної формації. Ще сьогодні деякі священики і ченці не можуть дивитися без щирого здивування (там, де такі випробування можливі), як послушники-єзуїти по двоє, без нагляду, йдуть служити в лікарні і подорожувати шляхами вбогих прочан. Якщо ми згадаємо, які тоді були «лікарні» і на що себе на великих шляхах наражали бідні молоді подорожани, то ми тим більше визнаємо сміливість подібних випробувань. 

Як воно здійснювалось самим засновником? Обережно, якщо судити про це по листі Полянко від 17 січня 1554 р., де він уточнює думку свого наставника з цього приводу: «Звичайно він мало здійснює на практиці ці два випробування паломництвом і «лікарнями», хіба що з людьми, вже наполовину виключеними з Товариства, пробуючи застосувати це як цілющий засіб. Досвід показав, що добрі юнаки, надмірно вправляючись у цих випробуваннях, вибиваються із сил, занадто страждають і хворіють; тому до тих, хто добре себе поводив, він мало застосовував ці випробування. Інших, як здається, не слід посилати служити в «лікарнях», по крайній мірі, від імені Товариства, тому що вони там часом показують поганий приклад. Зате їх відправляють на прощі, розраховуючи на те, що вони або залишать Товариство під опікою Бога, або, якщо повернуться, то смиренними і покірними». І дійсно, Гонзальвез да Камара відмічає у 1555 р.: «Торреса, неаполітанського кухаря, ще не відчислили дефінітивно. Отець погодився, аби він подався на прощу до Флоренції і Перуджі і служив там у «лікарні» цим літом, а потім, якщо принесе добру характеристику, то повернеться на кухню». 

Ці останні слова показують, чого саме хотів добитись Ігнатій посередництвом цих випробувань, також і тих, які відбувалися в єзуїтських домах. Зрозуміло, він хотів укріпити їх у смиренні й самозреченні, але, можливо, у ще більшій мірі змусити кожного проявити свою глибинну сутність, «те, чим він є по своїй природі», говорить Гонзальвез. Ось чому як в його ділах, так і в Конституціях таке велике значення надається характеристикам, які кожний повинен був принести про свою поведінку під час випробувань. Ігнатій був найбільшим ворогом формації, яка полягала в простому вивченні чи наданні поверхневого блиску душі, чия природна стійкість залишається непізнаною. Кожний, в кого є деякий досвід перебування в новіціаті чи семінарії, знає, як легко посередні душі можуть у закритому і захищеному середовищі засвоювати показну звичку до благочестя й порядку, яка розвалиться при першому зіткненні з реальними труднощами. За думкою Ігнатія, «лікарні» і прощі служать для того, щоб це викривальне зіткнення не відбулось занадто пізно, і тому він введе ще одну новизну, невідому древнім орденам: довге очікування перед завершальним прийняттям в Орден. 

Без сумніву, саме для цієї конкретної мети випробувань у «лікарнях» і прощах Ігнатій сам значно обмежує їхнє застосування, особливо у формуванні молодих послушників. І в Конституціях він залишає настоятелям велику свободу в їхньому застосуванні, хоч Вправ і випробувань у домах вимагає набагато суворіше. Але така обережність не виключає прикладів сміливості: Рібаденейра, який вступив до Товариства у 1540 р. у віці чотирнадцяти років, через два роки був посланий в Париж пішки. 

На фоні таких сміливих випробовувань справжнього благочестя послушників важливо відмітити турботливе стремління святого відсунути від послушників усіх тих, хто міг бути загрозою їхнього покликання: родичів, друзів, поганих ченців. Якось Рібаденейра прогулювався з Ігнатієм по саду; раптом святий зупинився і покликав отця, який також прогулювався з послушником; він запитав про тему їхньої бесіди; вони говорили про смирення і самовмертвлення, і отець навів послушнику приклад того, що сам бачив і чув про життя Хуана де Техеди, відомого францисканця, товариша Борджії і Овьєди. Тоді святий суворо скартав його і заборонив спілкуватись з послушниками. Рібаденейра мовчки слухав і добре зрозумів, що Ігнатій бажає відгородити послушників, ще не утверджених у покликанні, від того, що духовне й святе, але не відповідає тому способу життя, який вони вибрали, вступивши в Товариство. Без сумніву, в цьому полягала істинна думка святого: він не боявся піддавати своїх послушників важким і небезпечним випробуванням, зате боявся всього, що могло викривити їхній дух, віддалити їх від повного розуміння свого покликання, охолодити їх до нього, перш ніж воно вспіє достатньо закоренитися в них. «Наш отець, – каже Гонзальвез, – дуже суворо слідкує за тим, щоби послушники не розмовляли з зовнішніми людьми, особливо з родичами й друзями», – і підтверджує це прикладами. 

Такі основні риси Ігнатія як духовного керівника своїх підопічних.