4. Засоби духовного вишколу  

При читанні різноманітних документів, які описують принципи духовного приготування, стає очевидним, що першим і головним засобом для осягнення цієї мети для святого були рішуче самозречення, повна відмова від задоволень, від почестей, зречення від власного судження і волі шляхом тотального послуху. Багато людей здивуються, коли побачать, що в цьому процесі не відводиться великого чи, по крайній мірі, дуже значного місця молитві, як усній, так і умовій, яка відігравала значну роль у формуванні самого Ігнатія, особливо в Манресі. Друга причина для здивування: коли починаємо детально розбиратись у засобах, покликаних виховувати самозречення, то спостерігаємо цікаву суміш розторопних зауважень і зухвалих випробувань, які кидають вихованців Ігнатія до людей, в «лікарні» або на шляхи паломництва. Який зв’язок між молитвою і самозреченням, обережністю і випробуванням у духовному вишколі, який здійснював Ігнатій? Уточнивши ці два моменти, ми отримаємо доволі чітке уявлення про цей вишкіл. 

В Конституціях святий надає головного значення відповідним засобам збереження і розвитку Товариства, тим, які «об’єднують знаряддя з Богом і пристосовують їх до Його руки», і «особливо братній любові і чистоті намірів у служінні Богові, а також близькості до Бога в духовних вправах благочестя». Сам він, як ми бачили, не тільки посвячував у Манресі щоденно сім годин на молитву, але й наприкінці свого життя, у Римі, в 1555 р. присвячував їй дві години після меси, не кажучи вже про інші молитви. 

В програмах підготовки, які він намітив для послушників, як і в його практичній діяльності, на першому місці стоять випробування, серед яких перше місце займають Вправи. Але ми не бачимо, щоб крім них для послушників передбачались або проводились довгі молитви, призначені для того, щоб привити їм звичку до умової молитви. Таким чином, здається, що Ігнатій вважав, що ці Вправи з різними формами молитви самі по собі є достатнім введенням в молитву, завдяки якому молоді ченці, якщо вони дійсно займуться самозреченням, зможуть легко знаходити Бога у всьому, – як він любив висловлюватись. 

В цій справі він повинен був боротись з дуже сильною течією. Як ми бачили, Родрігеза і Ле Же захопила в Бассано споглядальна молитва анахоретів: на протязі всього свого керування Ігнатій буде боротись із захопленням цими довгими молитвами, які тоді, особливо в Іспанії, багатьом видавались справжнім мірилом святості та головним, якщо не єдиним, шляхом єднання з Богом. Луїс де Гранада, мудрий і розторопний, у 1553 р. у своєму «Молитовнику», призначеному для всіх вірних, пише, що з Богом неможливо з’єднатись у молитві, якщо не присвячувати їй півтори-дві години щодня. Ця тенденція загрожувала захопити багатьох улюблених учнів Ігнатія: Франциска Борджію, який буде довго сумувати по самітницькому житті, випробуваному ним в Оньяте; Андреса де Овьєдо, який, разом зі своїм товаришем Онфруа, 8 лютого 1548 р. звертається до свого настоятеля з проханням, щоб той дозволив їм на сім років усамітнитися, щоб таким способом, подібно як Іоанн Хреститель, підготуватись до апостольської праці. 

У спростуванні, написаному Полянко і провіреному Ігнатієм, яке відправили Борджії, щоб розвіяти ілюзії Овьєдо і Онфруа, між іншим міститься відповідь на судження, яке останній відстоював у своєму проханні: ніби то «одна або дві години медитації не є молитвою, і необхідно більше часу». Цій «дурній доктрині», звертаючись до доказів, основаних на прикладі нашого Господа, святих і благочесних віруючих, Ігнатій протиставляє наступне істинне вчення: «Якщо молитва є прошенням, зверненим до Бога, або, по ширшому визначенні, підношенням розуму до Бога з благочесною і смиренною любов’ю, і якщо це можна зробити скоріше, ніж за дві години, як можна відмовляти в назві і суті молитви тому, що не перевищує одну або дві години? І невже виголоси, які так цінував Августин і святі, не є молитвами? Скільки часу, окрім своїх основних занять, необхідно присвячувати на молитву схоластикам, що навчаються ради служіння Господу і добра Церкви, якщо вони повинні зберігати свої розумові здібності в достатньо добрій формі, щоб навчатись і берегти своє здоров’я? Необхідно усвідомлювати, що людина служить Богові не тільки тоді, коли молиться, бо якби вона служила Богові тільки молитвою, то і цілодобової молитви було би недостатньо, бо людина повинна бути віддана Богові повністю. Буває, що Богові можна послужити іншими ділами більше, ніж молитвою…». Звернімо увагу на важливий момент, завжди один і той самий: служіння Богові – молитвою чи іншим способом. 

Незабаром, у червні 1551 р. Ігнатій чітко пояснює свою думку про те, якою повинна бути молитва єзуїтів у період приготування: «Будучи відданими навчанню, наші схоластики не можуть багато часу відводити продовженим роздумам. Окрім призначених духовних вправ (тобто меси, години медитації, іспиту совісті, щотижневої сповіді й причастя) вони можуть учитися шукати Божої присутності в усьому: в розмовах, у житті, у всьому, що вони бачать, відчувають, чують, усвідомлюють, у всіх своїх ділах, оскільки Божественна Велич насправді присутня у всьому Своєю істотою і всемогутністю. Такий спосіб медитації – коли Бога знаходять у всьому – є більше легким, ніж шляхетні роздуми про ті божественні речі, які більш абстрактні і на яких важко зосередитись без необхідних зусиль. Такі благі вправи приведуть до великих навідувань Бога, схиляючи нас до них, навіть якщо вони здійснюються в коротких молитвах. Окрім того, схоластики можуть постійно жертвувати Богові своє навчання і зусилля, які вони до нього прикладають, жертвуючи своїми власними уподобаннями, щоби послужити Божественній Величі і допомогти душам, за які Він умер». У той самий час Полянко так узагальнює думку свого настоятеля, відповідаючи отцю Урбану Фернандесу, який просив вказівок для підготовки молодих єзуїтів: «Що стосується молитви і медитації, коли в цьому немає особливої необхідності у зв’язку з важкими і небезпечними спокусами, він радить скоріше шукати Бога у всіх своїх ділах, ніж постійно відводити їм багато часу. Він бажає бачити цей дух в членах Товариства: аби в кожнім ділі милосердя чи послуху вони знаходили (якщо це можливо) не менше благоговіння, ніж в молитві й медитації, бо вони повинні робити все ради любові до Господа Бога нашого і ради служіння Йому. І кожний повинен задовольнятись тим, що йому наказують, бо тоді він не зможе сумніватись, що в цьому виконує волю Господа Бога нашого». 

Про те, як можливе таке постійне єднання з Богом, Ігнатій нагадує Надалю і Камарі, який пише в своїх замітках від 2 березня 1555 р.: «22 листопада минулого року, коли отець Надаль говорив з нашим отцем про півторагодинну молитву, яку він дозволив в Іспанії, отець сказав, що ніколи ніхто не переконає його в тому, що студентам недостатньо однієї години при умові самовмертвлення і самозречення; що один за чверть години легко може помолитися краще, ніж інший за дві години, що не є мотивом не дозволити довшу молитву тому, хто піддається більшим спокусам. На днях, коли отець говорив зі мною про те саме, він сказав мені, що йому здається, що немає більшої омани в духовних речах від бажання вести інших власним шляхом, маючи на увазі свої довгі молитви. Потім він додав, що зі ста людей, які віддаються довгим молитвам і великим покаянним ділам, більшість з них піддає себе великій небезпеці, передовсім задубілості розуміння. І тому в основі всього отець поклав самовмертвлення і відречення від самоволі. І коли він говорив Надалю, що в колегіумах достатньо однієї години молитви, то особливо підкреслив, що для цього потрібне самовмертвлення і самозречення. Таким чином, як ми бачимо, отець надає вирішального значення усьому, що властиве Товариству: безпристрасності, опитуванню після випробовувань і отриманню свідоцтва про випробування, а не молитві, якщо тільки вона не народжується із перелічених діл. Разом з тим отець, як я часто помічав, дуже хвалить молитву, особливу таку, яку людина здійснює, постійно бачачи перед собою Бога». 

Ці цитати ясно показують думку Ігнатія про молитву і її роль у приготуванні і житті його синів: це не ціль, а засіб для досягнення головної цілі – служіння Богові. Без сумніву, це служіння виконується не без допомоги благодаті, отриманої через молитву, і не без єднання духа і серця з Богом. І все ж основною умовою неустанної молитви і постійного єднання, що спонукає знаходити Бога завжди і в усьому, є не довгі споглядання, а – коли вже пройдені Вправи – умертвлення страстей і самозречення. Цей останній момент, до якого він повертається знову і знову, є основним принципом, навіяним йому досвідом: не опановані пристрасті та себелюбні пошуки свого найбільше мішають душі перебувати в єдності з Богом, знаходячи і люблячи Його в усьому. Звільнившись один раз від цих пут, душі вже самі прямують до Бога і залишається в єдності з Ним, що би вони не робили. 

Ось чому в настановах отцю Фернандесу Полянко після трьох зауважень про якості, якими повинні відзначатись кандидати до Товариства, відразу пише: «Відносно тих, які прийняті, я зауважу, що наш отець найбільше старається про їхній послух і вважає, що передовсім необхідно добиватись саме цього… Впертих людей, які турбують і тривожать інших навіть дрібницями, він не зносить. Щодо діл самовмертвлення, я бачу, що він більше підтримує і цінить ті, які стосуються почестей і самооцінювання, ніж ті, що спричинюють страждання плоті, такі як самобичування і ношення волосяниці». 

Ця постава Ігнатія щодо послуху своїх ченців – факт, який не має собі подібних. У листуванні, де духовних напуть у прямому значенні дуже мало, ми знаходимо низку листів, які містять щораз повніше пояснення його розуміння чесноти послуху. Вже в 1542 р. в записці, адресованій Родрігезу, він так закінчує свої суворі інструкції щодо двох ченців: «Понад усе я прошу тебе, ради любові до Господа нашого Ісуса Христа, турбуватись, щоб усі твої підлеглі були повністю покірними й послушними. Якщо вони до цього не здатні, то не зможуть залишатися з вами, але й тут довго не затримаються». 29 липня 1547 р., закликаючи єзуїтів Гандії вибрати собі місцевого настоятеля, він подає їм загальну теорію чернечого послуху в виді початкового нарису; він повертається до цієї теми в листі до єзуїтів Коімбри від 14 січня 1548 р.; і, нарешті, 26 березня 1553 р. посилає в Португалію знаменитий лист, де надає своїй думці кінцеву, завершену форму. 

Для нього нема послуху без підпорядкування волі і суджень наказам і настановам настоятеля: саме до цього, до недоліків у простому виконанні цього він повертається знов і знов. У 1547 р. Полянко, повернувшись до своїх обов’язків секретаря, пише Араосу, щоб ввести його в курс справ римської спільноти. У зв’язку з бажанням Ігнатія не приймати нікого «непридатного для нашого Інституту», він спочатку говорить саме про це: «Усяку впертість у прив’язаннях, задубілість судження і самоволю, навіть якщо є інші, позитивні якості, не можна терпіти в цьому будинку, де, маючи навіть багато можливостей задовольняти своє устремління до вбогості і вмертвляти багаточисельні себелюбні схильності, можна знайти ще більше можливостей вправлятись у покорі волі й суджень і взагалі в усьому, що стосується послуху». І, як мотиви такого послуху, Ігнатій подає, особливо у своєму класичному листі, такі традиційні докази, як впевненість і помноження заслуг. Але глибинна причина того, що він вимагає від людини повного, всеохоплюючого підпорядкування, полягає в наступному: це підпорядкування є основною умовою досконалого служіння Богові і вправою в самій повній, самій важкій, самій цінній формі самозречення, яка до глибини коріння вражає себелюбство, яке в душі суперничає з Богом. 

І тому як в «Меморіалі» Гонзальвеза, так і в листуванні на кожному кроці зустрічаються приклади суворих наган і покарань, якими святий карав своїх кращих учнів за легку недосконалість у послуху. 28 лютого 1555 р. Гонзальвез відмічає: «Вчора і позавчора отець Полянко, який заміщає нашого отця, так само як і міністр (сам Гонзальвез) і інші священики отримали догану за маленьким столиком по розпорядженню повара за те, що, маючи намір пообідати в колегіумі, не попередили його». І пояснює: «Це наш отець наказав повару самостійно накласти і виконати покарання». 22 квітня про від’їзд Полянко і Дієго де Гусмана в Лоретто говориться наступне: «Перед від’їздом отець наказав дону Дієго суворе самобичування, яке потім замінив доганою з боку Хуана Філіппо. Причина полягала в тому, що він настійно вимагав цього паломництва, у той час як повинен був просто запропонувати його і висловити свою схильність до нього». 

Ці приклади, які підібрані випадково, показують другий спосіб, яким Ігнатій виховував у своїх синів повне самозречення: публічні догани і покарання навіть за дрібні переступи, звичай, який дивує не тільки нас, а дивував і часто обурював новоприбулих до будинку Санта-Марія делля Страда. Часом, особливо людям, яким довіряв і в непорушній праведності яких був упевнений, Ігнатій сам давав суворі догани, обходячись з ними «без усякої пошани і навіть різко і з суворим картанням». Якось на очах у Рібаденейри, обговорюючи важливе питання з Лайнезом, який поводив себе рішучіше, ніж потрібно, Ігнатій сказав: «Тоді беріть Товариство і керуйте ним самі!» – на що бідний Лайнез замовк і змирився. І Рібаденейра говорить нам, що в останньому році свого життя Ігнатій, повністю визнаючи, що нікому Товариство не зобов’язано так багато, як Лайнезу, обходився з ним так суворо, що, як він признався Рібаденейрі, таке поводження часом пригнічує його так, що він звертається до Господа й каже: «Господи, що я вчинив Товариству, що цей святий так зі мною поводиться?» Ігнатій, пояснює Рібаденейра, хотів зробити його святим і приготувати до посади генерала: «Тим, які в чеснотах були ще дітьми, Ігнатій давав молоко; тим, які добились якихось успіхів, хліб; з досконалими він був набагато строгішим, щоб змусити їх бути ще досконалішими». 

Найчастіше ці догани відбувались у формі публічних картань в столовій, і, як правило, цей обов’язок доручали брату Антонію Ріону, доброму коадьюктору з добре підвішеним і гострим язиком; зі своїми обов’язками він справлявся ідеально. У «Меморіалі» Гонзальвеза ми часто зустрічаємо згадки покарань «з Ріоною». 

Таким чином, в Ігнатія є усвідомлена і добре продумана система приготування, пристосована до здібностей кожного: «Дуже помітно, – відмічає Камара, – що в доганах отець бере на себе ту роль, яку хоче, – суворого судді або доброго батька. Я згадую деякі подробиці його суворого поводження з Полянко і Надалем і м’якого з іншими, слабкими». Але навіщо ця строгість? 

У Вправах, в роздумах «Про два стяги», шлях до смирення в широкому розумінні цього слова, до смирення, яке ототожнюється зі зреченням усякого себелюбства і веде до всіх чеснот, це «істинне життя», якого навчав Христос, ясно показане як шлях діяльної любові, що вимагає спочатку вбогості, потім приниження і знеславлення. Увесь досвід керівництва переконав Ігнатія, що справжній дієвий засіб, який дозволяє довести душу до цього вирішального моменту, полягає в реальній практиці цього зречення і в приниженнях. Він відчував поверхневу довіру до послуху того, кому ніколи не траплялось ламати свою волю і втишувати своє судження перед лицем важкого і незрозумілого наказу, і так само завжди сумнівався в глибині покори того, кому не траплялось вислуховувати болючі догани і різкі докори. Він інтуїтивно відчуває, що сприяння, якого від нас очікує благодать, щоб утвердити наші душі в відчутті своєї негідності, полягає не стільки в красивих абстрактних міркуваннях, скільки в конкретному досвіді нашої негідності, нашому діяльному «знецінюванні» шляхом справжніх принижень, які ми повинні приймати з вдячністю. Хто прагне мети, прагне й засобів: саме такий мужній реалізм породжує такий спосіб дій, який так дивує нас винятково через неспроможність усе бачити так, як він, – у яскравому світлі віри, – приймати з непохитною логікою всі наслідки безумовної любові й служіння. На знаменитій сторінці «загального екзамену», яка стала правилом 11 «Резюме Конституцій», він намітить для кандидатів у члени Товариства програму для тих, хто бажає дійсно наслідувати Христа вбогого й приниженого: суворість, яку він дораджував людям, які усвідомили, за його думкою, цю програму, лише відповідає їхньому бажанню по-справжньому її виконувати, «не на жарт», як сказав наш Господь Анжелі з Фоліньйо. 

У цьому яскравому світлі віри ми повинні розглядати – якщо хочемо правильно зрозуміти – і такі звичаї, як повне розкриття совісті перед настоятелем, взаємне виявлення вад і інші справи, яким Ігнатій відводив важливу роль у приготування своїх синів. Звичайно, він усвідомлює і негативні наслідки, які вони можуть спричинити, і не применшує важливість цього: ми вже бачили приклад того, з якою уважністю він ставився до розкриття прогрішень і вад. Але для нього вище від усіх міркування про збереження чиєїсь репутації було визволення від усіх пут себелюбства, до якого слід прийти будь-якою ціною, аби реалізувати досконале служіння Богові, ради якого ми готові все прийняти з любов’ю. 

Ті, які оточують Ігнатія, не помиляються відносно суті і ефективності цих жорстоких звичок. Гонзальвезу да Камарі здається, що при наявності навіть дрібки доброї волі неможливо не розвиватись із таким учителем – настільки ефективні його методи. «Звичайні засоби такі: іспит совісті, молитва, коректори, звичай щодня доповідати комусь про користь, яку ми черпаємо з цих засобів… Інколи, щоб виправити в когось якусь ваду, наш отець робить його коректором цієї вади, щоб він вказував іншим на прояви цієї вади, а вони – йому. Він також має звичку змушувати когось кілька разів на день робити іспит совісті про якусь ваду і говорити про це комусь іншому – чи виконав вказану кількість раз перед обідом або перед сном». 

Окрім того, деякі свідчення святого ясно показують, що суворість у відповідь на дрібні порушення – це ревне бажання безжалісно викорінювати найменші хиби народжувалось у ньому також від живого відчуття власної ролі настоятеля: у молодому чернечому ордені необхідно створити атмосферу героїчної щедрості самозречення, повної досконалості служіння. Потім можна буде це пом’якшити. «Спочатку одна похибка, потім добавляється друга когось іншого, і з часом це стає нестерпним», – ось так він виправдовував сувору покуту, накладену на чотирьох отців римського колегіуму за те, що вони при відвідування семи римських церков взяли з собою їжу». Сам він, перш ніж збудувати частину стіни на віллі, хоті детально провірити разом з Камарою, чи це не приготує майбутнє ослаблення вбогості.