8. Психологія ігнатіанської містики  

Навіть спроба накреслити містичний шлях Ігнатія видається неможливою: його віхи дуже часто відсутні, а детальні відомості є лише про дві частини цього шляху, про Манресу і Рим в 1544 р., коли писався «Щоденник». Але з упевненістю можна стверджувати: яким би не був в тайниках душі святого цей шлях, це, без сумніву, була стежка щораз більшого самозречення, щораз більшого володіння своїми пристрастями і всією чуттєвою частиною своєї душі. Але це не був шлях поступового звільнення, щораз більшої втечі за межі чуттєвого, і в цьому значенні він відрізнявся від виду духовного шляху, який можна назвати «діонісійським». 

І тому в отриманих ним благодатях, навіть самих величних, до самого кінця його життя помітну роль відігравала уява, чуттєвість, тілесні реакції. І так само до кінця життя ці влиті дари жили в сусідстві з такими зусиллями і ділами, які ми спокушаємось повністю зарахувати до простого аскетизму. 

Ми вже чули від святого, що він стримано віддається божественному впливові, який може відчути будь-коли, щоб не вичерпати свої сили і не знищити своє здоров’я. Щоденник 1544 р. дає нам кілька конкретних прикладів цієї дії влитих дарів на організм. 8 лютого Ігнатій відчуває, що став перед Отцем, і його волосся стає дибом, він відчуває «сильний жар» у всьому тілі. 19 лютого він відчуває, що сильна любов стиснула його груди. Часто він занотовує жар, здебільшого жар внутрішній, духовний, але часом також, наприклад, 9 березня, «зовнішній жар, що викликає благоговіння і веселість ума», а 14 квітня «сильний жар, внутрішній і зовнішній, здається, скоріше надприродний і без сліз». 

І у висловлюваннях Ігнатія про Манресу, і в наведених вище витягах із щоденника кілька разів зустрічаються приклади дуже простих образних видінь, а саме, 6 березня «Божественна Сутність у виді шару, трошки більшого від того, яким постає Сонце», і знову, після меси, «те саме… шароподібне видіння», і в базиліці св. Петра «в тому ж світлому кольорі…» Те Саме Божественне Створіння, і вночі, коли він писав свої замітки, «побачив дещо розумінням, хоч не так ясно і не так виразно, і не в такій величі, але ніби велика іскра постала розумінню», предмет, що притягнув до себе розуміння і показав, що він – те ж Божественне Створіння, яке Ігнатій споглядав раніше. 

Якщо би тут мова йшла про образні видіння у властивому значенні цього слова, де Бог являє душі істину, пояснюючи її з допомогою образів, то важко було би зрозуміти, чому Бог вибрав такі недосконалі й бідні образи. І, перш за все, не було би жодної співмірності між образами і спричиненим ними інтелектуальним збагаченням, яке відмічає святий: 19 лютого його «розуміння прояснилось настільки (відносно Трійці), що він подумав: навіть при сумлінному навчанні я би не засвоїв так багато…, навіть якщо би вчився усе життя». Ігнатій не вказує на те, що його багаті просвічення під час меси супроводжувались якимись образами, але додає, що потім, на протязі дня, навіть коли він йшов по місту, йому з великою внутрішньою радістю являлась Пресвята Трійця, «Яку бачив то як трьох розумних істот, то як трьох тварин, то як три інші речі, і т.д.». У своїх «Правилах духовного розпізнавання» він сам попереджує нас турботливо розрізняти те, що є прямою дією Бога на нашу душу, і ті реакції, які можуть бути наслідком наших звичок, пересудів тощо. Здається, що тут якраз відповідний момент для застосування цього принципу. Від Бога виходить інтелектуальне просвічення і влита любов до Його божественних Осіб. Образні елементи, що супроводжують ці просвічення і цю любов, – всього лиш результат цієї спонтанної реакції чуттєвої частини душі на божественну дію, сприйняту духовною частиною. І їхня вбогість – прояв особливостей уяви самого Ігнатія, настільки слабкої в творенні символічних образів, наскільки сильної в представленні конкретних життєвих ситуацій. 

Та сама тенденція передавати за допомогою дуже простих виразів чуттєвого порядку явища, які у вищій мірі духовні, проявляється і в тому, які визначення надає Ігнатій благоговінню й іншим благодатям, які він отримує. 6 березня «благоговіння… з відмінною солодкістю і ясністю, змішані з кольором»; 18 лютого деяке благоговіння «гаряче і ніби червонувате». Ми бачили, що ці відчуття жару зустрічаються у нього дуже часто. Напроти, почуття дотику, звичні в інших містиків, зустрічаються у нього лише один раз, 4 березня, коли він відмічає «у вищій мірі відчутні дотики». 

Наскільки можна судити по наявним документам, божественні знання, які св. Ігнатій отримував, майже завжди мали форму простих видінь. Найбільш відомим винятком тут є знамениті слова, почуті в Лясторта. Другим винятком є, можливо (якщо тільки не йдеться тут про харизму ще більш незрозумілого характеру), благодать, відмічена в «Щоденнику» з 11 по 28 травня і позначена латинським (не іспанським) словом «loquela», дар «мови», даний зверху. 11 травня він говорить нам про подвійну «мову» – внутрішню і зовнішню, і про «таку внутрішню гармонію відносно зовнішньої «мови», що й не розповіси». Наступного дня він відмічає «внутрішню «мову» з такою солодкістю, що вона була подібна небесній «мові» чи музиці»; благоговіння зростає «зі слізьми від відчуття того, що відчував або присвоював зверху». 13 травня внутрішня «мова» дивна й сильніша, ніж у попередні дні. 22 його навідують сумніви відносно «смаку або солодкості «мови»: чи не під дією злого духа припинились духовні «навідування» сльозами? Йому видалось, що він надмірно насолоджується «тоном «мови», тобто її звучанням, не дуже звертаючи увагу на значення слів і «мови». Сльози повертаються, він заспокоюється і дійсно продовжує відмічати цю «мову» до 28 травня. Чим була ця «мова», внутрішня і зовнішня, приємна для слуху, ніби музика, і також сповнена змісту і наставляє Ігнатія? Чи йдеться про внутрішні слова, звичні в містиці, але, як ми сказали, мало звичні, як здається, для Ігнатія? Можливо. В будь-якому випадку, цей дар залишається неясним. 

Але самим незвичайним і насправді подивугідним у містичному житті Ігнатія, особливо в тому, що відкриває нам його «Щоденник», є це місце, яке в ньому займають сльози, дар сліз. У першій частині рукопису, за сорок днів, з 2 лютого по 12 березня, сльози згадуються 175 разів, або в середньому більше чотирьох разів на день; у другій частині, з 14 березня, з’являються алгебраїчні замітки, до яких аж до 27 лютого 1545 р. будуть зводитись замітки, які щоденно відмічають наявність, надмір або відсутність сліз до меси, на ній і після неї, на молитві, в кімнаті або в каплиці; з кінця травня більш розгорнуті записи зникають і в наступні дев’ять місяців «Щоденника» перетворюється у реєстр, в якому детально регіструється цей дар сліз. Додамо, що згадка про сльози 26 разів супроводжується згадуванням ридань; чотирнадцять раз відмічається, що сльози мішають святому говорити: наприклад, 3 березня на початку меси він переживає всі умові труднощі, коли пробує розпочати і сказати «В ім’я Отця»; інколи надмір сліз такий, що він боїться втратити зір, якщо продовжить служити месу, наприклад, 5 лютого, 4 березня, а також 5, 6, 7 і 21 жовтня. 

Такими є ці факти в своїй матеріальній дійсності, факти, подібних яким я не знаю у католицькій літературі. Якщо католицька традиція завжди з великою пошаною ставилась до сліз і до скрухи (скрухи через страх і скрухи через любов), і з ще більшою – до містичного дару сліз, то я не думаю, що хтось із святих дійсно приділяв їм подібну увагу. 

Тлумачити цей факт як збільшення сліз внаслідок хворобливого, старечого ослаблення нервової системи або проявів надмірно емоційної природи, яка неспроможна справитись зі своїми почуттями, пояснювати турботливе спостереження святого за своїми слізьми дитячими ілюзіями цінностей чисто фізіологічного явища – вигідна гіпотеза, але вона не витримує жодної серйозної перевірки. Ігнатій ніколи не вважався ні слабоумним, ні невротиком: друзі й недруги однодушно бачать у ньому сильну особу з залізною волею, що керується твердим розсудком. Його діл буде достатньо для цього: у 1544-1545 рр. у розпалі робота по організації і поширенні Товариства; це час заснування перших колегій, а сам Ігнатій основує в Римі дім св. Марти і збирається заснувати Римську колегію і Германікум… 

З другого боку, відомим є недовір’я святого до любителів видінь і відчутних дарів: достатньо згадати його лист, написаний у липні 1549 р. до Франциска Борджії на тему тілесних одкровень Овьєда і Онфруа, або лист, написаний до Полянко, але перевірений і виправлений ним самим. Конкретно, щодо сліз можна звернутись до листа від 22 листопада 1553 р., який Полянко відправив від імені Ігнатія о. Ніколасу з Гауди: «Дару сліз не треба просити ради них самих: цей дар не обов’язково і не для кожної людини добрий і підходящий… У деяких він є, тому що в них така природа, що переживання вищої частини їхніх душ викликає реакції у нижчій частині, або тому, що Бог, бачачи, що цей дар їм підходить, дає їм його; але від цього вони не починають любити більше або творити більше благ, ніж інші люди, позбавлені таких сліз, хоча у вищій частині душі вони люблять не менше… І я кажу Вашому Преподобію, що деяким, навіть якщо би було в моїх силах наділити їх цих даром, я би його не дав, тому що ці сльози не примножують в них любові, але приносять шкоду їх тілу й розумові, тим самим перешкоджаючи деяким ділам любові». 

Але якщо сльози володіють, таким чином, другорядною цінністю, то чому вони займають таке значне місце в «Щоденнику»? Я, зі свого боку, бачу лише одне правдоподібне пояснення, і воно полягає у наступному припущенні: в Ігнатія, через темперамент або по Божій волі, як нагадує щойно зачитаний лист, матеріальна поява сліз була поєднана з окресленими влитими благодатями, духовними і внутрішніми дарами, які були для нього винятково цінними; тим самим, незліченні замітки про сльози повинні були нагадувати йому – коли і при яких обставинах він отримав ці благодаті. 

І це не голослівна гіпотеза. У листі до Борджії від 20 вересня 1548 р. святий розрізняє три види сліз: сльози, викликані думкою про свої і чужі гріхи; сльози, викликані спогляданням таїн життя Христа; нарешті, сльози, викликані любов’ю до Божественних Осіб. Ці останні найбільш досконалі самі по собі, хоч для кожної людини кращими є ті, «за посередництвом яких Господь наш Бог головним способом з нею спілкується, ділячись з нею Своїми святішими дарами і духовними благодатями». 14 березня у «Щоденнику» він говорить про сльози, «які спрямовувались то до Отця, то до Сина тощо, так само і до святих, але вже без будь-яких видінь, лише так, що благоговіння спрямовувалось то до одного, то до другого»; 11 травня сльози «здались мені зовсім відмінними від попередніх, тому що текли помалу, внутрішньо, солодко, без шуму і сильних поривів, що здавалось, ніби виходять глибоко зсередини, що пояснити неможливо». Таким чином, видається, що для Ігнатія існував тісний зв’язок, майже рівнозначність між сльозами і внутрішніми дарами, проявами яких вони були. 

Чому в своїх замітках Ігнатій відмічає, так щедро на початку і майже виключно далі, скоріше сльози, ніж духовні благодаті, які вони означали? Для простоти, тому що це слово мало для нього добре відомий і дуже багатий зміст і одним штрихом нагадувало йому про цілий комплекс внутрішніх станів? Можливо, хоча питання залишається невиясненим. Але якими би не були пояснення, незмінним залишається сам факт цих сліз, безперестанних і ретельно відмічених, у житті, повному найвищого споглядання, факт чудний і особливий.

Чи проіснував цей факт, ясно засвідчений у 1544 р., аж до смерті святого? Здається, що ні, якщо притримуватись свідоцтв Гонзальвеза да Камари і Рібаденейри. Перший говорить нам у своєму «Меморіалі», що Ігнатій «мав звичку плакати безперервно, і якщо на месі не плакав тричі, то вважав себе обділеним утіхою… Лікар наказав йому більше не плакати, і він послухався; і, проявляючи в цьому послух, як він звичайно робив у подібних випадках, він отримує без сліз більше втіх, ніж раніше. Це наш отець довірив о. Полянку, судячи по тому, що сказав мені доктор Олаве». Рібаденейра, зі свого боку, каже нам, що Ігнатій, незважаючи на шкоду, яку ці сльози чинили його здоров’ю, не міг змиритись з необхідністю їх припинити, боячись тим самим зупинити і потік божественних утіх, але в кінці кінців все-таки поступився вимогам лікарів, утіхи ж, навпаки, лише збільшились. Можна не погоджуватись з тим, як Рібаденейра тлумачить відчуття свого отця, кажучи нам, що він ставив духовну насолоду вище збереженню здоров’я, бо такий образ думок погано узгоджується з вищезгаданими настановами, але сам факт, що він перегородив шлях потоку сліз через втручання лікарів, треба прийняти. Тим самим, цей стан справ, який показує нам «Щоденник» за 1544 р., як видається, не залишався незмінним до кінця, у всякому разі в тому, що стосується надміру сліз, бо ми вже бачили, що з ослабленням сил Ігнатія наслідки божественних утіх і благодатей для його організму зовсім не зменшились, але, навпаки, виросли настільки, що він служив месу вже не кожний день, як було ще в 1544 р., але тільки «по неділях і святах».