6. Містичне життя  

Передовсім треба признати, що перед нами життя, містичне в самому точному значенні цього слова, душа, ведена Богом шляхами влитої контемпляції в тій мірі, що і душа св. Франциска Ассіського або св. Іоанна від Хреста, хоч і по-іншому. Щоб усвідомити це, достатньо виділити в цих текстах характерні особливості влитої контемпляції. Вони однаково описуються богословами, хоч і по-різному ними пояснюються. Це досвід Божої присутності в формі загального й неясного знання, і водночас багатого й насичуючого; досвід любові, що пронизує душу і оволодіває нею до самої сокровенної її глибини, любові, якій душа немає сили протистояти; відчуття безсилля перед всемогутньою Божою дією; повне невміння викликати, продовжувати або відновлювати цей досвід і навіть передбачувати його початок і кінець; невміння передавати досвід звичайною мовою і давати більш-менш ясне пояснення тому, хто ще не зазнав нічого подібного… 

Єронім Надаль, який добре знав Ігнатія, вважає, що його особливим даром було вміння «у всіх речах, діях і розмовах відчувати і споглядати Божу присутність і зберігати любов до духовних речей, залишаючись контемплятивним навіть у дії». Надаль також говорить про його «постійне зосередження, таке, що йому треба було силою волі займатись іншими справами». Рібаденейра, в свою чергу, чув, як святий в 1554 р. сказав, що «він не зміг би жити без втіхи, тобто не відчуваючи в собі чогось, що не походить і не може походити від нього самого, але повністю залежить від Бога». Рібаденейра додає: «Неймовірно, як легко наш отець міг зосереджуватись навіть у гущі подій, ніби він мав під рукою дух благоговіння і потоки сліз». Гонзальвез да Камара також багаторазово відмічає це постійне бачення Бога і безперестанну молитву в круговороті повсякденного життя. 

Ті самі свідки однодушно відмічають разом з цим постійним відчуттям Божої присутності, яке живило й підтримувало душу Ігнатія, ще більш поглинаючу владу Божої дії, яку Ігнатій починав відчувати, як тільки повністю віддавався молитві в своїй келії або каплиці, владу такої сили, що він вже не міг приборкувати реакції свого організму. «На месі, – каже Надаль, – він отримував велику втіху і надмірну чутливість до Божественного; часом йому траплялось навіть пропускати месу, тому що потрясіння було таким великим, що ослаблювало й підривало сили й здоров’я…». Що стосується інших богослужінь, то Надаль говорить нам, що після свого рукоположення Ігнатій «з причини надміру духовних втіх, внутрішніх почуттів і сліз переживав такі труднощі, що був змушений присвячувати цим службам більшу частину дня, і його здоров’я та фізичні сили значно від цього страдали; оскільки знайти якийсь лік на ці труднощі було неможливо і, здавалось, вони зростали з дня на день», його товариші випросили для нього в Павла ІІІ дозвіл замінити часи уставу окресленим числом «Отче наш» і «Богородице Діво». І Надаль додає: «Але навіть при читанні цих молитов він був не в собі від сили духа й благодаті». Лайнезу Ігнатій говорить, «що отримує благодать утіхи й небесних видінь настільки вільно, що якби захотів знаходити Бога надприродним способом десять раз на день і навіть частіше, то з Божою допомогою міг би це робити дуже легко, але утримується від цього по причині шкоди таких божественних видінь для його тіла і припадає устами до цього невичерпного джерела не частіше одного разу на день; і тому його тіло не ослаблювалось, а дух скріплявся – без сумніву, не так, як би йому цього хотілось, але настільки, наскільки було потрібно людині, так зайнятій і надломленій хворобою». Щоденник за 1544 р. в деталях підтверджує це свідчення, показуючи нам, як Ігнатій щоденно під час меси віддається цьому божественному дійству. 

Тоді він служив месу кожний день, хіба що не міг через хворобу. Пізніше, коли його сили зменшились, він рідко служив месу. В 1555 р. Камара відмічає «велику шкоду для його тіла, коли він слухає або служить месу, будучи дуже слабким; і навіть коли він добре себе почуває, ми бачили, що наступного дня він буває хворим. У цей самий період він міг служити месу лише «по неділях і святах». Це підтверджує й Олівьє Манар, який тоді був в Римі: «Меса продовжувалась більше години, тому що часті екстази і сльози перешкоджали йому. Ще однією великою перешкодою була його слабкість; тому декілька місяців я майже щодня служив для нього в його окремій каплиці». 

Камара говорить, що в часи, коли він був його міністром, Ігнатій, збудившись вранці, відразу починав «читати ”Богородице Діво”, що заміняло йому богослужіння; закінчивши, він входив до каплиці, що була біля його кімнати, щоб слухати месу в дні, коли він сам не служив її. Після меси він молився дві години; щоб його не турбували, він розпоряджався, щоб усі справи передавали мені, бо я його заступав як міністр». Якщо ж якісь дуже важливі справи Гонзальвез приносив йому до каплиці, то заставав його зануреним в Бога зовсім по-іншому, як це буває з усіма побожними людьми, яких йому доводилось бачити під час молитви. 

Фрагменти щоденника за 1544 р. завершують і уточнюють ці свідчення. Тут автор намагається передати свій досвід і невимовний аспект отриманих прозрінь. Наприклад, 19 лютого на месі він отримав розуміння «засвоєння» молитов, коли говорять з Отцем, з Сином ітд., про дію Божих Осіб і про Їхнє сходження, і все це він «скоріше відчував або бачив, ніж розумів». 21 лютого він «взнав, відчув або побачив», що кожна з трьох Осіб є в кожній іншій. 27 лютого він «відчув або, точніше, побачив, за межами природних сил, Пресвяту Трійцю й Ісуса, Який представляв або ставив мене або був посередником при Пресвятій Трійці, щоб це умоглядне видіння передалось мені. Під час цих відчуттів і видінь налинули сльози й любов». І далі він добавляє, що, коли це писав, його «розум бажав побачити Пресвяту Трійцю, і побачив, хоч і не дуже виразно, як раніше, три Особи». 

Часто Ігнатій акцентує цю неможливість виразити свій досвід: 15 лютого в нього були такі прозріння, «що й не описати». 25 лютого він «відчував і бачив таке, що неможливо пояснити». 17 березня кожне слово, яким він називав Бога, проникало в нього «так глибоко, з так дивною пошаною і смиренням, що, здається, і пояснити неможливо». 2 квітня він пише про прозріннях «настільки сильних і витончених, що не можу знайти ні в пам’яті, ні в розумі нічого, щоб витлумачити чи пояснити це». Таке акцентування невимовності цих благодатей тим більш знаменне, що святий не пробував пояснити їх тим, які ніколи цього не переживали. Він робив замітки для себе і хотів знайти вислови, які би пізніше оживили в ньому спомини, такий спосіб вираження думок, щоб він пізніше зміг зрозуміти себе самого з півслова. 

Повним володарем цих дарів залишається Бог. Ігнатій тут не суперечить тому, що сказав Лайнезу про легкість, з якою знаходить Бога благодатним способом так часто, як захоче, і про обмеження, яких дотримується, припадаючи до цього джерела. Але, хоч це вірно в цілому, він зауважує, що не завжди може відхилитись від божественної дії, як і зупиняти свій вибір на предметі, який з’єднує його вибір з цими благодатями. 8 березня він «намагався не піднімати очі розуміння вверх і бути повністю задоволеним; більше того, просив про те, щоб Божу благодать не «супроводжували» сльози. Але, незважаючи на те, декілька разів моє розуміння піднімалось вверх спонтанно, і здавалось, що бачу щось таке з Божественної Сутності, чого в інший час і при бажанні не спроможний був би побачити». Подібно 6 березня перед ним «постала та Сама Божественна сутність, так що не побачити Її я не міг». Пізніше він пише, що бажав «побачити це ще раз і шукав, але нічого не було». 

Ці загальні замітки про містичне життя Ігнатія можна закінчити двома його визнаннями, які на перший погляд здивують, але, належачи людині, яка звикла зважувати кожне слово, припускають виняткову глибину і висоту божественних дарів. 

Лайнезу він признався, що, «прочитавши життєписи багатьох святих, якщо тільки в їхньому житті не було чогось більшого, ніж написано, він би не погодився обмінятись з ними тим, що сам відчув і отримав від Бога, хоч і не набрався би сміливості віддати перевагу собі або порівнювати себе з найменшим з них – він не святий, а грішний і нікчемний». 

Рібаденейрі, який у відповідь на слова про отримані благодаті простодушно сказав, що той, хто його не знає, може його слова сприйняти як гордість, Ігнатій відповів, «що він не боїться жодного гріха, меншого від цього; більш того, задаючи собі питання, чи він назвав соту чи п’ятисоту частину дарів, отриманих від Бога, він виснував, що це не була й тисячна частка, бо йому здавалось, що говорити про них не належить; він мав на думці, що слухачі не зрозуміли би його». Рібаденейра додає: «Він мав звичку говорити, що не вірить, що ще в комусь, так як в ньому, можуть поєднуватись дві речі: такий гріх з його боку і такий надмір дарів з боку Бога… Він бажав, коли грішить, відчувати фізичне й духовне терпіння, наприклад, позбавлення дарів, втіх тощо, але це не відбувалось, навпаки, йому здавалось, що Бог навідує його ще більше». Вивчивши більш детально записи Духовного щоденника 1544 р., ми можемо в якійсь мірі зрозуміти значення цих дивних слів в устах людини, так стриманої в своїх висловах. У той же час ми пам’ятаємо про основні особливості містичного життя цього святого в період його керування Орденом у Римі.