4. До вершини (1535-1540)  

Двадцять років його життя після закінчення навчання (липень 1535 – липень 1556), як нам здається, доволі чітко розділяються на два періоди, розділених заснуванням Ордену 27 вересня 1540 р. і обранням Ігнатія генералом у Великий Піст 1541: періодом «євангельського життя» у Верхній Італії і в самому Римі після подорожі до Іспанії; потім, в останні п’ятнадцять років, життя керівника, організатора, законодавця і отця в різних римських домах новонародженого Ордену. 

Перший період – ще тільки підготовчий і перехідний: в грудні 1535 р. Ігнатій прибуває до Венеції і тут перебуває в самотності увесь 1536 рік, закінчуючи навчання при невідомих нам обставинах. Його товариші приєднуються до нього в січні 1537 р. і, завдяки дозволу, отриманому від Павла ІІІ на Пасху 1537 р., ті, які ще не були священиками, 24 червня того ж року були рукоположені в священики. Готуючись до першої меси, з кінця липня до початку вересня всі вони проводять сорок днів в молитві та покаянні в різних куточках венеціанської землі. Потім вони жили разом кілька тижнів у Вівароло, недалеко від Віченци, і знову почали займатись ділами милосердя й апостольства в різних містах Верхньої Італії, а сам Ігнатій разом з Лайнезом і Фавром в листопаді добираються до Риму. Ігнатій був під враженням від прийому Папи і апостольських успіхів членів свого невеличкого союзу. Термін дії монмартських зобов’язань (поїхати у Святу Землю) скоро закінчувався у зв’язку з неможливістю відправитись до Святої Землі у 1538 р. Тоді на Пасху святий збирає своїх учнів у Римі. Рік проходить у плодотворних ділах служіння, незважаючи на бурю нападів на «інігістів», яка закінчилась тільки в листопаді публічною заявою губернатора Риму. В часі наступного Великого Посту в 1539 р., спонукувані бажанням зберегти добро, яке Бог чинить їхніми руками, Ігнатій і його товариші почали міркувати, чи варто їм створити постійну чернечу організацію, і якщо так, то як. З їх наради, протокол якої зберігся, народились думки, які ляжуть в основу «Положень», документа, який пізніше затвердить Павло ІІІ, спочатку усно, потім письмово, булою 1540 р. Такою була зовнішня сторона цих п’яти років. Якою було внутрішнє життя Ігнатія? 

Ми вже бачили, що сорок днів молитовного усамітнення, які Ігнатій провів разом з Фавром і Лайнезом у Віченці, а також подорожі цього періоду були відмічені життям глибшої молитви і покаяння, а також новими влитими благодатями. Незважаючи на цю підготовку, святий говорить нам, що «після того, як прочанин став священиком, він вирішив упродовж року не відправляти Месу, готуючись і молячись Пресвятій Діві, аби вона зволила помістити його разом зі Своїм Сином». Насправді він зволікав ще довше, бо ми знаємо з його листа, що він відправив свою першу месу на Різдво 1538 р. в Санта Марія Маджоре. Це було незвичайне зволікання, яке необхідно поєднати як з глибоким почуттям пошани до Божої Величі, так і з центральним місцем, яке меса займає в його містичному житті, що стане зрозумілим з записів Духовного щоденника у 1544 р. Сам він в автобіографії пов’язує це зволікання з незвичайним даром, даним йому в 1537 р. в каплиці Лясторта незадовго до його прибуття до Риму. Основна благодать, дана йому тоді: «… і тут відчув у своїй душі таку переміну і так ясно побачив, що Бог Отець помістив його біля Христа, Свого Сина, що не наважився навіть у цьому засумніватися». Таким чином, саме цей зв’язок з Сином, з Ісусом, дарований йому Отцем, залишився для Ігнатія основною деталлю цього знаменитого видіння, а не інші подробиці, про які повідомляли його товариші на основі його власних розповідей Фавру і Лайнезу: видіння Ісуса під тягарем хреста і обітниця допомоги. 

Як ясно показав о. Ранер, те, про що так наполегливо просив Ігнатій в Марії і що дарує йому Отець, не залишаючи місця для сумнівів і преображаючи його душу, є та сама благодать, про яку говориться у трьох бесідах в кінці медитації «Про два стяги». Це благодать бути прийнятим під стяг Христа і разом з Ним жити в убогості й зневагах. Видіння в Лясторта є містичною відповіддю на цю молитву: в житті святого це епізод, подібний до заручин св. Катерини Сієнської. Щойно Ігнатія зв’язала з Христом благодать священства. До цього зв’язку Отець додає ще один, який назавжди з’єднає його і його товаришів з убогістю і розп’ятим життям Того, Хто на новій основі стане їхнім Главою. Тепер легко пояснити, як з цим видіння пов’язана тверда рішучість Ігнатія назвати Орден «Товариством Ісуса»: він і його товариші стали сопричасниками Ісуса не просто зусиллям волі, вирішивши наслідувати Його в усьому, а по волі і під дією Небесного Отця. Ми бачили, що відправною точкою для всього внутрішнього життя Ігнатія послужила ідея шляхетного служіння Богові; в Лясторта Бог Отець підтверджує це словами, які переказує Лайнез римським отцям в 1559 р.: «Я бажаю, щоб Ти взяв цю людину Своїм слугою», – каже Отець Ісусу, що несе хрест. Ісус, зі своєї сторони, добавляє: «Я хочу, щоб ти служив Нам». Пізніше із всіх деталей цього видіння найчастіше будуть згадувати обітницю постійного захисту, ту, яка вміщена в верхній частині великої фрески в храмі св. Ігнатія в Римі: «Ego vobis propitius ero». Насправді ж велике значення як для історії Ордену, так і для життя самого Ігнатія, яке надає цьому видінню традиція, набагато більше виправдано тим, що в ньому Бог урочисто надав духовному життю засновника і його синів особливий і дефінітивний напрямок, перетворивши його в служіння Богові з Христом, через Христа, у Христі і подібно Христу. 

Саме турбота про краще служіння Богові буде верховодити зібранням під час Великого Посту 1539 р. Усі згідні між собою щодо мети: «шукати Божу волю згідно нашого покликання»; «віддати себе на цілопальну жертву Богові, прославленню, хвалі і славі Якого повинно служити все, що вони мають»; «на більшу славу Божу». І коли, після довгих молитов і роздумів, Ігнатій і його товариші приймають рішення скласти обіт послуху одному з них як настоятелю, вирішальним чинником цього буде можливість служити і «краще і вірніше слухати у всьому Божу волю».