2. Манреса  

В березні 1522 р. Ігнатій залишає Лойолу і вирушає до Монтсеррат і Манреси. Так почнеться перший етап його внутрішнього життя, який триватиме до повернення з Єрусалима в лютому 1524 р. На протязі цього етапу в нього переважає бажання творити великі діла ради Христа і думки, які в Вправах виразяться медитаціями «Про Царство Ісуса Христа» і «Про два стяги». І тими великими ділами, якими він хоче наслідувати св. Франциска чи св. Домініка, є «не стільки тонкощі і глибина духовного життя чи сила апостольського запалу, скільки бідність, покаяння, самобичування і піст». Як у свій час він нікому не хотів поступитись відвагою і вірністю в служінні королю, так тепер він не хоче відставати від святих. 

І, щоб урочисто приступити до свого нового служіння, 25 березня в Монтсеррат, з головою, ще повною споминів про Амадіса і Еспландіана, він буде чувати над зброєю – згідно з лицарськими традиціями. Щоби сховатись ще далі, він поспішно залишає Монтсеррат і прямує до Манреси. Він думав провести кілька днів в місцевій «лікарні» і «дещо записати в своїй книзі, яку старанно беріг і черпав з неї втіху». В цю книжку він вже почав записувати в Лойолі цитати з життя Христа і святих. Це ще одна риса – звичка старанно записувати думки і спостереження, які стануть у пригоді йому або іншим. 

Але Ігнатій пробув в Манресі майже рік, з кінця березня 1522 р. по лютий 1523 р. Це був дуже важливий період його духовного життя, бо саме тоді новонавернений воїн, грубий і необтесаний в устремлінні служити Богові, перетвориться в істинно духовну людину, досвідченого вчителя, спроможного наставляти і направляти душі; саме цей період відкриє йому перспективи апостольського служіння. Якими були фактори й етапи цього перемінення? 

У споминах, написаних у 1547 р., Лайнез чітко розмежовує початковий період тривалістю чотири місяці – з «багатьма усними молитвами» і ділами покаяння, які підірвали його міцне здоров’я. «Тоді він не розумів майже нічого в Божих справах; Бог допомагав йому, підтримуючи в ньому стійкість і відвагу». Опис цих чотирьох місяців відповідає тому, що святий сам говорить про свої перші кроки в Манресі, коли він жив з милостині, постився, нехтував зовнішністю, ходив на месу і служби, спів яких втішав його, присвячував багато годин молитві, перебуваючи «в майже одному й тому ж стані духа, відчуваючи постійну радість, нічого не відаючи про «внутрішні», духовні речі». 

Цей початок, відносно спокійний в своїй суворості, змінюється періодом різких переходів від спустошення до втіхи, бурею жорстоких сумнівів, які доведуть його до спокуси самогубства, і, нарешті, потоком незвичайних благодатей, які вчинять його «іншою людиною». Сам Ігнатій чітко розрізняє ці три стани, але не говорить нічого конкретного про їхню хронологічну послідовність, як і про їхній зв’язок з двома важкими хворобами, які він переніс в Манресі; безсумнівним видається лише те, що духовні випробування змінюються великими містичними благодатями. 

Сумніви і спустошення були звичайними; дуже цікавим видається спокуса в виді гадюки, покритої чимось блискучим і сіяючим як очі. Як видається, каяник не знаходив дієвої допомоги в сповідників, до яких ходив кожний восьмий день. Навіть якщо один сповідник допоміг йому, наказавши припинити піст, який він хотів продовжувати аж до зникнення сумнівів, то це було справою одного лише Бога, Який збудив його «ніби зі сну» і навіяв йому тверду рішучість більше не повертатись до минулого під жодною формою. Ми знаємо, що він сповідався в каноніка колегіальної церкви, без сумніву, також в когось з домініканців; можливо, що він бачився з Шаноном, який в Монтсеррат вислухав його генеральну сповідь; але ми не знайдемо жодного сліду духовного керівництва в прямому розумінні цього слова. Пізніше він скаже Рібаденейрі, що якщо у перші два роки після навернення він шукав розмов з духовними людьми, про яких чув, то робив це не стільки ради користі для себе, скільки для того, щоб побачити, чи їх веде той самий дух, що і його. Таким чином, він с самого початку усвідомлює, що шлях, яким веде його Бог, особливий, і його будуть наставляти не люди, а власні пережиття і прозріння. 

В Манресі він буде зазнавати випробування і чергування сумнівів і спокус, про які ми говорили, а також надмір в ділах покаяння з їх наслідками; щоденні семигодинні молитви, брати участь в літургійному житті; нарешті, перший досвід справ милосердя на користь бідних і хворих, і навіть апостольство, коли «він був зайнятий допомогою в духовних речах деяким душам, які до нього приходили». 

Але до навернення його приведуть не стільки переживання, скільки прозріння: «У той час Бог ставився до нього так, як шкільний учитель ставиться до дитини, яку навчає. Чи то через нестачу належної освіти та брак розуму, чи через те, що навчати його було нікому, чи через дароване йому Богом сильне прагнення служити Йому, але він і тоді, і згодом завжди був упевнений у тому, що Бог ставився до нього власне так. Та й справді, якби у нього були якісь сумніви щодо цього, то він подумав би, що ображає цим Його божественну велич». І, щоб дати деяке розуміння цих благодатей, він розповідає про отриманні видіння про Тройцю, про сотворення світу, про євхаристію і про людську природу Христа. Якось «розум його почав здійматися вгору, і він наче узрів Пресвяту Тройцю в образі трьох музичних ключів». Іншим разом «перед його внутрішнім поглядом постала картина створення Богом світу; при цьому він відчув велику духовну радість. Йому здавалося, що він бачить щось біле, з чого виходить кілька променів; власне з цього Бог і сотворив світло. Проте він не знав, як все це витлумачити, і не надто добре пам’ятав те духовне просвітлення, яке Бог закарбував у його душі в той час». «Одного дня… він під час піднесення Тіла Господнього побачив своїми внутрішніми очима щось на взірець білих променів, що спадали згори. І хоч навіть попри те, що збігло вже стільки часу, він не може цього як слід пояснити, тоді він, безперечно, ясно побачив подумки, як Господь наш Ісус Христос перебуває в цьому пресвятому Таїнстві». Часто під час молитви «в його уяві часто й надовго з’являлася людська природа Христа. Образ, що поставав перед ним, був схожий на біле тіло, не надто велике і не надто маленьке, проте розрізнити окремих частин йому не вдавалося. Він бачив це у Манресі багато разів; сказати б, двадцять чи сорок, він не насмілився б вважати цю кількість брехнею. Ще раз він бачив це в Єрусалимі, і ще раз – в дорозі, неподалік від Падуї. У такому ж вигляді він бачив і Божу Матір, не розрізняючи окремих частин. Такі видіння, що поставали перед ним, додавали йому тоді сили і всякчас так зміцнювали його у вірі, що він часто думав собі: якби не було Святого Письма, щоб навчати нас цих правд віри, то він рішуче пішов би за них на смерть тільки через те, що побачив». 

Він також розповідає про велике просвічення на березі Кардонеру: «очі його розуміння почали розплющуватися; не те щоб він побачив якесь видіння, просто він збагнув і дізнався чимало речей, які стосувалися як царини духа, так і віри й науки; це супроводжувалося таким великим просвітленням, що все здавалося йому новим. Це сповнило його розуміння таким світлом, що він відчув себе геть іншою людиною з цілковито іншим розумом. Подробиці, які він тоді зрозумів і яких було вельми багато, неможливо витлумачити тут; варто лишень зазначити, що він спізнав їх з неймовірною ясністю. Якби навіть він, сягнувши шістдесяти двох років, вирішив зібрати разом всю поміч, отриману від Бога, і все те, про що дізнався упродовж життя, та склав усе це докупи, то й відтак, напевне, не здобув би стільки, скільки тоді за один-єдиний раз». 

Яка природа цих благодатей, продиктованих святим під кінець свого життя притаманним йому обережним і нерівним стилем, в якому відчувається, як вдумливо він зважував кожне слово, перш ніж промовити його? Передовсім вражають дві обставини: дуже бідна образність його видінь і важливість, багатство змісту, яке Ігнатій бачить в них навіть через тридцять років. Це було би незрозумілим, якщо це були би прості образи, навіть надприродного походження: в таких видіннях предмет видіння осягається розумом лише через посередництво видимих образів і лише настільки, наскільки ці образи спроможні його явити. Але образи, описані Ігнатієм, могли явити йому лише прості істини про Трійцю і Христа. Все це було би ще більш незрозумілим, якщо ми би захотіли бачити в цих образах прості зорові галюцинації самого скупого змісту. І тому доводиться визнати, що з часів Манреси, як ми переконаємось пізніше, благодаті, отримані нашим святим, насправді були високими розумовими прозріннями, які Бог дарував безпосередньо розуму, а образи, описані ним, всього лиш відгомоном цих прозрінь в душі людини, від природи наділеної багатою уявою, яка була ще бідною в символічні образи, придатні для такого виду пізнання. Ми вже звертали увагу на те, яке місце в житті Ігнатія займало образне мислення, яке відтворювало видимі сцени минулого і малювало можливі картини майбутнього; але зовсім інша справа – сила символічної уяви, яка, як видається, було в нього слабенькою, більш слабкою, ніж у багатьох інших містиків. Окрім того, сам святий, як видається, закликає нас до такого розуміння, наполегливо говорячи в приведених текстах про очі розуміння, про піднесення розуму, про умове представлення… 

Ця обставина дуже важлива, тому що показує, що ще в Манресі Ігнатій був поставлений на шлях влитої контемпляції. Якщо богослови і містики однодушно чітко розмежовують образні видіння і дар влитої контемпляції у властивому розумінні цього слова, то також однодушно розглядають чисто умові прозріння, особливо про Трійцю, як знак високого рівня влитої контемпляції. У випадку нашого святого стежка контемпляції з самого початку зовсім інша, ніж та, яку мистецьки описав великий вчитель містики св. Іоанн від Хреста, і ми побачимо, що весь розвиток його містичного життя піде особливим шляхом; але вже в Манресі ми бачимо його обдарованим цим досвідним умовим знанням присутності Бога в душі, яке складає необхідний фон влитої контемпляції. 

Другу частину цього першого етапу духовного шляху складає проща до Єрусалима. Плодом цієї прощі стане ще більш ніжна любов святого до людської природи Христа і таїн його земного життя, а також, як здається, збільшене бажання допомагати ближнім, – що він хотів робити в Святій Землі, не відкриваючи цього оточуючим. Також видається, що в цей час в його духовному житті не відбулися якісь відчутні зміни: в ній надалі домінувала думка про молитовне життя і славні діла покаяння в служінні Христу, Вічному Цареві. «Автобіографія» обмежується такого роду ідеями і згадкою про деякі видіння Христа, подібні до манреських, які підтримують прочанина в самі важкі хвилини подорожі. 

Дуже важливими були роздуми Ігнатія на зворотному шляхові до Венеції, з того часу як він повинен був виснувати: Божою волею не було, щоб він залишився в Палестині. Він замовчує деталі цих роздумів і етапи зміни свого ідеалу; він підкреслює лише висновок: «він повсякчас розмірковував над тим, що ж йому робити далі; зрештою він дійшов висновку, що якийсь час йому потрібно присвятити навчанню, аби мати змогу допомагати душам, і вирішив йти до Барселони». Це рішення вчитись показує, що він змінив свій намір допомагати ближнім просто побожними розмовами, так як він робив це в Манресі і хотів робити в Святій Землі; він хоче мати можливість чинити справжнє апостольське служіння. З цього дня шляхетне апостольське служіння буде на першому місці як таке, що перевищує всі подвиги покаяння, і завдяки якому він зможе зайняти чільне місце серед вірних лицарів Христа.