10. Закінчення  

Із цієї всієї сукупності фактів, коротко, але практично викладених, ми можемо, як здається, витягнути досить ясне уявлення про те, яким був особистий духовний досвід Ігнатія, поза яким неможливо в повній мірі зрозуміти ні його духовність, ні духовність Товариства, зрозуміти, на якому ґрунті діяла в ньому благодать і як вона в ньому діяла. 

Ігнатій – натура, наділена багатою уявою і емоціями, які існували разом з разючою силою думки і самоаналізу, а також з залізною волею. Спочатку він імпульсивний, але досвід і роздуми поступово розвивають його розум, твердість і точній суджень, відчуття цінностей, точне відчуття зв’язку між метою і засобами. І водночас у ньому немає нічого від резонера, жодного смаку до діалектичного фехтування і до роздумів як таких, лише твердий і впевнений розум. 

Незважаючи на багату уяву й емоційність, він не є ні поетом, ні художником, ні оратором; незважаючи на розсудок і глибину просвічень, він не вчений і не теоретик. Лайнез виразно підмітить невелике красномовство і вченість нашого отця. У ньому не було й сліду любові до форми, до мовної краси, хіба що як до простого засобу впливу. В ньому не було й смаку до науки як такої: навчання для нього є лише засобом. Він не був ні поетом, як св. Франциск, ні теоретиком, як св. Фома, ні поетом-богословом, як св. Іоанн від Хреста, ні навіть вродженим письменником, як св. Терези чи св. Франциск Сальський. Красиві, відточені фрази, яскраві образи залишали його байдужим. Його стиль жорсткий, складний, важкий через обережність ради точності. Його набагато більше турбує суть, ніж слова, які він деспотично таранить і мучить. Він далекий не тільки від літературного шарму Франциска Сальського, але навіть від милої добродушності Вінкентія де Поля в розмовах з лазаристами і дочками милосердя. Йому не бракує великих висловів, але вони народжуються лише силою думки. Його твори полонять кожного, хто починає над ними роздумувати, але полонять не формою, а суттю. 

З цієї точки зору, як уже було підмічено, Ігнатій, на противагу своїм сучасникам, людям епохи Відродження, залишається людиною Середньовіччя, яка заблукала в XVI ст., в самому його розпалі. Звичайно, не в тому значенні, що він не розумів свою епоху: навпаки, йому належать геніальні прозріння глибинних потреб цієї епохи. Але його смаки, схильності, серйозне ставлення до надприродного були в різкому контрасті з натуралізмом і скептичним дилетантством багатьох гуманістів, і тому можна легко зрозуміти його суворі судження щодо Еразма і його творів. 

Разом з усім цим він є людиною, яка заставляє інших визнати силу його характеру, як це було в Памплоні, людиною, авторитету якої важко не підкоритись, вроджений вождь у повному розумінні цього слова, який всюди, куди не прийде, з перших кроків, з часів Барселони й Алькали, буде грати роль провідника душ і могутнього виконавця планів, що вміє бачити точно й далеко, проявляти в керуванні такий авторитет, який ніхто не наважується спростовувати, поєднувати суворість необхідних жертв з такою глибиною і справжньою добротою й любов’ю, що, передовсім, саме серцем він буде притягувати до себе тих, кого поведе за собою. 

Якою була дія благодаті на цей чудовий людський матеріал? Мені здається, що її можна узагальнити двома словами: «містичне сторження», що оволодіває душею, яка щойно повернулась до Бога, і вже її не відпускає; мужня боротьба з собою, безперервне самозречення. 

«Містичне вторгнення» – це єдина назва, яка підходить до його життя в Манресі, і останні роки в Римі несуть на собі той самий відбиток, такий глибокий і видимий. На цьому не слід зупинятись. Ми не зрозуміємо св. Ігнатія, якщо не будемо брати до уваги важливу обставину, що сам він був, перш за все, містиком у самому повному значенні цього слова, в тій степені, що й св. Франциск Ассізький і св. Іоанн від Хреста. До цієї дії влитих дарів додаються послані Богом випробування, які повинні добре сформувати і обробити його душу: недуги в Манресі, які два рази мало що не зводять його в могилу, хвороба в Парижу, яка змушує його в 1535 р. припинити навчання, хвороби в Римі, які будуть мучити його і змусять майже повністю передати керівництво Ордену Надалю. Ці хвороби супроводжувались труднощами в навчанні, з якими зіткнулась ця людина, вже немолода, бідна, на надто обдарована здібностями до навчання; а ці труднощі, в свою чергу, супроводжувались гоніннями і доносами в Алькалі і Саламанці, потім в Парижу, у Венеції і в самому Римі; а це, в свою чергу, супроводжувалось внутрішніми випробовуваннями, про які ми майже нічого не знаємо, за винятком пережитого в Манресі, але які вгадуються по справжнім крикам жаху на деяких сторінках щоденника за 1544 р. 

У відповідь на таку божественну дію, Ігнатій вірно і самовіддано їй співдіє, рішуче віддаляє шляхом самовмертвлення і самозречення всі перешкоди, які стоять на шляху божественній дії. Цю вірність, самовмертвлення і самозречення, яким він буде відданий завжди, підтримує і живить благодать. Це, перш за все, святі безумства Манреси, подорож до Єрусалима по слідам вбогого і приниженого Христа, тяжкі роки навчання, повторення Манреси в Італії і, нарешті, після заснування Ордену, сувора таємнича праця. Це також безперервні іспити совісті, які він ніколи не припиняв, щоб загнуздати свої пристрасті, пробудження яких ще можна замітити у щоденнику за 1544 р. і які він долає так досконало, що найближчі люди будуть згадувати лише про його повне володіння собою. 

Одночасно, під незмінним керівництвом благодаті, у ньому відбувається повільна внутрішня праця, якій будуть корисними ці довгі роки приготування. Спочатку все підпорядковано екзальтованим поривам приєднатись до Христа і блискуче служити Йому. Але з часом життя розвиватиме в Ігнатія потужний благодатний розум, твердо спрямовану вірою розсудливість, які не перешкоджатимуть його натхненням і покірності божественному проводу, а приєднаються до них, щоб створити гармонічний союз пориву і любові з могутнім розумом, союз служіння Христові, що, ймовірно, представляє саму характерну рису духовної особистості Ігнатія. 

Таким, гадаю, був цей духовний досвід, повністю зосереджений на думці про краще служіння Богові, Церкві й душам, натхнений нездоланим поривом містичної благодаті, повністю спрямований до цілі ясним світлом розуму й віри, досвід, який є основою і точкою відліку для всієї духовності Товариства, для всього його розвитку на протязі наступних чотирьох століть. 

Це духовний досвід, пережитий Ігнатієм в особистому духовному житті, але також досвід засновника, досвід підготування перших учнів; досвід власного освячення, але також і освячення інших. Для апостольської духовності другий досвід, будучи обумовленим першим, практично не поступається першому.