1. Навернення  

Св. Ігнатій пережив навернення, при чому у 1521 р., коли він перейшов від світського життя до повністю християнського, він вже був зрілою людиною близько тридцяти років, майже як св. Августин під час свого навернення. Але якщо ці навернені подібні один до одного багатьма рисами характеру: рухливим і гарячим темпераментом, подивугідною силою мислення і самоспостереження, то зовсім не подібні один до одного відправною точкою свого сходження до святості. Августин – теоретик, витончений мислитель, палко захоплений високими питаннями філософії та релігії, звичний до самоспостереження і напруженого внутрішнього життя, оточений друзями, які його супроводжуватимуть на шляху повернення до Бога. Ігнатій – людина дії, без справжньої інтелектуальної культури, що не знав, по суті, жодних тонкощів, крім тонкощів життя знатних і тонкощів лицарської галантності. Незвичайно хоробрий і рішучий офіцер, переконаний і непохитний християнин, вірний та чесний, що володів даром ініціативи й керівництва, гордий і чутливий, честолюбний і запальний. Його секретар Полянко скаже про нього: «Будучи прив’язаним до віри, він не жив згідно своїх вірувань і не уникав гріха; особливо нерозбірним він був в забавах, пов’язаних з жінками і в дуелях». У 1515 р. Ігнатія і його брата П’єра Лопеса переслідував у судовому порядкові коррехідор Аспейтії за «тяжкі» правопорушення, скоєні під час карнавалу, під покровом ночі і навмисно. 

Що стосується духовного впливу в цей період, то вказували на можливість і ймовірність такого впливу зі сторони Марії де Гевари, коли він був пажем скарбника Кастилії в Аревало. Але ніщо не свідчить про те, що поради цієї побожної жінки впливали на Ігнатія, який залишався «людиною, заклопотаною своєю зовнішністю, бажанням догоджати дамам, сміливий в галантних ділах і педантичний в справах честі, безстрашний, легковажний до свого і чужого життя, готовий до любих геройств, навіть до нерозважливої демонстрації сили. І якщо його мрії наповнює якийсь ідеал, то це ідеал лицарських романів, якими він зачитувався». Але не слід забувати, що в лицарських романах про Амадіса й інших, як і в поетів cancionero, яких він чув і читав, присутні також і релігійні мотиви, які не могли не залишити слід в умі і серці Ініго, як не міг він забути численні скити і маленькі каплиці довкола Лойоли. Але ніщо не свідчить про те, що він жив справжнім духовним життям. І тільки вимушене дозвілля довгої хвороби після поранення в Памплоні (12 травня 1521 р.) змусило його заглибитись у себе й зануритись у своє внутрішнє життя, даром якого він був наділений. 

Не варто зупинятись на зовнішніх обставинах цих змін: на болючій подорожі до Лойоли після поранення; на погіршенні його стану після хірургічного втручання; на останньому причасті напередодні дня св. Петра і на раптовому одужанні; на повторній операції, щоб вирівняти деформовану ногу; на довгому лікуванні, коли читання і роздуми привели його до навернення. Якими були мотиви і значення останнього? 

Під час лікування Ігнатій читав «Життя Христа» Лудольфа Картуза в перекладі Амброзія Монтесіноса, і кастильський переклад «Квіти святих» Якова Ворагинського. Видається, що саме друга книжка мала на Ігнатія великий вплив, – що можна пояснити тим, що ці різноманітні розповіді, повні незвичайних і романтичних пригод, манили його більше, ніж аскетичні роздуми Лудольфа Картуза. 

Першим кроком на цій дорозі були зацікавлення цією літературою і роздуми, зроджені з прочитаного, які почали чергуватися зі світськими мріями і давали задоволення його багатій уяві. Він сам говорить, що «з-поміж багатьох недолугих помислів, що спадали йому на думку, один так оволодів його серцем, що він міг обмірковувати його і дві, і три, і чотири години, зовсім цього не усвідомлюючи: він уявляв собі, що робитиме на службі у певної дами; засоби, якими він скористається, щоб дістатися до місця, де вона живе; дотепи й слова, з якими до неї звертатиметься; ратні подвиги, які звершить їй на догоду». 

На фоні цих мрій «Квіти святих» відкривають йому подвиги, лицарство і служіння іншого порядку, які, в світлі живої віри, не можуть йому не видаватись більш шляхетними, і тим самим дають нову поживу його роздумам і фантазії: тепер він думає про те, «щоб вирушити босоніж до Єрусалима, живлячись у дорозі одною лишень зелениною і дотримуючись всіх тих суворих правил, що їх бачив у святих», робити те, що робили св. Домінік, св. Франциск і легендарний св. Онуфрій, життєпис якого, ймовірно, дуже його захопив, і якого він хотів наслідувати. 

Саме пролог Гавберто Вагади спрямував роздуми читачів в це русло, підкреслюючи шляхетні діяння тих, кого Вагад називає «Божими лицарями», – героїчні вчинки святих засновників, які відкрили Ігнатію несподівані перспективи славного служіння. Але в самому центрі був образ незрівнянного Вождя, під «вічно переможним стягом» Якого воюють усі Божі лицарі, «вічного Царя Ісуса Христа», життя Якого розпочинало «Квіти святих». 

Святий зауважив, що світські роздуми приносили йому задоволення, але потім приходила сухість і незадоволення; коли ж він уявляв себе в служінні Христові, то вдоволення і втіха залишались і після роздумів. Спочатку він не звертав на це увагу, «аж доки йому трохи не відкрилися очі, і він став чудуватися нею і її осмислювати». З цього досвіду розпочалось духовне розпізнавання. 

Він часто і довго дивився на небо і зірки, і завдяки цьому відчував велике бажання служити Господові. Тоді він думав про прощу до Єрусалима і життя в постійному покаянні. Він також думав, щоб зачинитись в монастирі картузів, де б його ніхто не знав, але побоювався, що це обмежить його великі діла покаяння. 

Видіння Богородиці, яке, якщо судити по його плодах, було «Божим ділом», викликає в неофіта таку відразу до попереднього життя, особливо до справ плоті, що йому здається, ніби всі спомини про це назавжди стерлись з його душі. 

Таким чином, у витоків його духовного життя ми знаходимо домінуючу ідею «шляхетного служіння» Христові, Вождеві «Божих лицарів», роздуми і споглядання, яким відводиться досить місця, і самоспостереження, тобто уважна увага до того, що відбувається у нього всередині, а також не так видиму, але вирішальну роль Марії – ці риси багато в чому залишаться відмінними особливостями його духовності.