ДУХОВНІСТЬ - БЛАЖЕНИЙ ОТЕЦЬ ЯН БЕЙЗИМ

15 травня 1850 року, село Великі Бейзими на Волині облетіла радісна новина: у власників маєтку, Ольги та Яна Бейзимів, народилась перша дитина – син. При хрещенні хлопчикові дали ім’я Ян. За традицією, він, як первородний син, був майбутнім спадкоємцем сімейного майна. Але доля склалась по-іншому. Пропало не тільки майно, але й дуже швидко закінчилося щасливе, безтурботне дитинство.

В 1863 році вибухнуло січневе повстання. Двір в Онацьківцях, де на той час проживали Бейзими, пограбували та спалили козаки. Батько за участь у повстанні був заочно засуджений до смертної кари. Щоб врятувати своє життя, змушений був тікати. Після довгих поневірянь він знайшов притулок у друзів в Порудному, на території, що належала до Австро-Угорщини. Став управителем їх маєтку, дружина з дітьми залишилась вдома, на Волині.

На той час Янові було тринадцять років. На його плечі частково лягла відповідальність за долю сім’ї. Допомагав матері опікуватись чотирма меншими дітьми, вести господарство. Всіляко старався зробити свій внесок у скромний сімейний бюджет. Давав уроки місцевим дітям. Маючи гарне письмо, часом переписував урядові документи. Частину зароблених коштів посилав батькові, що жив убого. Не цурався ніякої праці. Робив все: треба було – рубав дерево, косив у жнива на полі, допомагав у домашньому господарстві.

Був благородним, справедливим і добрим. Не марнував часу на забави, не приділяв надмірної уваги вишуканим манерам та одягу.

Коли проживав з матір’ю та рідними у Києві, пішов до гімназії. Мабуть, як і кожна молода людина, замислювався над своїм майбутнім, але тримав усе в таємниці, ні з ким своїми планами не ділився. Тому важко сказати, коли він почув Ісусове: “Йди за Мною ”. З певністю можна ствердити тільки одне, там, в Києві, він відповів: ”Так ”. Коли прийняв остаточне рішення, то, переодягшись у чуже вбрання і перейшовши кордон з Австрією, добрався до Прудна. Батько схвалив його вибір і скоріш за все, саме він, подав синові ідею вступити до Товариства Ісуса.

10 грудня 1872 року, двадцятидворічний Ян Бейзим постукався до воріт монастиря єзуїтів у Старій Всі біля Бжозова, де і був прийнятий до новіціату. Два роки навчався, допомагав нужденним, особливо хворим, виховував свій дух. Наступного року опікувався молоддю, що навчалась у Тернополі. Потім поїхав вивчати теологію до Кракова. У1881 році єпископ Альбін Дунаєвський висвятив його на священика.

Молодий Отець Бейзим знову повернувся до Тернополя. В тамтешній бурсі викладав французьку та російську мови, був заступником генерального префекта. Трохи пізніше переїхав до Хирова, де знаходилась школа, що провадили єзуїти і яка була однією з найкращих у Польщі. Тут також займався викладанням французької та російської мов, а крім цього, йому було довірено опіку над шкільною лікарнею. Коли мав вільну хвилину, займався різьбленням. Вирізьблював рами до образів, хрести, фігурки, робив чудові клітки та будиночки для птахів. Саме він відкрив таємницю різьбярського мистецтва Антонію Вівульському, пізніше видатному скульпторові і творцеві пам’ятника на честь битви під Грюнвальдом у Кракові.

Учні обожнювали Отця Яна. Любили його оповідання про історію, казки та легенди. Охоче ділилися з ним своїми радощами, смутком і турботами, довіряли йому свої таємниці.

Хоча Отець Ян був задоволений своєю працею, його весь час мучили сумніви, чи саме Хирів був отим властивим, його місцем на землі. Коли прочитав у католицькій пресі про місіонерську працю серед людей, що хворіли на проказу, почав задумувався, а як він міг би допомогти тим нещасним і стражденним бідолахам.

Написав листи до генерала ордену і настоятеля. Просив дозволу на місіонерську подорож і на працю серед хворих на проказу. Минали дні, тижні, а відповіді все не було. Через кілька місяців отримав дозвіл на поїздку до Індії. Але радість була недовгою. Виявилось, що не може туди поїхати за віковими критеріями (йому було на той час сорок вісім років), і не знає англійської мови, якою там спілкувалися. Невдача Отця не зламала, він продовжував наполягати на праці місіонера. Нарешті пощастило. Рішення прийнято: Мадагаскар.

17 жовтня 1898 року, Отець Ян Бейзим покинув Польщу назавжди. Щасливий від того, що сповнилась його мрія, він сів на корабель у Марселі і поплив на узбережжя цього екзотичного, далекого острова. Подорож була важкою і довгою. 2 грудня 1898 року, його нога перший раз ступила на спалену сонцем червону мальгаську землю[1]. Як привітав його той далекий острів? Як Отець Бейзим долав перешкоди та щоденні труднощі? За що любили його хворі на проказу? Чи справді був для них Слугою, Батьком, Братом, Апостолом?... Про це, дорогий читачу, я розповім Тобі на сторінках цієї книжки. Можливо в ній Ти знайдеш щось для себе, щось, що дозволить Тобі відкрити в собі якийсь свій, досі незнаний, далекий і тільки Твій “Мадагаскар ”...

Речей, що Отець Бейзим взяв із собою на Мадагаскар було багато. Віз на острів все, що могло знадобитися на щодень, а на острові його годі було дістати. В дерев’яних скринях віз знаряддя праці (сокири, пили, молотки, різьбярські долота, і т.д.), ліки, перев’язувальні матеріали, предмети домашнього вжитку, постіль, особисті речі, шати та літургійний посуд. Багажем, з якого не спускав очей, була маленька, пофарбована коричнева скринька.

Коли корабель, яким подорожував Отець Бейзим, доплив до порту Махажанга на Мадагаскарі, то зійшовши на берег, він найняв носіїв, щоб перенесли його пожитки до Тананаріве – столиці країни. Оскільки вони несли речі на плечах, постійно попереджав їх про маленьку коричневу скриньку, щоб обходились з нею обережно, не пошкодили її і – Боронь Боже – не загубили по дорозі.

– А що у тебе в тій скриньці, Отче? – здивовано питали.

– Найдорожчий на світі скарб, – відповів і тут же зрозумів, що зробив величезну помилку, бо носії з не аби якою цікавістю почали придивлятись до скриньки. Напевно були переконані, що скринька була повна золота, перлів, діамантів, а може просто думали, що знайдуть там багато грошей.

“Але наробив собі клопоту! Ще хтось з них візьме та поласиться на той скарб, та зникне разом зі скринькою у кущах ”, – подумав місіонер і замислився, щоб то зробити, аби той скарб перестав їх спокушати. На першому привалі відкрив скриньку у присутності всіх носіїв. Вони відразу ж оточили Отця щільним кільцем і з цікавістю заглядали до середини. Їх здивуванню не було меж, коли побачили у середині тільки кілька якихось книжок та якийсь образ.

– Taк, – відповів і показав їм ікону . То була копія образу Ченстоховської Матері Божої, куплена у Кракові .

– Taк. Це моя Найдорожча Матір. Я привіз з собою Її портрет, щоб Вона завжди була зі мною, – відповів.

– Але ти білий, а в неї лице чорне. Це що, справді твоя мати? – дивувалися .

– Taк . Це моя Матінка, – відповів і, поцілувавши образ, поклав його знову до скриньки. Мальгаші[2] подивились на нього якось дивно, але вже ні про що не питали. Отець Ян міг бути спокійним за свій скарб, бо розумів, що ніякого інтересу для них цей скарб уже не має.

Цього дня Отець Ян мав безліч запланованих справ. Після ранкової служби, він мав наміри порозмовляти з французькими місіонерами, що вже кілька років працювали на Мадагаскарі. Після цього, прогулятися по місту та купити дещо необхідне, а ввечері розпакувати речі. Пройшло лише два дні відколи він дістався до Тани (так скорочено називали столицю острова – Тананаріве). Все навкруги було для нього нове, дивне, екзотичне, тож хотілося як найшвидше це оглянути.

– Матінко Милосердна, що це зі мною діється?! – дивувався, коли після ранішньої служби відчув, що в нього крутиться голова. Боліло все. Було жарко, а потім дуже холодно. Піт заливав тіло. Заледве дістався до кімнати, де зупинився під час перебування у столиці і, знесилений, впав на ліжко. Зміряв температуру – позначка на термометрі перевищувала сорок градусів.

– Пресвята Діво, рятуй мене! – шепотів спеченими лихоманкою устами.

Настоятель дому місіонерів, дізнавшись про його хворобу, терміново викликав лікаря.

– Фебріс, – малярія, – почув Отець Ян і ледве не зомлів від страху.

Лікар залишив досить велику кількість хініну, наказав робити з нього пігулки і давати хворому. Один із місіонерів, призначений настоятелем опікуватися Отцем Бейзимом, ділив, гіркий як полин, порошок на порції і кожну закручував в оплаток. Отець Ян називав ті пігулки “варениками латинської кухні ”.

Малярія – це інфекційна хвороба, яка переноситься комарами. Під час укусу, вони заносять у кров не тільки отруту, але й збудника хвороби. За два тижні з’являються перші симптоми.

– Точно, над Бетсібоко мене ці паразити погризли, тільки там, – стогнав Отець Ян.

Бетсібоко – одна з найбільших рік Мадагаскару, у якій водяться крокодили. Отець Бейзим переправлявся через неї під час подорожі з Махажанги до Тананаріве. Виїжджаючи на Мадагаскар, Отець Ян зовсім інакше спланував свою подорож. Неприємні несподіванки перевернули все вверх дном. Корабель “Oxus ”, яким Отець вирушав з Марселю, мав довезти його до порту Таматаве. Згодом виявилось, що у тих місцях бушує епідемія чуми і моряки вирішили не заходити до Таматаве, а плисти до порту Махажанга. А від Махажанги до столиці дорога була дуже далекою і дуже важкою. Треба було переправлятися через безліч рік, подорожувати пустелею, дертися “з серцем в п’ятах ” вузькими гірськими стежками, що вились над глибокими темними прірвами. Отець Ян, зійшовши з корабля і забравши багаж, найняв носіїв і рушив у далеку дорогу. Іншого виходу у нього не було.

– Що може бути кращого за наших польських комарів! Кусають – так, свербить і пече після того трохи – так, але щоб чуму в подарунок залишати! Які добродушні наші комарі! – бурмотів собі і майже з головою вкривався товстою ковдрою, бо аж трясся від холоду. Через хвилину зривався, скидав ковдру і рвався здерти сорочку, тому що почувався наче в окропі.

На цілий тиждень хвороба прикула місіонера до ліжка. Нічого не їв, тільки час від часу був у стані випити ковток води. В решті решт хінін таки здолав хворобу.

– Такий малий комар, а такою хворобою обдарує… – дивувався і перший раз за цілий тиждень спробував встати на свої, наче ватні, ноги.

Малярія пройшла, але смак “латинських вареників ” залишився надовго.

– Гарно мене Мадагаскар привітав, – жартував. – Сподівався, що може смажениною з крокодила мене на приїзд почастує, а тут тільки “латинські вареники ” на обід. Може й з’їв би я вареників, та тільки з капустою, сиром, грибами або гречаною кашею… Але не буду кривлятися, то ж бо гріх…

Був січневий ранок. Годинник пробив п’яту. Чорне як чорнило небо почало сіріти. Зірки згасли раптово, наче їх згасила якась невидима рука. З-за гір виринуло сонце і позолотило сіренькі вулички Тананаріве. Такий він, мальгаський схід і захід сонця – раптовий, короткий, різкий. Так буває тільки в тропіках.

– Ох вже та Тана! Хоч і столиця, але далеко їй навіть до Перемишля, або й якогось меншого польського містечка, – зітхнув, виглянувши у вікно, Отець Ян.

Тана і справді не мала чим пишатись. Хатинки, що розсіялись на дванадцяти узвишшях, не те що палаців, але й навіть звичайних міських будинків не нагадували. Одні були побудовані з глини, інші з бамбукового галуззя або пальмових циновок[3]. На дахах ані сліду від комина. Нічого дивного, клімат жаркий, обігрівати дім нема сенсу, а для приготування їжі вживали переносних плит, в яких палили сухою травою або деревним вугіллям. Хати були як курні хижі, і нічого дивного не було в тім, що ціле місто пропахло димом так, ніби посередині його безперестанку палилось велике вогнище.

– Ходімо, Ракото. Якщо хочемо дійти до Амбахіворака, поки сонце почне припікати, то мусимо вирушати – сказав місіонер і подав молодому мальгашеві досить великий клунок, в якому знаходилось все необхідне для подорожі. А сам, перекинувши через плече дорожню торбину та взявши палицю в одну руку, а в другу – розарій, вийшов у коридор місіонерського будинку, де проживав після приїзду до столиці. Ракото піднявся зі стільця і без жодного слова попрямував за ним.

– Треба помолитись, щоб ми щасливо дістались, – сказав Отець Ян і голосно почав промовляти таємниці розарію. Ракото не міг підтримати його у молитві, адже Отець Ян молився французькою, а Ракото знав цю мову досить кепсько. Французькою він міг сказати тільки дуже прості речі і на цьому всі його знання закінчувалися.

Через пів години подорожі столиця залишилась далеко позаду. Краєвид змінювався і ставав все більш пагорбкуватим. Земля навколо була червона як помідор. Річки теж були червоними.

– Боже Милий, ми хіба на Марсі йдемо! Вчені кажуть, що там земля червона, – в голос дивувався місіонер.

– Молюся, – відрізав, бо не хотів вступати в дискусію з мальгашем.

Йшли мовчки. Місіонер приглядався до червоної землі, до посівів рису в гірських долинах. Вони виглядали наче величезні зелені вітражі, на яких переламувались сонячні промені. Сонце пригрівало щораз сильніше. Укритись від палючих променів було ніде, бо дерева, що кидали хоч слабку тінь, попадалися дуже рідко.

– Пустеля, правдива пустеля… – бурмотів про себе місіонер.

Після двох годин маршу зарості при дорозі почали густішати. Де-не-де з’являвся евкаліпт. Зненацька у заростях щось зашелестіло. Отець Ян зупинився і уважно подивився у той бік. Тиша. Коли рушили далі, кущі знову зашелестіли. Подумав був, що то якась дика звірина, а за хвилю, вже цілком чітко побачив, що то мале хлопченя ховається за кущем.

– Ракото, скажи йому щоб не тікав. Нічого злого йому не зроблю, хочу тільки поговорити, – промовив і спрямував кроки у напрямку хлопченяти.

Хоча мальгаш дуже голосно переклав те, що сказав місіонер, у відповідь була тиша. Минуло кілька добрих хвилин, поки дитя насмілилось виглянути з криївки. В темних як каштани дитячих очах застиг страх. Хлопчик так трясся від страху, що на нім аж тріпоталась коротка брудна сорочина. Сів на почіпки і закрив личко руками.

– Як тебе звати? – запитав Отець Ян і, витягнувши із торбини шматок хліба, подав хлопченяті.

– Візьми, не бійся, – підтримував хлопчину по мальгаськи Ракото.

За мить хлопчина витягнув руку, схопив хліб і сховав його за пазухою.

– Я Ян, Отець Ян. А ти?... – з посмішкою відрекомендувався місіонер.

– Ньяіна, – прошепотів малюк і по його обличчю пробігла тінь посмішки. Це був добрий знак. Крига рушила.

– Де ти живеш? – продовжував питати, а Ракото перекладав на мальгаську.

– Там, – сказав хлопчик і рукою показав на невеличку групку дерев, за якими виднілося кілька халуп, покритих рисовою стріхою.

– Там?... – здивувався місіонер, бо за тими деревами і був Амбахіворака, притулок для хворих на проказу, власне туди вони йшли, а хлопчина виглядав, як цілком здоровий.

– Там, там… – повторив Ньяіна і відступив кілька кроків назад. В його очах знову з’явився страх. До цього часу ніхто не дозволяв йому підійти до себе ближче. Більшість з тих, до кого протягував ручку, просячи про шматок хліба чи кілька грошиків, обзивала його і часто навіть кидали камінням. Він же був прокаженим, а таких треба було оминати здалека, щоб не заразитись.

– Не бійся. Підемо разом до Амбахіворака, – сказав Отець Ян і взяв хлопчика за руку.

– Отче, що ти робиш?! Він же прокажений! – вигукнув, протестуючи Ракото, але місіонер не випустив маленької ручки хлопченяти зі своєї руки.

Якийсь час ішли мовчки. Нарешті з-за дерев з’явилися будівлі притулку.

– А що значить Ньяіна? – спитав Отець Ян. Йому було цікаво, бо він чув, що мальгаші дають своїм дітям дивні імена (“Грошик”, “Очікуваний”, “Солодкий”, “Гарненький”, “Народжений по порозі дому”, “Чудова квітка”, і т.д.).

Отець Ян на хвилину замовк. Сльози заслали йому очі. Глянув на Ньяіну і ще міцніше стиснув його маленьку брудну ручку.

“Дивний цей світ… Батьки назвали дитину Життям, а йому якраз на життя не дано – розмірковував про себе. – Він же прокажений! ”…

Загорнуті в брудні, подерті простирадла, вони сиділи під стінами бараків. Хвороба спотворила їх обличчя, а тіло покривали рани. Деякі не мали пальців на ногах і руках. “Як вони страждають! ” – подумав Отець Ян, перший раз побачивши хворих на проказу з притулку Амбахіворака. Відчув вологість в очах і, хоч дуже цього не хотів, з очей котилась сльоза за сльозою. Він багато чув про прокажених, але тільки тепер зрозумів, що насправді означає слово “проказа ”. Знав, що хворі живуть в злиднях, але не знав, що ті злидні такі страшні. Що в притулку, крім дірявого даху над головою, більше нічого немає.

– Ой так! Дуже голодні! – одізвався хор голосів з попід стін бараку.

Отець Ян не міг видобути з себе ані слова. Він тільки дивився на хворих і слухав їхні розповіді про те, як їм живеться у притулку.

– Дістаємо рис, Отче. Привозять його нам французькі місіонери з Тананаріве. Один літр на особу на тиждень. Раз на рік дістаємо також полотно, щоб справити собі одяг, – розповідав чоловік з перев’язаною стопою.

– В нас тут є костел, – втрутилася жінка без пальців на правій долоні. Ми тут не всі язичники. Серед нас є багато католиків. Добрі отці часами Службу Святу відслужать, висповідають, уділять оливопомазання. Добрі отці…

– Сто п’ятдесят. Є старі, молоді і діти, – відповів чоловік з покритим ранами лицем.

Отець Ян був вражений, він думав, що та жменька хворих під бараками і була всіма мешканцями притулку. “Решта, напевно, ходити вже не може. Лежать бідолашні в отих страшних норах ” – подумав і почав заглядати до окремих приміщень.

Всього бараків було чотири. Кожен з них був поділений зсередини на комірчини. В жодній не було ані вікна, ані підлоги, ані дверей. Кожна комірчина була призначена для однієї сім’ї.

– Боже Милосердний, які страшні злидні! – бідкався Отець, дивлячись на хворих, що лежали на циновках на голій землі. Вночі пройшов сильний дощ, бараки промокли, тому більшість хворих лежала просто в болоті.

У кутку кожної комірчини стояла тринога, тобто плита, на якій варили рис. В приміщенні бараку стояв несамовитий сморід від ран, що покривали тіла хворих.

– Мати Божа! Пресвята Діво!... – шептав, схиляючись над спотвореними проказою обличчями.

Довго після того стояв на колінах у маленькому костелі, збудованому з тростини і палко молився. “Цей притулок – гірший від будь якої в’язниці! Ув’язнено їх тут і заборонено до людей наближатись. Ані лікаря, ані опікуна. Голодні, холодні і зовсім занедбані… Як пташенята без матері…Мої “чорненькі пташенята”… – подумав.

Мешканці Амбахіворака вражено дивились на Отця Яна, він гладив дітей по голівках і не боявся подати руку хворим. Про все розпитував. Подарував їм мішечок рису. Мішечок, правда був невеличкий, але на обід понад десяткові сімей вистачило. Засумували, коли сказав, що мусить вертатись до Тананаріве.

– Не йди, Отче, – просили. – Ти нам так потрібний. Як підеш, ми знову залишимось самі.

– Не переживайте. Повернусь до вас. Скоро повернуся і залишусь з вами на завжди, – запевнив.

Не відомо, чи повірили хворі його словам, але на спотворених хворобою обличчях з’явилось щось подібне на усмішку. Почали плескати в свої хворі долоні і голосно кричати від радості.

– Залишайтесь з Богом, мої “чорненькі пташенята ”, – сказав на прощання і вирушив у зворотній путь до столиці.

– Як він назвав нас?... Мої чорненькі пташенята?... – розмірковувала голосно жінка, що опиралась замість милиць на дві палиці. – Гарно, дуже гарно!

– Він нас напевно любить. Він повернеться до своїх “чорненьких пташенят ”, – вигукнув хтось з-під стіни бараку.

Хворі довго гомоніли про візит Отця Яна. Потім кожного дня, з ранку до вечора, уважно стежили за дорогою, що вела до притулку. Він же обіцяв повернутись…

Отець Бейзим хотів якнайшвидше поінформувати настоятелів про ситуацію у притулку для хворих на проказу, а також про свої плани на майбутнє. Наполегливо просив Отця суперіора про зустріч і дуже нервувався, бо минали дні, а настоятелеві постійно не вистачало часу навіть на коротку розмову. Не залишалось нічого, окрім як озброїтись терпінням та покорою і чекати.

– Отче суперіоре, так далі бути не може! – майже кричав, коли нарешті дочекався аудієнції. – Прокажені теж люди, до того ж нестерпно страждущі, а живуть в таких страшних умовах, що я навіть не знаю з чим можна порівняти. Якби сказав, що “живуть, як собаки ”, то це було би правдою. За той короткий час, що тут живу, я вже переконався, що всі мальгаські собаки, як і хворі на проказу! – нічийні і бездомні. Говориться, що в них сидять злі духи, тому наближатись до них не можна. Вічно голодні, живуть з того, що самі вполюють, або знайдуть на смітнику.

Отець суперіор наморщивши брови і опершись рукою об стіл, почав перебирати пальцями по його поверхні. Напружено утримувався, щоб не переривати, повного драматизму і співчуття, монологу Отця Яна.

– Хоч би лікаря та кількох сестер, щоб надавати допомогу на щодень, Мало того, що умови життя жахливі, то ще й ніякої медичної допомоги. Ліків треба, перев’язувальних матеріалів, гігієнічних засобів. Лікарню там треба збудувати, – майже плачучи, продовжував Отець.

– Розумію твоє обурення, Отче, і думаю так само як і ти. Але скажи мені, де на те взяти коштів? Наша місія убога, живемо тільки з пожертви, – одізвався нарешті суперіор.

– Ані Святий Ігнатій, ані Свята Тереза мільйонерами не були, а притулків для бідних заснували багато. Ми теж можемо довіритись Господньому Милосердю. Ми повинні подумати про лікарню, – переконував суперіора Отець Ян.

– Бачу, даремно тобі тлумачити, що то безнадійна справа. Пробуй, старайся. Будуть кошти, – будемо будувати, – підсумував настоятель, явно збираючись закінчити розмову, однак видно було, що Отець Ян не збирався покинути кабінет.

– Отче суперіоре, дай мені дозвіл на проживання серед хворих в Амбахіворака. Хочу бути до них найближче, – покірно попросив.

– Жоден з місіонерів не приходив до мене з таким проханням. Ти перший. Не боїшся прокази – можеш навіть завтра переїхати до Амбахіворака, – відповів суперіор.

– Не страшна мені ніяка проказа, коли люди живуть у злиднях і стражданнях. Дякую тобі отче, що перешкод не чиниш, бо я приїхав сюди для того, щоб бідолахам прокаженим допомагати, – радісно відповів і низько уклонившись, попрощався з суперіором.

Ця розмова трішки підняла його дух. На разі тішило Отця єдине – дозвіл настоятеля на переїзд до притулку для прокажених.

– Дякую Тобі Господи, – шептав, йдучи старими вуличками столиці. А Вас свята Терезо, святий Ігнатію Лойола, Святий Франциску Ксаверію, про заступництво перед Пресвятою Дівою прошу, нехай Вона мене під свою опіку візьме.

Серце Отця Яна рвалося до прокажених, але з переїздом до притулку треба було трохи почекати. Хатинка, яку там будували для нього, була ще не готова.

– Так би вже хотів до моїх “чорненьких пташенят ”, так би хотів вже бути разом з ними, а будівництво як черепаха просувається… Обіцяв їм, що повернуся. Зроби щось, щоб якнайшвидше я міг свою обіцянку виконати! Зроби, прошу! – благав Господа. Але Господь, очевидно, вирішив, що краще буде, якщо Отець Ян у Тананаріве ще трохи поживе та вивчить мальгаську мову, щоб розмовляти зі своїми “пташенятами ” без перекладача. Отож нетерплячий місіонер старанно зубрив мальгаські слова, а потім ще старанніше вчився утворювати з них речення.

– Добре даєш собі ради, Отче, – хвалив його вчитель.

– Не хвали. Сам знаю, який з мене учень. Голова стара стала, важко вчиться, – відповідав, бо вважав, що навчання йде дуже повільно.

Дні вимушеної бездіяльності нарешті скінчилися. Прийшла звістка, що будиночок в Амбахіворака вже готовий, можна було готуватись до переїзду. Отець Ян змушений був найняти кілька буржанів – носіїв, бо сам перенести всі свої речі на плечах не зміг би.

– Думав, до дістанеться мені нора в землі, а тут на тобі – палац! – вигукнув, побачивши будиночок, що побудували для нього в Амбахіворака.

– Тобі справді подобається, Отче? – питали мальгаші, пересвідчуючись, що він не жартує.

– Дуже подобається, справді, – відповідав, щасливо усміхаючись.

Будиночок стояв біля костелу. Не було в ньому ані під’їзду, ані навіть комина, проте Отець Ян називав його палацом. Був він невеликий, але двоповерховий. З першого поверху на другий вели не мармурові сходи, а прикріплена драбинка, яка чудово їх заміняла. Кімната внизу виконувала роль господарського приміщення, столярної майстерні, майстерні різьбяра, зали для прийому відвідувачів, складу для зберігання різних необхідних у повсякденному житті речей. У кімнаті на другому поверсі містилась спальня, вітальня, кабінет та їдальня. Була тут також кухня, а точніше тринога, на якій ставився горщик, де готувався рис чи маніок[4]. Зате були вікна, з яких було видно чудесний гірський краєвид, та через які до кімнат заглядало сонце. Якби не вікна, будинок навряд би дуже відрізнявся від бараків, в яких мешкали хворі.

Отець відразу почав розпаковувати багаж і влаштовуватись у новому помешканні. На центральній стіні салону на самому видному місці повісив образ Матері Божої з Ченстохови. По тому, почав розвішувати на кілочках одяг, на полицях поскладав тарілки, горщики, книги та молитовники. Упоравшись зі всім, Отець Ян пішов привітатися з хворими і повідомити їм, що більше ніколи їх не залишить.

– Дякую Тобі Святий Боже, за Твою ласку, за все, чим Ти обдарував мене цього дня, але найбільше за будиночок. Хоч він і дуже маленький, але стоїть при костелі. Тож буду мати не тільки хворих, але і Тебе за стіною. А це ж найкраще сусідство, – молився Отець перед Образом Пресвятої Діви Ченстоховської.

Колись, коли медицина ще не знала ефективних ліків на проказу, кожен, хто на неї захворів, мусів померти. Процес вмирання був дуже болісний і довгий, міг тривати від кількох до кільканадцяти років. Проказа означала не тільки потворні страждання, але й життя повне приниження, зневаги, ізоляції від інших, здорових людей.

В притулку для прокажених в Амбахіворака проживало понад сто п’ятдесят осіб. Умови життя були жахливими, але найжахливішим і найболіснішим був голод.

– Що можна зробити, аби ці бідолашні мали що до горщика покласти? – замислився Отець Бейзим. Грошей в нього не було, тому про купівлю хоча би кількох мішків рису не могло бути й мови. Не могли вони сподіватись і на поміч інших людей, доля хворих нікого не турбувала. Уряд зобов’язався поставляти рис, і робив це регулярно, але той рис був як крапля в морі потреб. Навіть, якщо до урядових поставок додавались дари французьких місіонерів, виходило, як тижнева норма, ледве трохи більше ніж один літр рису на хворого. Якби рис був додатком до раціону харчування, то це не було би мало. Але рис був тут головною їжею, а про додатки ніхто вже й не марив. Лиш час від часу десь знаходилося трохи маніоку, жменька гороху, мішечок кукурудзи чи трохи плодів анони[5]. День, коли комусь вдавалось уполювати якогось птаха чи щура і спекти його на вогні, був великим святом. Рідко траплялися делікатеси, такі як саранча – valala. Бували тижні, коли відбувалось по три-чотири похорони. Люди вмирали з голоду.

– Отче, нема вже ані зеренка рису, їсти хочеться, – жалілися хворі.

– Вам милостиню просити не можна, а на мене заборона не поширюється. Піду до Тани. Добрі люди напевно щось та дадуть, – відповідав і, взявши мішок, рушав гірськими стежками до столиці. Завжди щось приносив: мішечок рису, трохи овочів, часом навіть якусь нещасну курку чи кілька рибин.

– Мої “пташенята ”, ми маємо тут трохи землі навколо притулку. Мусимо почати її обробляти і посадити на ній маніок, кукурудзу, горох та інші рослини. Земля кепська, але щось та вродиться, голодні не будемо, – вирішив.

– А як же ми ту землю будемо обробляти, як ми такі слабкі та хворі? – здивовано питали.

– Працювати будуть тільки найсильніші. Я вам допоможу і мій кухар теж. Треба спробувати, – заохочував.

Від ранку до вечора тривала тепер праця на полі. Перекопати червону, спалену сонцем землю не було легко. Хворі долоні без пальців ледве втримували лопату чи будь яке інше знаряддя. Коли ж таки вдалося перекопати ґрунт, поділили його на маленькі грядки i засіяли. Важко було поливати поле щодня, воду треба було носити з річки, що змійкою вилася в долині. Зійти до долу, а потім з відром води видертись назад для багатьох мешканців Амбахіворака було не під силу. Але за допомогою місіонера якось собі радили і скоро поля зазеленіли.

– Але ж буде в нас їжі! – тішилися хворі, малюючи в уяві тарілки повні гороху, маніоку та кукурудзи.

Якось одного дня на небі з’явилась чорна хмара, що закрила сонце. Хмара не була вісником бурі, – на притулок налетіла саранча.

– Нам кінець! Саранча знищить наші поля! Саранча зжере наші рослинки! – кричали у розпачі хворі.

Не допомогли ані крики, ані плач. Саранча, спустошивши всі поля, відлетіла. Голод знову почав заглядати мешканцям притулку в очі.

– Їж, Андре, – просив Отець Ян, подаючи одному з хворих мисочку, на якій була буквально ложечка рису.

– А ти їв? – запитав чоловік, бо не раз вже бачив, що Отець віддавав свою порцію хворим.

– Сьогодні не буду рису їсти. Не маю охоти. Нап’юся чаю. Чай кращий від рису, – казав місіонер і таємничо посміхався, ніби й справді чай був не аби якими ласощами.

– А для Ніріни теж маєш рис? – продовжував питати хворий.

– І Ніріна дістане. Для вас це, як голодній собаці муха на сніданок, але все одно краще ніж пустий шлунок. Дуже переживав, що не міг розмножити своєї порції, щоб хватило всім, тому що міг поділити її тільки серед найслабших.

Котрогось дня всі припаси закінчились. Навіть Отець Ян вже не міг знайти у своєму сховищі ані зеренка. Намагався втішити своїх “чорненьких пташенят” по різному. Заглядав до їх сморідних помешкань, присідав на хвильку на циновках біля хворих, розповідав їм щось цікавого. Але від цього голод не проходив.

– Сьогодні в мене для вас, крім доброго слова, вже нічого нема, – смутно відповідав, бо й у самого кишки грали марш. Добре знав, що навіть найкращим словом нікого не нагодує.

Зачинився потім у своєму будиночку і розплакався, як дитина, ставши на коліна перед образом Пресвятої Діви Ченстоховської і про все Їй розповідав.

– Хочу говорити з білим Отцем – гукнув хтось з-за плоту, яким була відгороджена територія притулку.

– Іду! – крикнув Отець Ян з середини будиночка і піднявся з колін.

За плотом стояв якийсь молодий чоловік. Побачивши місіонера, пішов у його бік.

– Мій дядько посилає тобі трохи гороху і цибулі, – сказав і, знявши з плечей невеликий пухкенький мішечок, віддав його Отцеві Янові в руки.

Місіонер ледве витиснув з себе слова подяки, в той момент стиснулося йому не тільки в горлі, серце його стиснулося.

Хлопець, що приніс подарунок, зник так само швидко як і з’явився. Видати, боявся зустрітись з прокаженими.

– Свята Матінка миттю потурбувалася, щоб ми з голоду не померли. Це чудо! Це справжнісіньке чудо! – повторював радісно і швидко пішов поділитися скарбами з пухкенького мішечка зі своїми “чорненькими пташенятами”.

Кілька днів щось недобре діялось. Що раз більше мешканців притулку скаржилося на шлунок. До цього часу подібні випадки теж траплялись, але тільки від голоду. Тепер на шлунок скаржилися й ті, кому їжі вистачало.

– Що ви сьогодні їли? – питав стурбований місіонер.

– Трохи рису, Отче, більше нічого, – відповіли, але він не дуже повірив в правдивість їх слів. Був впевнений, що знайшли дохлого щура, пташині яйця або якихось хробаків і зробили собі бенкет. На наслідки довго чекати не прийшлось.

– Мушу зараз же йти до Тани. Треба купити ліків, – вирішив.

Хворі трохи засмутилися, бо це означало, що залишить їх самих, але слово “ліки ” давало надію на полегшення, тож не заперечували.

– Soa vadia, Отче, щасливої дороги, – бажали хворі місіонерові.

З Амбахіворака до Тани треба було йти біля двох годин, тому пройшло трохи більше, як половина дня доки Отець повернувся до притулку. Побачивши його на дорозі, дуже втішилися. Він ніс досить великий мішок, а це означало, що не тільки ліки, але й може трохи рису ніс.

– Ріанцоа, випий все до останньої крапельки, – сказав Отець Ян і, з пузатого бутлика, налив йому ложку якоїсь рідини.

Ріанцоа понюхав ліки, підніс ложку до вуст. Отець Ян був впевнений, що той не вип’є, що сам запах його знеохотить. Це була касторка, якої, коли він був у Хирові і доглядав учнів, ніхто терпіти не міг. Був дуже здивований, коли мальгаш випив рідину та ще й ложку облизав.

– То тобі подобається? – здивувався і знову наповнив касторкою ложку.

– Добре, Отче! Дуже добре! – аж облизувався хворий і просив ще одну ложку касторки, але Отець не дав, боявся, що ще одна ложка зашкодить хворому.

Решта хворих, заохочених Ріанцоа, слухняно підставляли свої ложки, а випивши “надзвичайно добрі ” ліки, радісно прицмокували і гладили себе по животі. Діти, бачачи що дорослим смакує, ставали перед місіонером, широко відкривали ротики і пальцем показували, щоб налити їм прямо в ротик. Пляшка спорожніла вмить.

– Ну і хто б сподівався, що мальгаші так жирне люблять! – розмірковував Отець Ян. – Що в нас сьогодні за день?... Четвер. Ну то в нас сьогодні жирний четвер. Щоб лишень ці жирноти пішли їм на здоров’я.

Минув клопіт із шлунками. Касторка виявилась не тільки ефективними, але й від тієї пори, найбільш жаданими ліками. Більше Отця Яна не дивувало, коли хворі, вже не маючи проблеми з животом, питали коли буде жирний четвер.

Не всі мешканці притулку для хворих на проказу були католиками. Багато з них були язичниками і не квапились пізнати Бога, про якого розповідав Отець Бейзим. Жили так, як їхні предки, надалі були забобонними та крадькома здійснювали свої обряди. Місіонер з цього приводу їм не докоряв, не погрожував, що вижене їх з притулку. Піклувався про них так само, як і про решту і любив всіх теж порівну. Дуже старався, щоб завжди мали що їсти, а коли голод заглядав до їхнього дому, віддавав свою порцію рису. Перемивав і перев’язував рани. Чергував при помираючих. Знаходив слово втіхи, коли їм було смутно.

– Отче, наші рани смердять. Тобі не бридко? – питали здивовано.

– Ви хворі і безрадні. Хворим треба допомагати, – відповідав.

– Бог один і ми всі Його діти. Ви теж, – пояснював.

Важко було їм це зрозуміти. Врешті не тільки це. З недовірою дивились на все, що робив місіонер. Нема чого дивуватись. До цієї пори ніхто ними не цікавився, ніхто ними не займався, ніхто про них не дбав. Були залишені сам на сам зі своєю долею, а доля часом була дуже жорстокою. Їм було заборонено приближатись до здорових людей. Родина теж не хотіла ними опікуватися. Вони були зачинені в притулках, якнайдалі від всіх, де помирали не тільки від прокази, але перш за все з голоду. Аж тут, невідомо звідки з’являється mompera vazaha – білий ксьондз, живе серед них і опікується ними як брат, як батько.

– Бог. Наш Господь. Він не хоче, щоб ви були тут самі, – відповідав.

Дивно їм було, бо не дуже розуміли, чому Господь так піклується про них, якщо вони в Нього не вірять.

Отець Бейзим прагнув, щоб його “чорненькі пташенята ” пізнали Господа і подружилися з ним. Але це було досить складно і вимагало часу. Поки що старався засіяти зерна віри у серцях тих людей. Щоденно відправляв службу Божу, проповідував, проводив уроки катехізму. Все це, напевно, залишало якийсь слід в їх душах, головах, але найкраще промовляв до них і пояснював те, що він проповідував – приклад життя самого Отця Яна. Як лупа допомагає людському оку роздивитись все до найменшої деталі, так і його любов, благородство та смирення, приближали до їх сердець доброту та любов Господа.

Отець Ян дуже тішився, коли за якийсь час до костелу почали заглядати і язичники. Спочатку може просто з цікавості, але потім, він відчув, вони вже прагнули Бога.

Бажаючих охреститися було тільки четверо, але Отець почув, що його серце почало битись швидше і радісніше.

– Твій Бог добрий. Ти казав, що Він живе у небі. Коли помремо, хочемо піти до неба, щоб бути з Ним назавжди, – відповіли.

Отець Ян занімів, він не сподівався такої відповіді. Було очевидно, що вони уважно слухали те, про що він говорив у костелі.

Кільканадцять хворих, ще не понівечених проказою пололо грядки. Інші, менш справні, розсілися попід стінами бараків, щоб трохи провітритись та погомоніти. Отець Ян, користуючись вільною хвилиною, взявся за писання листів на Вітчизну. В цей день йому все якось давалось легко і він надіявся, що швидко справиться зо всіма своїми справами.

– Valala! Valala! – почувся розпачливий крик прямо під стінами його будиночка.

“Що сталося? ” – хотів запитати, але навіть не встиг підійти до вікна, як до крику долучилося биття в горщики, лопати, бляху… Отець Ян, вийшовши з дому, побачив на небі величезну чорну хмару. Хмара швидко пересувалась в напрямі до Амбахіворака.

– Двоє до дзвінка! Дзвонити без перерви! Решта нехай кричить, стукає, брязкотить як може і чим може! – керував переляканими мешканцями притулку.

Чорна хмара була все ближче і все нижче опускалась. Надходив вечір, це означало, що температура знизиться до плюс восьми, плюс десяти градусів. При такому холоді саранча літати не може, вона безсиліє, наче замерзає. Відчуваючи зниження температури, саранча шукає місця, щоб перепочити, а заодно і перекусити, щоб з теплим промінням сонця знову вирушити у путь. Цього разу нічний перепочинок припадав на Амбахіворака.

Отцеві Янові аж плакати захотілось, бо якби саранча затрималась на ночівлю біля притулку, вона знову би винищила грядки, так старанно і важко доглянені хворими. Може того всього й не багато було, але кожна мірка кукурудзи, кожна жменя гороху були на вагу золота.

– Ідіть на поля! Кропіть все, що там росте і безперервно повторюйте “Богородице Діво, радуйся ”! – гукав, вручаючи кільком особам пляшки зі свяченою водою.

Хворі вже трохи змучилися від такого гоніння шкідників, тож бігав серед них і спонукав до дії. Щосили бив лопатою у великий залізний горщик. Подумки безперервно відмовляв “Богородице Діво ”, бо розумів, що в цій ситуації надіятись можна було лише на Божу допомогу, не на людську.

Саранча низенько кружляла над притулком, відлітала, прилітала знову, немов не могла вирішити, де би то зупинитись на ночівлю. Кінець кінцем, відлетіла зовсім. Дзвінок затих, хворі перестали галасувати. Кукурудзяно-маніокові грядки вціліли.

– Отче, то недобре, що саранча відлетіла, – сказав один із хворих.

– А ти хотів би, щоб вона на полі весь маніок і кукурудзу пожерла? – запитав місіонер.

– Може вона трохи і знищила би наші поля, зате скільки би ми сьогодні наїлися, – з жалем відповів чоловік.

Відповідь не здивувала Отця Яна. Саранча вже багато разів навідувалась до Амбахіворака, тож він мав змогу зорієнтуватись, що шкідники – це своєрідний делікатес у мальгашів. Коли летить багато саранчі, переживають, що винищить їм поля, але й радіють, що самі її наїдяться. В холодну ніч, коли саранча обсідає рослини, її можна легко назбирати в будь яке начиння: до кошиків, до банок, горнят, горщиків, у все, що знайдеться під рукою. Потім відривають шкідникові ніжки та крильця, і кидають на хвилину до окропу. Сирої саранчі не їдять. В шлунок не влізе стільки “добра ” за один раз, тож все, що не з’їсться, сушиться на сонці, щоб не зіпсувалось і було придатне до їжі на наступні дні.

– Їж, Отче! – пригощали місіонера мешканці притулку з посмішкою від вуха до вуха, неначе позабували про свою страшну хворобу. Саранча була для них наче манна з неба. Не падала вона кожного дня, через те їли її так, наче хотіли наїстися наперед.

– О ні! Це не для мене манна! Ніколи в житті не візьму цього “добра ” до уст! – наче зарікався і з огидою дивився на мальгашів, які прицмокували і приплямкували і гладили себе по животах від задоволення.

– Valala смачна! Їж, Отче, бо не відомо коли до нас прилетить знову.

Дуже важко повірити, що то травень, коли навкруги ані зеленого листочка, не квітне без і жасмин, а в заростях над рікою не чути солов’їного співу, дні холодні, а ночі ще холодніші. Але саме так виглядає мальгаський травень. Що ж, на цьому і полягає вся чарівність тамтешнього клімату.

Того дня після полудня, хворі не сиділи, як зазвичай, під стінами бараків. Було холодно, до того ж моросив дощ. Притулок наче вимер, тільки з будиночка при костелі було чути делікатне постукування. То Отець Ян, зробивши новий кивот, оздоблював його різьбленням.

– Mompera vazaha, білий Отче, на поміч! – крикнув хтось під вікном будиночка.

Місіонер відклав різьбярські інструменти, витер з чола піт та виглянув за поріг. Перед домом, опершись на милиці, стояв приголомшений чоловік.

– Що сталося, Махараво? – запитав здивовано.

– Білий Отче, ходи швидко! Ніріна помирає і про Святий Хрест просить, – вигукнув чоловік.

Отець Ян скинув з себе робочий фартух, помив руки і швидко рушив в сторону бараків.

– Сюди, Отче! Сюди! Швидко! – підганяв Махараво.

В кутку бараку, на циновці, покладеній на голу землю, лежала жінка. Спечені вуста та затуманений погляд вказували на те, що вона була в гарячці. Запах її ран був нестерпний. Лежала нерухомо, тільки час від часу стогнала.

– Мокро тут, – сказав місіонер. Його погляд зупинився на землі, де лежала циновка. Дощ тільки моросив, але земля у бараку перетворилась у болото.

– Вода не камінь, зате тепер м’яко буде на ній лежати, – сказав Махараво і відсунувся аж до порога, бо доокола не було й клаптика вільного місця. Крім Ніріни на циновках лежало ще четверо осіб.

– Хочеш, щоб я тебе охрестив? – запитав Отець Ян, схиляючись над Ніріною.

– Так, дуже хочу. Хочу піти до неба, а ти казав, що туди язичників не пускають, – прошепотіла.

– О, так! Там є Господь і Пресвята Богородиця, та сама, образ якої ти нам привіз. Ти ж нам про це розповідав. Я хочу бути з Ними, – що раз слабше шепотіла.

Отець Ян схилився над хворою і почав сердечно молитись. Потім розпочав обряд хрещення. При словах “Маріє, хрещу тебе в Ім’я Отця і Сина і Духа Святого ”, Ніріна почала важко дихати, а її тіло покрилось великими краплями поту. Водила очима по обличчю місіонера, в її очах застигло велике здивування.

– При Святому Хрещенні ти отримала нове ім’я: Марія. Таке саме, яке носила Матір Божа, – сказав Отець Ян.

– Марія… – повторила Ніріна. Ще раз глянула на місіонера, потім подивилась десь вдалину і закрила повіки. Руки, що лежали на грудях безсило опали.

Отець Ян ще довго молився при померлій. Був щасливий від того, що зміг виконати її прохання. Мешкав в притулку кілька місяців і хоча небагато тут змінилось з точки зору умов проживання, духовна пустеля розпочинала де-не-де “зеленіти ”.

“Ніріна Марія… дивиться зараз на нас з неба, – розмірковував, лежачи на твердім ложі у своєму будинку і прислухаючись до м’яких крапель дощу, що стукали у вікно. – Тут на землі, її душа жила у смердячому від ран тілі, у брудному темному бараку. І, напевно, дуже здивувалась, коли раптом опинилась на ясних небесах, біля ніг Пресвятої Матері. Яка вона тепер щаслива! ”

Листи та посилки приходили в перші дні кожного місяця. Минуло вже половина червня, а пошта до Амбахіворака ще не приходила. Може корабель з Європи змінив курс, може сів десь на кораловий риф і ще не дійшов до порту. Могло бути й так, що посланець йшов повільніше ніж зазвичай, адже мальгаші славляться тим, що нікуди і ніколи не квапляться.

– Листи ідуть! – повідомив один із хворих, що сидів під стіною притулку і уважно стежив за дорогою.

– Листи ідуть! – радісно долучилися голоси інших хворих. Вони раділи так, наче листи та посилки були адресовані їм.

Отець Бейзим саме різьбив раму до образу і, почувши ці радісні крики, відклав інструмент, вийшов і зупинився перед будинком. В напрямку до притулку, рухався не тільки посланець, але й кілька носіїв з досить солідним вантажем. Дуже втішився, нарешті дочекався вістей з рідного краю, а також багатьох необхідний речей, які сподівався знайти у пакунках. Він не помилився. Співвітчизники таки мусіли добре витратитися, бо в скринях було багато всякої всячини: одежі, полотна для перев’язки, насіння квітів, а також три водозбірники з насосом, завдяки яким, не треба буде так мучитись з поливом гороху та кукурудзи.

– А що це?... – дивувався, заглядаючи до останнього пакунка, в якому, крім перев’язувальних матеріалів, жмені цукерок та пряників, знаходився досить великий щільно зашитий мішечок. Перед тим, як відчинити, общупав його старанно і відчув під пальцями щось на кшталт дрібненьких грудочок.

– Не може бути!... Гречка! Найсправжнісінька гречка! – вигукнув, зануривши руку в мішечок і майже підскочив від радості. Усміхнувся майже як справжнісінький мальгаш, – від вуха до вуха.

В мішечку була гречка і трохи сушених грибів. Дуже любив і одне, і друге. Без гречаної каші сумно йому було на Мадагаскарі. Вже два роки не їв її. Навіть снилось йому часами, що сидить за столом, їсть гречану кашу з великої миски та ще й кислим молоком запиває. Але то було у снах. На яву, харчувався тим, що було доступне на Мадагаскарі, тобто: рисом, маніоком, горохом, кукурудзою, солодкою картоплею – бататом, цибулею, аноною, фруктами. Майже не їв м’яса та хліба і зовсім не їв жирів та молочних продуктів. Час від часу траплялися “бенкети ”, головною стравою яких була саранча, але він ніколи не наважувався почастуватись цим делікатесом.

Коли показав мальгашам гречку, вони повитріщали очі від здивування, зроду-віку нічого подібного не бачили. Нюхали, куштували на зуб, питали чи можна її варити і їсти.

– Звари мені цю кашу і гриби, – наказав кухареві, а сам пішов до майстерні закінчити різьблення.

– Але ж буде в мене бенкет! – радів, втягуючи ніздрями знайомий, чудовий запах, що нісся з кухні.

Коли чорний кухар приніс йому миску з верхом гарячої каші, прикрашеної грибами, він схопив її, наче дорогоцінний скарб і пішов під евкаліптове дерево. Всівся під ним зручно, оперся на стовбур і почав їсти. Їв повільно, насолоджуючись запахом і смаком, і уважно слідкував, щоб, Боже борони, навіть зеренко каші на землю не впало.

“Дякую Тобі Господи, за цей дар. Тобі і тому, хто це надіслав. Але сам подумай, чи не смішно, що я, чужинець, сиджу під африканським небом, в тіні евкаліпта і їм польську гречку… ” – розмірковував і ущипнув себе за ногу, щоб переконатись, що то не сон.

Смішним то не видавалось, але може трохи дивувало мальгашів, що Отець їв кашу і мав такий само вираз на обличчі, як під час служби, коли брав у руки білу Гостію.

“Мій Боже, я такий грішник, а ти мені стільки ласки посилаєш… Батога заслужив, а ти мені такі ласощі даєш, – міркував смиренно. Гречки вистарчить на кілька обідів, а в посилках безліч речей, які тут так знадобляться. А листи!... Ціла гора листів!... Ївши кашу, мав тілесну учту, а читаючи листи буду мати учту духовну! Господи Боже, який я вдячний тобі за стільки щастя за раз! ”

Здорові руки і ноги – скарб, якого хворі на проказу прагнули найбільше. Навіть повна миска рису, присмачена смаженою саранчею чи шматком яловичини, не завжди спричиняла радість, бо вони не завжди могли з’їсти той рис самостійно. Часом траплявся хтось милосердний, хто ту ложку рису до уст вкладе, але найчастіше мусіли якось самі собі порадити. Ставили миску на землю, сідали поруч і, схилившись низько, їли прямо з миски.

– Жах! Мої бідненькі їдять як звірята. Щось мушу придумати, щоб їм допомогти. Не святі ж горщики ліплять! – вболівав Отець Ян, приглядаючись хворим під час їжі. Його вразливе серце просто кров’ю обливалося. Вирішив зробити хворим щось на зразок протеза, щоб полегшити сам процес споживання їжі. Отець мав дар – “зробити щось з нічого”, тож і цього разу надіявся, що знайде якийсь спосіб, щоб скалічені долоні “чорненьких пташенят” хоч трохи зробити вправнішими.

Довго думав над тим, як зробити і з чого зробити протез, завдяки якому, хворий міг би втримати ложку в руці і самостійно піднести до рота. Ідей не бракувало, бракувало матеріалів, які можна було би використати на подібні “винаходи ”. Можна було би вистругати з дерева чудові долоні і прикріпити їх до культі хворого, але така долоня була марною, пальці ж не згиналися.

Винахід за винаходом, а результат невдалий. Нарешті прийшла Отцеві Янові до голови геніальна ідея. Зробив з жерсті тоненький “браслет ”, а до нього прикріпив трубку. Браслет обмотав тканиною, щоб був м’який і не врізався хворому в тіло. Потім наклав браслет на руку хворого. Другим шматком тканини міцно прив’язав його до руки хворого, a до трубки, з середини, прикріпив ложку.

– Гляньте, Ракото тепер може їсти, як здоровий чоловік, – з захопленням говорили прокажені, дивлячись, як хворий користується “протезом ”.

– Отче, зроби і мені таку руку, – просила Вола.

– Я теж хочу мати таку руку, щоб їсти, – кричав Тойо і, просунувшись крізь натовп хворих, що витріщились на Ракото, став перед місіонером на коліна.

– Те треба ставати переді мною на коліна. Подякуй Богові за те, що таку ідею мені підкинув. А “руки ” зроблю всім, кому вони потрібні – заспокоїв своїх підопічних Отець Ян і пішов до костелу помолитися.

Кілька наступних днів притулок жив цією подією. Хворі з нетерпінням чекали на обіцяні “руки ” і були дуже щасливі. Але нажаль ті “руки ” не могли виконувати багато функцій, і у решті повсякденних справ (вмивання, прання, одягання), хворі були залежні від сторонньої допомоги.

Проказа калічила не тільки руки, але й ноги. З цього приводу багато хворих не могло пересуватись власними силами. З заздрістю дивились на тих, хто ще міг самостійно вийти з душного приміщення і сісти посидіти під стіною будинку. Вболівали, що не можуть брати участі у щоденній службі, яку Отець Ян відправляв у костелі. Костилів, на які хворі опирались було вже замало; не слухались хворі, безпалі, покриті ранами ноги.

– Мої “чорненькі пташенята ”, в мене для вас особливий подарунок. Від тепер, навіть найхворіший зможе брати участь у службі, якщо захоче, – оголосив якось місіонер.

– Ти що будеш нас на власних руках до костелу носити? – питали хворі.

– Ні, не дав би ради – засміявся і вказав на власноруч сконструйоване крісло.

– А хто його підніме? – гадали хворі, дивлячись на щось, що нагадувало лектику.

– Четверо людей вистачить, щоб їх підняти. Спробуєте? – заохочував.

Серед хворих було кільканадцять осіб, що мали ще відносно здорові руки і ноги, тож генеральне випробування носилок тут же і відбулося.

– Але й голова в тебе, Отче! Така мала, а така мудра! – дивувався Разафе, перший пасажир лектики.

– Як би була така мудра, то придумала би ліки від прокази, – пробурмотів собі під ніс місіонер, але цього Разафе вже не почув.

Повірити в Бога зовсім не важко. Треба просто поглянути доокола і відчути його присутність. Набагато важче вірити Богу, погодитись зі всім, що він дає нам пережити, і кожної хвилини могти сказати: “Хай збудеться Твоя воля Господи”. Щоб так сталось, треба насамперед пізнати і зрозуміти правди віри. Потрібно не тільки вивчити на пам’ять Божі заповіді, але також старатися жити згідно з ними кожного дня. Це дуже важко для всіх, а особливо для тих, хто Бога до цього часу не знав.

Отець Бейзим розумів, що навернення язичників, це довготривала праця, яка вимагає терпіння. Не бентежився, що його “чорненьким пташенятам ” треба було часом по сто разів пояснювати одне й теж саме. Що по своєму розуміли правди віри і десять заповідей. Що не було легко їм пояснити, чому Бог, якщо він такий добрий, не вилікує їх від прокази.

Одного дня, під час катехези, на якій були присутні ті, хто готувався прийняти хрещення, місіонер розповідав про Святу Трійцю. Як найзрозуміліше і найкраще старався пояснити, що всі три Особи є рівними в усьому, що жодна з Них не є ані старшою, ані більш досконалою за інших.

– Розумієте? – запитав, щоб переконатись, що до них дійшло те, що він пояснював.

– Як все розумієте, то добре. А скажи-но мені ти Армелю, хто старший , Бог Отець чи Бог Син? – запитав про всяк випадок, щоб пересвідчитись.

– Ясно, що Бог Отець, – відповів Армель, здивований тим, що його питають такі очевидні речі.

– Тобто ці Особи не є рівними в усьому, якщо Бог Отець є старшим?

– Ні, ці Особи є рівними в усьому, але Бог Отець є старшим від Бога Сина, бо ж Отець і Син не можуть бути одного віку, – заперечив Армель впевнено.

Іншим разом Отець говорив, що Бог є всюди, на небі і на землі. Вплітав у свою розповідь приклади з повсякденного життя, щоб мальгашам було легше зрозуміти. Витріщали очі, розкривали роти і ловили кожне слово. Задавали безліч запитань, що свідчило про те, що ця тема їх дуже цікавить.

Після закінчення катехези прийшов час на опитування. Хворі чудово відповідали. Якби хтось збоку прислухався, просто б здивувався, які в Отця тямущі учні.

– Лалаіна, скажи мені, чи Господь всюдисущий – звернувся до однієї з жінок.

– Може й так, а може й ні… Не скажу тобі цього Отче, бо не хочу не правильно відповісти. Мій чоловік дуже мудрий і знає все. Іди запитай в нього. Він напевно дасть тобі правильну відповідь, – відповіла з повагою.

В костелі спричинилася метушня. Одні сміялися, другі замовкли, бо відповідь жінки перевернула в їх головах все те, що вже якось повкладалося.

Отцеві Янові було не до сміху. Зітхнув глибоко та похитав головою. Результат навчання не збентежив його. Він прекрасно знав стару польську приказку – не відразу Краків збудували. Молився, щоб Господь дав йому терпіння, тому що без нього, важко було би Отцеві серед своїх учнів витримати.

Костел в Амбахіворака не відрізнявся нічим від помешкань хворих на проказу. Глиняні стіни давно вже почали тріскати, а дір у покрівлі було стільки, що годі й полічити. Замість підлоги – гола земля, а на ній розкладено циновки, які виконували функцію лавок. Ніяких образів, підсвічників, навіть ризниці не було, ксьондз переодягався за вівтарем, щоб відслужити месу. А вівтар?... Щиро кажучи, його теж не було, хіба можна назвати олтарем шматок дошки, покладеної на глиняному п’єдесталі. Перед вівтарем така собі наче сповідальниця – дві викривлених дошки, до яких прикріплена решітка, сплетена з кострубатих ломак.

– Ісусе, як сильно ти любиш цих бідолах, що захотів в такій норі поселитися, – уболівав Отець Ян і задумувався, як би то хоча б щось змінити у костелі.

– А які костели за великою водою в твоїй країні? – допитувались хворі.

– Гарні, – коротко відповідав місіонер, а в мислях додавав: “Якби ви побачили найменший, найбідніший костел у Польщі, не повірили би, що то не базиліка ”.

– Наш костел напевно тобі не подобається, – казали.

– Правда, правда, – говорив з таким правдоподібним виразом на обличчі, що вони не могли не повірити.

Хворі привикли до убогості. Для них важливо було не те, яким був костел, а те що він взагалі був. Вони не могли уявити собі, як виглядають костели “за великою водою ”, але слова місіонера запали їм в душу.

– Скажи Отче, а що могли б зробити ми, щоб наш костел був кращий, – просили.

– Давайте поприбираємо в ньому і прикрасимо його квітами, – запропонував.

Хворим не треба було повторювати два рази. Всі, хто ще міг якось там ходити, взялись за мітли та лопати. Повимітали сміття з усіх куточків, витрусили циновки, а потім нарвали гілля та квітів, що росли неподалеку і прибрали ними вівтар та стіни. Місіонер трохи підремонтував дах.

Згодом Отець Бейзим зробив дуже гарний кивот, і багато оздоблену раму, в яку вправив образ Матері Божої Ченстоховської. Повісив його на стіні за вівтарем. Костел і справді покращав. Хворі танцювали від радощів, вони дуже пишалися і своїм костелом, і місіонером.

Перед Різдвом посланець з Тананаріви приніс до притулку невеликий пакунок. Окрім всякої-всячини, в пакунку були жерстяні фігурки, що представляли Марію, Йосипа та Дитятко. Отець Ян зробив невеличку печеру з тростини та евкаліптових гілочок. Розставив в ній фігурки та помістив у костелі біля вівтаря.

– Отче, які гарні ясла! А який милий маленький Ісусик! – захоплювались хворі.

– Так! Дуже гарні, – погоджувався місіонер і почав зі своїми підопічними вчити колядки.

Різдвяна служба в Амбахіворака була дуже гарною. Жерстяний маленький Ісус мило дивився на присутніх з яселок. Мелодія колядок наповнила костел, і наче злетіла високо-високо, аж під саме небо, всипане сріблястими зірками.

Але якось над Амбахіворака пронісся циклон. Бараки хворих трохи пошкодило – їх підмило водою та ще більше дірок у даху зробилося. Вся територія притулку перетворилась на величезне болото. Найбільше, однак, був пошкоджений костел. Циклон майже повністю зніс його з обличчя землі. Образ Богородиці вцілів, бо перед бурею місіонер забрав його до свого будиночка.

– Нема костелу… Що ж ми тепер будемо робити? – побивалися хворі.

– Збудуємо новий, гарніший, – втішав їх Отець Ян.

Свята служба якийсь час відправлялася у будиночку місіонера. Було тісно, незручно, але іншого виходу не було. Про будову нового костелу можна було тільки мріяти, на те потрібні були гроші, а Отець Ян їх не мав. Вирішив, що разом з хворими, вони якось знайдуть вихід із ситуації.

Новий костел зробили з гілля та тростини. Він був ще меншим і ще убогішим від попереднього. Прокажені, однак, були щасливі, що знову мають Дім Божий у притулку.

Якось Отець Ян помітив, що дехто з мешканців наче чимось стурбований. Він навіть не міг уявити, що могло бути причиною збентеження.

– Отче, як же то має бути? – відважились котрогось дня висловити те, що їх мучило.

– З чим? – відповів питанням на питання, бо ще не уявляв з якою справою вони могли до нього прийти.

– Що ж то буде на Різдво?... Маємо такі гарненькі ясла, а костел наш такий маленький, де ж ми їх поставимо?... – переживали.

– Мої “чорненькі пташенята ”, нам не треба ставити ясел, наш костел як раз має такий самий розмір, як печера в Віфлеємі, отож Різдво в нас цілий рік, – втішав хворих зворушений Отець.

Наступного дня, рано вранці костел був заповнений хворими сповна. Отець Ян, одягши ризи, став при вівтарі.

– „Gloria In excelsis Deo!”… – прогриміло аж під сам дах костелу.

Отець Ян занімів і аж закляк на хвилину. Не переривав того співу.

– Мої “чорненькі пташенята ”, ви напевно трохи помилились! Зараз середина липня, а ви колядки співаєте, – докоряв їм пізніше.

– Не помилились! Не помилились! – пояснювали. Сам же вчора казав, що наш костел то віфлеємські ясла і в нас Різдво цілий рік.

Отець Ян нічого не відповів. Покивав головою і швидко зник у своєму будиночку, щоб на самоті добре виплакатись.

Блохи, воші, таргани та всіляка інша комашня для мальгашів звична справа. Вони призвичаїлись до них і можна навіть сказати, що зжилися. Час від часу “виходили на полювання ” і душили, і товкли паразитів чим попало. Результати подібних операцій були мізерними. Нічого дивного – про гігієну ніхто не дбав, тож середовище для жирування “непрошених гостей ” було надзвичайно добрим. Однак всі затремтіли від страху, коли з’явились блохи африканські.

Чума спочатку вразила східне узбережжя острова. Говорилося, що тих “гадів ” привезли на острів моряки, що служили на кораблях, які курсували поміж Африкою та мальгаським портом Таматаве. Африканські паразити дуже швидко розповсюдилися по всій країні. Непомітно попадали під шкіру стоп, під нігті пальців на ногах. Там гніздилися і блискавично розмножувалися. Ноги пухли і дерев’яніли так, що людина почувалася наче паралізованою. Були і смертельні випадки. Справа в тім, що отрута, яку заносили блохи в кров під час укусу, заражувала кров.

– Отче, африканські паразити нас з’їдять, – скаржилися хворі з притулку для прокажених.

Боротьба з блохами не була легкою. Єдиним способом їх позбутися було, голкою чи якимось іншим гострим предметом, виколупати мішечок з відкладеними яєчками, з яких виводилось сотні, тисячі, мільйони паразитів. Після такої операції рану треба було продезінфікувати. Цей метод теж не був дуже надійним, адже блохи для відкладення яєць якраз і полюбляли рани. Подібні операції були болючими для здорових людей, а що ж тоді говорити про прокажених. Паразити не тільки під нігтями пальців, не тільки під шкірою стоп, але в ранах на їх тілі вили собі гнізда.

– Зараз вам допоможу повиколупувати блохи з ран, але насамперед свої ноги до порядку мушу привести, – втішав хворих Отець Ян.

– Ой, поквапся Отче, бо нас дуже мучить, – просили і самі намагалися голкою чи ножем дістатися під шкіру та нігті.

Отець Ян взяв велику пляшку йоду і почав дезінфікувати вже очищені від бліх місця.

– Ой, пече! Ой, болить! Змилуйся, Отче! – кричали хворі, але Отець не міг собі дозволити змилуватись, бо іншого способу на порятунок не було.

Під час подорожі до столиці, Отець Бейзим перший раз постраждав від африканських бліх. Коли повертався, був вже так змучений, що вирішив хвильку відпочити сам і дати відпочити ногам. Сів на бережку, зняв черевики і опустив зболені ноги у воду. Така ванна принесла йому несамовите полегшення. Але він не мав із собою рушника витерти ноги насухо і прийшлось їх вигрівати на березі, на гарячому піску.

– Ой, як добре освіжитися по дорозі! Тепер можу йти хоч іще пів дня, – подумав, одягнув черевики, перекинув через плече дорожній мішок тай рушив у путь. Йшов може з годину, а може й трохи довше. Був вже недалеко Амбахіворака, коли почув, що його “освіжені ” ноги починають пекти.

– Невже африканські паразити і моєї крові захотіли? – усміхнувся у вуса і прискорив крок, бо в притулку чекали на нього хворі.

– Отче, як добре, що ти є! Знову нас блохи доїдають! – привітали його прокажені.

Зайнявшись блохами та ранами хворих, місіонер зовсім забув про свої ноги. Робив операції всім, хто сам собі не міг допомогти, промивав рани йодом. Паразити, однак, швидко повернули йому пам'ять. В якийсь момент Отець відчув, що ноги його вже не поміщаються у черевиках і дуже болять. Ледве зняв черевики і ледве упорався з мільйонами яєчок, які блохи вже встигли відкласти під нігтями та шкірою ніг.

Африканські паразити нападали на нього ще багато разів. Бувало навіть так, що на опухлих, зболених ногах мусів іти до Тани, щоб у лікарні йому зробили операцію, бо бліх під шкірою було стільки, що сам порадити собі вже не міг.

– От насолода, коли тобі лікар копирсається ланцетом а ранах, а особливо під нігтями… Але як треба, то треба! – бубнив собі під ніс і без жодного слова витримував всі лікарські процедури.

Одного разу в Тані, після такої лікарської процедури, черевиків на ноги вже одягти не зміг. Рани були дуже глибокі і боліли нестерпно. Перев’язав собі ноги полотном, зробив нашвидкуруч щось подібне до сандалій і прив’язав їх шнурком до забинтованих ніг. Отак взутий, він ходив кілька днів по місіонерському будинку, бо через стан ніг не міг повернутись до притулку. Найбільше йому дошкуляв не біль, а людська цікавість.

– Паразити африканські мене полюбили. Мав операцію. Поранені ноги, – оправдовувався перед різними людьми, але якось не міг заспокоїти їх цікавості.

– На бал збираюся. Танцювати не можу, але бальні черевики одягнув, щоб не думали, що в мене їх нема – відповів посміхнувшись. Нарешті відчепились.

Ноги потрохи загоювались, набряки зійшли, можна було збиратися в зворотну дорогу до Амбахіворака.

Отець Ян не любив себе жаліти і лягав до ліжка, коли вже дійсно почувався недобре. Не любив, також, відвідувати лікарів і звертався до них, лише тоді, коли всі “домашні ” засоби вже були використані. В притулку лікаря не було, тож ішов дві години пішки до столиці, інших засобів пересування не мав. “Вилікують – добре, а ні, то теж добре, хоч висповідаюсь перед смертю, бо ж в Амбахіворака іншого ксьондза крім мене нема ”, – розмірковував, долаючи двогодинну дорогу через гори.

В Амбахіворака багато працював фізично. Тут все вимагало полагодження та капітального ремонту. То дах протікав під час дощу, то стіну треба було підперти, щоб не впала, а то води із струмка принести, а то те, а то се… У плачевному стані були бараки, в яких мешкали хворі, і костел також. Отець Ян вирішив подбати про те, щоб забезпечити костел всім необхідним. Хотів теж хоч якось його прикрасити. Зробив новий кивот і оздобив його різьбленням. Саме під час цієї праці і поранив собі руку. Різьбярське долото тріснуло і ввійшло глибоко в долоню. Не дуже тим перейнявся, зупинив кров, перев’язав руку та продовжував працювати. Але рука опухла по лікоть і страшенно боліла. Він не боявся, що може статись зараження, що будуть ускладнення, для нього найболіснішим було те, що він не міг працювати.

– Матінко кохана, прошу тебе, дай мені інші випробування, а руку вилікуй, кивот мушу закінчити, – молився перед образом Матері Божої Ченстоховської. І Богородиця допомогла, і тоді і в багатьох інших випадках теж.

Напади малярії дуже ослаблювали організм Отця Яна. Великою незручністю також були африканські блохи, але це не все. Все частіше з’являлись проблеми зі шлунком, траплялись укуси скорпіона і багато інших неприємних несподіванок, які можуть чекати на людину у тропічному кліматі.

Отець Ян був сильним і здоровим чоловіком, але не молодим. Коли він вирушив на Мадагаскар, йому було сорок вісім років. Клімат, умови в яких жив та важка праця призвели до того, що він дуже швидко почав втрачати сили, а проблеми зі здоров’ям траплялися все частіше. Кожного дня він мав безпосередній контакт із хворими на проказу. Торкався їх тіл, перев’язував їх рани. Тобто існувала велика вірогідність того, що він може заразитися цією страшною хворобою.

– Не боюся прокази, – говорив, наче хотів додати собі відваги. – Жаль мені тільки моїх “чорненьких пташенят ”. Якби я заразився та помер, вони би знову залишились сам на сам із хворобою. Матір Божа цього не допустить. Я помру, приїде інший поляк і якось воно буде.

Ризикував здоров’ям і життям. Не вмів інакше. Він приїхав на цей острів, щоб бути якнайближче до тих, кого всі ненавиділи і боялись. Тяжко працював, мало спав, а часами і зовсім не спав, бо практикував нічне поклоніння Святим Дарам. Постився тричі на тиждень, на щодень їв скромно. Ставав все слабкішим. Часом ледве стояв на ногах, але з самісінького ранку до вечора метушився серед хворих та всього пильнував.

– Роблюся такий делікатний, як принцеса на горошині! Не личить! Не личить! – сміявся з себе, коли зліг на кілька днів.

З часом з’явились астма та багато інших недуг. Напади малярії ставали все частішими.

– Пусте; трісочки від Хреста Господнього, які в наслідок мого неумертвіння[6], видаються мені прикрістю, – говорив, коли починав хворіти.

Але трісочок збиралось все більше і були вони щоразу товстіші, більші та уразливіші.

Побудувати лікарню для прокажених стало найпалкішою мрією Отця Яна Бейзима. Від першої хвилини перебування на Мадагаскарі, він постійно про це думав і так само постійно просив згоди на це велике починання у своїх настоятелів. Не від разу вдалось всіх переконати, що лікарня є дійсно необхідною і що якнайшвидше треба почати її будувати.

– Отець вважає, що притулок для прокажених це мало? Від цієї хвороби ліків немає, тож і в лікарні ніхто не виздоровіє. Чи не вистачить того, що ми даємо їм дах над головою і їжу? – торгувалися деякі.

– Ні, не вистачить. Хворі повинні жити і помирати як люди, а не як звірята. В лікарні будуть не тільки хороші умови, але й кваліфікований догляд, – переконував місіонер, проте його слова найчастіше потрапляли в пустоту.

– Добре, даю згоду. Можеш будувати свою лікарню, але де візьмеш на будівлю гроші? Я не дам, бо не маю, – котрогось дня нарешті сказав отець суперіор.

– Дякую, отче. Дуже дякую, – відповів щасливо Отець Ян. – А за гроші не переживай. Матір Божа багата, вона дасть. Ця лікарня буде Її справою.

Суперіор подивився на місіонера, як на чоловіка несповна розуму, криво посміхнувся та покивав головою.

– Добре. Як будеш мати відповідну суму, тоді постараємось дістати майданчик під будівництво, – сказав так, для слова, ані трохи не вірячи в те, що коли небудь таки вдасться вибудувати лікарню.

Отримання згоди надало Отцю натхнення. Хоч не мав ані гроша, вірив, що його мрія збудеться. Від того дня почав посилати листи з проханням про пожертву. Писав до Франції, до Німеччини, до Польщі. Просив хоча б маленький внесок для своїх “чорненьких пташенят”. Шукав підтримки у всіх, хто не був байдужий до долі хворих на проказу. Посилав прохання в листах до журналу “Католицькі Місії ”. Звертався з проханням і до приватних осіб.

– Пожертва – це добродіяння, про яке треба просити покірно, – говорив і тішився з найменшої суми, яка поступала на рахунок.

“Нічого не мав би проти, якщо б якийсь багач у Америці помер не маючи нащадків, і зробив би мене спадкоємцем. Але в мене на це нема шансів ”, – писав у листі до Отця Марціна Черміньського, який організував для нього збір коштів у Польщі.

Сума на рахунку росла, але поволі. Із Франції коштів поступало мало і суми були маленькими. Великою щедрістю обдарували його поляки. Отець Ян був дуже вдячний за таку щедрість, бо розумів, що його Вітчизні теж дуже потрібні кошти. Що понад сто років гноблена загарбниками, вона має дуже багато проблем і національних, і суспільних.

Особлива поміч прийшла від Марії Терези Лєдоховської, яка залишила становище придворної дами в Зальцбургу і присвятила себе місіонерській діяльності та боротьбі з рабством. Місії на Мадагаскарі, вона надіслала досить значну суму, найбільш потрібні предмети домашнього вжитку та літургійні шати. Справу підтримував Брат Альберт Хмельовський, який багаторазово організовував збір коштів для допомоги людям хворим на проказу. Підтримку Отець Бейзим отримав також від своїх колишніх учнів зі школи в Хирові. Вони організували лотерею, весь дохід від якої, був призначений для його підопічних. Лиш один раз отримав Отець Бейзим листа з порадою постріляти або отруїти прокажених. Він дуже тяжко це переживав, перестраждав і постійно молився за чоловіка, що написав такі страшні слова.

Прислів’я говорить: “Зернятко до зернятка – то буде мірка ”. Так було і цього разу. Коли вже мірка трохи наповнилася, Отець Ян пішов на зустріч з сеньйором.

– Маю вже гроші. Де можу будувати? – запитав.

– А звідки ми могли знати, що так швидко збереться повна сума?

– А чого ж ви від самого початку не вірили? Казав же вам, що то сама Пресвята Діва дає, бо то Її справа, а не людська – відповів Отець Ян, проте йому залишалося лише чекати.

Невдовзі й місце під лікарню знайшлось. Можна було би розпочати будову, але що далі? Отець Бейзим прекрасно знав, що суми, якою він володів на все не вистачить. Будівельні матеріали весь час дорожчали і багато з них приходилось постачати з Європи. Треба було також подумати про оснащення лікарні та кошти на утримання хворих. Отець Ян не переставав писати прохання ані на мить. І знову він міг покластися на співвітчизників.

“Поляки, мої улюблені брати, були завжди щедрими. Таке вже в них серце! Самі багато не мають, а часом і від себе заберуть, щоб з біднішим поділитися. Матусю Кохана, віддяч їм за це сторицею”, – розмірковував Отець Ян і молився за благодійників. Молитви вдячності вчив також своїх “чорненьких пташенят”. Скільки разів їх питали, бачачи як вони молилися, повністю поглинуті молитвою: “За кого ви так молитеся?” Відповідь була: “За поляків, тому що завжди про нас пам’ятають. Тому що найщедріші у світі”.

Прокажені в Амбахіворака тішились, що Отець Бейзим, як і обіцяв, збудує для них лікарню. Він і сам жив надією, що це вдасться зробити в найкоротший термін. Справа не була легкою. Потрібне було не тільки місце під будівництво, але й гроші, велика кількість грошей.

– Нічого не маю. Бідний, як церковна миша, але всю цю справу довірив Найсвятішій Матінці і знаю, що Вона нею займеться, – переконливо говорив і висилав листи до Польщі з проханням про пожертви. Розмовляв зі своїми настоятелями в Тананаріве, а також із владою міста.

– Будемо мати лікарню! – оголосив котрогось дня після повернення зі столиці.

– Де? Коли? А ми в ньому всі помістимося? – питали хворі один поперед іншого.

– Не тільки вас, але й інших хворих будемо приймати. Лікарня буде велика, – з радістю відповідав.

– Правда? – дивувались, і на їх лицях, спотворених проказою, з’являлася давно забута посмішка.

– Правда. Вже скоро, – переконував місіонер.

Радість була недовгою. Влада столиці виділила терен, уряд обіцяв поставити частину будівельних матеріалів, але дуже скоро від обіцяного всі відмовились. Отець Бейзим вимушений був розпочати новий штурм. Минали тижні, місяці, а рішення як не було, так не було. Місіонер вірив в успіх, але бували хвилі, коли він був близький до розпачу. Не переставав молитись перед образом Пресвятої діви Ченстоховської, адже тільки на Її поміч міг надіятися.

Якогось дня викликали Отця Яна до Тананаріви.

– Лікарні в Амбахіворака не будемо будувати. Дуже близько до столиці. А в околицях немає такого місця, яке було би придатне до будівництва, – почув.

– Чи це значить, що я взагалі не дістану згоди? – запитав вражено.

– Якихось чотириста кілометрів звідси на південний захід.

– Чотириста кілометрів... – повторив і аж зблід, тому що це означало, що прокажені з Амбахіворака ніколи не зможуть там поселитись. Однак не відмовився, бо розумів, що згоди влади іще раз може вже ніколи не отримати.

Хворі в Амбахіворака нетерпеливо чекали на повернення місіонера. Виглядали що хвилини на дорогу, якою він міг повернутись з Тани.

– Що нового, Отче? Буде лікарня? – питали переляканими голосами, коли повернувся до притулку.

Хворі відразу засмутилися. Знали, що коли Отець переїде, все повернеться на круги своя. Як і раніше вони будуть позбавлені будь-якої опіки та будуть помирати з голоду на самоті.

– Це кінець світу, Отче, – говорили зі сльозами в очах.

– Не переживайте, Пресвята Діва вас не залишить. Думаю, що зустрінемося в Марані, коли побудуємо лікарню, – старався втішити.

Мешканці притулку не мали надії на переїзд. Навіть якби в Марані знайшлося для них місце, то як же би вони туди дісталися? Такої відстані їх хворі ноги просто би не подолали.

Серце Отця Яна краялось на двоє. З однієї сторони він тішився, що нарешті може будувати лікарню, а з другої – дуже страждав, тому що прийдеться залишити своїх “чорних пташенят ” в Амбахіворака. Вибору в нього не було. Почав пакувати речі і збиратися в дорогу.

Коли все було готове, прийшли носії, які мали нести Отцеві пожитки до Марани, настав найважчий момент – прощання. Хворі провели місіонера на шлях. Неначе справжні пташенята тулилися до Отця з краплею надії, що змінить своє рішення і не піде до Марани.

– Залишайтеся з Богом. Нехай Пресвята Діва візьме вас під свою опіку, – говорив і благословляв знаком хреста кожного по черзі.

– Не забуду, не забуду... Думаю, що скоро знову зустрінемось, – сказав і рушив у путь. Не оглянувся ні разу, тому що якби це зробив, його серце, напевно би, розірвалося від болю. Знав, що залишав своїх “чорних пташенят ” назавжди.

Подорож до Марани тривала вісім днів і була дуже важкою. Носії, що добре знали місцеві шляхи, старалися знайти кращі, безпечніші стежки через гори навпростець, але все одно, кожного дня пішки треба було подолати сорок – п’ятдесят кілометрів. Не обійшлося й без прикрих несподіванок, а крім того, весь час йшов дощ. Чотири ночі Отець Ян зовсім не спав, бо місця, де вони затримувались на нічліг, були такі залюднені, тісні та брудні, що було неможливо знайти місце, щоб прилягти, не те щоб скинути вбрання. Передрімав ці ночі на сидячи, в практично мокрій одежі. На п’ятий день подорожі нагадала про себе “тіточка малярія ”. На щастя, вони дійшли до маленького містечка, де працював один із знайомих місіонерів. Отець Ян отримав можливість на пів дня лягти до ліжка та трохи підлікуватись.

Наступного дня рушили знову в путь. Ноги трохи боліли, але лише коли дійшли до Марани, він зрозумів правдиву причину болю. Що ж, всю дорогу не знімав черевиків; черевики та шкарпетки зовсім промокли. Коли роззувся, то виявилось, що не тільки малярія про нього пам’ятала, але й африканські блохи не забули. Розплодилися під шкірою підошов ніг та в пальцях; ноги попухли та понабрякали. Отець Ян подумав, що шкода було би часу на таку кількість паразитів тратити, виколупуючи їх з попід шкіри, тож взяв кишенькового ножа та шкіру на підошвах ніг пообстругував наче морквину. Боліло? Напевно дужне, зате мав спокій з блохами принаймні на якийсь час. Три тижні ходив в сандаліях, бо черевики на зранені ноги одягти не міг.

Хоча подорож була дуже важкою, хоч в дорозі прийшлось пережити багато прикрощів, серце Отця Яна почало битись радісніше, бо чим далі вони йшли, тим більше змінювався краєвид навкруги. Околиці Амбахіворака були справжньою пустелею. Червона, випалена сонцем земля, небагато могла вродити. Дерева та кущі зустрічались рідко, а про екзотичні квіти годі було і мріяти. Тільки трава якось де-не-де пробивалась, але вона швидко висихала в палючому промінні сонця.

– Чи в Марані буде так само? – розмірковував, покидаючи притулок.

Відразу за межами столиці побачив червону від мулу річку, потоки води несли мул з гір. Річка ліниво вилась в долині наче вуж, а натрапивши на кам’янисті пороги, гучно текла далі, створивши червоний водоспад. Рисові поля в долині річки вразили його очі всіма відтінками зелені. Кожен наступний день подорожі приносив новий, ще кращий краєвид. Почали з’являтись мангові та мильні дерева, папайї, квітучі агави. В лісах, які вони минали, аж роїлося від птаства, хамелеонів та яскравих метеликів.

– Як тут гарно! – говорив захоплено і був впевнений, що в Марані буде ще краще. І не помилився.

В околицях Фіанаранцуа, лісів було ще більше. То були одвічні ліси, де зустрічались не тільки бананові, лимонні, помаранчеві та хлібні дерева, драцени, різні види пальм, але також ебенові та палісандрові дерева, багато різновидів папороті, різноманітних кущів та кущиків.

Якогось дня на шляху зустрілося звірятко, що нагадувало кота, але котом не було. Отець Бейзим бачив те звірятко перший раз в житті.

– Макі – лемур, – пояснив чоловік і почав сміятись, бо звірятко розсілось серед дороги, наче говорило: «Стоп! Ні кроку далі! Це моя територія!».

Місіонер та носії не хотіли турбувати звіряти і широким півколом обійшли його. Звірятко, наче не вірячи, що вони залишають його в спокої, піднялося і повільно рушило за ними. Раптом із хащі вибігла решта стада. Лемури провели подорожніх аж до того місця, де ліс починав рідшати.

Отець Ян з великою цікавістю розглядав природу. Більшість рослин, птахів та тварин, які зустрічалися по дорозі, він бачив вперше у житті. Був у захопленні від екзотичних квітів. Не міг надивитись на вродливі орхідеї, стреліції, дикі троянди та плакучу запашними сльозами жакаранду. Не міг відірвати очей від, так званої слонової стопи, невеличкої рослинки, яка справді нагадувала ногу цієї тварини.

– Дивним творцем є Господь, що оце все навкруги створив! Людська душа справді рветься до нього, коли дивиться на таке чудо, – міркував і з кожним кроком, з кожною хвилиною поглинав красу навкруги, насичуючись нею як губка.

В Марані, де мала бути збудована лікарня, уже був притулок для хворих на проказу, який заснували французькі єзуїти. Він мало чим відрізнявся від притулку в Амбахіворака. Злидні, голод, а перш за все страждання, були точнісінько такі самі. Не дивно, що Отець Бейзим був готовий відразу розпочати будову. Не було це простою справою, тому що нагромадити необхідну кількість будівельних матеріалів, вже було проблемою. Але перед усім, треба було вирівняти майданчик під будівництво. В деяких місцях, треба було рубати скалу, щоб знівелювати терен. Весь об’єм робіт слід було зробити вручну, а рук теж не вистачало. Не тому, що не було охочих, але перш за все тому, що тут жили прокажені.

– Не хочемо заразитись проказою. Боїмося, – говорили мальгаші і, хоча Отець Ян пропонував їм цілком пристойну заробітну платню, воліли не ризикувати.

– Ви ж не будете їх торкатися, їсти з ними з однієї миски... Хворі знаходяться поза теренами будови, – старався переконати, але то не дуже допомагало.

Невдовзі вдалося знайти понад сто відважних і праця поволі рушила. Отець Ян особисто слідкував за всіма видами робіт. Коли знаходив вільну хвилину – рубав скалу, мішав вапно чи виконував якусь іншу важку працю.

Багато будівельних матеріалів треба було замовляти з Європи. Місіонер з нетерпінням чекав на звістку про надходження вантажу з портів Тулеаже чи Таматаве. Той весь вантаж потім повинні були перенести носії, тому що автомобілів, чи потягів, чи навіть возів з кіньми не було. Тож волочили тягар на плечах, головах, та спеціально пристосованих платформах.

– Навіщо, Отче, ти хочеш дах жерстю покривати? Жерсть дорога, а черепицю ми на місці можемо зробити, – повчали Отця місцеві “фахівці ”.

– Знаю я добре вашу черепицю. Як нема дощу, то сухо в домі. А як почне іти дощ, то в домі повінь. Не хочу, щоби мої хворі приймали дощові ванни – відповідав і чітко дотримувався планів будови.

Лікарня мала бути велика, сучасна, така, як тоді будували в Європі. Хворі на проказу повинні були знайти там все, що було необхідне для таких хворих. Отець Ян запланував їдальню, пральню, процедурні кабінети, аптеку, помешкання для управителя, для монахинь, що мали опікуватись хворими і для себе теж. Хотів також збудувати невеличкий костел.

Здавалося, що будова лікарні піде швидкими темпами. Але несподівано з’являлися все нові непередбачені труднощі та перешкоди. То будівельні матеріали прийдуть невчасно, то якась робота була виконана неправильно, то не вистачало працівників. Був навіть такий час, коли більшість робітників відійшло, бо з’явилась краща можливість працевлаштування. На Мадагаскарі знайшли золото. Видобутком золота зайнялись французи та англійці. Уряд постановив збудувати дорогу, якою золото перевозилось би до порту в Тулеаже, а звідти до Європи. Ті, хто працював при будові дороги, заробляли більше ніж в Марані, та й праця була легшою.

Будівництво в Марані майже зупинилось. Кільканадцятеро робітників, яких не спокусили великі заробітки на урядовій дорозі, не могли впоратися зі всім об’ємом робіт, який там був.

– А я казав тобі, що ти кидаєшся з мотикою на сонце, – поквитався коротко отець суперіор, коли Отець Ян ознайомив його з ситуацією на будівництві.

– Я так не думаю. Лікарню напевно вибудую. Пресвята Діва у всьому допоможе. Щиро в це вірю, – відповів Отець Ян і більше нікому не довірявся.

Проблем на щодень вистачало. Бували й такі, що видавалися невирішальними. Будівництво, хоч і черепашим кроком, але просувалось. Отець Ян через це часто бував трохи не в гуморі, але у відчай не впадав.

– Пресвята Богородиця керує цією будовою. Вона знає, що, коли і як зробити. Буде добре, – завжди говорив у найважчі хвилини. І був правий.

Від хворих в Амбахіворака Отець Ян не мав жодної звістки від часу, коли покинув притулок. Дуже хвилювався, що в урядовому притулку, до якого їх перевели, вони теж не мають кращих умов проживання.

– Скільки з них ще живе? Чи хтось ними опікується? Чи мають що їсти? – міркував і молився за своїх “чорненьких пташенят ” кожного дня. Дуже хотів, щоб вони могли поселитися в Марані, але це було неможливо. На хворих, скалічених проказою ногах, далеко зайти вони не могли, і навіть мови не могло бути про те, щоб знайти якийсь транспортний засіб для їх перевезення. Ці думки не давали Отцеві спокою, але наразі нічого придумати не міг. Врешті решт, найголовнішим зараз було закінчення будівництва лікарні. Стіни були вимурувані, тепер настав час на виконання внутрішніх робіт та установку обладнання. А це було набагато трудніше ніж зводити стіни.

Отець Ян проживав у маленькому будиночку при дорозі, що вела до Марани. Так як і в Амбахіворака, дім складався з двох приміщень. На горі була спальня, яка виконувала роль вітальні та кабінету і т.д. Приміщення першого поверху також виконувало безліч функцій, бо служило за канцелярію, кухню, різьбярську майстерню та склад.

Будиночок не був ані дуже зручний, ані дуже міцний, але мав і свої переваги. Він знаходився трохи далі від притулку, тому можна було в ньому трохи усамітнитися і хоч трохи відпочити. Крім того, з вікон відкривався чудовий краєвид і співали цикади.

Якось у ранці Отець Ян ще дрімав на своєму твердому ложі у будиночку. Ще міг собі це дозволити, бо сонце іще не з’явилося з-за гір.

– Отче! Отче Яне! – раптом почув через сон і зірвався з ліжка.

– Що сталося? Пожежа? – запитав, вихилившись з вікна і побачивши групку людей на площі перед будиночком.

– Не впізнаєш нас, Отче? – запитали здивовано.

– Отче Яне, то ми: Ньяіна, Ракото, Тойо, Лалаіна, Ніріна, – кричали, але він вже їх не чув. Закрив вікно, одягся швидко і вибіг на вулицю.

– Мої кохані “чорненькі пташенята”! Мої “пташенята”! Мої “пташенята ”!... – повторював і обіймав кожного по черзі. Очі його були повні сліз, адже то були його давні підопічні з Амбахіворака.

Отець Ян витирав очі рукавом сутани. Перед ним справді стояли його “чорненькі пташенята ”. Хвороба спотворила їх обличчя і тому він не зміг відразу їх впізнати.

– Ми дізналися, що лікарню вже збудували і прийшли. Не хочемо жити без тебе. Тойо нас привів, він тут стежки знає, – відповідали.

Отець Ян нагодував їх, перев’язав їм рани, знайшов куток, де вони могли би лягти і відпочити після довгої та важкої подорожі. Коли схилився над Тойо, побачив, що в хлопчини немає пальців на одній нозі, а п’ята – одна велика рана.

– Мій Боже, на одній нозі прийшов, – як блискавкою осінило і ще з більшою ніжністю взявся за перев’язку і вже не стримував сліз.

Отець Ян не любив пори дощів. Не боявся ні дощу, ні бурі, але тут в Марані, пора дощів означала лише одне – довгу перерву на будівництві, а це, в свою чергу означало запізнення терміну здачі будинку лікарні до ужитку. Цей час він використовував на підготовку простих меблів, необхідних для оснащення спальних приміщень, займався різьбярством.

В ті дощові дні Отець Ян бував не в гуморі, хандра нападала на нього частіше ніж зазвичай. І причиною були не тільки проблеми з будівництвом лікарні, але й туга за Вітчизною. Свого серця він не відкривав нікому, але відчував, як вона стискає йому серце все сильніше і сильніше. Смуток зникав з обличчя лише тоді, коли наступала буря. Він, напевно, як і всі люди боявся грому та блискавки, але велику насолоду справляло йому спостереження за явищами.

– Скільки вогню сиплеться сьогодні з неба! Який електричний дощ! Надзвичайно! Дивовижно! – захоплювався.

– Не стій, Отче, біля вікна. Ще блискавка вдарить і заб’є тебе – застерігав кухар.

– Боїшся? – запитав з усмішкою, але кухар не відповів. Він забився в найдальший куток, присів навпочіпки і міцно притулився до стіни. Не дуже розумів, чому місіонер так любить бурю.

– Що за краса! Іди сюди! Подивися! Блискавки сипляться наче з мішка. А найкращі оті, кулясті. Он, подивися, яка куля вогню горами котиться, – припрошував його Отець, але кухар – ані руш!

Чорне небо розривалося щохвилини. Неможливо було дивитися на вогонь, що сипався з небесного нутра.

– “Безодня і земля дрижать від Його погляду, здригаються від страху гори і підвалини землі, коли на них гляне. І не може цього збагнути серце; а шлях Його хто осягне? ”... – шепотів Отець Ян.

Кухар заворушився в кутку, підніс вище голову, наче хотів краще почути слова з Книги Мудрості Сираха. Він не розбирав слів, місіонер говорив польською.

Зненацька загриміло так, неначе небо розверзлося на двоє і над будинком пролетіла вогняна стрічка. За нею друга, третя. Вони обминули будинок місіонера та зачепилися за гори. Якихось три метри від будинку знову загриміло і блиснуло. Задвигтіло все, наче при землетрусі. Дрижав у кутку кухар, але тепер він зіщулився так, що його навіть не було видно.

– Як подивишся на грім та блискавку, то може нарешті усвідомиш собі могутність Бога, а також і те, ким є людина... Хоч невідомо як би була багата, розумна, талановита, все одно залишиться лише жменькою пороху і більше нічим. Мусить померти і стати перед Судом Божим. А саме про це людина пам’ятати не хоче. А шкода! На тому і полягає людське безглуздя, – говорив по-мальгаськи місіонер. Але видати кухареві було все одно, чи він був без глузду чи мудрий, на грім та блискавку дивитись не хотів. Заспокоївся, коли буря понеслась геть, десь за тридев’ять земель від Марани.

Вісті про лікарню, що будувалась в Марані рознеслись по цілому острову. Про неї розповідали як про диковину. Напевно саме тому, кожного дня прибували сюди юрбою роззяви, які на власні очі хотіли побачити, що той білий Отець з-за далекої води творить.

– Для чого білий Отець наказав копати такі глибокі рови біля лікарні? – міркував один із тих, що прийшли повитріщатись на будову.

– Не знаєш?!... Ці рови тут для того, щоби хворі мали де сховатись, як неприятель якийсь нападе, – пояснив один із місцевих всезнайок.

Глибокі рови були викопані, тому що Отець запланував у лікарні будову каналізації. Іншою диковинкою для мальгашів був водопровід та крани у лікарняних приміщеннях. Шибки у вікнах, двері, підлога також були предметом сенсації, адже така розкіш була тільки в домах багатих людей та європейців.

– А для чого, Отче, оті дроти, що ти на дахах закладаєш? – питали.

– Це громовідводи. Якщо матимемо їх на дахах, то не загрожуватиме небезпека під час бурі. Громи, замість у будинок, будуть вдаряти у дріт і спливати по ньому аж до землі. Дротам нічого не станеться, а будинок не загориться, – пояснював.

Коли лікарня вже була готова, годі було надивитися, яка вона була гарна ззовні і в середині. Найбільшого потрясіння дістали хворі, які до того часу проживали у брудних, благеньких бараках, а тут на тобі, отримали чисті, просторі павільйони, в яких було все необхідне. В спальнях стояли ліжка з чистими постелями. В умивальних приміщеннях – крани і води удосталь. Була також пральня, кухня, аптека, приміщення для перев’язування ран.

Всі хворі отримали нове вбрання; жінки – довгі білі туніки і платки на голови, а чоловіки – білі туніки і штани.

Отець Бейзим поділив лікарню на дві частини. Одна частина була для жінок, а друга для чоловіків.

– Ми що, будемо жити окремо? – дивувалися хворі, видно було, що їм такий порядок не до смаку.

– Не личить, щоб жінки з чоловіками мешкали в одному приміщенні. Якщо комусь це не подобається, може іти. Я цього порядку не зміню, – сказав Отець Ян як відрізав.

– Не хочемо! – протестували і хоч цей поділ їм не дуже подобався, з жахом думали про повернення до притулку, в якому на них чекали злидні та голодна смерть.

Лікарня була дуже гарна і сучасна. Евкаліптові ліси та квітучі сади, які дбайливо доглядав Отець Ян, робили цей куточок чарівним. Якби тут не проживали хворі на проказу, можна було б подумати, що ти стоїш на порозі до раю.

До лікарняного комплексу входив також костел. Він не був великий, але місця для хворих з Марани в ньому вистачало. В головному вівтарі, Отець Ян розмістив образ Богородиці з Ченстохови – патронки Марани і заступниці прокажених. Вівтар, кивот, хрест і багато інших речей вирізьбив сам. Місцеві фахівці допомагали йому зробити лавки та сповідальниці.

До Марани прибули Сестри з Громади Сестер св. Йосипа з Клуні у Франції. Вони опікувались хворими, доглядали за костелом та допомагали Отцеві Янові в повсякденних справах.

Поруч знайшлося невеличке місце під цвинтар. Спочити у родинному склепі – найбільше бажання і щастя для кожного мальгаша. Позбавлені такого щастя не зазнають щастя вічного. А прокажені?... Тільки про декого з них упоминалася сім’я і забирала тіла, щоб поховати у родинному склепі. Кладовище в Марані було для тих, кого ніхто не хотів ані за життя, ані після смерті. Тільки червона мальгаська земля була до них привітною і охоче приймала.

Дуже багато було осіб, хто вважав, що Отець Ян даремне витратив такі значні кошти на лікарню, бо навіщо прокаженим розкішні умови проживання. Промовляли з іронією:

– Дехто своїм собакам купує золоті миски, прикрашають нашийники діамантами та годують найкращою їжею. Тут проживатимуть люди, а не звірята. Сьогодні немає ліків на їх хворобу, тож нехай хоч мають можливість страждати та померти у достойних умовах, – відповідав Отець Ян.

Нервувався, коли чув такі балачки, але врешті решт, перестав цим перейматися. Був щасливий, що його мрія збулась. “Ой, довго часу то зайняло! Довго!...– думав собі часом. – Якби не допомога Пресвятої Діви, нічого не вийшло б ”.

Мальгаші дивились на Отця Яна, як на божевільного. Він підскакував від щастя, бо в посилці з Вітчизни отримав насіння айстр, левкоїв, гвоздики та інших пахучих квітів.

– Посію зернятка і виростуть прекрасні квіти.

– Щоб було гарно і щоб можна було ними костел прикрашати – терпеливо пояснював, але пояснення чомусь нікого не переконували, тому що для цих людей, вартість мало лишень те, чим можна було наповнити шлунок. Якби то була цибуля, горох, батат, маніок, кукурудза, то напевно кожен би поплескав в долоні від радості! А квіти? Для чого ж так мучитись, якщо їсти не можна?...

Отець Ян не зважав на такі коментарі. Копав, сіяв, підливав, а потім доглядав клумби та рабатки. Праця не пішла марне, бо невдовзі все в Марані запахло і зацвіло наче у райському саду. Посадив також багато дерев та кущів.

– Ой, як би було гарно, якби була хоч одна берізка!.. І граб би не зашкодив, – мріяв, і в листах до друзів завжди просив прислати насіння цих дерев. Але польським деревам мальгаська земля не була рідною і вони на ній рости не хотіли, сохли. Отож змушений був вдовольнитися тим, що було доступним і любило місцевий клімат. Сірий евкаліпт, що трішечки нагадував нашу вербу, ріс дуже швидко і давав не тільки тінь, але й паливо. Отець Бейзим засадив ним майже дев’яносто гектарів землі біля лікарні, і, дякуючи цьому, гарною зеленню покрилися навколишні узгір’я.

В жовтні починається мальгаська весна, Марана тонула в запашних квітах персикових дерев та, голубих як небо, квітах жакаранди. Де-не-де з’являлося яскраво червоне «вогонь Африки» – вогняне дерево, делонікс королівський, одне з найгарніших дерев світу.

Багато сили забирала праця не тільки в квітнику, але й на полі. За допомогою хворих, Отець Ян вирощував горох, кукурудзу, цибулю, маніок і ще багато інших видів овочів. Для того, щоб оберегти поля від зовнішніх злодіїв, Отець Ян придумав незвичайну огорожу – дикі троянди. Їх пагони були надзвичайно довгими та колючими. Посаджені поміж деревами та кущами, вони чудово оберігали доступ до грядок, а крім того, мали чудові і пахучі квіти.

Сад розростався і ставав все прекраснішим з кожним роком. Отець Ян ним дуже пишався.

– Це сади Пресвятої Діви, – говорив і завжди зривав Їй на букети найкращі квіти. Прикрашав ними не тільки вівтар, але й увесь костел.

– Без Пресвятої Діви ми нічого би не зробили. Вона допомагає, Вона тут керує і Вона тут опікується нами. Як же ми Їй можемо подякувати? ... Хоч квіти Їй подаруємо, – тлумачив своїм “чорненьким пташенятам”. Якби вони не любили так палко Мадонни з Ченстохови, то напевно важко було б їм вибачити Отцеві, що стільки землі марнує, що замість цибулі чи гороху садить квіти, а животові від цього – ну ніякої користі.

Йосип Райнілаіво був одним із хворих, що мешкали в Марані. Проказа все більше і більше спустошувала його тіло і котрогось дня уразила очі. Йосип перестав бачити і, як всі незрячі люди, чотири роки ходив з довгим кийком, яким перевіряв дорогу перед собою, щоб не натрапити на перешкоду.

– Молися до нашої Святої Матінки і вона тобі поверне зір, – часто повторював йому Отець Ян. Шкода йому було цього чоловіка за муки, що терпів, а допомогти йому не було можна було ніяк.

Йосип щодня приходив до костелу. Часто сповідався і приступав до святого причастя. Зазвичай, коли решта виходили з костелу після святої служби, він залишався і ще довго молився.

– Йосипе, ти бачиш? – запитав якось Отець Ян, побачивши, що чоловік прийшов до костелу без палиці і не зачіплювався за лавки, як раніше.

– Спершу зовсім нічого не бачив, а на свято Матері Божої Святого Розарію почав бачити, – відповів.

– Так. Я вже трохи бачив і раніш, але не признавався, чекав, аж буду повністю бачити. Мені це обіцяли.

– Колись в ночі прокинувся. Був у домі сам. Прийшов до мене білий чоловік з довгою білою бородою. Разом з ним до хати зайшло ще десятеро білих людей. Вони всі були дуже гарні, а їх вбрання було теж біле і дуже чисте. Той з бородою сказав: “Цей сліпий буде бачити ” і зник. Не спитав, як його звати, тож не знаю, хто то був. Потім ти, Отче, дав мені образок Богородиці і сказав молитися. І я молився двадцять чотири дні, – розповідав Йосип.

Отець Ян вислухав його з великою цікавістю. Пізніше попросив лікаря, Отця Децеса, перевірити Йосипові зір. Отець Децес знав Йосипа і перевіряв йому зір вже неодноразово. Він підтвердив, що хворий втратив зір чотири роки тому і тепер його зір повернувся. На його думку, виздоровлення було чудом, адже Йосип в цей період не приймав жодних ліків, не переніс жодного хірургічного втручання, яке могло би якимось чином вплинути на стан зору.

– Це діяння Святої Матері. Їй треба дякувати, – сказав Отець Бейзим, прочитавши лікарське свідчення.

– Молився і завжди буду молитись до Чорної Матінки. Буди виславляти Її аж до смерті, – впевнено сказав Йосип.

Звістка про чудесне оздоровлення зору у Йосипа швидко розійшлась по Марані і околицях. Цей факт обговорювали також в Тані. Читачі “Католицьких Місій ” в Польщі також мали змогу довідатися про це чудо, адже Отець Ян детально все описавши, вислав до часопису.

Це чудо не було єдиним що сталося в Марані за посередництвом Ченстоховської Богородиці. Кожного дня вона, як найкраща матір, опікувалась і оберігала своїх ”чорненьких пташенят ”. А скільки разів Її покровительство допомагало Отцеві Янові!

Коли переїхав до Марани, він отримав з Польші пожертвування, завдяки якому міг облагодити костел. Дари були переправлені в великих дерев’яних скринях кораблем. Не розпаковував їх протягом восьми років, адже костел ще не був добудований. Умови, в яких зберігалися скрині, настільки не підходили до зберігання речей, що дерев’яні скрині практично зовсім зогнили. Отець Ян дуже переживав, що і те, що було в скринях, теж зіпсувалося. Але, коли скрині було відкрито, виявилося, що все, що там знаходилося, було в ідеальному стані. Ризи, альби, стихарі виглядали так, наче їх тільки-но пошили, літургійні обруси, рушнички, корпорали були теж сніжно-білими.

– Це чудо! Це діяння Пресвятої Діви! – повторював радісно, всім серцем Їй дякуючи. Найбільше дякував за чудо, яке Мадонна з Ченстохови справляла в людських душах і серцях. А таких чудес було дуже багато.

Невеликі плями, що з’явились на шкірі правого передпліччя Отця Яна, не стали причиною його занепокоєння.

– Я захворів на проказу! – впевнено сказав і аж підскочив від радості. Кілька років підряд невпинно молився, щоб Господь дозволив йому уподобитися в стражданнях до його підопічних в Амбахіворака і Марані. Щасливий від того, що його прохання було почуто, довго стояв на колінах перед образом Чорної Матінки і молився.

– Я ж так Тебе просив, Свята Матінко, щоб Ти мені дарувала цю ласку. Як же я хотів дістати навіть не один, а десять гострих форм прокази... Дякую Тобі, – шептав, вдивляючись в Її личко. Тепер я буду не тільки подібним до моїх чорних братів, але через своє страждання, хоч в мізерній мірі вчиню радість за свої гріхи. І сміливо зможу сказати Господові Нашому, що віддав своє життя за братів своїх...

Залишалось тільки піти до лікаря на обстеження. Отець Ян звернувся до свого друга, отця Карла Децеса, котрий був лікарем.

– Хто зна, хто зна... Плями на шкірі можуть і не бути симптомами прокази. Вони можуть з’явитися з безлічі всяких причин. На мою думку, нічого не вказує на те, що Отець заразився на таку страшну хворобу, – пояснював отець Карл.

Після лікарського огляду і діагнозу, радість Отця Яна трохи пригасла. Через якийсь час плями зникли і більше ніколи не з’являлись.

Отець Ян ще з більшим завзяттям схилявся тепер над прокаженими і без страху і відрази перев’язував їм рани. Чи справді не боявся прокази?... Може й боявся трохи, але в прокажених він бачив стражденних братів, яким потрібна опіка і, найголовніше, співчуття, братів, які до цього часу були сам на сам зі своєю трагедією.

– Отче, ти є помічником Ісуса? – запитали його якось хворі.

– З чого це раптом це прийшло вам до голови? – запитав здивовано.

– Ти ж нам казав, що Ісус торкався прокажених і їх оздоровлював. Ти ж теж нас торкаєшся... – відповіли.

Дуже втішили його ці слова, вони означали, що він не глухим проповідував Євангеліє.

– Поганенький з мене помічник, – сказав зі смутком, бо розумів, що не робив для них багато.

– Отче, ми не хочемо, щоб ти заразився. Якщо ти помреш, то що тоді буде з нами? – стурбовано питали.

– На все воля Божа. Тільки Він знає, що буде з вами і зі мною. Як помру, приїде інший місіонер з Польщі, – відповів, але його слова не переконали підопічних.

– Буде. Може навіть більше ніж я, – переконував, але вирази на їх обличчях свідчили, що не дуже в те вірять. Адже було багато таких, хто протягував до них руку допомоги, але та рука, з безпечної відстані кидала їм рис або кілька копійок. Тільки руки Отця Яна підносили їм їжу до уст, допомагали піднятись на ліжку, перев’язували зловонні рани.

Зближалася обідня пора. Сестра Анна Mарія тихенько підійшло до дверей кімнати Отця Бейзима і тихенько постукала. У відповідь – тиша. Повагавшись хвилину, натиснула ручку дверей. Двері, тихенько скрипнули, відчинившись.

Отець Ян спав. Його біле як крейда лице виглядало ще білішим на тлі білосніжної постелі. Складені на грудях руки гарячково стискали розарій.

– Отче, принесла обід, – сказала і поклала, на столику біля ліжка, дерев’яну тацю з їжею.

Місіонер відкрив очі і якось здивовано подивився на сестру. Знову кажуть їсти, наче промовляв його погляд.

– Я не голодний. Тільки-но їв, – прошепотів і усміхнувся понад силу. Усміхнені вуста скривилися від болю.

– Від вчорашньої вечері, Отче, ти не брав й крихти хліба до вуст. Треба трохи поїсти. Прошу, з’їж хоча б кілька ложок, – просила сестра.

Запах бульйону дражнив ніздрі, але Отець Ян навіть не глянув в сторону тарілки з делікатесом, який сестри зварили спеціально для нього. Щиро кажучи, він давно вже забув, якими є на смак європейські страви. Жив по малагасійськи і по малагасійськи харчувався. Ніколи не снідав. На обід йому вистачало трохи рису, варених овочів і фрукти. Час від часу з’їдав шматочок м’яса. На вечерю, звичайно, була склянка чаю або води. Постився кожну середу, п’ятницю і суботу.

– Бульйон смачний і поживний. З’їси і сили наберешся, – переконувала сестра Анна, але Отець Ян навіть не ворухнувся. Наче їжа зовсім його не цікавила.

Монахиня стояла безпорадно. Просьби не помагали, тому спробувала сама нагодувати місіонера. Не протестував. З важким зусиллям проковтнув, прикладену до вуст, ложку бульйону. Ще кілька ложок і сказав: “Дякую, досить ”. Не хотів вже ні рису, ні картоплі, навіть води з Віші не попросив.

Сестра Анна Марія дуже розхвилювалася. Отець Ян вже три тижні не вставав з ліжка. Їв небагато, під вечір завжди мав високу температуру. Наступала криза за кризою. Лікар сказав, що на покращення стану хворого годі й сподіватись, і що стан його є дуже важким. Малярія, яка переслідувала Отця роками, немов циклон знищила ослаблений організм. Додалися проблеми з серцем, звапнення судин, астма та проблеми зі шлунком. На тілі утворилися пролежні, які, від найменшого руху, спричиняли нестерпний біль.

– Наш коханий Отець дуже погано себе почуває. Моліться до Чорної Матінки, щоб просила йому заступництва у свого Сина, – просила прокажених сестра Анна, адже чудово знала, що немає йому вже ніякого порятунку.

Наступного дня Отець попросив на вечерю яєчню. Сестра здивувалася, але була щаслива, бо думала, що чергова криза минула.

– Ось, прошу, яєчня з цибулькою. Дуже смачна! – сказала посміхаючись і ставлячи тарілку перед Отцем Яном. – Я принесла також шматочок хліба і трішки французького сухого вина.

– Все в нас таке якесь без смаку, – шепнув, проковтнувши з зусиллям, шматочок яєчні. – Дайте мені огірка... Квашеного огірка... з Польщі...

Кілька наступних днів він вже не хотів нічого. Час від часу тільки кілька крапель води.

– Все таке ніяке... Дайте мені огірка... Квашеного...З Польщі... Дайте мені черевики... Мушу встати. Треба позачиняти двері. Мушу, бо ви не позачиняли дверей з “Аве Марія”... Мушу... – повторював.

Сестра Анна Марія переконувала, що двері зачинені. І, що зачиняючи, відмовляли “Аве Марія ”, так, як він робив це щовечора. Тяжко було їй впоратись, бо хворий весь час пробував піднятись і встати з ліжка. Потім замкнув очі і почав важко дихати.

– Двері... “Аве Марія”... Іду... – шепотів все тихше.

Марив? Може й так, а може й ні. Може вже бачив двері до неба і словами “Аве Марія ” вітався з Богородицею, що зустрічала його на порозі...

Цілий вересень 1912 року, костел в Марані від досвіту наповнювався хворими. Хоч Отець Бейзим не відправляв Служби Божої вже віддавна, всі приходили сюди помолитись.

– Наш Отець дуже хворий. Чорна Матінко, не дозволь йому нас покинути! Що ж ми будемо робити, як Ти його в нас забереш? – просили, невідривно дивлячись в обличчя Ченстоховської Мадонни. І в словах цієї молитви була надія, ні, навіть, впевненість, що місіонер виздоровіє.

Молилися всім серцем, хоч життя в Отцеві Янові ледве теплилося. Щоденно до неба неслися молитви хворих, сестер-монахинь, отців єзуїтів з сусіднього Фіанаранцуа.

– Наш Отець виздоровіє? – питали прокажені.

– На все воля Божа. Буде так, як Він захоче, – відповідала сестра Анна Марія, ледве стримуючи сльози.

Попри те, що ніхто не втрачав надії, було очевидно, що жити Отцеві Янові залишилось лічені дні. Що прийшов його час перебратись до Дому Отця на небо.

Прийшов котрогось дня настоятель дому отців єзуїтів з Фіанаранцуа. Отець Ян дуже зрадів.

Після сповіді довго молився по латині: “Матінко Всевишня, молись за мене, щоб я міг спасти свою душу... Нехай вона вийде вже з цього нещасного тіла!... Я вже готовий... сьогодні... Матінко Всевишня, пам’ятай про мене, про мій край, про всіх моїх наставників, що мене виховали... ”.

Отець Ян був у свідомості, але слова молитви рвалися, бо з кожною хвилиною йому все важче було дихати.

– Якщо я скривдив якогось хворого... Якщо... Пробачте... – просив.

Потім температура спала. Дихання трохи вирівнялося. Отець Ян заснув. Кілька наступних днів нічого не змінили. Частіше тільки з’являлись приступи духоти і рани стали більшими та роз’ятрилися. Рани напевно його мучили, але він ні разу не поскаржився. Тільки часом стогнав крізь сон.

– Ксьондза... Прошу ксьондза... – ледве прошепотів, коли наступила чергова криза.

Того дня в Марані був тільки отець Ізидор Дюпюі, колишній капелан французьких військ на Мадагаскарі. Заразившись проказою, він замешкав в маленькому будиночку біля місцевого притулку для хворих на проказу. Отець Бейзим опікувався ним кілька років. Цей хворий на проказу і теж вже помираючий отець уділив Отцеві Янові останнього оливопомазання і причастив . Він напевно навіть ніколи і в мислях не мав, що саме йому прийдеться споряджати Отця прокажених в останню путь.

1 жовтня, ввечері, у Отця Яна знову піднялась температура. Приступи духоти повторювалися кожну годину. Біля ліжка хворого чергували сестри та отець Ніобі з Фіанаранцуа. Ця ніч була дуже важкою для всіх.

Біля четвертої ранку почали молитися при помираючому.

– Я іду, але моє серце залишиться тут, – прошепотів Отець Ян і в останній раз обвів поглядом людей, що стояли на колінах біля його ложа. З кожною хвилиною його обличчя ставало білішим. Дихав рівно, але важко.

О шостій годині пролунав дзвінок, що скликав на ранкову службу. Звичайно вона розпочиналась о шостій п'ятнадцять.

Костел, як і завжди, був повен вірян. “Чорненькі пташенята ”, похилившись в лавках, зі страхом поглядали на двері ризниці, тому що жоден із священників з-за них не виходив. Десь біля сьомої з’явився отець Ніобі.

– Сьогодні другий день жовтня, свято Ангелів Охоронців. О 6.15, на своїх крилах, Ангели занесли нашого улюбленого Отця до неба, – сказав.

І костел здригнувся від людського плачу. Плакали як діти.

Сестри помили та одягли померлого. Тіло його було перенесено до костелу. Над головою Отця поклали образ Матері Божої Ченстоховської. Зрізали всі лілії в саду, прикрасили ними ложе із тілом Отця та костел. Отець любив лілії, їх цибульки були спеціально прислані йому із Польщі. Він навіть доглядав за ними якось по-особливому.

Того дня в Марані ні один хворий не жалівся, що його болять руки чи ноги. Кожен, хто був в стані хоч якось пересуватися, йшов, щоб поклонитися померлому. Крізь сльози відмовляли його улюблену молитву “Аве Марія ”.

Потім, скалічілими від прокази руками, викопали яму. З болем клали його в червону мальгаську землю поруч з тими, кого ніхто не хотів ні за життя, ні після смерті.

– Білі лілії на могилі посадимо, – постановили.

Через червону, спечену сонцем землю, навіть травинці важко було пробитись. Зійшовши, вона вмить вигорала під палючим небом.

А лілії росли. Білі як сніг. Пахучі. Прекрасні.

[1] Мальгаська земля – земля острова Мадагаскар, (прим. перекл.)

[2] Мальгаш – корінний житель острова Мадагаскар. (прим. перекл.)

[3] Циновка – плетений килим із соломи, очерету, тростини. (прим. перекл.)

[4] Маніок – багаторічна вічнозелена кущова рослина з родини молочайних, що широко культивується в Африці. В їжу використовують подібне на картоплину коріння. (прим. перекл.)

[5] Анона – тропічна рослина сімейства Anonaceae. В їжу використовуються плоди. (прим. перекл.)

[6] Умертвлення, умертвінння – суворий тілесний аскетизм. (прим. перекл.)