13. Залишається з ними  

Марана сьогодні відома не лише на Мадагаскарі. Вона знаходиться за 6 км. від великого міста Фіанарантсоа, в центрально-південній частині острова на висоті 1212 км. Узгір’я площею 44 гектари домінує над околицями. Біля підніжжя пливе річка, яка зрошує рисові поля. 

Марана – це не тільки красивий закуток, один з найгарніших на Мадагаскарі, а також і велика лікарня для прокажених, збудована о. Бейзимом. Лікарня до сьогоднішнього дня дивує туристів і паломників з усього світу. Будова складається з двох великих павільйонів для чоловіків і жінок, аптеки, лабораторії, окремого будинку для медичного персоналу, дому для місіонерів, господарчих будов. Всі будинки в доброму стані і функціонують. Це свідчить про якість робіт, практичний розум засновника і турботу про дрібні речі, які полегшують життя і лікування хворих. Варто згадати, що крім кухні, столової, пральні, столярні та слюсарні є також туалети з гарячою і холодною водою – в тамті часи це було щось нечуване на Мадагаскарі. Два джерела, знайдені о. Бейзимом, постачають воду ще й сьогодні, а вода на Мадагаскарі є великою проблемою. 

Територія Марани покрита лісом евкаліптових дерев, засаджених о. Бейзимом і хворими. Галуззя постійно обтинають, опалюють ним лікарню, як і продають. Алеї засаджені соснами і кипарисами, клумби з квітів, огородження з бамбуку – все це проектував о. Бейзим, щоб «нещасні прокажені мали чим потішити свої очі». 

У 1964-1972 рр. біля лікарні збудували хатинки, в яких прокажені живуть родинами. Тепер у Марані близько 200 хворих. Діти і молодь ходять до школи, вчаться ремесел, щоб після лікування могли асимілюватися у суспільство. 

Лікарня допомагає хворим в околицях, а прокажені отримують професійну лікарську допомогу, допомогу черниць, душпастирську. Завдяки науковому прогресу частину хворих можна повністю вилікувати, інших – добре підлікувати. Помалу здійснюється ще одна мрія о. Бейзима, що ця страшна хвороба колись зникне з поверхні землі. 

Центральним пунктом Марани є каплиця, яку зберігають у такому стані, як її збудував о. Бейзим. Тут все нагадує про нього, про його самарянську любов, про допомогу, яку отримував від своїх земляків. На вежі є годинник, присланий з Гданська. У головному вівтарі знаходиться ікона Чорної Мадонни, яку він з собою привіз. Під іконою польською мовою напис: „Під Твою милість прибігаємо…” Дивлячись на образ Богородиці, я згадав один з листів о. Бейзима: „Я вирізьбив для ікони рамку, виглядає добре. Зверху є табличка з написом «Марія», довкола виноград. Сказав своїм хворим, що прислали з Польщі”. 

Хворі кожного ранку беруть участь у месі. Найбільш вражаючим є момент Євхаристії. Хворі витягують свої деформовані долоні, щоб прийняти Святе Причастя. Поволі підходять до священика, шкутильгають, ноги забинтовані. Всі гарно співають, віддаючи Марії свій біль, смуток і надії. Після обіду збираються на спільний розарій, моляться за невідомих доброчинців – як доручив о. Бейзим. Людей, які приїжджають до Марани, вражає незвичайний духовний клімат цього місця: доброзичливість, мир, погода духа, чого немає в інших подібних закладах. Марану називають «громовідводом Церкви на Мадагаскарі», бо й до сьогоднішнього дня вона є основою місіонерської діяльності на Мадагаскарі. 

У Марані пам’ятають про о. Бейзима. Панує загальне переконання про його героїчну відданість хворим. Наголошують, що розпочав піонерську працю в часах, коли прокажених усі покинули. Його справа продовжується і видає добрі плоди в країні, де живе 200 тисяч хворих на проказу. 

Жителі Марани у важких ситуаціях відчувають справжню допомогу свого Опікуна. Директриса лікарні розповідає відвідувачам про подію з життя с. Анни Марії, яка сказала вмираючому о. Бейзимові: „Отець відходить від нас і залишає нас самих”. О. Бейзим відповів: „Так, я відходжу, але моє серце залишиться з вами”. І це здійснюється. Лікарня існує виключно на пожертви людей доброї волі. Окрім невеликої допомоги міжнародних організацій гроші присилають приватні особи, навіть діти. У 1989 р. у Кракові постало Товариство Друзів Прокажених імені о. Бейзима, які допомагають лікарні. 

У серці поляка справа о. Бейзима на Мадагаскарі породжує почуття народної гордості. У книзі відгуків я знайшов записи французькою, англійською, мальгаською, польською мовами. Деякі занотував: „Великою є любов, бездонне серце Отця Бейзима, який полюбив людину, відкинуту суспільством. Дякую Тобі, Отче, за все, що ти зробив на Мадагаскарі”; „Здійснилася мрія мого життя. Своїми очима побачив лікарню о. Бейзима, який пробудив у мені місіонерське покликання. Богу подяка. Буду молитися за беатифікацію героя любові”; „Оглядаючи лепрозорій, я був здивований і гордий, що це вчинив мій земляк”; „У Марані можна вчитися любові, написаної великими буквами”. 

До саркофагу бл. Йоана Бейзима приходять люди всіх рас. Приходять прокажені, їхні родини, лікарі й медсестри, місіонери, туристи і дипломати. 

Усі схиляють свої голови перед величчю духа і серця польського Самарянина. У часи, коли проказа була невиліковною, а прокажених вважали «живими гробами» і вимагали, щоб їх ізолювали від суспільства, о. Бейзим поселився серед них, аби свідчити, що вони є людьми, їх треба лікувати й спасати. Це була «особлива любов» до бідних, про яку говорить Іоанн Павло ІІ, любов, яка перетворюється у конкретні вчинки. Всі пам’ятають апостольську подорож Святішого Отця на Мадагаскар. У квітні 1989 р. в Антананаріві Іоанн Павло ІІ беатифікував першу жінку мальгаської національності Вікторію Расоаманаріво. Наступного дня поїхав до Фіанарантсоа, де колись працював о. Бейзим. 

На стадіоні «Беравіна» Папа відслужив месу для 100 тисяч вірних з восьми єпархій південного Мадагаскару. Папа прагнув відвідати Марану, але не зміг це зробити. Але з Марани була велика група хворих, які привезли з собою великий хрест з евкаліптового дерева і келих о. Бейзима. У вівтарі прокажені встановили ікону Ченстоховської Богородиці, яку колись привіз з собою о. Бейзим. 

На початку літургії митрополит Фіанарантсоа архієпископ Жільберт Раманантоаніна привітав Папу: „Найсвятіший Отче! Наша земля не чужа Тобі. Вона зберігає мощі о. Йоана Бейзима. Він спочиває в мирі серед тих, про кого говорив: «мої чорні пташенята». Спочиває біля лепрозорію, справжньої лікарні, яку збудував на щедрі дари синів польського народу. 

Обмеження в часі не дозволяють Тобі, Святіший Отче, клякнути при гробі цього великого і святого місіонера, але – якщо захочеш прийняти – ми прагнемо подарувати Тобі на згадку Твого душпастирського візиту мальгаську землю з гробу о. Бейзима. Може, повертаючись, будеш летіти літаком над Мараною, що буде великою радістю для хворих. Деякі з них будуть мати можливість прийняти Ісуса з Твоїх рук під час цієї літургії (…) Віддаємо шану Ченстоховській Богородиці, Заступниці Марани, яку особливо почитаємо в серпні”. 

В гомілії Іоанн Павло ІІ говорив: „Ваш єпископ слушно нагадав мені, що перебуваємо недалеко від Марани, де спочиває мій земляк о. Й. Бейзим. Важливо саме тепер згадати про нього, бо на Мадагаскарі і в моїй країні його шанують як справжнього Божого Слугу. Я дуже радий, що служу літургію перед хрестом і образом Ченстоховської Божої Матері, яку він привіз до Марани, і користуюся його чашею. Дякую за ці дорогоцінні речі. Ми вдячні о. Бейзиму за те, що віддав усю свою енергію і любов служінню прокажених. Збудував для них лікарню, яка існує ще й тепер. У Марані, в самому центрі страждання, допомагав ближнім, молився і давав надію. Згадуючи о. Й. Бейзима, хочу привітати всіх, хто служить хворим. І хочу сказати всім прокаженим та іншим хворим тут і в інших країнах, що Церква прагне, щоб для хворих робилося все можливе, що цінить молитви хворих і любить їх”. 

Під час процесії з дарами двоє прокажених вручили Папі вирізьблений з дерева макет Мадагаскару з землею з гробу о. Бейзима. Папа уділив Святе Причастя групі прокажених, а після літургії подарував хворим для Марани 200 вервиць і велику суму грошей. 

У Ватикані, під час генеральної аудієнції 10 травня, Іоанн Павло ІІ говорив про свою 41 апостольську подорож до Африки. Звертаючись до поляків Святіший Отець згадав про місіонерську працю о. Бейзима: „У перших днях травня ми зібралися на Ясній Горі, біля Ясногурської Пані, в урочистість Королеви Польщі. У той самий час я відправляв літургію на Мадагаскарі, також біля образу Ясногурської Пані. Цей образ привіз на Мадагаскар наш земляк, місіонер о. Бейзим, слуга Божий, апостол прокажених. Усе своє місіонерське життя він присвятив нещасним мальгашам, нещасним синам і дочкам цього далекого народу, там віддав своє життя, там спочив”. 

І ще одна подія, яка назавжди закарбується у серцях мешканців Марани – беатифікація о. Бейзима. Коли Папа служив літургію у Кракові, у Марані у той час на літургію зібралися тисячі вірних з усіх околиць. Це було велике свято радості й вдячності в місці, де нещастя страждаючої людини зустрічається з солідарністю і любов’ю людей, які наслідують «слугу прокажених». Про перших і других Іоанн Павло ІІ говорив після беатифікації: „Поздоровляю Церкву на Мадагаскарі, а особливо прокажених. Нехай вами опікується Ченстоховська Богородиця, культ якої залишив у спадок о. Бейзим. Прагну також привітати членів Товариства Друзів Прокажених імені о. Й. Бейзима, які продовжують його місію допомоги прокаженим. Прошу вас, продовжуйте діло милосердя, а ваш Заступник нехай вам допомагає”. 

14. Листи 

Багату особовість і глибоке духовне життя місіонера прокажених на Мадагаскарі нам відкривають його листи (збереглося 550). Писав багато, охоче і щиро. Писав до друзів і до редакції «Католицьких місій» та інших журналів, просив про пожертви і дякував за них. Писав з туги за батьківщиною, щоб порозмовляти з близькими людьми рідною мовою. 

Визнав: „З кожною поштою мушу вислати принаймні кільканадцять листів у різні країни, і тому пишу – скільки можу. Ніколи раніше не думав, що в житті повинен буду стільки писати. Ось, наприклад, недавно послав листи до Америки, Італії, Росії, Франції і Галичини. Коли закінчив їх писати, то навіть дихати почав вільніше. Але важкі обставини моїх хворих вимагають, щоб я постійно просив про допомогу, тому знов мушу писати (…) 

Раніше мені було дуже важко писати листи, а тепер написати лист – те саме, що скрутити папіросу. Чи мені, старому дурневі, могло колись приснитися, що буду листуватися з усім світом? (…) 

Прошу вибачити старому балакунові, що так розбалакався, але якщо людина сама в пустелі, то гірше, ніж камедул, отож якщо трапляється нагода, то хоч у листах буду балакати без кінця (…) 

Будучи єдиним представником польського народу на Мадагаскарі, принаймні в цій місцевості, користаюся з нагоди, щоб хоч писати своєю мовою, якщо не можу нею розмовляти; мушу використовувати час, тобто писати, поки я ще не заразився проказою, бо якщо захворію, то вже й писати не зможу”. 

В листах мало говорить про себе. Ніде не жаліється на невигоди життя і не хвалиться своїми успіхами. Про свої природні здібності говорив з покорою і гумором. Читачам листів, які хвалили його літературні здібності, відповідав, що «здатний до писання – як сокира до плавання», пояснював, що під час писання «рука ходить по папері так, як п’яний по дорозі». 

Листи писав завжди, як говорив, з Марією, з проханням про допомогу і віддаючи себе під Її опіку. Був переконаний, що завдяки Її заступництву його листи охоче читають і переймаються ними. Стиль листів простий, жартівливий, діловий. Гумор не залишав о. Бейзима навіть у важкі хвилини. Хворобу ніг, спричинену африканськими вошами, охарактеризував, що «зникли спокуси до танців». Своє убоге вбрання, сутану, описує як «шорні латки, а не кравецька робота». Любить називати себе «його татарсько-африканська мосьці». Коли йому хтось із Польщі прислав пакунок з їжею, то коментує: „Під африканським небом Татарин над мискою з гречкою, галицькою кашею; це виглядає досить мальовничо”. 

Вчитуючись у листи о. Бейзима, легко зауважити, що це була людина великого серця, наповненого жертовною і дуже покірною любов’ю у найважчих умовах служіння «до кінця». 

Мав суворі риси обличчя, «татарські», а серце було чуйним до людського страждання. Про свою вразливість з гумором писав до о. Чермінського: „Мій Отче, як не все сіре є вовком, так не все тверде є камінням. Татарин хоч твердий і холодний, але має серце, яке може відчувати, а не кавалок льоду”. Ці слова добре його характеризують. До себе був вимогливим, а серце було відкритим на потреби братів. 

По природі він був жвавим, навіть запальним, але у важких ситуаціях умів панувати над собою, «ґвалтуючи себе», аби «не наробити шкоди». Часом вживав гострі слова й казав правду в очі, демаскуючи фальш і облуду, яких не зносив. Звірявся: „Що в мене в серці, те й на язиці”. 

На Мадагаскарі він жив суворо й убого – як анахорети перших століть християнства. Вставав о 3.30, а лягав спати о 22.00. Спав на твердій дошці, їв те, що і хворі: жменю рису без нічого. Постив у середу, п’ятницю і суботу. 

Вбозтво було його улюбленою чеснотою. О. Бейзим прагнув наслідувати вбогого Христа і жити як прокажені. До кармеліток у Кракові написав, що, крім молитви, нічого від них не просить, бо «як місіонер повинен бути жебраком, а не магнатом». Хотів мати лише необхідні речі. «Чим менше речей – тим краще». 

Свою працю на Мадагаскарі вважав звичайною справою, нічого особливого в ній не бачив. У листах пояснював, що люди змушують його червоніти, коли роблять з нього «якусь велику людину», пишучи про його «геройство і мучеництво у служінні прокаженим». „Я зрозумів окремі слова, але прошу мені повірити, що суті не розумію, може тут є якась самопосвята, але я її не помічаю. Ніколи мені не приходила думка, щоби мав з життя робити жертву чи щось подібне. Вмерти мушу, як і кожна людина, а чи помру від прокази чи від чогось іншого, це мені байдуже. Помру, то інший прийде на моє місце, а на світі стане одним грішником менше. Знаю, що і в газетах всюди роблять з мене якусь велику людину, але це легко пояснити. Люди переливають з пустого в порожнє, щоб мати чим заповнити газети. Нехай так і буде, нехай пишуть, щоб ця писанина приносила якусь милостиню для моїх бідних”. 

Велике серце о. Бейзима, повністю і неподільно віддане Богові та прокаженим, ніколи не охололо і не стало байдужим до того, що залишило на батьківщині. Незважаючи на велику відстань, він відчував глибоку єдність з народом, чернечою провінцією, з Хировом. До Хирова писав: „Мої дорогі нероби, тужу за вами, постійно про вас думаю, нетерпеливо чекаю на ваші листи (…) 

Вже шість років не чую польської мови, але нічого не вдію, щоб тільки Ісус дозволив мені дістатися до неба, а там розмовляють по-польському (…) 

Я писав, що тужу за провінцією. Але не думайте, що хочу повернутися – ніколи. Як би мені такі дурні думки прийшли до голови, то я би їх відганяв як нечисті спокуси”. 

Мені дуже хотілося, щоб саме Польща збудувала лікарню для прокажених, бо „це би виглядало краще і здобуло би більше Боже благословення на наш край”. У його листах постійно відчувається делікатне почуття народної гордості та прагнення прославляти Польщу, якої тоді не було на картах світу. 

15. Віра через любов 

Джерелом духовної сили о. Бейзима, яка підтримувала його в житті та місіонерській праці, була жива і глибока віра. Ще в новіціаті він дуже серйозно сприйняв слова св. Ігнатія з Духовних вправ: «Людина створена для того, щоб хвалити Господа Бога свого, поклонятися і служити Йому, спасаючи у такий спосіб свою душу». Він добре знав й іншу максиму засновника Товариства Ісуса: «Вір в Бога так, якби все залежало від Нього, але роби так, якби все залежало від тебе». 

Ці принципи були йому близькими, старався жити ними. Вірив у Бога, довіряв Йому, любив Його і прагнув виконувати Його волю у всьому. Робив це в долі та в недолі, серед радості, перешкод і смутку, коли «все йшло як з каменю» або коли треба було «плисти проти течії». У кожній ситуації повторював: „Моя справа – всюди й завжди чинити Божу волю”. Якщо би не мав віри, то би не переніс всі труднощі, клопоти і біди, які постійно його мучили під час місіонерської праці для прокажених, а особливо при будові лікарні в Марані. По-людському безнадійні ситуації зносив мужньо силою віри і надії, які були сильнішими від усього, що могло би його зламати. 

У щоденному житті віра о. Бейзима виражалася в пошуках у всьому більшої Божої слави і більшого добра для людей. До свого товариша писав: „Перед очима завжди маю дві справи: більша Божа слава і духовне та дочасне добро довірених мені прокажених. Що є поза тим, це вже не для мене, на це взагалі не оглядаюся”. 

Турбота про Божу славу і спасіння душ постійно присутня у всіх його листах, проникає його думки і вчинки. З нагоди свого 60-ліття написав: „Найбільше мене турбує те, що я прожив стільки років, а ще нічого не зробив для більшої Божої слави. (…) Часто думаю про те, щоб Богородиця дозволила мені дібратися до чистилища, а потім взяла до себе, й водночас мене охоплює страх, що не маю з чим йти на той світ, гріхів багато, а заслуг не маю”. 

Віра «слуги прокажених» міцно спиралася на «скелю», якою був Ісус Христос. У всьому покладався на Нього. Знав, що Він завжди є вірним, навіть якщо все довкола буде невірним, брехливим і розвареним. Прагнув до кінця виконати Його волю «без домішок власної», щоб не стати перед Ним з «порожніми руками». Для о. Бейзима, як і для ап. Павла, існує лише одне – Христос, усе інше було для нього байдужим. У всіх ситуаціях розраховував на благодать і милосердя Христа. „Ми в руках Бога, в руках Христа, Господь нами піклується”. Йому треба довіряти, бо «Ісус любить нас більше, ніж рідна мати», Він «усе осолоджує». 

Любив Христа у таїні Його хреста, Серця і Євхаристії. Любив Його у страждаючих членах Його містичного Тіла – в прокажених, якими опікувався з любові до Ісуса. Радикально розумів слова Христа: „Я був голодний, спрагнений, голий, хворий, ув’язнений, а ви дали Мені їсти, пити, прийняли Мене, одягли, відвідали. Все, що вчинили одному з моїх найменших братів, Мені вчинили” (пор. Мт 25, 31-46). 

Опікун прокажених полюбив бідну людину, найбільш принижену і безпомічну, викреслену з життя нормальних людей, приречену на погодження. Полюбив те, чого світ ніколи не хотів і не вмів любити. У спотворених обличчях, покритих гнійними наростами, бачив обличчя Христа. Став на захист хворих, боровся за справедливі для них права. Після прибуття на Мадагаскар став на сторону прокажених, говорив не «вони», а «ми». О. Августин Ньобі ТІ, який зблизька дивився на працю польського місіонера серед хворих, сказав, що «його самопосвята для прокажених була незрівнянною». Живучи серед убогих і неосвічених людей, о. Бейзим робив усе для їхнього духовного розвитку. Розділяв їхню недолю, хотів навіть заразитися проказою. Ця любов не походила з людських мотивів, а була глибоко закорінена в живу віру. О. Бейзим буквально відповів на заклик Христа йти у світ, проголошувати Боже царство і лікувати хворих. 

16. Служіння Марії 

Красивою рисою духовності о. Бейзима, ніби його харизмою, є синівська любов до Божої Матері, яка охоплювала все його життя і апостольство, молитву і страждання, радість і смуток. З Марією він йшов до Ісуса і з Ісусом йшов до Марії. Їй підпорядкував свою волю, Їй віддав себе повністю, до Неї прибігав у всіх справах Церкви, ордену, батьківщини, місіонерської праці. 

У листі до товариша писав: „Не раз було дуже важко, я не знав, що робити, все йде, ніби з каменю, твердо, але Богородиця ніколи не допустила до краху, завжди й у всьому зазнаємо і ніби наочно бачимо Її опіку. І я завжди у всьому до Неї прибігаю – у великих і малих справах, і заохочую до цього моїх пташенят”. 

Усі свої успіхи приписував Марії. Себе вважав Її вбогим знаряддям, «абсолютним нулем, яким користується Пресвята Богородиця – щоби люди бачили Її могутність (…) Відчуваю, вірю і визнаю, що я негідний цієї благодаті, і навіть не можу зрозуміти ласкавість Пречистої Діви, що звертає очі на таке сміття як я і користується мною. Пояснюю собі, що Богородиця робить те, що хоче”. 

Марії приписував свій виїзд на місії («захотіла використати мене для служіння прокаженим»), бажання працювати на Сахаліні («це не є лише побожна забаганка, а справжнє покликання, яке мені дає Чорна Мадонна»), покращення долі прокажених («тільки Божій Матері завдячую, що моє чорні пташенята не гинуть як мухи»), надходження грошей («все, що отримав, завдячую лише Пресвятій Богородиці»), дозвіл на відкриття лікарні («Пресвята Богородиця може більше, ніж усі уряди на світі»), утвердження у доброму мальгашів («щодо душі, то моє чорні пташенята досконало тримаються за Її благодаттю»), долання труднощів («часто мені дуже сумно, але гадаю, що така воля Пречистої Діви, і це мене цілком заспокоює»). 

Кожну справу обговорював з Марією. Вона його вела, всім керувала, з думкою про Неї розпочинав приготування проповідей, реколекцій, катехез, напуть. Незважаючи на мовні труднощі, вважав, що виконає завдання, бо «працюю для Божої Матері і під Її опікою. Немає жодної науки, в якій я би не говорив щось про Богородицю». 

Він умів довіряти Матері Ісуса серед випробувань і терпіння, тоді, коли почувався «побитим і до нічого», «пригніченим і зденервованим», у такому настрою, «як пес на ланцюгові». Постійно відчував присутність і дію Марії. „Труднощі є, це правда, бо на цьому світі нема закутка без хреста, але Богородиця так благословляє і допомагає, що не знаю, як Їй дякувати”. 

Може найбільшим свідченням віри в опіку Божої Матері Заступниці були слова, які о. Бейзим промовив, коли його повідомили, що колоніальний французький уряд хоче ліквідувати лікарню для прокажених у Марані: „Що мені до їхнього уряду, мій уряд – сама Богородиця. Як Вона захоче, так і буде, а не як французький уряд. Усім постійно кажу, що лікарню відчинимо, і то за згодою уряду, бо будувати наказала Божа Мати, отож і зможе захистити від нападів ворогів. Мені масони не можуть нашкодити більше від того, що дозволить Ісус – нехай діється Його найсвятіша воля”. 

Віра в допомогу і опіку Божої Матері в житті о. Бейзима не були ознакою бездіяльності та практичного квієтизму, а навпаки, спонукали його до витривалої молитви і енергійних дій, ніби все залежало від нього. 

З марійних молитов він найбільше любив Ангел Господній. Він відмовляв цю молитву постійно, вона стала універсальним засобом на всі потреби душі та тіла. Відмовляв її у хвилини небезпеки, коли переправлявся через «танцюючі мости» стрімких гірських потоків; зі словами «Радуйся, Марія» подавав хворим ліки, з цією молитвою на устах зачиняв увечері двері лікарні, вирішував важкі питання, поєднані з лікуванням і доглядом за хворими. 

У труднощах йому бракувало відваги, до душі закрадалися сумніви. Писав: „За кожним разом це тривало недовго, не більше, ніж кілька секунд, бо відразу до мене приходила думка: ти старий дурню, чи це щось нове? Чи це діється без волі Пресвятої Богородиці або чи про тебе вже забули в Кармелю і не моляться за тебе? Мене огортав сором, просив прощення у Богородиці за свою малодушність, і знову все ставало на свої місця”. 

Користав з будь-якої нагоди, аби прокаженим прищеплювати глибоку побожність до Божої Матері. Марійне апостольство розпочав ще на польській землі, в тернопільському і хирівському конвіктах. Збереглася його конференція для хлопців, яка починалася від ствердження: „Найпотрібнішою і найпевнішою допомогою для навернення, освячення і спасіння є побожність до Пресвятої Богородиці”. 

Подібно поводився і з прокаженими. Радів, коли його праця давала плід. Писав: „Дехто часом запитує: «А як тепер буде, Отче, цього бракує і це не вдається зробити?» тощо. Я звичайно відповідаю: «А тобі що до того, це не моя і не твоя справа, іди з цим до Божої Матері, до Неї все належить, з Нею можемо все, без Неї – нічого». Спочатку мої пташенята сприймали це важко, не розуміли, але тепер вже практикують. Недавно один хворий питає мене: «Почнеш, Отче, будувати для нас лікарню, а як закінчиш, то як ми туди доберемося, якщо багато не можуть ходити, носильники нас не захочуть нести, возів нема, що зробиш?» Я йому відповів, щоб не турбувався, бо Пресвята Богородиця думає про нас і допоможе в скруті. Відповів: «Правда на твоєму боці, чому маємо турбуватися, Божа Мати зробить усе, якщо тепер нам допомагає, то і пізніше не перестане»”. 

Кожний, навіть найменший жест любові хворих до Марії наповнював місіонера великою радістю, бо був переконаний, що біля Неї і під Її опікою вони будуть вірними учнями Христа. 

„Мене дуже тішить, і дякую за це Пресвятій Богородиці, що набожність до Неї зростає в моїх хворих. Коли любов і довіра до Божої Матері закарбується у тих бідних серцях, то все буде в порядку і можу бути спокійним за них”. 

Зовнішнім вираженням марійного культу в житті о. Бейзима була пошана до ікони Ченстоховської Богородиці, яку він привіз із собою на Мадагаскар. Вирізьбив для неї рамку і вмістив її в головному вівтарі лікарняної каплиці. Коли показав ікону мальгашам, то „старі були задоволені, що Марія чорна, як і вони, а діти почали танцювати біля ікони, що є проявом радості”. Польський місіонер зрадів, що „і під африканським небом будуть почитати на вівтарі Ченстоховську Богородицю”. У такий спосіб створив на Червоному Острові, серед прокажених, новий осередок культу ясногурської ікони. Пізніше, у зв’язку з планованим виїздом на далеку північ, сказав: „Дасть Бог, що і на холодному Сахаліні почнуть пізнавати і шанувати Ченстоховську Пані”. 

О. Бейзим пережив важкі й працьовиті роки діяльності на Мадагаскарі, як сам сказав, «на службі в Марії», під Її керівництвом і для Її слави. Мав синівську пошану до Божої Матері – довірливу й відповідальну. Вважав себе власністю Марії, як і св. М. Кольбе, а приналежність до Неї була для «слуги прокажених» джерелом відваги, витривалості, оптимізму і миру. 

За два роки до смерті написав: „Повністю належу Пресвятій Богородиці. Пожертвував Їй себе з готовністю на все, що захоче зі мною зробити. Прошу Її, щоби наказуючи мені те, що хоче, допомагала своєю благодаттю вірно виконувати Її накази і оберігати мене від втрати віри”. 

У листах проявляється дух справжньої і повної самопосвяти Марії, так близький польській побожності, а особливо єзуїтській, почавши з XVII ст. 

17. Голод молитви 

Ми не зрозуміємо особовість і святість о. Бейзима, якщо не побачимо його «діяльність на колінах». Хоч він був людиною дії і багато працював, але молитву ставив на перше місце, розумів її велику роль в апостольстві, наголошував на її необхідності й значенні в розвитку віри. З’єднання з Богом і тиха розмова з Ним лежали в основі всієї місіонерської діяльності о. Бейзима, який по-дитячому вірив словам Ісуса: „Без Мене нічого вчинити не можете” (Ів 15, 5). 

Молитва була подихом його душі. Все інше відходило на задній план. Згідно з духом св. Ігнатія, любив і знаходив Бога у всіх створіннях, а всі створіння – в Богові, молитву поєднував з працею, діяльність з контемпляцією. В оточуючому світі помічав сліди Творця і розмовляв з Ним. На лоні природи „забуваю про все, а душа рветься до Бога”. Любив вечірню і нічну тишу після дня праці. „Як добре тоді молитися…” 

Описуючи велику бурю з блискавками, зазначив, що вона вчить його покори, бо в силі природи знаходить і почитає всемогутність і велич Бога. Роздумував: „Все прославляє всемогутність Творця, і лише людина під тягарем гріхів, з ранами на тілі й душі, похиляється до землі сумна і понура”. Але в цих роздумах міцніла думка про Боже милосердя: „Любов Ісуса до нас не знає меж. Хоче всіх нас прийняти”. 

О. Бейзим, як і св. Ігнатій, любив вдивлятися в зоряне небо. Його огортала туга за справжнім небом. Відчував, як чужим для нього стають земні цінності, збуджував прагнення заслужити небо. 

З молитви черпав відвагу й енергію, аби йти вперед, не піддаватися знеохоченню і натискам тих, які ледве плелися за його апостольськими ініціативами й важко розуміли, що його душпастирські плани випливали з Євангелія і дозрівали на розмові з Богом. 

З листів о. Бейзима виходить людина, віддана молитві та контемпляції. В одному з листів до о. Чермінського визнав, що має багато праці та клопотів, але постійно є «ніби на реколекціях». Це була молитва скрухи, прощення, вдячності та прохання. Вона не гамувала його апостольського динамізму і служіння хворим, навпаки, з більшим запалом йшов до них з допомогою. 

Бували дні, коли робота з прокаженими не дозволяла довго перебувати сам на сам з Богом. У таких ситуаціях «намагаюсь надолужити стрілистими актами, але душа відчуває голод Бога і молитви». 

Молитва о. Бейзима була дуже покірною. Постійно повторював: «Ісусе, помилуй мене» і просив Спасителя про благодать виправитися, бо є «зіпсутим». Якось скаржився: „Постійно впокорююся і перепрошую Бога, але вся біда в тому, що людина порочна, отож сьогодні прошу прощення та обіцяю виправитися, а завтра знову роблю те саме”. 

Втіхою о. Бейзима була молитва св. Ігнатія Лойоли: Візьми, Господи, і прийми всю мою свободу, мою пам’ять, мій розум, і всю мою волю – усе, що маю і чим володію. Ти, Господи, все це дав мені – Тобі тепер повертаю: усе Твоє. Розпоряджайся всім згідно з Твоєю волею; мені ж дай любов Твою і благодать, яких мені достатньо. 

О. Бейзим писав, що цю молитву, яка виражає повну самопосвяту, відмовляє щоденно кілька разів, упокорюється, потім заспокоюється і може сказати: „Дякувати Богові, все йде добре”. 

У своїй покорі він визнавав, що має труднощі з молитвою, тому просив інших молитися за нього, бо вірив у дієвість молитви. У листах постійно писав: „Мені дуже потрібна допомога зверху, бо маю багато труднощів. Якщо би мені не допомагали, то зі своїми пороками я би нічого не вдіяв”. Просив про молитви, „щоб стати справжнім слугою Ісуса Христа”, щоб „перед смертю зробити щось для Бога і не стати перед Ним з порожніми руками”. 

Молитва була головною темою його катехез. Учив хворих молитися на розарії, носити параман, співати пісні, брати участь у месі. Писав: „Велике щастя бачити, як ці нещасні горнуться до Бога”. Його тішила жива віра хворих, які по смерті своїх близьких говорили, що «треба молитися, а не плакати». 

Прокажені щодня молилися за доброчинців та в інших конкретних намірах. Він навіть давав їм реколекції. В одному з листів писав: „Я був зайнятий реколекціями своїх чорних пташенят. До глибокої аскетики нам ще далеко, але гадаю, що цих бідаків треба буде поволі відривати від землі й наближати до Бога. Цю справу, як і всі інші, віддав під опіку Божої Матері і постійно просив Її, щоб керувала моїми словами і серцями цих нещасних, бо інакше нічого не вийде. Це забрало в мене багато часу, бо ще слабо знаю їхню мову; моя стара голова не хоче вчитися, окрім того, Отець собі не уявляє, як треба опуститися до понять цих бідаків і подавати найпростіші приклади, щоб зрозуміли, про що йдеться. 

Божа Мати благословила, і справа рушила з місця. Ми відправили цілих три дні реколекцій, тобто, нехай Отець не думає, що це була звичайна катехизація; ні, ми трималися інструкцій св. Ігнатія, щоденно мали три медитації та іспит совісті. У вігілію Успіння була сповідь, а в свято – причастя”. 

Євхаристія була центром молитви і праці о. Бейзима. Сповнена пошани для «великої таїни віри» любов була характерною ознакою його духовності. При вівтарі завжди відчував свою негідність, мализну і гріховність: „Коли подумаю, чим є меса і яким повинен бути священик, то не знаю, що зі мною діється (…). Як зрозуміти доброту безмежного Ісуса, який щодня входить до мого брудного серця і дозволяє моїм брудним рукам торкати Його”. 

Гаряче прагнув добре служити месу. „Нема нічого красивішого від Бога”. Церква, яку він застав, коли приїхав на місію, розвалювалася, не мала кивота, протікала, не можна було організувати постійну адорацію. 

„Ісус є всюдисущим, завжди нас бачить і чує, але перед Пресвятими Дарами людина молиться інакше, ніж вдома”. Заздрив кармелітам, що вони постійно мають Ісус в кивоті, а він – тільки під час меси, надіявся на допомогу Пресвятої Богородиці. Коли робив проект лікарні, то в своїй кімнаті зробив віконце, що завжди бачити вівтар. 

Відчував внутрішню необхідність більше часу перебувати перед Пресвятими Дарами, був людиною Євхаристії. Усвідомлював, що життя і місія Церкви і кожного християнина осягає свою повноту в Таїнстві Любові. 

18. Цивілізація любові 

У гомілії на Боже Різдво 1975 р., проголошеній з нагоди закінчення Святого Року, Павло VI закликав людство будувати на землі цивілізацію любові, бо лише вона може визволити світ від ненависті, насильства, біди, суспільних конфліктів і змінити його обличчя в духові Євангелія. 

Ідея цивілізації любові, до якої Павло VI повертався кілька разів, від початку увійшла в навчання Іоанна Павла ІІ. Він часто говорить про цивілізацію любові, яку треба спільно будувати й утверджувати в кожній царині людського життя на фундаменті універсальних цінностей миру, солідарності, справедливості та свободи. Для цієї мети не можна шкодувати зусилля, молитви й праці. 

Святіший Отець нагадує про опис Страшного Суду й стверджує, як і св. Іоанн від Хреста, що «під вечір життя Бог буде нас судити з учинків любові» як в особистому вимірі, так і в суспільному. Це буде також і суд над Церквою, над її присутністю і діяльністю у світі, до якого послана. 

Усе, що чинимо під спонукою любові до нашого брата, чинимо для Христа; а те, що не чинимо для брата під впливом егоїзму, не чинимо для Христа. 

Папа говорить: „Заклик Христа відчинитися «на другого», на «брата» має частковий і, водночас, універсальний вимір. Стосується кожного. Мірою відчинення є не лише близькість другого, скільки власні потреби: я був голодний, спраглий, голий, ув’язнений, хворий… Відповідаємо на цей заклик, шукаючи людину, яка страждає – йдучи за нею навіть через держави й континенти. У цей спосіб через серце кожної людини створюється вимір загальнолюдської солідарності. Покликанням Церкви є збереження цього виміру. Не обмежуватися до якихось границь, політичних напрямків, укладів. Берегти загальнолюдську солідарність передовсім з тими, які страждають. Берегти її з огляду на Христа, який саме такий вимір солідарності з людиною сформував раз і назавжди. «Бо Христова любов спонукує нас, що думають так, що коли вмер Один за всіх, то всі померли. А вмер Він за всіх, щоб ті, хто живе, не жили вже для себе самих, а для Того, Хто за них був умер і воскрес» (2 Кор 5, 14-15)” (промова 4 квітня 1979 р.). 

Іоанн Павло ІІ дякує всім за безкорисливе служіння бідним, хворим і погордженим, служіння, яке збагачує також того, хто спішить з допомогою, бо парадоксом любові є те, що слабкий допомагає сильному, хворий лікує здорового. Святіший Отець говорить про велику відповідальність християн за подолання усякої ізоляції і випихання людини на задвірки суспільства. Ці явища зустрічаються ще й сьогодні – це несправедливо, бо ніяка хвороба не повинна виключати людину з людського середовища. 

Християнин, задивлений в образ Христа, повинен долати в собі гордість і схилятися перед найбільш приниженими і в розпачі. Не йдеться лише про якусь одноразову допомогу, поверхневе співчуття, а про дійсне та постійне прагнення ангажуватися ради добра «голодних, позбавлених медичної опіки, тих, які втратили надію на краще майбутнє». Така діяльність вимагає від людини глибокого навернення до любові та солідарності. 

Такою логікою «відчинення на інших» аж до знищення себе самого керувався бл. Йоан Бейзим. На Мадагаскарі писав євангельську притчу про милосердного самарянина, показуючи словом і ділом, що людина є першою і головною дорогою Церкви, а стражденна людина є винятковою дорогою. Не минав байдуже хворих і терплячих, а брав їх на свої плечі, закликав світ допомагати хворим. Світ терпіння місіонера змінював на середовище, гідне людини, створеної на образ Бога. Проповідь Євангелія йшла в парі з будуванням цивілізації любові. 

Постать о. Бейзима і цінності, якими він жив, актуальні й сьогодні. Павло VI в Evangelii nuntiandi писав: „Люди наших часів охоче слухають свідків, а не вчителів, а якщо слухають учителів, то тому, що вони є свідками” (41). Свідчення о. Бейзима є прозорим і переконливим особливо сьогодні, коли людські серця стають твердими, а Церква стає на захист убогих і скривджених, хворих і голодних, відчуває себе посланою до кожного закутка світу, аби нести Добру Новину всім народам і підтверджувати її святістю життя. 

Наступного дня після беатифікації «слуги прокажених» генерал Товариства Ісуса сказав: „Нехай зерно свідчення бл. Йоана Бейзима впаде тут, в його батьківщині, на врожайну землю і видасть плід! Спочатку нехай видасть великі прагнення проявити себе в служінні Богові, аби любити Його і служити Йому в усьому. Нехай видасть апостольські плоди в тих сферах, які відповідають на виклики часу і на директиви Церкви, як вчора сказав Іоанн Павло ІІ: «Нехай бл. Йоан Бейзим буде для вас прикладом і заохоченням до нових завдань, які ставить перед нами епоха». Роботи багато! Стільки людей потребують радикального і прозорого свідчення безкорисливої євангельської любові. Бл. Йоан Бейзим засіяв щедро. Зробімо все, щоб жнива була великими”.