7. Серед прокажених  

О. Бейзим розпочав працю у притулку для прокажених у Амбахівурака. У 1987 р. мені вдалося знайти це місце в пустелі, за десять кілометрів від столиці, здалека від людей. Ця територія безлюдна, заросла високою травою, серед якої видно руїни притулку, в якому о. Бейзим працював чотири роки. 

Матеріальна і духовна ситуація хворих, яких у лепрозоріумі було 150, була безнадійною. Усіх ніби поховали живими. В листах місіонер описував їхню трагічну ситуацію. Жили в старих бараках без вікон, підлоги і елементарних речей. Дощ їх заливав, багато лежало просто в болоті. Проказа нищила організм, пальці рук і ніг відпадали, гнійні чиряки деформували обличчя. 

Прокажені хворіли також венеричними хворобами, їх мучили воші. Держава й суспільство позбавили їх будь-яких прав, вважаючи за негідних називатися людьми. Хворих виганяли з населених пунктів, тих, хто повертався, суворо карали. Коли приходили до людських осель просити допомоги, то їх відганяли камінням і палками. Пишучи про це, місіонер трясеться від обурення: 

„Сьогодні я довідався, що уряд і місцева влада не вважають прокажених людьми, лише якимись покидьками суспільства. Виганяють їх з міст і сіл, нехай ідуть, куди хочуть, подалі від здорових – прокажений не є людиною. Нещасні волочаться по безлюдних місцях, допоки можуть, потім падають з втоми і гинуть з голоду. Багато жебрає при дорогах, але мало хто їм допомагає, усі від них утікають”. 

Біля притулку кожний хворий мав невелику ділянку землі, але хворі каліки не могли працювати. Не отримували ліків. У притулку не було лікарів і медсестер. О. Бейзим писав: „Нікого біля них немає”. 

Їм ніхто не допомагав. Колоніальний французький уряд не виділяв на них жодних коштів. Місіонери Товариства Ісус з Тулузи, до яких належав притулок, не займалися прокаженими через відсутність персоналу. 

Через два тижні о. Бейзим написав, що не міг собі уявити лепрозорій у такому стані, що просить в Бога допомоги, що плаче, коли знаходиться сам, бо не може дивитися на їхнє терпіння: „Деякі так страждають, що сльози душать мене, коли на них дивлюся, хотів би сам замість них страждати, якби це було можливо. (…) Часто ламав собі голову, від чого почати, щоби врятувати їх від голодної смерті. Часто віддавав їм свою порцію, але це те саме, що дати псові на сніданок муху. Мені робиться погано, як згадаю, скільки людей витрачають гроші на забаганки та приємності, часто самі аморальні, а мої хворі не мають ні притулку, ні забезпечення. (…) Мені дуже шкода бідних хворих, думаю лише про них, як зарадити їхнім злидням”. 

О. Бейзим не відступив перед жахливою дійсністю. Жив у таких самих злиднях, як і його хворі. Віддав їм усі свої сили, таланти, організаторські здібності, серце. 

В історії місії на Мадагаскарі був першим священиком, який поселився серед прокажених. Хотів бути з ними вдень і вночі, годувати їх, доглядати і лікувати. Таким способом ламав бар’єри страху, проклять і зневаги, які відділяли хворих від власних сімей і суспільства. 

Спочатку намагався забезпечити прокажених їжею. Усвідомлював, що євангелізація повинна йти в парі з забезпеченням елементарних матеріальних потреб людини. Писав: „При такому стані речей дуже важко, майже неможливо, щоб такий хворий думав про Бога, про свою душу і про наближення смерті, бо він зранку до ночі мусить думати лише про те, як підтримати своє знедолене життя – якщо буде мати мінімальне забезпечення, то зможе повернутися до Бога”. 

У листах до різних часописів реалістично описував ситуацію мальгашів, будив сумління, просив про допомогу, закликав ділитися з тими, які нічого не мають: „Життя людини на землі є боротьбою, навіть у найсвятіших справах не обійдеться без боротьби. Перебуваю під африканським сонцем, яке сильно пече, але рішуче стверджую, що на світі дуже холодно. Багато людей втрачають свої серця, які перетворюються у куски льоду, бо мамона їх повністю заморожує”. 

Поляки, захоплені героїчним прикладом о. Бейзима, присилали часто «вдовині гроші», щоби допомогти самим нещасним. „На протязі року ніхто з них, дякувати Богові, не вмер з голоду. Двоє померло від прокази, а раніше кожний тиждень я мав два, три, чотири й більше похорони”. 

Розділив долю хворих, шукав для них одяг, ремонтував притулок, виконував різноманітні послуги. Був для своїх «чорних пташенят», як називав прокажених, спокійним і терпеливим, зносив їхні вади і слабкості, витівки і звички. 

Думав зробити для них сад з квітами, щоб своїм підопічним «підсолодити їхню біду» і «через зовнішні речі притягнути до Бога». До друзів писав: „Як потопаючий хапається за соломинку, так і я хапаюся будь-чого, аби покращити долю моїх прокажених”. 

Місіонер намагався прищепити хворим, які не вміли читати й писати, освіту і культуру, хотів їх чимось зайняти, зацікавити, щоб вони могли хоч трошки забути про свою чорну долю і отримати елементарні знання про світ. Шукав книжки, альбоми, ікони. Спосібних учив малювати й різьбити. Дбав про їхній духовний і інтелектуальний розвиток. 

Організував серед прокажених постійне душпастирство, ввів релігійно-моральне навчання. Хотів, щоб прокажені жили і вмирали як діти Марії. Радів наверненнями: „Мене Бог благословив цього року. Охрестив дев’ять протестантів і десять язичників. Усі хворі тепер католики”. 

Іншим разом писав, що охрестив двадцять хворих, і просив про молитви в їхніх намірах, щоб вони могли добре приготуватися до першого св. Причастя. 

Мальгаші часто називали його батьком і мамою в одній особі. І дійсно, в піклуванні о. Бейзима хворими було щось батьківське і материнське разом. В одному з листів до о. Чермінського написав: „Отче, я не можу пояснити собі одну річ, а саме: ввечері починається велика буря, блискавки падають довкола з великим гулом, люблю це слухати, але шкода мені ночі, отож віддавши грішну душу і всіх хворих під опіку Божої Матері, лягаю спати. Вночі нічого не чую, хіба якась блискавка вдарить в наш будинок. Але якщо хтось постукає у хвіртку, то відразу прокидаюся і йду відчиняти. Хвіртка знаходиться за 20 метрів, стукання людини не є таким сильним як звук грому, а я чую”. 

8. Їх необхідно лікувати 

Використовуючи довголітній досвід праці в хирівській лікарні, о. Бейзим оточував прокажених турботливою опікою, яка була можлива в цих умовах. Але це було важко. Обслуговування хворих вимагало великого самозречення, подолання природної відрази до ран хворих. Провінціалові, який питав його про умови праці серед прокажених, написав: „Необхідно бути завжди з’єднаним з Богом і завжди молитися. До смороду треба призвичаїтися, бо тут не нюхаю квіти, а сморід прокази (сморід поту плюс сморід гнилого м’яса або риби рівняється смородові прокази). Вид ран пригнічує. Коли після трьох або чотирьох годин накладання бинтів, яке роблю на свіжому повітрі, перед бараками, повертаюся до себе, вмиваюся, то на мені далі все смердить”. 

О. Бейзим не таїв, що спочатку відчував огиду на вид тіла, яке гниє і розпадається. „Раніше я не міг дивитися на рани і непритомнів. Тепер дивлюся на рани хворих, торкаюся їх, перев’язую, намащую св. Єлеєм, і все це на мене вже не впливає. Тільки серце болить, але тому, що волів би мати всі ці рани на собі, ніж бачити їх на цих нещасних”. 

Самопосвята о. Бейзима була такою незвичайною, що самі мальгаші не могли цього зрозуміти. „Коли вперше я отримав шматок полотна і почав перев’язувати одному хворому рани, то оточили мене і придивлялися, ніби якомусь видовищу, а один голосно сказав іншому: «Дивися, він торкається ран і не боїться»”. 

Бачачи щодня важко хворих людей, о. Бейзим думав про те, як їм допомогти й полегшити їхнє терпіння. Вирішив збудувати лікарню для 200 хворих, щоб лікувати і створити їм гідні умови. Про свій план розмовляв з настоятелем місії, о. Алойзієм Бардонем ТІ. До Кракова писав: „Я сказав настоятелеві, що потрібна лікарня, а не печери, потрібний лікар і сестри милосердя або інші черниці”. 

Ідея побудови лікарні цілком опанувала місіонера і свідчила про його мудрість, відважність і сміливість. В епоху, коли ще не було ліків на проказу, а хворих викидали з суспільства, о. Бейзим вирішив їх лікувати. Збереглося його листування зі своїм учнем з Хирова, студентом медицини у Відні Йосифом Авсобським. Він заохочував його розпочати вивчення прокази «з любові до Бога й ближніх, а не для зиску», щоб знайти ефективні ліки від невиліковної хвороби. 

Настоятель похвалив проект побудови лікарні, погодився з ним, але водночас зауважив, що місія є вбогою і не може собі дозволити на такі інвестиції. „Якщо знайдеш гроші, то будеш будувати”. Порахували, що необхідно мати 30 тис. франків. У такій ситуації о. Бейзим повинен був сам шукати спонсорів. Віддавши себе під опіку Божої Матері, почав збирати гроші. 

Незважаючи на важку працю, він розпочав широке листування, яке забирало багато часу, але давало можливість заводити друзів. Листи писав до «Католицький місій» та інших часописів; писав також до окремих людей, сімей і чернечих спільнот. Всюди пробуджував зацікавлення до долі нещасних прокажених, інформував про біду, просив допомоги. Вважав себе жебраком, який «жебрає в ім’я Ісуса Христа і для страждаючого Ісуса Христа», і вважав це за честь. 

В акції збору грошей о. Бейзим розраховував, у першу чергу, на допомогу свого народу, який щиро любив, тужив за ним, часто про нього думав, особливо «про красиві Волинь і Поділля», де народився і виріс. У серці о. Бейзима народ, край, батьківщина завжди залишалися живою дійсністю, близькою, не поділеною, незважаючи на неволю. З віри в духовну силу народу народжувалося якесь глибоке почуття, що вся Польща, хоч її і не було на картах світу, допоможе йому збудувати лікарню для прокажених на далекому Мадагаскарі. Місіонерам, які сумнівалися, чи збере таку суму грошей, відповідав: „У країні біда, але серце добре й милосердне, отож якось буде”. 

І не помилився. Люди, прибиті сумною долею батьківщини і її стражданнями, з захопленням читали листи о. Бейзима. Вчилися в нього жити для інших, помічати ще більшу біду на землі, бути солідарними з людьми, позбавленими всіх прав. 

Збереглися довгі списки пожертв на будову лікарні з 1899-1912 рр. Коли переглядаємо ці документи – свідчення доброчинності нашого народу, – то нас огортає подив. Там прізвища людей різних професій, суспільних станів, міщан і селян. Переважають убогі та анонімні жертводавці. Біля суми пожертви написані короткі пояснення, які говорять самі за себе, наприклад: «від школярів, від убогих селян, від невиліковно хворих, від бідної служниці, від протестанта, від єврея, від кармелітки в день облечин». 

Велику допомогу о. Бейзим отримав від бл. Марії Терези Лєдуховської, яка висилала йому гроші й пакунки для хворих, літургійні речі. В «Ехові Африки» вона публікувала його листи. До провінціала В. Лєдуховського, брата блаженної, писав: „Ця милосердна графиня опікується моїми хворими як рідна мама, нехай Бог дасть їй за це небо”. 

Коли основна сума грошей була зібрана, о. Бейзим пережив нове розчарування. О. А. Бардон сказав, що на будову лікарні 150 тис. франків. Помилку пояснював тим, що, подаючи першу суму, думали лише про початок будівництва, а не про весь проект. Кажучи по-людськи, шансів зібрати таку суму не було, але о. Бейзим не зламався і втратив спокою духа. Щось йому підказувало, що Пресвята Богородиця збудує лікарню, «навіть якщо вона буде коштувати не 150 тис., а мільйони». Про все повідомив суспільство, підсилив свої прохання про милостиню, і пожертвування продовжували приходити до о. М. Чермінського з усіх куточків давньої Польщі, а також від поляків з Америки, Росії, Італії та Франції. Писав: „Лікарня буде збудована польськими грошима. Від інших народів приходять малі гроші”. 

9. Побудова лікарні в Марані  

Маючи значну суму грошей і надію на дальші пожертвування, о. Бейзим хотів розпочати будову лікарні та швидко її закінчити. Але зіткнувся з великими перешкодами з боку єпископа і настоятеля місії. Ці труднощі стосувалися терміну початку будування лікарні, а точніше – знайти відповідне місце для такої лікарні. Єпископ Жан Казет був нерішучим, постійно відкладав справу, яка вимагала нагальних рішень і дій. О. Бейзим хотів повідомити земляків про те, що робить з їхніми грошима, і заохотити до наступних пожертвувань. Добре розумів, що лише нова лікарня, житло для персоналу допоможе розгорнути справу, заохотити черниць і нових місіонерів з Польщі, які вже виразили згоду. 

Зволікання єпископа і настоятеля місії додавали місіонерові багато терпіння, але він не відступив перед труднощами в реалізації свого плану. Рішення про початок будівництва отримав у вересні 1902 р. Єпископ Жан Казет і о. Алойзій Бардон доручили йому будувати лікарню в горах Фіанарантсоа. 

Це означало, що він повинен залишили хворих в Амбахівурака. Після чотирьох років праці це було нелегко зробити. Хворі прощалися з ним з великим плачем. Писав: „Довго бігли за мною, хапали за руки, прощалися, і я ще чув їхні крики. Що зі мною діялося, цього отцю не може передати, я ще довго не міг прийти до тями”. Покинувши Амбахівурака, о. Бейзим на кілька днів завітав до Тананаріви, і 3 жовтня 1902 р. пішки пішов далі. Аж 20 носильників несло за ним дари від доброчинців для майбутньої лікарні. Через вісім днів важкої подорожі під дощем, пройшовши 400 км., вони прийшли до пункту призначення. Місцевість називалася Марана і знаходилася в провінції Бетсілео біля міста Фіанарантсоа. У Марані був лепрозоріум, де перебувало 60 осіб. Там панувала така сама матеріальна і моральна скрута, як і в Амбахівурака. Французький місіонер о. Луїс Лерой відвідав це місце в 1904 р. і довго не міг забути побачене. Писав: „Прокажені – не люди, а шматки людей, живе гниління, яке помалу з’їдає тіло, мускули і кістки. Багато хворий закривають свої обличчя полотном, у багатьох немає пальців на руках і ногах, у багатьох зогнив ніс. Проказа не однакова у всіх. Одні мають великі шкірні нарости, особливо на обличчі, інші – гнійні рани, покриті засохлим шкорупинням, інші – ніби луску на тілі, яка, відділяючись від тіла, залишає на ньому білі плями”. 

О. Бейзим поселився в Марані, в маленькому будинку поблизу бараків прокажених, і огорнув хворих турботливою опікою. Годував їх, учив правд віри, готував до Таїнств. З групки своїх підопічних хотів створити євангельську закваску або еліту, яка „буде прикладом для нових рекрутів”, коли лікарня буде відкрита. Висуваючи план побудови лікарні, він думав також і про організацію часу для хворих, про розпорядок дня, забави, науку, працю, навіть про цвинтар, „який би був не сумним, але гарним як парк або квітучий сад”. 

Для найбільш знедолених, які не мали „пальців і навіть рук” і були „покриті великими ранами”, від яких усі хворі втікали через сморід, просив у листах про образки, шахи і доміно. 

Марана виявилась відповідним для будови місцем. Тут не бракувало ані води, ані дерев, землю можна було обробляти, місце спокійне і віддалене, в горах, повітря добре, словом – тільки будувати. Єпископ Казет знову постійно вагався, чекав, відкладав справу. О. Бейзим нарешті написав лист до ординарія, повідомляючи, що не буде шукати інше місце, бо в Марані має все, чого потребує. Не може вже марнувати час і гроші на переїзди з місця на місце, не знаючи, чим усе закінчиться. Не лякався висловити голосно свої переконання. Був готовий просити генерала ордену звернутися в Конгрегацію Поширення Віри, бо вже довше не міг терпіти цього недбальства. О. Чермінському писав: „Одним словом – його татарсько-африканська мосьць проходить тепер добре випробування і перебуває в нецивілізованому стані (…). Бачите, що не лише в нас, але й під африканським небом немає закутка без хреста, сонце тут добре пече, і я також добре зношу труднощі”. 

На труднощі дивився оком віри. Вони були доказом, що його справа, позначена терпінням, подобається Христові. „Йде важко, як з каменю, це правда, але заспокоюю себе словами св. Ігнатія, який часто говорив, що де більше труднощів, там буде більший врожай”. Перешкоди та опір врешті-решт було подолано і о. Бейзим розпочав справу. У листі за 25 січня 1903 р. писав: „Робота почалася, землю розчищають, каміння обтесують, матеріали звозять тощо. Коли закінчаться дощі (наприкінці квітня), то будемо випалювати цеглу і будувати. За це все дякую спочатку Пресвятій Богородиці, а потім доброчинцям – від себе і від прокажених, які з цього будуть користати”. 

Праця йшла швидко, працювало 100-150 робітників, матеріал привозили без зволікань, погода була доброю, води в джерелах достатньо. О. Бейзим, який сам у вільну хвилину брав у руки лопату чи хапався за тачку, надіявся, що через два роки будова закінчиться. 6 травня 1903 р. освятив наріжний камінь лікарні. „Мимовільно перед моїми очами постає лікарня – ніби вже була збудована і відкрита”. 

10. Радість місіонера 

Серед щоденної праці та проблем, пов’язаних з будівництвом лікарні в Марані, о. Бейзим переживав моменти великої радості завдяки давнім підопічним з Амбахівурака. Коли він перебрався до Марани, то всі хворі силою були перевезені до державного лепрозорію в Амбохідратіна. Але вони не забули про свого опікуна, який був для них «батьком і матір’ю в одній особі». Постійно про нього думали, розмовляли про нього і тужили за ним. Нарешті, після двох років розлуки вчинили щось, що перевершувало самі сміливі очікування. О. Бейзим писав о. Чермінському 26 липня 1904 р.: „Добре говорить приказка, що «гора з горою не зійдеться, але людина з людиною так». Ось така річ: я був дуже зайнятий, аж ось хтось мене кличе. Визираю через вікно і питаю, хто і чого хоче. Якась жінка кличе, щоб я вийшов. Її обличчя було ніби знайоме і ніби не знайоме, тому я з місця питаю: «говори, чого хочеш». Вона: «Чому питаєш, чого хочу; ходи сюди, то тобі скажу». Беру капелюха і виходжу. Кола хати бачу двох чоловіків і цю жінку. Це були прокажені, мали подорожні торби і виглядали дуже втомленими, ніби прийшли здалеку. Звідки приходите, запитав. Якщо хочете, щоб вас прийняли, то мусите показати себе лікареві у Фіанарантоса і принести документи від нього, інакше не можу вас прийняти. 

-         Так говориш – відізвалася жінка, – ніби нас не знаєш. 

-         Звичайно, що не знаю вас – відповів. 

Вона на це: 

-         Згадай Амбахівурак, тоді й нас упізнаєш. 

Коли я це почув, то ніби полуда спала з очей, і я відразу впізнав своїх пташат. Я не міг їх упізнати відразу, бо минуло два роки; виглядали вимученими, до того ж я не думав, що вони здатні на таку довгу подорож. Отець зрозуміє, як закалатало моє серце і як я їм зрадів. 

Вони були дуже втомленими, кілька днів лежали, бо ноги їм спухли. Здорова людина від Тананаріви до Фіанарантсоа (395 км.) проходить за 8 днів. Мої хворі добиралися майже місяць. Я прийняв їх, як міг: рада хата, чим багата, і, дякувати Богові, вони поправилися. 

Коли ми розговорилися, то вони сказали: „Не лише ми троє прийшли, прийдуть і інші; ми сумували за тобою, отож нас послали, щоб розшукати тебе, а всі, хто може ходити, прийдуть сюди”. 

„Мій чоловік дуже хворий, тому залишиться тут, а я, як трошки відпочину, то повернуся, щоби привести інших; мушу йти, бо обіцяла їм, чекають на мене. Коли нас впакували до державного притулку, то тридцять померло; залишилось ще п’ятьдесять, не всі можуть ходити, але хто може, то неодмінно хоче сюди прийти. У державному притулку нас добре годували, але що з того, що тіло сите, а душа не може жити, бо не можна ні молитися, ні жити по-католицькому”. 

-         Чому не можна жити по-католицькому? 

-         А сам подумай, чи це по-католицькому, що немає церкви, меси, висповідатися можна раз на півроку. Так недобре, ми постійно тебе згадували і нарешті вирішили знайти тебе; і Бог дав, що ми тут. 

Нехай Отець сам скаже, чи не є це прояв справжньої живої віри – хворі, зранені, йдуть сотні кілометрів пішки, ночують під голим небом у пустелі, бо їх ніхто не приймає, а в нас тепер зима, вночі кілька градусів тепла; з гори переходять на іншу гору, бо тут рівнин немає, їжа – трошки рису, вижебраного по дорозі тощо, а це все лише для того, щоб мати можливість жити релігійним життям. 

Через кілька днів, коли вони відпочили, жінка висповідалася, запричастилася, я дав їй, що міг, благословив на дорогу, віддавши опіці Божої Матері, і відпустив у подорож за іншими хворими”. 

Довго на них не чекав. Прибували до Марани малими групами: змордовані, зголоднілі, спухлі, скривавлені, обшарпані. А він приймав їх з любов’ю. Піклувався про все як Добрий Пастир про віднайдену вівцю – лагідно і з співчуттям. Надіявся, що будуть його помічниками в євангелізації та катехитами хворих у новій лікарні. 

Через три місяці о. Бейзим писав до Кракова: „Мої давні хворі з Амбахівурака помалу збираються. Дякувати Богові, маю вже кільканадцять. Щоденно відмовляємо коронку за подорожуючих і нетерпляче чекаємо на них… Місцеві прокажені, яких я застав у Марана, з великим подивом дивляться на наші вітання, бо коли приходять, то вітаємося з ними як з близькими родичами. 

Остання група прийшла ввечері. Завівши їх до хати, я доручив розпалити вогонь, когось послав за водою, а сам побіг за рисом; потім почав обвивати їхні ноги мокрим полотном. Коли наїлися, то почали балакати; після двох років розлуки тем для розмови не бракувало; різним запитанням не було кінця, ми балакали до ночі…. 

Я був такий радий, що ліг спати без вечері. Дякував Богородиці за її милість, що повернула мені моїх пташат, тішився, але не міг їсти. Заснув не відразу. 

Мене дуже тішили мої давні хворі. З їхнього боку це був доказ живої віри, а для мене – добра допомога, бо частина були вже добрими католиками”. 

11. Це не людська справа  

На початку 1904 р. будинок уже був збудований і «слуга прокажених» почав думати про лікарські інструменти, ліжка, меблі тощо. Проект лікарні, затверджений єп. Казетом, відрізнявся від інших лепрозоріїв на Мадагаскарі. Окрім каплиці, кімнат для місіонерів і черниць, лабораторії і господарських будов мав два окремих павільйони – чоловічий і жіночий – на 200 хворих. 

Незважаючи на те, що справа йшла за планом, єп. Казет чинив о. Бейзиму різні перешкоди. Йому не подобалося, що лікарня буде мати європейський вигляд. Хотів, щоб будували за місцевими звичаями, як «колонію прокажених», без сепарації і павільйонів. Не допомогли пояснення о. Бейзима, що «колонії прокажених» не виправдовують себе з лікарських і моральних причин, що так само думають і лікарі, що тепер, коли будівництво у розпалі, міняти нічого не можна. Був глибоко переконаний, що прості люди, підтримані Божою благодаттю, можуть зберігати Божі заповіді, але їм треба проголошувати Євангеліє і розвивати в них внутрішнє життя. 

Але єп. Казет мав іншу думку. В житті місіонера настали найважчі часи. Повинен був жертися не лише з державними представниками, які загрожували ліквідувати заклад, але й боротися зі своїми. Єпископ намагався затримати працю, висуваючи різні дрібні вимоги. Не міг зрозуміти нововведень о. Бейзима, його новаторство. 

Праця припинилася на три роки. Матеріальні втрати були величезними. Клімат і погода почали нищити будівлю. З краю до о. Бейзима приходили листи з питаннями, чому не закінчує будову; не знав, що відповісти. Раніше хтось уже звинуватив о. Бейзима в марнуванні коштів. Тепер можуть зробити це знову. Боявся, що Божа справа постраждає. 

Майже у кожному листі до о. Чермінського, якому він розповідав про свою працю і радився з ним у важливих справах, згадував про труднощі. „З боку держави є труднощі. Умови щоденного життя тут такі, що лише заступництву Богородиці завдячую своїм здоров’ям і що я ще не зійшов з розуму. Пишу це не з огляду на себе самого, бо про себе не думаю, а з огляду на працю з прокаженими. 

Нехай скаржаться, кому хочуть, чи отцю генералові, чи провінціалові, мені байдуже, не відступлю ні на крок. Єпископ, напевно, попросить отця провінціала відкликати мене з місії, пояснюючи, що не може дати собі раду зі мною; нехай так робить. Повернуся на батьківщину, але допоки я є тут, моя місія буде продовжуватися, бо відповідаю за неї перед Богом і перед людьми. Можу з радістю сказати отцеві, що до сьогоднішнього дня не почуваюся винним перед Богом – не тільки щодо послуху, але навіть щодо належної пошани до настоятелів, моя совість спокійна”. 

Переконаний в слушності своєї справи і маючи підтримку провінціала, а пізніше асистента о. Володимира Лєдуховського, о. Бейзим не відступив. Незважаючи на критику і відвертий спротив уперто йшов до мети. Захищав діло прокажених усіма силами, не дозволяв витрачати польські гроші на щось інше. Зумів зацікавити своєю справою генерала ордену Франциска Вернца, який у 1909 р. послав на Мадагаскар свого візитатора, бельгійця о. Віктора Герренгта, щоб отримати інформацію з перших рук. 

Він відвідав Марану два рази. Хворі просили візитатора прискорити будову лікарні. Пообіцяв їм виконати їхнє прохання і дав відповідні розпорядження. З о. Бейзимом вияснив його труднощі. Праця і самопосвята місіонера справили на візитатора велике враження. До генерала писав, що о. Бейзим опікується прокаженими «з найбільшою любов’ю». І додав: «ці нещасні, здаючись на Божу волю, є найкращими християнами, яких я бачив на Мадагаскарі». 

За думкою візитатора, справа о. Бейзима була «красивою і згідною з духом Товариства Ісуса». Він наголосив, що, на противагу до державних лепрозоріїв, о. Бейзим збудував справжню лікарню, «аби прокажених лікували й опікувалися ними». 

Візитатора наказав керівникам місії відкласти всі справи й докінчити лікарню. У червні 1911 р. о. Бейзим поселився у новому будинку і разом із сестрами св. Йосипа з Клуні готував лікарню до відкриття. Боявся, що колоніальний уряд буде перешкоджати відкриттю лікарні, бо „моя лікарня для них як сіль в оці. На острові такого закладу немає. Але вірю, що Богородиця захистить нас”. 

І так сталося. Цивільна влада прислала письмовий дозвіл; перших хворих прийняли 16 серпня 1911 р. О. Бейзим радів, що хворі з убогих глиняних хатинок перебралися до просторих приміщень, побудованих на гроші польських жертводавців, яким він дякував «за милосердя і щедру милостиню». У листі до о. Чермінського писав: 

„Отець знає детально всю справу з лікарнею від початку до кінця, гадаю, що отець згодиться, що це не людська справа, а сама Пресвята Богородиця заснувала цю лікарню і опікується нею. (…) Ще раз з усього серця дякую Богородиці від усіх прокажених за Її благодаті, якими нас обдаровує, дякую отцеві та всім нашим доброчинцям за все, що для нас зробили. Нехай Божа Мати винагородить вам. Ввіряю вас під опіку Ченстоховської Діви, а свою негідність – вашим молитвам”. 

12. Вмерти в служінні 

О. Бейзим був людиною «великих прагнень», подвоювався і потроювався, аби більше зробити для Бога і людей: „Що би я дав, аби могти поділитися на багато частин. Одного «Татарина» залишив би в конвікті Хирова, а інших залишив би там, де взагалі немає священиків. Не важливо, де жити, на півночі чи на півдні, щоб тільки вмерти на службі Господу і в святому Товаристві – про цю благодать прошу як для себе, так і для нашої провінції”. 

Мав велику енергію, постійно в праці, рвався до діл, які перевищують людські можливості, не зносив маразму і недбальства, працював понад людські сили. Дивився на світ широко розплющеними очима, постійно помічав нові перспективи та можливості. 

Після відкриття лікарні в Марані він не хотів спочивати на лаврах, а був готовий віддати справу іншій людині та йти на нові місійні поля, де земля була запущена. 

Він хотів поїхати на Сахалін, щоби проголошувати Євангелії каторжанам, позбавленим духовної опіки. Розповів про це о. Чермінському в 1903 р., переконуючи його, що не втратив покликання до прокажених, воно в нього навіть не ослабло, але чує в собі «якусь внутрішню силу, яка штовхає його на Сахалін». Про Сахалін думав до кінця життя. Навіть в останніх листах писав, що з великим нетерпінням чекає на результат розмов, які в тій справі точилися в Петербургу. „Я готовий бути ув’язненим і померти, аби лише врятувати на Сахаліні стільки нещасних душ, скільки зможу”. 

Коли це писав, то фізичні сили вже його покидали. Відчував надходження старості. Малярійний клімат Мадагаскару впливав на нього негативно. Часто хворів, часом висока температура тримала його тижнями. Не боявся думати про смерть. Про остаточні речі часто згадував у своїх листах. Він, як і ап. Павло, прагнув неба і праці на землі. Визнав: „Я хотів би довго жити і працювати для своїх пташат, і водночас швидко померти, щоб скоріше відбути чистилище і дібратися до Пресвятої Богородиці. Але на все Божа воля”. 

Майбутнє життя він вважав реальної вартістю, готувався до смерті. „Недоліки, терпіння, смерть тощо, на які постійно дивлюся, дуже виразно показують марноту і проминання всього створеного”. В липні 1912 р. важко захворів. Але служив месу, уділяв Таїнства. О. Й. Львазелєт ТІ, доктор медицина, ствердив дифтерит, закупорення жил, хворобу серця, загальне виснаження. О. Бейзим мав гострі атаки астми, якої хворів віддавна. Останню месу відслужив 6 вересня і прийняв Таїнство Єлеосвячення. 

Цілий місяць важко страждав, ночами стогнав, на тілі виступали рани, але завжди говорив: „Що це в порівнянні зі стражданнями Христа?” Сестра Анна Марія пізніше скаже, що о. Бейзим до останньої хвилини був з’єднаний з Христом. Доки мав сили, хрестився, бив себе в груди зі скрухою, цілував розп’яття і медальйон Чорної Мадонни. Коли вже не міг терпіти болю, то повторював з довірою: „Ісусе, помилуй мене. О моя Пані”. З надією очікував смерті. Прагнув потрапити до чистилища, а потім до неба, і там споглядати Ісуса і Марію. 

Перед смертю попросив о. Катрі ТІ, який при ньому чував, піти до каплиці і перепросити від нього всіх прокажених за все, чим їх скривдив чи засмутив. Хворі вибухнули голосним плачем. 

О. Бейзим помер 2 жовтня 1912 р. з іменем Ісуса і Марії на устах. Його поховали на цвинтарі прокажених у Марані. Хворі не дозволили, щоб його тіло поховали в іншому місці. Самі викопали могилу, поставили на ній залізний хрест і простий напис: «Преподобний Отець Йоан Бейзим, засновник лікарні. Внизу: 1850-1912». 

На Мадагаскарі був опублікований некролог: «Найкращою похвалою для цього чоловік є те, що з любові до Ісуса Христа старався бути слугою прокажених, і отримав на це дозвіл. Це така примусова праця, на яку навіть злочинців не осуджують, а о. Бейзим полюбив її всім серцем». 

Апостольська праця о. Бейзима ехом облетіла Європу. Англійська, французька, німецька і польська преса публікувала різні статті, називаючи його посвячення «надлюдським героїзмом». Про діяльність о. Бейзима згадали в французькому парламенті під час дискусій про закон проти чернечих орденів. 

У французькій і польській пресі було повідомлено, що о. Бейзим помер від прокази. У 1938 р. цю інформацію спростував товариш «слуги прокажених» о. К. Децес ТІ в листі до редакції «Католицьких Місій», і також сестра Анна Марія в інтерв’ю, даному в 1967 р. французькому єзуїтові о. Ремі Жулярдові. 

Але не виключають також можливості, що о. Бейзим був заражений бактерією Гансена, зважаючи на те, що період інкубації прокази є довгим. О. Бейзим враховував можливість заразитися, коли виїжджав на Мадагаскар, а пізніше навіть прагнув цього. Хотів бути прокаженим і згоріти як свічка ради любові до Ісуса і страждаючих братів. 

У довірливих листах до о. Чермінського о. Бейзим писав: „Якщо би Божа Мати дала мені гостру проказу, щоби я міг добре страждати, а через це заслужити чи випросити покращення життя моїх хворих (…) щиро кажу Отцеві, що я би не сумував”. У молитві просив Марію про «благодать прокази», аби повністю уподібнитися до своїх хворих і випросити для них у Бога покращення нелегкої долі. У перших роках праці в Амбахівурака щось сталося зі шкірою на правій руці. О. Бейзим думав, що це початок прокази, і прийняв це з героїчним спокоєм і навіть із радістю. „Коли перший раз я помітив ці плями, то зрадів і щиро подякував Богородиці. Вважав це благодаттю, даною Божою Матір’ю, бо постійно прошу Її про хворобу (…) Нехай Бог дасть, що це буде початок прокази”. 

О. Бейзим був переконаний, що як прокажений зможе сказати Христові: Я віддав свою душу за своїх братів, наслідуючи свого Вчителя в безкорисливому служінні братам аж до кінця. „Ми пізнали любов по тому, що Він віддав за нас своє життя. Ми також повинні віддати життя за братів” (1 Ів 3, 16; пор. Мк 10, 45; Ів 15, 13). 

У зв’язку з процесом беатифікації тіло о. Бейзима було ексгумоване 8 грудня 1993 р. Реліквії апостола Мадагаскару були перенесені до лікарняної каплиці та вміщені в красивому саркофазі з мальгаського червоного мармуру. Архієпископ Фіанарантсоа Філліберт Рандріамболона урочисто передав частину реліквій провінціалові Південної Провінції Товариства Ісуса в Польщі о. М. Кожухові, який перевіз їх до Кракова, де їх розмістили в базиліці Пресвятого Серця Ісуса на вул. Коперника. Тут люди збираються на молитву і роздумують про життя і діяльність о. Бейзима, яку кардинал К. Войтила так описав: „Найсуттєвіша велич людини міститься в любові, у тій любові, яка «віддає душу за братів» (1 Ів 3, 16). Саме таку велич має о. Бейзим, слуга прокажених, який ради них залишив свою батьківщину і виїхав на Мадагаскар. Те, що слушно вважаємо героїзмом, ще ясніше стає перед нашими очима, якщо в житті конкретної людини виступає в контексті великої простоти і «звичайності». Саме таким був о. Бейзим”.