1. Сповнені мрії  

Ми ще пам’ятаємо Літургію Святішого Отця у Кракові 18 серпня 2002 р. Ще пам’ятаємо його слова на початку Літургії – його рішення, що апостольською владою зараховує слугу Божого о. Йоана Бейзима до блаженних Церкви. Це була незвичайна мить. Сповнилися мрії кількох поколінь поляків. 

Вже через два роки після смерті апостола Мадагаскару, у 1914 р., один з наших письменників, Адам Гжимала-Сєдлєцкі, опублікував про нього на сторінках варшавського «Слова» статтю, у якій написав: „Гордістю і прикладом, вірою людини в себе саму є і буде для всіх Йоан Бейзим. Я ні на хвилину не сумніваюся, що рано чи пізно це ім’я буде звучати всіма цивілізованими мовами”. 

І так сталося. Понад два мільйони людей, які прийшли на Літургію, і мільйони біля телевізорів могли оглядати беатифікаційну урочистість і бачити портрет «слуги прокажених» у гроні блаженних Церкви. 

Іоанн Павло ІІ оголосив, що літургійний спомин польського блаженного буде 12 жовтня. Це вимовна дата. У жовтні 1898 р. о. Бейзим залишив Краків і вирушив до Мадагаскару, де після 13 років героїчної праці помер – також у жовтні. Окрім того жовтень є в Церкві місяцем вервиці, молитви, яку о. Бейзим особливо любив і пропагував серед хворих. І нарешті – третя неділя жовтня є Міжнародним Місійним Днем. 

Тому Святіший Отець вибрав жовтень для літургійного вшанування бл. Йоана Бейзима, якого в беатифікаційній гомілії назвав «великим місіонером Мадагаскару, де він з любові до Христа присвятив своє життя прокаженим. Служив вдень і вночі тим, які були викинуті з суспільного життя. Ділами милосердя щодо покинутих і принижених людей давав незвичайне свідчення Євангелія». 

Іоанн Павло ІІ апелював, щоб місіонерський запал «слуги прокажених» передавався його землякам. Наголошував: „Доброчинна діяльність бл. Йоана Бейзима була вписана в його основну місію: нести Євангеліє тим, які її не знали. Це найбільший дар – дар милосердя – вести людей до Христа, дозволити їм пізнати і скоштувати Його любов. Прошу вас, моліться, аби в Церкві в Польщі народжувалися численні місіонерські покликання. В духові милосердя безперестанку підтримуйте місіонерів матеріально і молитвою”. 

Постать і діло бл. о. Бейзима нагадують про місіонерське покликання всіх охрещених. Реалізація цього покликання є надзвичайно важливою справою, бо мільйони людей, відкуплених кров’ю Христа на хресті, нічого не знають про Його любов до людини. Сучасна Церква намагається справі євангелізації присвятити всі свої сили. Одним з основних її завдань, які необхідно розпочати на початку нового тисячоліття – пише Іоанн Павло ІІ в Novo millennio ineunte – є «місії серед народів, а основним завданням missio ad gentes залишається проголошування, що в Христі, який є «дорогою, правдою і життям» (Ів 14, 6), люди знайдуть спасіння” (п. 56). 

У цьому контексті Святіший Отець наголошує на необхідності устремління до святості. Вона є джерелом і мірою апостольської діяльності та місіонерського запалу християн. Контемпляція лежить в основі євангелізаційних дій Церкви. Очевидно, що для того, щоб проголошування Доброї Новини сучасному світу було плідним, треба шукати нових шляхів і методів, творчої постави, ініціативи, динамізму, але святість життя нічим неможливо замінити. Найбільшим місіонером є свята людина, бо лише той, хто перебуває в Христі, «приносить щедрий плід» (Ів 15, 5). Внутрішнє життя є душею будь-якого апостольства. 

Через святих і блаженних Бог наочно показує свою присутність і своє обличчя, через них до нас промовляє, дає нам пізнати дорогу до свого Царства (пор. КК, 50), дорогу жертовної і безкорисливої любові, яка таким незвичайним та простим способом об’явилася у житті та праці бл. о. Йоана Бейзима, справжнього свідка Христа і Його Євангелія. 

2. Євангелізація Мадагаскару  

Мадагаскар є четвертим за площею островом світу – після Гренландії, Нової Гвінеї і Борнео – і знаходиться в західній частині Індійського океану. Виглядає як велика брила, відділена від Африки. Площа – 587041 км², тобто стільки, скільки Франція, Бельгія і Голандія, взяті разом. З літака Мадагаскар виглядає як велике поле, покрите скиртами сіна. Дві треті острова займають гори та узвишшя. 

Населення острова дуже різноманітне антропологічно і за культурою; це мішанина давніх і новітніх емігрантів з Індонезії з первісними, правдоподібно негритянськими, племенами. Серед етнічних груп вирізняються племена Гова, Бетсімісарака і Бетсілео. Серед різних діалектів мають одну загальну мальгаську мову, яка належить до родини малайсько-полінезійських мов. 

Вже на початку XVI століття, незабаром після відкриття Дієго Діаса, на острів прибули португальці, приваблені міражем багатства і можливими пригодами. У XVII столітті на Мадагаскар прибули купці і колоністи з Франції, Голландії та Англії, притягнуті легендарними оповіданнями про «могутній і славний острів та найщасливіший на планеті народ, який там живе». 

У 1896 р. Мадагаскар став французькою колонією. У 1960 р., отримавши незалежність, Мадагаскар почав будувати соціалізм. У 1994 р. постала Республіка Мадагаскар. 

Цей край, багатий на мінеральні ресурси і рослинність, дуже слабо розвинутий економічно. Є багаті, які створили своєрідну касту, і вбогі, до яких належить більшість населення. Багато живе в злиднях. 

Основними продуктами споживання є рис, маньок, кукурудза, картопля, риба, цитринові фрукти. Експортують за границю ваніль, какао, перець, горіхи. 

Перші католицькі місіонери прибули на Мадагаскар на початку XVI століття, але їх спроби створити там тривку церковну організацію не увінчалися успіхом. Багато з них загинули мученицькою смертю. Також пізніші місії, в основному, лазаристів, зазнали поразки. 

У другій половині XIX століття на Мадагаскарі почали працювати єзуїти, яким у 1861 р. вдалося заснувати серед племені Гова постійну місію з осередком у столиці Тананаріву (сьогодні Антананаріву). Через десять років місіонери дібралися на південь країни, до племені Бетсілеосів, і заснували церковну організацію в Фьянарантсоа. 

У 1961 р. Католицька Церква на Мадагаскарі святкувала сторіччя свого існування. Її історія на Червоному Острові ще коротка, але увінчана добрими здобутками. З 17 мільйонів жителів 22% католиків. До Церкви належать молоді люди. Існує 20 єпархій. Майже всі єпископи місцеві. 1000 священиків, 2500 ченців і черниць, 1200 катехітів. Церква має багато покликань до священства та чернецтва. Дві треті черниць місцеві. 77 жіночих згромаджень працюють по всьому острові. 

Хоч кількість місцевих священиків зростає, але не настільки, щоб вони могли замінити старше покоління, яке прибуло на Червоний Острів з європейських країн, у яких тепер гостро бракує покликань. 

У цій ситуації велику роль у євангелізації країни відіграють катехити-миряни. Вони обслуговують школи, дитячі садки, готують людей до Таїнств. Катехит опікується десятьма і більше селами. Там, де він живе, виникає осередок церковної праці. Священик обслуговує 20 таких осередків. 

Взірцем катехитичної праці мирян є Вікторія Расоаманаріво (1848-1894), яку Іоанн Павло ІІ беатифікував у столиці країни 30 квітня 1989 р. Це було велике свято Мадагаскару. 

Блаженна була стовпом Церкви під час французько-мальгаської війни (1883-1885), коли з острова вигнали всіх місіонерів. Розпочалося переслідування католиків, яких вважали зрадниками віри предків і батьківщини. Вікторія походила з царського роду і захищала Церкву. Вимагала, щоб каплиці й католицькі школи були відкритими. Їздила в віддалені райони, щоб підтримувати людей. Захищала їхні права на царському дворі, організовувала різноманітну допомогу. Віра на острові збереглася. Коли місіонери повернулися, то застали католицькі спільноти у розквіті. Заслуга Вікторії і групи католицьких лідерів під її керівництвом була великою. 

Мальгаші охоче розповідають про зв’язок їхньої країни з Польщею. Говорять про Мавриція Августа Беньовського, відомого в нас з поеми Юліуша Словацького. У 1773 р. Беньовський, за дорученням короля Франції, організував воєнний похід на Мадагаскар. Спочатку він працював на французьку корону. Потім діяв на власну руку. Намагався – як написав у своєму щоденнику – «вести цей хоробрий і шляхетний народ до цивілізації!» Трагічна смерть у сутичці з французами перекреслила його плани. 

Через діяльність о. Й. Бейзима мальгаші зв’язалися з поляками. Аркадій Фідлєр у своїх репортажах з Червоного Острову, згадуючи про завоювання цього краю європейцями у XIX ст., написав, що «на цьому понурому фоні дипломатичних ігор, комбінацій, інтриг і боротьби за вплив, гроші, корито, боротьби з іменем Бога на устах, але без Бога в серці, виростає світла постать о. Й. Бейзима, польського апостола прокажених. Тільки прокажених? Не тільки, значно більше – апостола найшляхетнішої жертовності, який з миром у серці й усвідомленням йде на неминучу смерть ради ідеї милосердя. Отець Бейзим, – пише далі автор Острова люблячих лемурів, – це втілення незломності й твердості, мужності без страху і палаючого й чистого як кристал серця. Це герой, яких людство видало небагато. Ніхто з сильних не стояв за ним. Його не підтримувала влада, купці, амбітні клани. Був сам. Мадагаскарові він віддав своє красиве, безкорисливе життя, свою велику любов і отримані гроші польського суспільства». 

У євангелізації Червоного Острова беруть участь 32 чоловічі чернечі згромадження, у тому числі понад сто польських місіонерів: лазаристи, салєтини, облати, каміліани, єзуїти, місіонери Святої Родини, оріоністи. Жертовність і молитви о. Бейзима дають плоди. За його заступництвом Польща зблизилась з Мадагаскаром, переказує віру в Христа. Цей милий і добрий народ відчуває голод хліба, а ще більше голод Бога. Я не забуду, як мальгаський солдат, який перевіряв документи в столичному аеропорті перед моїм відльотом до Європи, сказав: «Моліться за нас…» 

3. У пошуках життєвого шляху 

Геральдисти згадують про Бейзимів як про староруський рід, а родинна традиція починається з Друцьких-Горських. Згідно передання, предок роду, Бейзим, отримав від литовських князів шляхетний стан за мужність у боротьбі з татарами. Майбутній місіонер добре знав родинні традиції, часто жартома називав себе «татарином» і дозволяв, щоб інші його так називали. 

Він народився 15 травня 1850 р. у Великих Бейзимах на Волині, в сільській родині з патріотичними традиціями. Був найстаршою дитиною з п’яти дітей Яна Бейзима і Ольги з родини Стадницьких, які мали маєток в Онацьківцях. Під час хрещення отримав ім’я Непомуцен. 

До 1863 р. він жив на дворі в Онацьківцях, навчаючись разом з молодшими братами й сестрами і кузинкою графинею Терезою Потоцькою під керівництвом домашніх учителів – Ходаковського і Дюваля з Парижу. У спогадах ближніх був працьовитим, сумлінним і побожним. 

Але спокійного дитинства не було. У 1863 р. вибухнуло січневе повстання, яка болюче вдарило всю родину, а особливо батька – учасника боротьби за свободу Батьківщини. Після придушення повстання він змушений був залишити Волинь і виїхати до Галичини, бо царська влада заочно засудила його до страти. Через кілька років осів у Порудному біля Яворова, де став економом родини Стецьких. 

Їхній маєток в Онацьківцях пограбували козаки, а пізніше влада його конфіскувала. Пані Бейзим з дітьми знайшла притулок у своєї сестри Владислави Горської в Слєдзях, на Поділлі. 

У важких матеріальних умовах і вихованні дітей їй допомагав найстарший син Йоан. У 1864 р. він розпочав навчання у ІІ гімназії Києва. У вільні хвилини він заробляв репетиторством, переписуванням різних документів і фізичною працею – щоб допомагати мамі. Канікули завжди проводив з родиною, допомагаючи на господарстві. Трудився так, що «кістки були мокрими». З усіма був милим і ввічливим. Усі його любили та шанували. Тереза Потоцька говорила про нього: „Ясьо завжди був серйозним – як на свій вік, маломовним, уникав шумних зібрань. Був дуже добрим. (…) Не пам’ятаю, аби він коли-небудь сказав щось дурне або погане”. 

Коли в будинку співали і святкували, то Йоан відходив на самоту. Жартував: „Я до цього надаюсь так, як віл до карети”. Любив самотність. Відчував крихкість і проминання людського життя. Пізніше напише: „Людина є тільки в подорожі, а не в батьківщині на землі”. Його не цікавив модний одяг, бали, шумне товариство. У його серці з дитинства зріло прагнення посвятити своє життя Богові. У одному з листів визнав, що чекав десять років, аж поки зміг «залишити цей світ». 

Мав намір вступити до семінарії на російській території, щоб пізніше працювати на Поділлі. Але після довгих розмов з батьком, з яким він зустрівся у Порудному в 1872 р., змінив свій намір. За порадою батька вирішив вступити в Орден Єзуїтів. Батько поїхав разом з ним до колегіуму в Старій Всі біля Бжозова, де до сьогодні діє новіціат Єзуїтів. Був прийнятий 10 грудня 1872 р. Ніколи про це не жалів. Був переконаний, що Бог покликав його до Ордену св. Ігнатія Лойоли. 

Пізніше напише: „Не пригадую, щоб коли-небудь у житті я почував себе таким вільним і щасливим, як тоді, коли за мною зачинилися двері і я почув: тебе прийняли”. 

Відразу пішов до каплиці, щоб перед фігурою новіціатської Богородиці виразити свою велику радість. Ігнатій Меллін, товариш Йоана в новіціаті, згадуватиме: „Пам’ятаю, ніби сьогодні, цього юнака, сильно збудованого, з суворими рисами обличчя, що покірно клячав із складеними руками, дякуючи Пресвятій Богородиці за дар покликання”. 

Як дуже цінив цей дар, свідчать слова, сказані після довгих років перебування в Ордені: „Я хотів би скоріше вмерти сто разів, ніж один раз бути усунутим з Ордену, і прошу Господа про благодать витривати в ньому до кінця життя”. 

4. У школі св. Ігнатія  

Спочатку новіціат, потім гуманістичне та філософське навчання. Мав двох видатних вихователів: о. Генрика Яцковського – магістра новіціату і о. Мар’яна Моравського – соція новіціату, автора Вечорів над Лєманем, який пізніше став професором Ягелонського університету. Під їхнім керівництвом Бейзим почав робити перші кроки на шляху служіння Богові, з’єднуючись із Христом у молитві, пізнаючи історію, мету і духа Ордену, слухаючи аскетичні конференції і проводячи духовні розмови. 

Важливим етапом цієї формації були місячні реколекції за методом св. Ігнатія. Завдяки їм новик тісніше з’єднався з Христом у вірній, жертовній і апостольській любові. Віддав своє життя на службу Небесному Цареві й хотів виконувати лише Його волю. Свою любов до Спасителя запечатав чернечими обітами вбозтва, чистоти і послуху, які склав після закінчення новіціату. 

Під час навчання філософії одним з учителів Бейзима був о. Мар’ян Моравський, який мав значний вплив на духовне життя кліріка. Дружба «вчителя і учня» тривала аж до смерті. У 1901 р. о. Бейзим, довідавшись про його смерть, написав з Мадагаскару: „Я відчуваю відсутність о. Мар’яна, бо дуже любив його, але відкрито говорю, що вістка про його смерть не була для мене ударом, я не турбуюсь тим, що його нема. Навіщо сумувати, якщо він уже в небі? Тепер постійно буду старатися, аби бути разом з ним по смерті. О. Мар’ян робив усе добре, але одна справа йому не вдалася: незважаючи на ревну працю, за яку Бог йому сторицею нехай винагородить, йому не вдалося зробити «Татарина» шановною людиною і добрим ченцем. Я був і залишився шельмою, аж мороз по шкірі проходить на думку, що вже скоро стану перед Божим судом. Природно, що це лише моя провина, а не святого отця Мар’яна, але бачу яким я є, що навіть о. Мар’ян не зміг мене переробити”. 

У цих словах проявляється велика покора Бейзима, який, крім гріхів, нічого собі не приписував, але і щира вдячність до свого професора і духовного отця за роки формації в Товаристві Ісуса. Він навчився від нього завжди дивитися на остаточну мету, яку св. Ігнатій визначив своєму ордену: більша Божа слава і більше добро людей. 

Готуючись до священства, Бейзим часто думав про місійну працю, а його очі були звернені до близьких і рідних серцю територій. Хотів працювати серед уніатів Підлісся, яких переслідувала царська Росія. За католицьку віру вони платили мученицькою смертю, тюрмою, виселенням. Їх потаємно відвідували священики з Галичини і Великої Польщі. Після рукоположення Бейзим хотів приєднатися до них. У цій місії він бачив ігнатіанське magis – більшу Божу славу й допомогу ближнім, які страждали. За згодою ректора Генріка Яцковського і духівника Мар’яна Моравського Бейзим шлюбував Христові і Марії, що проситиме настоятелів про дозвіл виїхати на місії, і якщо отримає дозвіл, то ревно присвятить себе служінню «нещасним братам». У 1879 р., вивчаючи теологію в Кракові, написав лист до генерала Ордену з проханням послати його на місії. Писав: „З одного боку, бачу виразно, що я не є гідним і не здатним до такого важливого завдання, з другого боку, я народився і виріс у Росії, й тому добре розумію, що зі мною трапиться, якщо попаду в руки москалів. Незважаючи на це, у мені постійно зростає прагнення допомагати братам. Я не довіряю собі самому, а всю надію покладаю на Пресвяту Богородицю. За згодою велебних о. Ректора і о. Духовного я шлюбував Христові та Пресвятій Богородиці, що буду просити настоятелів про дозвіл вирушити на Підлісся, а якщо отримаю дозвіл, то всі свої зусилля і життя віддам, допомагаючи уніатам і навертаючи схизматиків до правдивої віри, якщо буде така можливість”. 

Генерал Ордену Петро Бек, хоч добре знав, що Бейзим є здатним до такої місії, не погодився, з огляду на небезпеку, яка загрожувала йому і його родині – якщо би царська влада його схопила і засудила. 

Рішення найвищого настоятеля Бейзим прийняв з належним послухом. Його апостольська ініціатива сприяла створенню таємної підліської місії, в якій брало участь багато єзуїтів. 

Секрет свого місійного покликання Бейзим відхилив у латинському вірші Хрест Христа є скарбницею знань, який написав у Кракові: „Я прочитав багато книжок, пролистав багато томів, але жодна книжка не стала мені близькою. Немає такої наукової книжки, сторінки якої були би просякнуті Пресвятою Кров’ю”. Вдивлений у розіп’ятого Ісуса, Бейзим з усього, що робив, постійно складав жертву за спасіння всіх людей. Доручення Ісуса: „Ідіть по цілому світові, та всьому створінню Євангелію проповідуйте!” (Мк 16, 15) жваво відбивалось у його серці. 

26 липня 1881 р. Бейзим був рукоположений краківським єпископом Альбіном Дунаєвським. Наступного дня відправив приміційну месу в каплиці єзуїтів на вул. Коперніка. Урочистість була скромною, з родини був присутнім лише батько, але ця подія була дуже важливою для молодого священика. Пізніше згадає: „Коли перший раз я промовляв слова освячення, то мені виразно представилась велич Бога і моя нікчемність, що я не міг говорити… Знаю добре, що я тоді плакав, але не розумів, де знаходжуся і що відбувається”. 

Це був містичний досвід, він відправляв месу з покірною любов’ю до величі та святості Бога. 

5. Товариш молоді 

Будучи кліриком, Бейзим проявляв непересічні педагогічні здібності. Його талант педагога проявився в Тернополі, де він проходив магістерій у єзуїтській школі для хлопців перед теологічними студіями. 

Після рукоположення настоятелі направили його знову до Тернополя, а в 1886 р. – до Хирова, де єзуїти побудували велику науково-педагогічну школу, в якій могло вчитися кілька сотень хлопців. Перший рік він був учителем французької і російської мов. Але не надавав своїй праці великої ваги. Навчання правил граматики не відповідало прагненням молодого єзуїта, який рвався до праці вихователя і хотів для своїх учнів бути «добрим прикладом». Настоятелі призначили о. Бейзима префектом найважчої групи хлопців, а пізніше, на протязі восьми років він займався лише шкільною лікарнею. 

Ця праця вимагала великої праці та відповідальності. В лікарні були палати, де перебували учні з легкими недугами, й перебували там недовго, і великі палати, де, особливо взимку, перебувало кільканадцять пацієнтів. Отець Бейзим огортав усіх турботою й опікою. Прийняв засаду: „Не лікарня для лікаря, а лікар для лікарні”. Завжди думав про добро пацієнтів. Часом своїми руками переносив хворих до лікарні. Не чекав на санітарів, а сам йшов на склад за необхідними предметами, білизною, щоб, як сам говорив: „хворий не мучився, а відразу міг лягти в ліжко”. 

І хоча він не прагнув мати багато пацієнтів у лікарні, але якщо їх було мало або – як висловлювався – не було «нічого важливого», ставав неспокійним, кажучи: „дякувати Богові, що так є, лише щоб нічого страшного не сталося”. Часто траплялося, що його передчуття сповнювались, тоді ревно працював, допомагав, потішав як хворих, так і лікарів”. 

У вільні хвилини о. Бейзим займався садівництвом. Прикрашав квітами палати і вівтар у лікарні, де служив для хворих месу. Захоплювався також різьбою по дереву. У лікарняній каплиці розмістив фігуру Божої Матері і вирізьбив для неї рамку. Його учень Антоній Вівульський пізніше стане автором Грюнвальдського пам’ятника в Кракові. Пізніше о. Бейзим напише про нього: „Різьбити він почав у моїй кімнаті. Всі ми вірили, що він стане справжнім митцем”. 

Під час святкових канікул або коли хворих було мало, о. Бейзим після обіду або ввечері приходив до кімнати відпочинку і розповідав хлопцям різні оповідання. Учні різних класів запрошували його до себе на розмови, бажали з ним розмовляти. Він розповідав з гумором, фантазією, так що навіть отці прислухалися до його оповідань. 

З тих часів збереглися деякі спомини учнів з Хирова про о. Бейзима. Всі звертали увагу на гумор, спокій і доброту серця свого вихователя. „Ввечері ми збиралися в одному залі, запрошували о. Бейзима, садили його на кафедрі і кілька годин слухали його оповідання. Він гарно імпровізував. Довго й захоплююче розповідав. Одні оповідання зупиняли кров у жилах, інші нас так веселили, що важко було стримати сміх. 

Він ніколи не закінчував оповідання, залишаючи на наступний день. Ми лягали спати, заінтриговані й зацікавлені, вранці ділилися своїми враженнями. Нетерпляче очікували вечора, а коли о. Бейзим приходив, то не пам’ятав, що було вчора. Ми нагадували йому і він продовжував розповідь, і так до кінця свят. Насамкінець шкільний дзвінок переривав ці милі вечори, а оповідання так і не закінчилось. 

Ці оповідання й опис подій були представлені так образно й виразно, ніби їх розповідав наочний свідок подій, а о. Бейзим вигадував їх без попереднього приготування. Вони захоплювали не менше, ніж Робінсон, ніж заморські битви з індійцями чи Трилогія Сєнкєвіча. Своєю колоритністю ці оповідання не поступалися ні в чому обороні Ченстохови, авантюрам Кмітіца чи подвигам Заглоби”. 

Хлопці називали о. Бейзима другим Ж. Верном, любили його оповідання більше, ніж книжки знаменитого фантаста. Бачили в цьому «грізному» ченцеві незвичайну любов до Бога і людей, яка променіла з його слів і жестів. Відчували, що він їх любить, і прагнули бути разом з ним, молитися, розмовляти. Цінували його проповіді, напуття, реколекції, сакраментальну послугу. 

О. Станіслав Ханкєвіч, колишній учень у Хирові, згадував: „О. Бейзим мав суворий вигляд, був рішучим і енергійним, працьовитий і аскет, повністю відданий ближнім. Учні відразу відкривали в ньому скарб, прихований під твердою і непривабливою шкарлупою, красиву душу і серце батька, матері, товариша. О. Йоан мав у собі щось притягуючи. Розмовляв просто і про те, що лежало в нього на серці. Ми називали його «Отець Татарин», а до нього зверталися: «Отче Татарине». 

Я прислуговував йому під час меси в каплиці. Він приймав мене по-своєму, з гумором. Дбав про те, щоби кожний міністрант після меси мав «добру каву». Він мав велику побожність до Пресвятої Богородиці. Перед великими канікулами о. Бейзим допомагав нам пакувати чемодани”. 

Ще інший учень згадував: „О. Бейзим кілька місяців був моїм сповідником і я дуже любив сповідатися в нього, бо після кожної сповіді відчував духовне піднесення. Пам’ятаю, що його реколекції дуже мені подобалися: велика простота серця. Він представляв нам Бога як найкращого Отця, говорив про Його всемогутність і про безмірну невдячність грішників, які Його ображають”. 

Вплив «Татарина» на молодь був величезним. Він добре знав її сильні й слабкі сторони, прагнення і тугу, вмів промовити до молодих сердець. Хлопці йому довіряли, навіть якщо говорив їм гірку правду. 

Ще одне свідчення: „Давав велику свободу в границях норм, але не дозволяв виходити поза норми. Майже ніколи на карав, тільки мовчав, був похмурим, і для нас це було найбільшою карою. Тоді «малий злочинець» сам признавався у провині, щоб перепросити «Татарина», щоб він знов усміхнувся. Навіть найбільш непослушні слухали його, але не зі страху перед покаранням, а з любові. 

Хлопці по-різному ставилися до настоятелів і вчителів: любили або не любили їх, когось поважали, з когось сміялися тощо, але всі любили о. Йоана «досконалою» любов’ю, тобто боялися засмутити його”. 

В одній зі своїх проповідей в Хирові о. Бейзим говорив, що серед мороку життя молодій людині потрібне світло, аби не зійти з правильного шляху, а ним є Євангеліє Христа, над яким треба роздумувати і вводити Боже слово в дію. У цьому простому твердженні міститься також секрет «педагогічного методу» о. Бейзима. Він формував молоді серця передовсім прикладом свого життя, повністю відданого на жертовне служіння Богові й людям. 

Особиста святість поєднувалася з рідкісними природними рисами, якими він відзначався. На це звернув увагу Адам Гжимала-Сєдлєцкі в одній статті, опублікованій після смерті місіонера: „Достатньо зануритися в листи о. Бейзима, аби зрозуміти, що на дні душі цієї людини дрімав поет, митець. Його любов до природи позначилась на його релігійності, його різьбярський дар, його дар слова – все вказує на артиста, поета. Чи слід додавати, що душа о. Бейзима була душею лицаря, душею героя? Його лицарство і мужність мали безпосереднє солдатське вираження. Говорив про себе, що є солдатом. Ці схильності взяв з кров’ю предків, і до природи додав фізичну витривалість, готовність до праці й невигод життя. Ця постава шляхетного воїна віддзеркалювалась в його мові та стилі: тут присутня здорова, мила прямолінійність, виразність, до якої додавався здоровий гумор, який відразу нагадував Фредро. 

Поет і лицар… Чи без цих двох первнів він міг би дозріти до святості? Чи міг би зосередити в собі всі якості християнина?” 

6. Прохання  

Педагогічна праця не заспокоювала найглибших прагнень о. Бейзима. Пройшли роки, але він не відмовився від юнацьких ідеалів присвятити своє життя бідним, знедоленим, стражденним. Особливо цікавився місіонерською діяльністю серед прокажених, які жили в повній ізоляції і відчуженні. Слідкував за місіонерською діяльністю Церкви в цій сфері, яка описувалась на сторінках «Католицьких Місій» – місячника єзуїтів у Кракові. Але найбільше враження на нього справив текст Євангелія, де описано, як один чоловік перед Ісусом упав ницьма, та й благав Його, кажучи: Господи, коли хочеш, Ти можеш очистити мене! А Він руку простяг, доторкнувся до нього й сказав: Хочу, будь чистий! І зараз із нього проказа зійшла (Лк 5, 12-13). Цей приклад Ісуса справив на о. Бейзима велике враження. Прагнув Його наслідувати і своє життя присвятити прокаженим, бути з ними вдень і вночі, жити разом з ними, стати їхнім «слугою». 

На 48-ому році життя звернувся до настоятелів з проханням виїхати на місії, чим усіх здивував. Це не була примха, пошуки пригод і екзотики, а добре продумане рішення, плід молитов і внутрішньої потреби любити і присвятити своє життя іншим. Про своє прагнення написав до генерала Ордену о. Людовика Мартіна 23 жовтня 1897 р.: „Натхнений прагненням лікувати прокажених, ласкаво прошу Високопреподобного Отця Генерала вислати мене до якогось місіонерського дому, де я міг би служити цим найбіднішим людям, допоки це буде подобатися Богові. 

Я добре знаю, що таке проказа і до чого мені слід бути готовим; але це мене не лякає, навпаки, притягує, бо саме через таке служіння я зможу спокутувати свої гріхи. Моя провінція на цьому лише виграє, втративши людину, ні до чого не здатну, а місіонерський дім не постраждає, бо буду старатися з усіх сил і з Божою допомогою виконувати свої обов’язки”. 

„Натхнений прагненням лікувати прокажених” кілька разів писав до провінціала та генерала, просив послати його на місію. 

Генералові просто і спокійно пояснював можливі перешкоди з боку місцевих настоятелів до свого прохання. „Мій провінціал може сказати, що я не здатний до місій, бо не можу виголошувати проповіді через слабкий голос. Мені це не здається перешкодою, бо в прокажених кричати не треба. Якщо я тут можу давати духовні вправи 200 людям, то й до прокажених зможу промовляти. Якщо отець провінціал скаже, що йому бракує людей, то відповідаю, що без одного солдата можна воювати, а якщо я би раптово помер, то отець провінціал повинен би був погодитися з цією втратою”. 

В іншому листі до генерала о. Бейзим виразив прагнення працювати «тільки і виключно серед прокажених». Хотів бути «повністю відділеним від здорових, у якійсь лікарні, в якій ніхто не хоче працювати, вдень і вночі серед тих нещасних». Таким чином, у згоді з найвищими настоятелями, ясно окреслив мету і характер майбутньої місії. 

Писав також листи до провінціала Йоана Бадені в Кракові з проханням послати його на місії: „Покірно перепрошую, що сильно надокучаю, але коли згадаю, що стільки тисяч прокажених так сильно страждають і вмирають без духовної опіки, як і дочасної, і хоч може небагато, але завжди Господь міг би щось зробити через мене цим бідним людям, то мені важко так довго очікувати відповіді. Мене постійно щось підганяє нагадувати про цю справу”. 

Прохання о. Бейзима було продиктоване ревністю про Божу славу і спасіння душ, а також апостольською любов’ю. Прагнув давати і служити більше. За прикладом св. Ігнатія був готовий віддати своє життя для спасіння інших. Своє покликання місіонера завдячував Пресвятій Богородиці, хотів його реалізувати «всіма силами і життям для більшої Божої слави». 

Спочатку настоятелі хотіли послати його до Індії, але там йому відмовили з огляду на вік і незнання англійської мови. Нарешті вирішили послати його на Мадагаскар, де французькі єзуїти розвивали євангельську діяльність. 

Останні місяці перед виїздом о. Бейзим провів у Кракові, в колегіумі отців єзуїтів на вул. Коперника. Щоденно служив літургію у кармеліток на вул. Весолей і ввіряв їхнім молитвам свою місію. Пізніше згадує: „З якою набожністю я в них служив. Сам дивуюся, що татарська душа спромоглася так зосереджуватися, але там усе променіє святістю, і людина мимоволі відривається від землі”. 

Купував необхідні речі, довго розмовляв з о. М. Черміньскім, редактором «Католицьких Місій», який говорив йому про необхідність писати статті для цього журналу і зацікавити суспільство цією справою. Майбутній місіонер був байдужим до писання статей, але зрозумів, що так зможе розраховувати на допомогу людей. Знайшов копію Ченстоховської Богородиці, яка буде разом з ним аж до смерті. 

17 жовтня 1898 р. о. Бейзим залишив Краків і вирушив у далеку дорогу. Спочатку поїздом до Тулузи, щоб зустрітися з французьким провінціалом о. Р. де Скорреллем, якому підлягала місія на Мадагаскарі. З його дозволу відбув прощу до Лурда, де свою апостольську діяльність ввірив Непорочній. 10 листопада на пасажирському пароплаві «Оксус» вирушив з Марселю на Мадагаскар. Під час довгої подорожі не бракувало пригод, особливо коли «море розгулялося і кидало кораблем як дитячим м’ячиком». Через десять днів пароплав застряв на кораловому рифі, став нерухомо, «як мурований дім». Два англійські кораблі витягнули пароплав на глибоку воду. У Маджунгі, першому порту Мадагаскару, о. Бейзим пересів на маленький пароплав до Мальватанани, а 30 грудня прибув до столиці Тананаріви. 

Про свою подорож пізніше напише: „З моменту, коли я сів у поїзд у Кракові, і аж до Тананаріви, я байдужим оком дивився на все довкола, наприклад, на блискавки на морі тощо, увесь час я молився до Божої Матері й думками був або в конвікті, або в Кармелю – все інше мене не обходило і не цікавило”. 

Вирушаючи на Мадагаскар, о. Бейзим розумів, що назавжди залишає Польщу, що вже ніколи не повернеться, що на нього чекає смерть від прокази після довгих страждань гниючого тіла. „Вирушаючи з краю, я був переконаний, що сам стану прокаженим, але мене це не злякало”. 

Він не знав, що розпочинає велику місію Церкви на Мадагаскарі.