3.4. Резюме: «Боротьба, пильність, розпізнавання»  

Розглядаючи цю адгортацію, ми пропускаємо два розділи з сильним медитативним вираженням: третій розділ, присвячений блаженствам, і четвертий, який подає риси святості в сучасному світі ^[1] , й переходимо до останнього розділу. Але зазначимо, як у них відлунюють потужні згадки про Духовні Вправи. Спочатку, пояснюючи перше блаженство: «Блаженні вбогі духом, бо їхнє є Царство небесне», Франциск звертається до Засади й Основи: 

«Ця Вбогість у дусі поєднується з «святою безпристрасністю», яку пропонує св. Ігнатій Лойола і завдяки якій осягаємо чудову внутрішню свободу: «Відтак потрібно виробити у собі безпристрасність до створеного, наскільки це дозволено нашій вільній волі і не заборонено, щоб ми не бажали здоров’я радше, ніж недуги; багатства – радше, ніж убогости; почестей – радше, ніж безчестя; життя довгого радше, ніж короткого, і так далі в усіх інших справах» (GE 69; EE 23). 

По-друге, коли Франциск говорить, що святість слід будувати на «постійній відкритості на трансцендентне» і на безустанній молитві, то звертається до св. Йоана від Хреста, до св. Терези Авільської, до св. Бернарда з Клерво і до св. Ігнатія Лойоли. Згадка про засновника Товариства Ісуса має бути прикладом для вираження присутності історії в молитві, яка «повинна завжди бути молитвою пам’яті», тобто «наповненою споминами»: споминами дії Бога в історії, споминами об’явленого Слова, споминами дії Бога у нашому житті й у житті Церкви. Це спосіб молитви, втілений у Меморіалі Фавра. Папа надає перевагу такому видові молитви ^[2] . У цьому контексті, аби боротися з тим, що при інших нагодах він називає «духовною хворобою Альцгеймера» ^[3] , тобто втратою пам’яті про минуле і про своє коріння, забуття індивідуальної чи колективної ідентичності при зустрічі з Богом, Папа-єзуїт звертається до медитації, якою закінчуються Вправи, – Споглядання для здобуття любові: «Це вдячна пам’ять, про яку також говорить святий Ігнатій Лойола в «Спогляданні для здобуття любові» [4] , коли просить нас згадати всі добродійства, отримані від Господа. Споглядай у молитві своє минуле, і в ньому знайдеш багато милосердя» (GE 153). 

Висвітлюючи ці аспекти ігнатіянської духовності, ми приготували ґрунт для презентації останнього розділу Gaudete et exsultate: «Боротьба, пильність, розпізнавання» (див. GE 158-177), в якому на початку стверджується, що «Християнське життя – це постійна боротьба» – що своїм корінням сягає в серце ігнатіянського розуміння історії спасіння. За думкою Х. М. Бергольйо, ця ідея керує теорією і практикою Вправ: «Надія на Нього ставить нас на ноги, аби добре боротися у вірі й милосерді» ^[5] . Бо «надія розпізнає між добром і злом, і вона войовнича» ^[6] . І пізніше додає, що «наша віра революційна, войовнича – з войовничістю проєкту, розпізнаного за допомогою Вправ для кращого служіння Церкві» ^[7] . І тепер ми повинні бути напоготові, бо цю віру ворог постійно буде спокушати, ослаблювати, обезвладнювати, відривати від Бога. 

Ядро цієї напруженої візії духовного життя бере натхнення з програмної медитації про Два Стяги, яку Бергольйо пояснює так: «Ми стоїмо перед битвою «Двох Стягів». Битвою Христа, нашого Господа, який пропонує нам шлях вбогості, прагнення сорому, зневаги й смирення. Битвою диявола, ворога людської природи, який спокушає нас багатством, марнославством і гординею» ^[8] . Бергольйо говорив іспанським єпископам, що шлях християнина – «це постійна боротьба з силою ідолів, з сатаною і його намаганнями довести людину до зневіри, розпачу, морального й фізичного самовбивства» ^[9] . 

Отож, ця духовна боротьба пов’язана з «особистим вибором св. Ігнатія: Христос або диявол» - титул праці Фіоріто, яка відіграла вирішальну роль у духовній формації молодого єзуїта. В духовності св. Ігнатія фундаментальний вибір охоплює два аспекти, які виражені в Gaudete et exsultate: з одного боку, особистий і завжди актуальний поклик, яким Христо запрошує кожну людину приєднатися до цієї боротьби; з другого боку, боротьба з особистим ворогом Христа й кожного християнина ^[10] . І це відповідає медитації про Два Стяги, «наш шлях до святості – це також постійна боротьба» (GE 162). І Франциск, вірний ігнатіянському тексту, наполягає на цьому пункті: «Це ще й постійна боротьба з дияволом – князем зла» (GE 159). І підсилює поставу чуйності попередженням св. Петра про ворога, який « ходить навколо вас, як лев ревучий, шукаючи, кого б пожерти» ( 1 Пт. 5, 8) » ( GE 161).  

У цій битві й пильності «розпізнавання – знаряддя боротьби, і ми боремося, аби краще наслідувати Господа. І тому ми не довіряємо кожному порухові, а шукаємо ті, які походять від Бога. Між наслідуванням Господа і пізнанням Його існує тісний зв’язок» ^[11] . Розпізнавання фальшивих порухів допоможе нам суттєво просунутися у внутрішньому пізнанні Господа. У християнському житті йдеться про те, щоб «шукати та осягати Божу волю» (EE 1). Отже, на шляху до святості потрібно бути уважним до застережень св. Йоана: «Не кожному духові вірте, а випробовуйте духів, чи вони від Бога» (1 Йо. 4, 1). В адгортації про святість Франциск простими словами пояснює, у чому полягає це розпізнавання: йдеться про щирий іспит сумління, тобто «завжди запитуй Святого Духа – що від тебе очікує Ісус у кожному моменті твого життя й у кожному виборі, який мусиш здійснити, щоб розпізнати – яке місце цей вибір займає у твоїй місії» ( GE 23) ^[12]. 

І додає, що розпізнавання – нагальна потреба наших часів, особлива потрібна звичка, «зброя у боротьбі, – наполегливо повторює, – аби краще наслідувати Господа»: 

«Воно нам потрібне завжди, щоби ми могли розпізнавати Божі знаки і благодать, аби не пропустити натхнення Господа і запрошення до зростання. Дуже часто це стосується малих і незначних справ, бо великодушність проявляється у простому й щоденному (Non coerceri a máximo, contineri tamen a minimo divinum est – Не вміщатися в найбільшому і одночасно реалізувати себе в найменшому – це божественна якість ). Йдеться про те, щоб не обмежуватися великим, ліпшим і красивішим, й водночас звертати увагу на мале, на щоденне (GE 169). 

Отож, ми повертаємося до серця ігнатіянської духовної діалектики. Тепер, щоби бути вірним посланню Папи-єзуїта, потрібно згадати, що особистий вибір Христа здійснюється у служінні Церкві, «святій матері ієрархічній Церкві» - за вираженням св. Ігнатія. Коментарем до цієї ідеї єдності з Церквою Бергольйо завершує свої Вправи ^[13] . Ця еклезіологічна фраза викликає й поєднує три поняття, пов’язані між собою: святість, бо ми народжуємося у святому тілі обручниці Господа; плідність, яка констатує «крок Господа», який нас втішає й зміцнює; дисципліна, яка відповідає розторопній любові у нашій вірності посланню Царства. Це Церква, яка прагне здійснювати постанови Собору: Dei Verbum religiose audiens et fidenter proclamans – Боже Слово благоговійно слухати й відважно проголошувати.