2.3. Non coerceri máximo, contineri tamen a minimo divinum est  

Бергольйо використовував надгробний ігнатіянський панегірик у різних ситуаціях. Ми вже згадували одне пояснення висловів Фіоріто й Фессарда, аби наголосити, з одного боку, що фундамент єзуїтського гасла христологічний, бо Ісус Христос є «проявленням і приховуванням завжди більшого Бога», і, з другого боку, щоб подати дуже точну вказівку, що «завдання розпізнавання: рішуче йти і знайти, не заплутавшись, Того, хто завжди перебуває поза всякою плоттю, але знайшов притулок, упокоривши себе, саме у цій плоті – Боже Слово, «знову втілене» (ДВ 109)» [1]. 

Це гасло Бергольйо пояснював у духовних роздумах (опублікованих у 1981) під назвою Вести у великому й у малому. Цю максиму він виразив так: «Не лякатися найбільшого і, безсумнівно, враховувати навіть найменше – це від Бога»; і з самого початку заявив, що ця порада виходить поза правила поведінки, «аби налаштуватися так, щоб відчувати Божі справи, і відчувати так, як їх відчуває серце Бога» ^[2]. Папа-єзуїт вивчав думку св. Ігнатія і звертався до критерію управління, який святий пропонує в Конституціях Товариства Ісуса, а саме, що великі принципи слід конкретизувати відповідно до різних «місць, часів і осіб». Суть у тому, що двозначність життя можна врятувати для Бога тільки через розпізнавання. Ця сентенція містить парадоксальну логіку: під час рішення не боятися великих горизонтів і не нехтувати найдрібнішими справами. Можемо розробляти великі плани, не звертаючи уваги на етапи їх реалізації, або можемо заплутатися у дрібницях, не здатні перейти через них до Божого плану. І тому той, хто керує людьми, повинен вміти оцінити «маленьке» з перспективи великих горизонтів Царства і повинен підтримувати розвиток апостольської відваги. 

Ми знаходимо цю максиму в тексті Вправ, які у 2006 іспанським єпископам давав тодішній архієпископ Буенос-Айреса ^[3]. Важливо помістити цю максиму в її точний контекст. Загальний контекст – це представлення роздумів про життя Ісуса, колонами яких є медитація про Царство – згідно з логікою заклику Господа, який спонукає нас наслідувати Його. За Ігнатієм, який реалістично дивиться на духовну боротьбу, наслідування позначене блаженствами. Йти за Ісусом у запрошенні Царства означає наслідувати Його в апостольській праці: «Хочу і бажаю – таке моє добре обдумане рішення» (ДВ 98) ^[4]. Це прагнення протиставляється антиапостольській ваді ацедії, яку він описує як «нехтування «часом, місцем і особами», які формують нашу пастирську діяльність»; іншим разом «це видно при розробці великих планів, які не звертають увагу на етапи їх реалізації; або навпаки – заплутуємося у дрібницях, не здатні перейти через них до Божого плану» ^[5]. Так у вірному люді затухає праця пастирів. 

У біографічній перспективі цікавими є роздуми Франциска під час інтерв’ю, даному о. Спадаро в серпні 2013. Коли розмова точилася довкола теми розпізнавання і служіння наступника Петра, була озвучена ця максима: 

« Мене завжди вражала одна максима, яка виражає світогляд Ігнатія: Non coerceri a maximo, sed contineri a minimo divinum es. Я дуже часто роздумував над цим висловом у контексті різних керівних посад; бути настоятелем: не ставити границі великому, але зосередитися на малому. Ця чеснота великого й малого називається великодушністю і дає можливість із місця, на якому стоїмо, завжди бачити весь горизонт. І робити щоденні маленькі справи з великим і відкритим до Бога і до людей серцем. І вміти цінити малі справи всередині великого горизонту, тобто Божого Царства» ^[6]. 

Як ми помітили, Бергольйо перетворює надгробну епітафію у фундаментальний критерій розпізнавання, особливо корисний для керівників: бути свідомим і шукати те, що нас краще веде до Бога, і це не ототожнюється ні з найбільшим, ні з найменшим. Цей принцип побічно згадується в апостольській адгортації Evangelii gaudium; однак відчувається у словах, що цілість більша від частини: «І тому немає потреби приділяти надмірну увагу обмеженому і частковому. Необхідно розширювати кругозір, щоб розпізнавати більше добро, корисне для всіх. Але при цьому не можна зрікатися свого. Необхідно глибше пустити коріння в родючу землю і в історію своєї землі, яка є Божим даром. Працюємо з малим і близьким, але в ширшій перспективі» (EG 235). 

Згідно зі стилем керування св. Ігнатія, потрібно вміти великі принципи втілити в обставини «місця, часу й осіб». Франциск не довіряє імпровізації, а переконаний, що зміни й реформи вимагають часу розпізнавання: «Розпізнавання в Господові допомагає мені керувати» ^[7]. Ми стоїмо перед стовпом духовності Папи Бергольйо, який виражає його єзуїтську ідентичність.