Римські дикастерії, колегіальність, екуменізм  

Після того, як він згадав про ієрархію, я запитую Папу: «Що Ви думаєте про римські дикастерії?» 

«Римські дикастерії служать Папі й єпископам: вони допомагають помісним Церквам і конференціям єпископів. Це помічні органи. Але в деяких випадках, якщо погано функціонують, то можуть стати органами цензури. Вражає той факт, що скарги про порушення ортодоксії йдуть до Риму. Я вважаю, що такими справами повинні займатися конференції локальних єпископів, яким Рим має надати відповідну допомогу. Бо такі справи краще розглядати на місцях. Римські дикастерії – дорадники, а не посередники й не менеджери». 

Нагадую Папі, що 29 червня під час церемонії благословення й накладання паліуму на 34 архієпископів-митрополитів він назвав «синодальний шлях» дорогою, яка веде об’єднану Церкву до «зростання в гармонії зі служінням Петра». І запитую: «Як гармонійно поєднати примат Петра і синодальність? Які дороги практичні, беручи до уваги екуменічну перспективу?» 

«Ми повинні йти разом: народ, єпископи і Папа. Синодальність може здійснюватися на різних рівнях. Можливо, вже слід міняти методологію Синоду, бо теперішня мені здається статичною. Це також матиме екуменічне значення, особливо з нашими братами-православними. Від них ми можемо багато навчитися про єпископську колегіальність і про традицію синодальності. Спільні рефлексії над управлінням Церквою в перші століття, до розколу між Сходом і Заходом, з часом дадуть свої плоди. В екуменічних стосунках важливо не тільки пізнавати себе взаємно, але й розпізнати, що Святий Дух засіяв у інших як дар для нас. Я хочу продовжити католицько-православний діалог про примат Петра, який розпочався у 2007 році й увінчався «Равеннським документом». Потрібно йти цим шляхом». 

Запитую Папу, як він бачить майбутнє об’єднання Церков. Відповідає: «Ми повинні йти разом, але бути різними: немає іншого шляху єдності. Це шлях Ісуса». 

Жінки у житті Церкви 

А яка роль жінки в Церкві? Папа про це говорив при різних нагодах. В одному інтерв’ю він ствердив, що жіноча присутність у Церкві ще не проявилася достатньо, бо спокуси мачизму не дали жінкам належного місця в спільноті. Він заторкнув цю тему в літаку, повертаючись із Ріо-де-Жанейро, ствердивши, що ще нема добре опрацьованої теології жінки. Я запитую: «Якою повинна бути роль жінки в Церкві? Що слід сьогодні зробити, щоб жінку в Церкві було краще видно?» 

«Потрібно розширити простір для більш відчутної присутності жінок у Церкві. Боюся рішення «мачизм у спідницях», бо структура жінки відмінна від структури чоловіка. Але дискурси про роль жінки, які я чую, часто інспіровані ідеологією мачизму. Жінки ставлять глибокі запитання, якими не можна нехтувати. Церква не може залишатися без жінок і їхньої ролі в ній. Церкві потрібні жінки. Марія, жінка, набагато важливіша від єпископів. Говорю це для того, щоб не плутати функцію з гідністю. Важливо вивчати роль жінки в Церкві. Потрібно надалі працювати, щоб випрацювати кращу теологію жінки. Якщо ми це зробимо, то краще розумітимемо роль жінки в Церкві. У прийнятті важливих рішень потрібний жіночий геній. Сьогоднішні виклики: роздумувати про особливе місце жінки навіть на керівних посадах в різних сферах діяльності Церкви». 

ІІ Ватиканський Собор 

«Що здійснив ІІ Ватиканський Собор? Що відбулося насправді?» Я задав це питання з огляду на його попередні висловлювання й очікував довгої та структурованої відповіді. Натомість маю враження, що Папа вважає Собор такою важливою подією, що не варто витрачати час на підтвердження цього. 

«ІІ Ватиканський Собор – це поновне прочитання Євангелія в світлі сучасної культури. Собор започаткував відновлення, яке походить із того самого Євангелія. І результати Собору грандіозні. Згадаймо хоча би літургію. Літургійна реформа, проведена для блага вірних, прочитала Євангеліє у конкретній історичній ситуації. Так, є герменевтичні лінії тяглості й перервності, але одне ясно: властива Собору динаміка пристосування Євангелія до сьогодення абсолютно незворотна. Також існують конкретні справи, такі як літургія Vetus Ordo. Я вважаю, що рішення [1] Папи Бенедикта було розторопним, аби допомогти людям, чутливим до цієї літургії. Що непокоїть – це можливість ідеологізації й інструменталізації Vetus Ordo». 

Шукати й знаходити Бога в усьому 

Мова Папи Франциска більш відкрита, коли він говорить про виклики сьогодення. Кілька років тому він написав, що для того, щоби бачити дійсність, на неї потрібно дивитися очима віри, бо в іншому разі бачимо фрагментовану, розділену дійсність. Ця тема присутня також в енцикліці Lumen fidei. Я пам’ятаю уривки промови Папи Франциска на Всесвітньому Дні Молоді в Ріо-де-Жанейро. Цитую їх: «Бог існує, якщо проявляється сьогодні»; «Бог присутній всюди». Ці фрази відображають ігнатіянське «шукати й знаходити Бога в усьому». Запитую Папу: «Ваша Святість, як шукати й знаходити Бога в усьому?» 

«Те, що я сказав у Ріо, має вартість виміру часу. Ми піддані спокусам шукати Бога в минулому або в тому, що, як гадаємо, станеться в майбутньому. Звичайно, що Бог є в минулому, бо залишав там свої сліди. І є також у майбутньому як обітниця. Але «конкретний» Бог, можна так сказати, є сьогодні. І тому нарікання ніколи не допоможуть знайти Бога. Нарікання, які сьогодні чуємо, на «варварський» світ породжують у Церкві бажання встановити порядок як самозбереження, як захист. Ні, ми повинні знайти Бога сьогодні». 

«Бог проявляється у часі й присутній у історичних процесах. Час запускає процеси, а простір кристалізує їх. Бога знаходимо в часі, у діючих процесах. Не можна надавати перевагу просторам сили над часом процесів, навіть дуже довгих. Ми повинні запускати процеси більше, ніж займати простори. Бог проявляється в часі й присутній у процесах історії. Це надає пріоритетності діям, які генерують нові динаміки. І вимагає терпіння і часу». 

«Зустріти Бога в усьому – це не емпірична еврика. Зрештою, коли прагнемо зустріти Бога, то хотіли би цей факт відразу перевірити емпіричними методами. Але Бога так не знайдемо. Його знаходимо в тихому повіві вітру – як знайшов Ілля. Бога можна знайти відчуттями, які св. Ігнатій називає «духовними відчуттями». Ігнатій заохочує нас розбудити духовну чутливість і у такий спосіб знайти Бога поза суто емпіричним контактом. Потрібно мати контемплятивну поставу, тобто відчуття, що йдемо добрим шляхом у розумінні й сприйнятті речей і ситуацій. Глибокий мир, духовна втіха, любов до Бога і бачення всього в Бозі – це знаки, що ми на добрій дорозі». 

Достовірні факти і помилки 

Говорю до Папи: «Якщо зустріч з Богом у всьому – це не «емпірична еврика», і якщо йдеться про подорож, закорінену в історію, тоді можливі помилки…» 

«Так, у пошуках і знаходженні Бога в усьому завжди залишається простір непевності. Він повинен бути. Якщо хтось із повною впевненістю говорить, що знайшов Бога і не має в цьому жодних сумнівів, то тут щось не так. Для мене це важливий критерій. Якщо хтось має відповіді на всі запитання, то це доказ, що Бог не з ним. Це означає, що він фальшивий пророк і використовує релігію в своїх цілях. Великі вожді Божого народу, такі як Мойсей, завжди мали сумніви. Ми повинні мати місце для Господа, а не для своєї впевненості, ми повинні бути смиренними. Непевність є у кожному справжньому розпізнаванні, відкритому на підтвердження духовною втіхою». 

«Ризик у шуканні й знаходженні Бога в усьому – бажання зрозуміти дуже багато, з людською впевненістю й зарозумілістю ствердити: «Бог є тут». У такий спосіб ми знайдемо бога по своїй мірці. Правильною є постава св. Августина: шукати Бога, аби знайти Його, і знайти Його, аби шукати завжди. І часто шукаємо його напомацки – як читаємо в Біблії. І це досвід великих Отців віри, які є для нас взірцем. Ми повинні поновно прочитати 11 розділ Листа до Євреїв. Авраам повірив, і пішов у незнане. Усі наші попередники у вірі померли, бачачи перед собою обіцяне добро, але здалека… Життя дане нам не як оперне лібрето, де все написано, воно полягає у тому, щоби рухатися, йти, робити, шукати, дивитися… Потрібно ввійти в авантюру пошуків і зустрічі з Богом, і також дозволити Богові нас шукати й знайти». 

«Бо Бог є першим, завжди першим, Бог нас випереджує. Бог подібний до квітки мигдалю твоєї Сицилії, Антоніо, яка завжди розцвітає першою. Це читаємо у пророків. Бога знаходимо на шляху, під час подорожі. Тут хтось може сказати, що це релятивізм. Чи це релятивізм? Так, якщо це розуміти неправильно – як вид заплутаного пантеїзму. І ні, якщо розуміти в біблійному сенсі, що Бог – це завжди несподіванка, і ніколи не відомо, де і як Його знайти, бо це не ти визначаєш час і місце зустрічі з Ним. Отож потрібно розпізнати цю зустріч. І тому розпізнавання є фундаментальним». 

«Християнин – реставратор і легаліст, який хоче, щоб усе було ясно й безпечно, не знайде нічого. Традиція і пам’ять про минуле повинні допомогти нам набратися хоробрості, потрібної для того, щоб відчинити для Бога нові простори. Той, хто завжди шукає дисциплінарні рішення, хто надмірно прагне доктринальної «безпеки», хто просто хоче повернути минуле, яке вже не повернеться, має статичний та інволютивний світогляд. У такий спосіб віра стає ідеологією серед багатьох інших ідеологій. Я сповідую догматичну впевненість: Бог присутній у житті кожної людини. Бог присутній у житті кожного. Навіть якщо чиєсь життя є поразкою, якщо воно зруйноване гріхами, наркотиками або ще чимось, то Бог завжди присутній у цьому житті. Бога можна й потрібно шукати в житті кожної людини. Навіть якщо життя людини наповнене колючками і бур’янами, то там завжди є місце для зростання доброго зерна. Потрібно довіритися Богові». 

Чи ми повинні бути оптимістами? 

Ці слова Папи нагадали мені про деякі його минулі вислови, коли він був ще кардиналом і писав, що Бог живе в кожному місті, живе посеред усіх і поєднаний із кожним. Мені здається, що він у інший спосіб говорить те, що св. Ігнатій написав у Духовних Вправах, що Бог «працює і діє» в нашому світі. Отож запитую його: «Мусимо бути оптимістами? Які знаки надії є в сучасному світі? Як можемо бути оптимістами у світі, який перебуває в кризі?» 

«Мені не подобається слово «оптимізм», бо воно виражає психологічну поставу. Я надаю перевагу слову «надія» – так, як про нього пише 11 розділ Листа до Євреїв, про що я вже згадував. Отці йшли вперед, долаючи великі труднощі. І, як ми читаємо в Листі до Римлян, надія не розчаровує. Думай про першу загадку Турандота Пуччіні». 

Я почав згадувати слова загадки принцеси, розгадкою на які була надія: Темної ночі летить переливчастий привид. / Він піднімається і розкриває крила / над темним, безмежним людством. / Увесь світ його кличе / увесь світ його благає. / Але привид зникає з першим променем світла / аби відродитися в серці. / І кожної ночі народжується / і кожної ночі вмирає! Ці вірші проявляють прагнення надії, яка подібна до переливчастого привиду й зникає з першим променем сонця. 

Папа Франциск продовжує: «Християнська надія – це не привид і не обман. Це теологальна чеснота і, остаточно, Божий дар, який не можна редукувати до суто людського оптимізму. Бог не обманює надію й не може собі перечити. Бог – це цілковита обітниця». 

Мистецтво і творчість 

Я був здивований, що Папа, говорячи про таїну надії, звертається до Турандота, і захотів більше взнати про його мистецькі та літературні смаки. Я нагадав йому, що в 2006 він сказав, що великі митці вміють красиво виразити трагічну й болісну дійсність життя. Отож запитую його про його улюблених митців і письменників, і що між ними спільного… «Мене захоплювало багато різних авторів. Я дуже люблю Достоєвського і Гельдерліна. Пригадую гарні вірші, які Гельдерлін написав з нагоди дня народження своєї бабусі, і які мене духовно збагатили. Вони закінчуються словами: «Нехай мужчина виконує те, що обіцяв хлопчик». 

Мене ці вірші вразили, бо я дуже любив мою бабцю Розу, а в віршах Гельдерлін порівнює свою бабцю з Марією, яка народила Ісуса, якого він називає «товаришем землі», бо Ісус нікого не вважав чужаком. Я прочитав Заручених три рази, і тепер ця книжка знову на моєму столі, бо хочу ще раз її перечитати. Мандзоні дав мені багато. Коли я був дитиною, то моя бабуся навчила мене напам’ять перших слів цієї поеми: «Це частина озера Комо, яка повертається на південь, між двома непорушними ланцюгами гір…» Я також дуже любив Герарда Менлі Хопкінса». 

«Щодо малярства, то мені подобається Караваджо; його полотна промовляють до мене. Також Біле Розп’яття Шагала…» 

«Щодо музики, то очевидно, що люблю Моцарта. Et Incarnatus est у Великій Месі До мінор неперевершений – піднімає тебе до Бога! Люблю Моцарта у виконанні Клари Хаскіл. Моцарт мене наповнює; але не можу думати про музику, мушу її слухати. Люблю слухати Бетховена, але «по-прометейському». Найкращим прометейським інтерпретатором вважаю Фуртвенглера. І, врешті, Страсті Баха. У Баха я дуже люблю Erbarme Dich, сльози Петра у Страстях за св. Матвієм. Дуже велично. Потім, на іншому рівні, не так глибоко, мені подобається Вагнер. Люблю його музику, але не завжди. Перстень Нібелунга під диригуванням Фуртвенглера у оперному театрі Ла Скала у 1950 вважаю найкращим. Також Парсіфаль під диригуванням Кнаппертсбуша у 1962». 

«Можемо також поговорити про кіно. Дорога Фелліні – це, мабуть, фільм, який люблю найбільше. Я ототожнюю себе з цим фільмом, в якому імпліцитно згадується св. Франциск. Гадаю, що у віці 10-12 років я переглянув усі фільми з Анною Маньяні та Альдо Фабріці. Також мені дуже подобається фільм Рим, відкрите місто. Своєю кінокультурою я завдячую передовсім моїм батькам, які часто водили мене в кінотеатр». 

«В загальному можу сказати, що мені подобаються артисти-трагіки, особливо класичні. Є гарне визначення, яке Сервантес вкладає в уста холостяка Карраско, вихваляючи історію Дон Кіхота: «Діти тримають це в руках, молодь читає, дорослі розуміють, старші вихваляють». Як на мене, то це добре визначення класиків». 

Я здаю собі справу, що був поглинутий цитатами Папи, а тепер хотів би ввійти в його життя через двері його художніх смаків. Гадаю, що подорож буде довгою. Включатиме кіномистецтво від італійського неореалізму до Бенкету Бабетти. Мені приходять на думку інші автори й твори, про які він згадував при інших нагодах – менші, чи менш відомі, чи локальні: від Мартіна Ф’єрро Хосе Ернандеса до поезії Ніно Кости і до Великого виходу Луїджі Орсеніго. Думаю також про Жозефа Мальеге і Хосе Марія Пемана. І, очевидно, про Данте і Боргеса, але й також про Леопольда Маречаля, який написав Адан Буеносайрес, Бенкет Северо Арканхело, Мегафон чи війна. Думаю про Боргеса, бо Бергольйо, двадцятивосьмирічний учитель літератури в Колегіумі Непорочного Зачаття у Санта-Фе, знав його особисто. Він учив в останніх двох класах ліцею й заохочував учнів до літературних спроб. Я мав подібний досвід у молодості, коли в Римі в Інституті Массімо заснував BombaCarta . Говорю йому про це. 

Врешті прошу Папу розповісти про свій досвід. 

Папа відповідає: «Це було трохи ризиковано. Я хотів, щоб мої учні вивчали Ель Сіда. Але їм це не подобалося. Вони хотіли читати Гарсію Лорку. Тоді я вирішив, що Ель Сіда вони читатимуть вдома, а на уроках я розповідатиму про письменників, які їм подобаються найбільше. Зрозуміло, що молодь хотіла читати більш «пікантні» і сучасні твори, такі як Невірна дружина, або класичні твори, такі як Селестіна Фернанда де Рохаса. Читаючи такі твори, вони розвивали смак до літератури й поезії і переходили до інших письменників. Для мене це був величезний досвід. Я виконав програму, але в неструктурований спосіб, тобто, відійшов від програми на початку, щоб вивчати твори у природний спосіб. І це мені дуже відповідало, бо я не хотів дотримуватися жорстких схем, а тільки більш-менш знати, в якому напрямку слід рухатися. І потім я заохочував їх писати. Вреші я вислав Боргесу два оповідання, написані моїми учнями. Я знав його секретарку, бо вона вчила мене грати на фортепіано. Боргесу оповідання дуже сподобалися. І тоді він запропонував мені написати вступ до цих оповідань». 

Запитую: «Отож, Ваша Святосте, чи творчість важлива для людського життя?». Він сміється: «Для єзуїта це надзвичайно важливо! Єзуїт повинен бути творчою особою». 

Границі і лабораторії 

Отож, креативність дуже важлива для єзуїта. Папа Франциск під час зустрічі зі священниками й працівниками «La Civiltà Cattolica» наголосив на трьох рисах, важливих для праці єзуїта в царині культури. Згадую цей день – 14 червня. Пригадую, що в розмові перед зустріччю він говорив мені про цю тріаду: діалог, розпізнавання і границя. І особливо наголосив на останньому пункті, цитуючи відому промову Павла VI про єзуїтів: «Всюди в Церкві в найважчих і найгостріших царинах, на перехресті ідеологій, в соціальних баталіях, де відбувалася і відбувається конфронтація між пекучими потребами людини й вічним посланням Євангелія, там були і є єзуїти». 

Прошу Папу Франциска пояснити це: «Ви просили нас бути уважними і не впасти «у спокусу приборкання границь: потрібно вийти до границь, а не приносити їх додому розмальовувати й приручати». Про що йшлося? Що саме Ви хотіли нам сказати? Це інтерв’ю організували директори видань Товариства Ісуса: які ваші побажання? Якими повинні бути їхні пріоритети?» 

«Три ключові слова, які я сказав для «La Civiltà Cattolica», можна поширити на всі видання Товариства, може з різними наголосами – відповідно до особливостей та завдань кожного видання. Коли наголошую на культурі, то в особливий спосіб наголошую на необхідності, щоб люди, які працюють в царині культури, занурилися у конкретний культурний контекст, над яким вони роздумують. Завжди можна піддатися спокусі жити в лабораторії. Наша віра – не віра «лабораторії», а віра подорожі, історична віра. Бог об’явив себе як історію, а не як збірник абстрактних правд. Я боюся лабораторій, бо в лабораторіях піднімають проблеми й несуть їх до свого дому, аби їх приборкати і штучно розмалювати – поза їхнім контекстом. Не можна приносити границю додому, а на границі потрібно відважно жити». 

Я прошу Папу подати якийсь приклад із особистого досвіду. 

«Коли говоримо про соціальні проблеми, то одна справа – організувати конференцію і вивчати проблему наркозалежності якогось середовища наркозалежних (villa miseria), і друга справа – піти туди, жити там і вивчати проблему зсередини. Є чудовий лист отця Аррупе про вбогість, написаний до Центру Соціальних Досліджень і Дій (Centros de Investigación y Acción Social (CIAS)), в якому він виразно говорить, що ніхто не має права говорити про вбогість, якщо не досвідчив її [2] в місцях, де живуть справді вбогі люди. Слово «занурення» небезпечне, бо деякі богопосвячені вважають його модою, а невдачі трапляються через брак розпізнавання. Але це справді важливо». 

«І границь багато. Подумаймо про черниць, які живуть у лікарнях: вони живуть на границях. Я ще живий завдяки одній із них. Коли я потрапив у лікарню з хворими легенями, лікар призначив мені якісь дози пеніциліну і стрептоміцину. Черниця, яка чергувала в палаті, потроїла дозу, бо мала інтуїцію, знала, що робити, бо перебувала з хворими цілими днями. Лікар, який справді був добрим лікарем, жив у лабораторії, а черниця жила на границі й вела діалог з границею цілими днями. Приручити границі – це обмежити себе до розмов здалеку, зачинитися в лабораторіях. Лабораторії потрібні, але роздуми слід починати з досвіду». 

Ким людина вважає себе саму 

Запитую Папу, чи це стосується також і як стосується важливої культурної границі – антропологічного виклику. Антропологія, до якої Церква традиційно звертається, і мова, якою послуговується, залишаються твердими точками відліку й плодом довголітньої мудрості й досвіду. Але, як здається, людина, до якої Церква звертається, вже цього не розуміє і вважає це недостатнім. Говорю, що сучасна людина сприймає себе не так як у минулому – іншими категоріями. І це також з огляду на великі зміни в суспільстві й розвиток наук про людину… 

Папа встає і бере з письмового стола бревіарій. Це бревіарій латинською мовою, і вже добре зношений від постійного користування. Він відкриває його в Офісі читань Feria sexta, тобто п’ятниця XXVII тижня. Читає уривок із Commonitorium Primum св. Вінкентія Леринського: Ita etiam christianae religionis dogma sequatur has decet profectuum leges, ut annis scilicet consolidetur, dilatetur tempore, sublimetur aetate («Навіть догми християнської релігії повинні виходити з цих законів. Це прогресує, зміцнюється з роками, розвивається з часом, поглиблюється з віком»). 

Папа коментує: «Св. Вікентій Леринський порівнює біологічний розвиток людини з переданням депозиту віри з одної епохи в другу – зростання та зміцнення з часом. Отож, саморозуміння людини змінюється з часом й її свідомість поглиблюється. Згадаймо, що колись рабство було дозволене, а смертна кара приймалася без жодних проблем. Тобто, ми зростаємо у розумінні правди. Екзегети й богослови допомагають Церкві покращувати її судження. Навіть інші науки і їхній розвиток допомагають Церкві зростати в розумінні. Існують другорядні церковні норми й вказівки, які колись були ефективними, але тепер втратили свою цінність і значення. Помилковим є бачення церковного навчання як моноліту, який треба безкомпромісно захищати». 

«Зрештою, в кожну епоху людина намагалася виразити себе краще. І тому людина з часом змінює спосіб розуміння самої себе: одна справа, коли людина самовиражається, різьблячи Ніку Самофракійську, інша справа – Караваджо, ще інша – Шагал, Далі тощо. Навіть форми вираження правди повинні бути різноманітними, бо це потрібно для передання незмінного євангельського послання». 

«Людина постійно себе шукає, і очевидно, що в цих пошуках може помилятися. Церква переживала часи розквіту, до прикладу, часи томізму. Але переживала також часи занепаду думки. До прикладу, не можна плутати геніальний томізм із періодом занепадницького томізму. Я, на жаль, вивчав філософію по підручниках занепадницького томізму. І тому, роздумуючи про людину, Церква повинна звертатися до геніального, а не до занепадницького». 

«Коли вираження думки недійсне? Коли думка втрачає людину з поля зору або коли боїться людини й обдурює себе саму. І обдурену думку можемо представити як Одіссея і пісні сирен, або як Тангойзера, оточеного під час оргії сатирами і вакханками, або як Парсіфаля у замку Клінгзора у другому акті опери Вагнера. Церковна думка повинна відновити геніальне й щораз краще розуміти, ким сьогодні людина себе вважає – аби розвивати й поглиблювати своє вчення». 

Молитва 

Задаю Папі останнє питання – якому видові молитви він надає перевагу. «Відмовляю бревіарій кожного ранку. Мені подобається молитися псалмами. Потім служу месу. Відмовляю вервицю. Але найбільше люблю вечірню адорацію, навіть якщо я розпорошений і думаю про щось інше або якщо засинаю на молитві. Ввечері, від сьомої до восьмої, я молюся перед Пресвятими Дарами. Але також молюся ментально, очікуючи на дантиста або в інших подіях дня». 

«Для мене молитва – це завжди молитва «пам’яттю», наповнена споминами, включно зі споминами мого життя або споминами того, що Господь зробив для своєї Церкви або для конкретної парафії. Для мене це пам’ять, про яку св. Ігнатій говорить у Першому Тижні Вправ під час зустрічі з милосердним Розп’ятим Христом. І я запитую себе: «Що я зробив для Христа? Що я роблю для Христа? Що я робитиму для Христа?» Це пам’ять, про яку св. Ігнатій говорить у Спогляданні для здобуття любові, коли каже нам пригадати всі отримані дари. Але, передовсім, я також знаю, що Господь пам’ятає про мене. Я можу Його забути, але знаю, що Він ніколи мене не забуде. Пам’ять потужно конституює серце єзуїта: пам’ять про благодаті, пам’ять, про яку говорить Второзаконня, пам’ять про Божі діла, які лежать в основі завіту між Богом і його народом. І ця пам’ять чинить мене як сином, так і батьком». 

* * *  

Я розумію, що міг би ще довго продовжувати цю розмову, але знаю, що, як сказав якось Папа, не можна «порушувати границі». В сумі ми розмовляли шість годин упродовж трьох зустрічей – 19, 23 і 29 серпня. Щоби не втратити тяглість, я відредагував наші розмови як один текст, не розділяючи його на частини. Наші зустрічі були більше розмовами, ніж інтерв’ю, мої запитання не накладали якихось конкретних і ригористичних умов для відповідей, а були загальним фоном розмов. Щодо мови, то ми легко переходили з італійської на іспанську, часто навіть не усвідомлюючи цього. У цьому не було нічого механічного, і відповіді поставали з діалогу і з міркувань, які я тут намагався навести синтетично і в міру моїх можливостей. 

Майже шість годин розмов упродовж трьох днів. Папа Франциск вибрав отця Антоніо Спадаро, директора «La Civiltà Cattolica», щоби спокійно поговорити з усіма своїми братами-єзуїтами. Інтерв’ю, яке відбувалося 19, 23 і 29 серпня в кімнаті Понтифіка в домі Святої Марти, як наголосив інтерв’ювер, було дано спершу для часописів Товариства Ісуса, які займаються культурою. З цього інтерв’ю проявляється незнаний образ Папи Франциска, важливий передусім тому, що він сам його окреслює. 

Серед багатьох тем розлогого інтерв’ю виділяються особисті спогади Хорхе Маріо Бергольйо, передовсім про батьків й улюблену бабцю Розу. Також проявляється ідентичність молодого єзуїта, який вибрав Товариство Ісуса з огляду на велике відчуття спільноти, яким дихало Товариство. Він визнає, що не бачив себе як самотнього священника. Потім ми маємо довгі роздуми про розпізнавання, яке в контексті всього інтерв’ю виявляється стовпом духовності Папи Франциска. І саме це дає йому можливість відчувати деякі ситуації так, що це завжди викликає жваві дискусії у християнській спільноті. І, насамкінець, він погоджується розмовляти про улюблені книжки, фільми й музику.