Взірець: П’єр Фавр, «реформований священник»

Тут я запитую його, які єзуїти, від народження Товариства й до сьогодні, справили на нього особливе враження – хто і чому? Папа називає св. Ігнатія, св. Франциска Ксаверія, потім зупиняється на блаженному П’єрі Фаврі (1506-1546), який походив із Савойї. Єзуїти його знають, але для загалу він маловідомий. Йдеться про самого першого товариша св. Ігнатія, з яким він жив в одній кімнаті під час навчання у Сорбоні. Разом з ними в кімнаті жив Франциск Ксаверій. 5 вересня 1872 року Папа Пій ІХ проголосив П’єра Фавра блаженним, і канонізаційний процес ще відкритий. 

Папа згадує про Меморіал, який доручив опрацювати і видати двом єзуїтам, фахівцям у цій справі, М. Фіоріто і Х. Амадео, коли ще був Головним Настоятелем єзуїтів у Аргентині. Папі дуже подобається видання Меморіалу під редакцією о. Мішеля де Серто ТІ. Я запитую, чому його увагу привернув о. Фавр і які риси його особовості справили на нього велике враження. 

«Діалог з усіма, навіть найдальшими і супротивниками; проста побожність, можливо й наївність, безпосередня доступність, уважне внутрішнє розпізнавання, був людиною великих і сильних рішень й водночас дуже милим…» 

Слухаючи, як Папа Франциск перераховує особові риси свого улюбленого єзуїта, починаю розуміти, чому о. Фавр став для нього взірцем життя. О. Мішель де Серто ТІ описує о. Фавра просто – як «реформованого священника», для якого внутрішній досвід, доктрина і структурні реформи становили єдність. Здається, що я тепер розумію, чому Папа Франциск інспірований саме таким видом реформ. Потім Папа роздумує над справжнім образом засновника: «Ігнатій – містик, а не аскет. Мене дуже злить, коли чую, що Духовні Вправи ігнатіянські тільки тому, що виконуються у мовчанні. Насправді Вправи можуть бути досконало ігнатіянськими навіть у повсякденному житті й без мовчання. Тенденція, яка наголошує на аскетизмі, мовчанні й покуті, – це спотворення, яке поширилося навіть у Товаристві, особливо в Іспанії. Мені ближчий містичний рух Луї Ляльмо ТІ і Жана-Джозефа Сюрана ТІ. Фавр був містиком». 

Досвід влади 

Який досвід місцевого і провінційного настоятеля Товариства Ісуса допомагає Вам в управлінні Церквою? Стиль управління в Товаристві передбачає як рішення, прийняті настоятелем, так і постійний діалог з «дорадниками». Отож запитую Папу: «Чи ваш досвід управління в минулому допомагає в актуальній ситуації керівника вселенської Церкви?» Після коротких роздумів Папа Франциск стає серйозним, але дуже спокійним. «Якщо говорити щиро, то я, як настоятель у Товаристві, не завжди діяв відповідно, тобто не завжди достатньо радився з іншими. І це було недобре. Спочатку я наробив багато помилок. Це були важкі часи для Товариства: зникло ціле покоління єзуїтів. І тому я став провінційним настоятелем у дуже молодому віці. Я мав 36 років, це божевілля. Доводилося вирішувати складні справи, і я приймав рішення швидко й самостійно. Це правда, але мушу щось додати: якщо я довіряв якійсь особі щось зробити, то довіряв їй повністю. Я їй докоряв тільки тоді, коли вона робила якусь велику помилку. Але, незважаючи на це, люди врешті-решт втомлюються від авторитаризму. Мій авторитаризм і швидкі рішення призвели до великих проблем, і мене звинувачували в ультраконсерватизмі. У Кордові я пережив велику внутрішню кризу. Звичайно, що я ніколи не був подібним до блаженної Імельди, але й ніколи не був консерватистом. Проблеми створив мій авторитарний стиль керування». 

«Це, що говорю, – це досвід мого життя, і говорю це, щоб показати небезпеки управління. З часом я багато чого навчився. Господь учив мене керувати через мої помилки та гріхи. І вже як архієпископ Буенос-Айреса я два рази на місяць зустрічався з шістьома єпископами-помічниками й кілька разів на рік з Радою священників. Вони ставили запитання, і так розпочиналися дискусії. Це дуже допомагало мені приймати кращі рішення. А сьогодні дехто мені говорить: «Багато не радься, а вирішуй». Але я вважаю, що консультування дуже важливе. До прикладу, консисторії та синоди – це важливі середовища для справжніх і активних консультацій. Але їм слід надати гнучкішу форму. Я хочу мати дійсне, а не формальне консультування. Рада з восьми кардиналів – консультативна група ззовні – це не тільки моє рішення, а й бажання кардиналів, яке озвучувалося на Генеральних Конференціях до Конклаву. І я хочу, щоб ця Рада була справжньою, а не формальною». 

«Єдність із Церквою» 

Продовжую тему Церкви й хочу знати, що для Папи Франциска означає «думати, судити й відчувати разом із Церквою» св. Ігнатія, записане в Духовних Вправах. Папа відразу відповідає, використовуючи один образ. 

«Мені подобається образ Церкви як святого народу, вірного Богові. Я часто використовую таке визначення; з другого боку, дванадцятий пункт Lumen Gentium. Приналежність до народу має сильне богословське значення: Бог рятує народ в історії спасіння. Без приналежності до народу нема повної ідентичності. Ніхто не спасається сам як відокремлений індивід, а Бог нас притягує, беручи до уваги складну павутину міжособових зв’язків людської спільноти. Бог входить у цю динаміку людських стосунків». 

«Народ – суб’єкт. І Церква – Божий люд, який йде шляхом історії з успіхами і поразками. І тому, для мене бути в єдності з Церквою означає бути разом із цим людом. І всі віруючі як єдність непомильні у вірі, і виражають цю непомильність у вірі (infallibilitas in credendo) через надприродне почуття віри всього люду, який подорожує. І саме так я розумію єдність з Церквою (sentir con la Iglesia), про яку говорить св. Ігнатій. Якщо діалог між людом і єпископами та Папою відбувається так і є справжнім, то Святий Дух допомагає. Отож, ця єдність стосується не тільки теології». 

«Це як з Марією: якщо хочемо про неї щось знати, то питаємо богословів; якщо хочемо знати, як її любити, то питаємо народ. Марія, в свою чергу, любила Ісуса серцем народу – як читаємо в Magníficat. І тому, «бути в єдності з Церквою» означає не тільки бути в єдності з ієрархією Церкви». 

Після короткої паузи Папа уточнює, аби уникнути двозначності: «Очевидно, що слід бути дуже уважними, щоби не думати, що ця непомильність усіх вірних, про яку я говорю в світлі ІІ Ватиканського Собору, – вид популізму. Ні, це досвід «святої матері ієрархічної Церкви» – як її називав св. Ігнатій, – Церкви як Божого народу, як пастирів і вірних разом. Церква – це сукупність Божого народу». 

«Я бачу святість Божого народу, повсякденну святість. Існує «середній клас святості», до якого всі ми можемо належати, той, про який говорив Мальеге». 

Папа має на увазі Жозефа Мальеге (1876-1940), французького письменника, який йому дуже подобається, особливо його незакінчена трилогія Чорне каміння: середній клас спасіння. Деякі французькі критики називали його «католицьким Прустом». Папа продовжує: «Я бачу святість у терплячому Божому народі: в жінці, яка виховує своїх дітей, у чоловікові, який працює, аби принести додому кусок хліба, у хворих, у стареньких священниках, які мають багато ран, але завжди усміхнені, бо служили Господу, у черницях, які важко працюють і живуть прихованою святістю. Я вважаю це спільною святістю. Я часто асоціюю святість із терпінням: не тільки терпінням як hypomoné (взяти на себе відповідальність за події й обставини життя), але також як постійність у щоденному русі вперед. Це святість воюючої Церкви, про яку говорить св. Ігнатій. Такою була святість моїх батьків і бабусі Рози, яка мене дуже любила. У бревіарії я тримаю її заповіт і часто його читаю, бо для мене це як молитва. Вона – свята, яка багато страждала, навіть морально, але завжди відважно йшла вперед». 

«Ця Церква, з якою ми повинні бути в «єдності» - це дім для всіх, а не маленька каплиця для групки вибраних. Ми не можемо звести вселенську Церкву до гнізда захисту нашої посередності. Церква є Матір’ю. Церква плідна, мусить такою бути. Коли я чую про погану поведінку служителів Церкви чи богопосвячених осіб, то перше, що спадає на думку: «безплідний холостяк», «стара діва». Вони ні батьки, ні матері. Не здатні дати життя. Натомість, коли читаю про салезіян, місіонерів у Патагонії, то читаю про життя і про плідність». 

«Наступний приклад з останніх днів: газети написали, що я подзвонив до юнака, який написав до мене лист. Я зателефонував йому, бо його лист був дуже чудовим і простим. Для мене це був акт щедрості. Я зрозумів, що це юнак, який дорослішає, який побачив у мені свого батька й розповідає йому про своє життя. Батько не може просто сказати: «Це мене не обходить». Для мене така щедрість має значення». 

Молоді й старі Церкви 

Продовжую тему Церкви й задаю Папі питання у світлі недавнього Всесвітнього Дня Молоді. «Ця грандіозна подія звернула увагу на молодих людей і також на «духовні легені», якими є недавно засновані Церкви. Які надії вселенська Церква покладає на них?» 

«Молоді Церкви розвивають синтез віри, культури й життя, відмінний від синтезу старих Церков. Як на мене, стосунки між старими й новими Церквами виглядають як стосунки між молодими й старими людьми в суспільстві: одні будують майбутнє силою, інші – мудрістю. Очевидно, що завжди присутні ризики: молоді Церкви ризикують відчувати себе самодостатніми, старі Церкви хочуть накинути молодим свої культурні взірці. Але майбутнє будуємо разом». 

Чи Церква – польовий госпіталь? 

Папа Бенедикт XVI, зрікаючись престолу, сказав, що сучасний світ дуже швидко змінюється і стикається із проблемами, які мають важливе значення для життя вірою, і для подолання яких потрібна велика життєстійкість тіла й душі. Я запитую Папу в світлі того, що він мені сказав: «Чого Церква потребує найбільше в даний історичний момент? Потребує реформ? Які його сподівання щодо Церкви в наступні роки? Про яку Церкву він мріє?» 

Папа Франциск відповідає на першу частину мого запитання: «Папа Бенедикт дав нам приклад святості, величі й смирення. Він Божий чоловік», проявляючи велику симпатію й пошану до свого попередника. 

І продовжує: «Я ясно бачу, що Церква найбільше потребує вміння зціляти рани, обігрівати серця вірних, бути присутньою і близькою. Я бачу Церкву як польовий госпіталь після битви. Марно запитувати важко хворого про рівень холестерину чи цукру в його крові! Потрібно вилікувати його рани. І після цього можемо говорити про все інше. Вилікувати рани, вилікувати рани… Але потрібно починати з головного». 

«Часом Церква зачиняється у малих справах, у малих нормах. Перше проголошення найважливіше: «Ісус Христос спас тебе!» І служителі Церкви передовсім повинні бути служителями милосердя. До прикладу, сповідник завжди підданий спокусі надмірної суворості або надмірної поблажливості. Ні один, ні другий не є милосердним, бо вони насправді не турбуються особою. Ригорист умиває руки і все звалює на заповіді. Поблажливий умиває руки, бо говорить просто, що «це не гріх» чи щось подібне. Ми повинні супроводжувати людей і лікувати їхні рани». 

«Як ми ставимося до Божого народу? Я мрію про Церкву Матір і Пастушку. Служителі Церкви повинні бути милосердними, турбуватися про людей, супроводжувати їх як добрий самарянин, який миє, витирає й потішає свого ближнього. Це чисте Євангеліє. Бог набагато більший від гріха. Організаційні й структурні реформи вторинні, тобто, вони йдуть пізніше. Перша реформа – це реформа налаштувань. Служителі Євангелія повинні вміти зігрівати серця людей, йти разом з ними вночі, розмовляти з ними, ввійти в їхню ніч не загубитися там. Божий народ потребує пастирів, а не урядових клерків. Особливо єпископи повинні вміти терпеливо підтримувати Божу дію в своєму народі, щоб ніхто не залишився позаду, вміти супроводжувати череду, яка має чуття, щоб знайти нові стежки». 

«Замість того, щоб бути Церквою, яка вітає і приймає, двері якої відчинені, намагаймося бути Церквою, яка шукає нові шляхи, яка може вийти з самої себе й іти до тих, які до неї не ходять, які її залишили, які до неї байдужі. Ті, які залишили Церкву, часом зробили це з якихось причин, які, якщо їх добре зрозуміти й оцінити, можуть стати початком повернення до Церкви. Але це вимагає хоробрості й мужності». 

Підсумовую те, що Папа говорить, і говорю, що є християни, які, з точки зору Церкви, живуть у неврегульованих чи різних складних ситуаціях; християни, які в якийсь спосіб мають відкриті рани. Маю на увазі розлучених і повторно одружених, гомосексуальні пари й інші важкі ситуації. Як проводити пастирську працю в таких випадках? На що можна опертися? Папа киває, що зрозумів, що я маю на увазі, і відповідає: «Ми повинні проголошувати Євангеліє всюди, проповідуючи добру новину про Царство і лікуючи, також і своїми проповідями, будь-які рани й хвороби. У Буенос-Айрес я отримував листи від гомосексуальних осіб, «соціально зранених», бо писали, що відчувають, що Церква завжди їх осуджує. Але Церква не хоче цього робити. Повертаючись із Ріо-де-Жанейро, в літаку я сказав, що якщо гомосексуальна особа має добру волю і шукає Бога, то хто я такий, щоби її осуджувати. Я тільки повторив Катехизм. Релігія має право висловлювати свої доктрини для добра людей, але Бог створив нас вільними: неможливо духовно втрутитися в життя особи. Якось хтось провокативно запитав мене, чи я одобрив гомосексуалізм. Я відповів відповіддю: «Скажи мені, коли Бог дивиться на гомосексуальну особу, то схвалює її існування з любов’ю чи відкидає її й осуджує? Потрібно завжди брати до уваги особу. Тут ми входимо в таїну людської істоти. Бог супроводжує людей в їхньому житті, і ми повинні їх супроводжувати, виходячи з їхньої ситуації. Потрібно супроводжувати їх із милосердям. Якщо так відбувається, то Святий Дух навіює священникові відповідні слова». 

«У цьому полягає також і велич сповіді: розглядати різні випадки й уміти розпізнати, що краще для особи, яка шукає Бога і благодать. Сповідальниця – не камера тортур, а місце милосердя, в якому Господь спонукає нас робити так добре, як уміємо. Роздумую про ситуацію жінки, яка несе на своїх плечах розбите подружжя разом із абортом. Вона виходить заміж повторно й має щасливе життя і п’ятеро дітей. Аборт її сильно пригнічує і вона щиро кається. Вона хоче відновити своє християнське життя. Що має робити сповідник?» 

«Ми не можемо наголошувати тільки на темах аборту, гомосексуальних подружжів чи контрацепції. Це неможливо. Я на ці теми говорив мало, і мені за це дорікають. Але говорити про ці справи потрібно в контексті. Вчення Церкви відоме, а я син Церкви, і тому про ці справи не потрібно говорити постійно». 

«Догматичне й моральне вчення Церкви не рівнозначні. Душпастирське служіння не повинно бути одержиме наполегливим нав’язуванням неструктурованого набору доктрин. Місіонерське проголошення зосереджується на суттєвому, необхідному, на тому, що захоплює і притягує, що запалює серце – як у випадку учнів, які йшли до Емаусу. Ми повинні знайти нову рівновагу, бо моральне вчення Церкви може розвалитися як картковий будинок, втратити свіжість і запах Євангелія. Євангельське проголошення повинно бути простішим, глибшим і сіяючим. Тільки таке проголошення дає моральні плоди». 

«Кажу це, думаючи також про проповідь і про зміст наших проповідей. Добра і справжня гомілія повинна починатися з першого проголошення – проголошення спасіння. Немає нічого міцнішого, глибшого і певнішого від цього проголошення. Потім потрібно катехизувати. І потім уже моральне навчання. Але проголошення спасительної любові Бога має бути перед навчанням моральних і релігійних обов’язків. Здається, що все робиться навпаки. Гомілія – це пробний камінь, якщо ви хочете виміряти здатність пастиря зустрітися зі своїм людом, бо проповідник повинен пізнати серце своєї спільноти й шукати те місце, де прагнення Бога живе й гаряче. І тому євангельське послання не можна зводити до деяких аспектів, які самі по собі важливі, але самі не проявляють серцевину навчання Ісуса». 

Перший Папа-чернець після 182 років… 

Франциск – перший Понтифік-чернець після камальдульця Григорія XVI, вибраного у 1831 році, отож після 182 років. Запитую: «Яке особливе місце сьогодні в Церкві займають ченці та черниці?» 

«Богопосвячені особи – пророки. Вони покликані йти за Ісусом, наслідуючи його життя в послуху Отцеві, у вбогості, у спільнотному житті й у чистоті. І тому обіти не можуть перетворитися на карикатуру, як часом трапляється, коли життя у спільноті стає пеклом, а чистота – життям холостяків. Обіт чистоти повинен бути обітом плідності. У Церкві богопосвячені особи покликані в особливий спосіб бути пророками, даючи свідчення того, як Ісус жив на землі, і показуючи, яким буде досконале Боже Царство. Богопосвячена особа не може втратити пророчу поставу. Це не означає постави опозиції щодо ієрархічної Церкви, хоча функції пророка і керівника не співпадають. Я говорю про позитивну пропозицію, яка не повинна викликати страх. Поміркуймо, як багато зробили великі святі монастичного життя, ченці й черниці, починаючи від св. Антонія пустельника. Бути пророком означає, що часом треба наробити галасу, не знаю, як ще сказати… Пророк галасує, шумить, хтось скаже, що створює «велике замішання». Але насправді його харизма повинна бути закваскою: пророцтво проголошує духа Євангелія». 

<< Previous    1  [2]  3    Next >>