Єзуїтська духовність папи Франциска  

 

Майкл О’Салліван ТІ[1]  

 

Папа Франциск і я – як єзуїти – маємо багато спільного. Нас формувала, так би мовити, та сама духовність упродовж довгих років єзуїтського вишколу, і формує далі. У цій статті я роздумую зсередини про деякі основні риси єзуїтської духовності так, щоби прояснити світогляд першого Папи-єзуїта. 

 

Грішник, покликаний бути супутником Христа в Його місії 

 

Найважливішим для кожного єзуїта є досвід Духовних Вправ св. Ігнатія Лойоли, який заснував Товариство Ісуса, загальновідоме під назвою «Єзуїти». Кожний єзуїт виконує повні 30-и денні вправи на початку і в кінці формації і 8-и денні вправи щороку. Ці вправи вводять його у споглядальну уявну присутність сцен із життя Тройці, історичного Ісуса, воскреслого Христа. До прикладу, його запрошують уявити себе присутнім на сцені, де Тройця зосереджена на стражданнях світу й розпочинає місію віднови. Він споглядає особи Тройці, помічаючи, що вони відчувають, відчуває їхнє незадоволення, слухає, що вони говорять між собою, дивується, чуючи про їхній проєкт Втілення як відповідь на потребу світу в любові, яка звільняє. Єзуїт, який виконує цю контемпляцію на початку другого тижня Вправ, відчуває сором і невідповідність у стосунках із Божою любов’ю в першому тижні Вправ, але також дивну Божу любов до себе такого, яким він є і яким може бути, тобто може бути в товаристві Тройці, коли вона вирішує проблеми світу. 

 

Цей досвід Вправ дуже очевидний у Франциска, який знає, що Папи упродовж століть вимагали називати себе «Ваша Святість», але, незважаючи на це, не боїться говорити про власну гріховність. В інтерв’ю, даному за три роки до свого понтифікату аргентинським журналістам Рубінові та Амброжетті, він сказав: «Моєю помилкою було би сказати, що сьогодні а прошу прощення за гріхи і переступи, які я поповнив. Сьогодні я прошу прощення за гріхи і переступи, які справді поповнив»[2] . Так само на питання: «Хто такий Хорхе Берголіо?», поставлене йому єзуїтом Антоніо Спадаро в інтерв’ю для єзуїтського журналу кілька місяців після того, як його вибрали Папою, і яке привернуло всесвітню увагу, він відповів: «Я грішник». Але він говорить так про себе в контексті досвіду безмежної милосердної любові Бога. Він говорить про себе як про зневаженого митника Матвія, на якого Господь глянув з милосердям і покликав до свого служіння. Він говорить, що цей досвід – основа його релігійного досвіду. Для нього це досвід Бога, який просить його дивитися на кожного із співчуттям так, як Бог дивиться на нього, бо «кожний вибраний любов’ю Бога»[3]

 

Його висловлювання про свою гріховність і милосердя, проявлене до нього Богом, також нагадують єзуїтові Декрет про єзуїтську ідентичність 32-ї Генеральної Конгрегації (GC ) єзуїтів, в якій Берголіо брав участь. Генеральна Конгрегація – найвищий орган влади в ордені єзуїтів, і цей декрет починається так: «Хто такий єзуїт? Грішник, покликаний бути товаришем Ісуса так як Ігнатій» (GC 32, Decree 2, “Jesuits Today ,” n .1). 

 

Натхнений відважним і надзвичайним рішенням любові, заради якої Бог входить в історію як людина, живе як людина і віддає «своє» життя в історії[4] , єзуїт, виконуючи Духовні Вправи, отримує спонуку задатися питанням, не в духові провини, а в духові вдячності: Що я зробив для Христа? Що я роблю для Христа? Що я маю зробити для Христа? Хорхе Берголіо ТІ як Папа Франциск має намір віддати все, що має, ради Христа, і зробити це так як Ісус Христос, входячи в серце світу, де може особисто переживати те, що переживає багато людей; і тому він живе просто, відвідує молодих в’язнів і миє їм ноги, хоче, щоби пастирі пахнули своїми вівцями, і говорить, що для Церкви було би краще вмерти від нещасного випадку на вулиці, ніж хворіти, зачинившись у захристії тощо. Він також поставив Христа на центральне місце, створивши Комісію з восьми кардиналів із різних частин світу, щоби вони допомагали йому керувати й спрямовувати Церкву, ввівши «ефективне» (дійсна участь єпископів у центральному уряді Католицької Церкви), а не просто «афективне» (тільки поради єпископів) колегіальне управління[5] , реформуючи Ватиканський Банк, створивши Фінансову Комісію, реформуючи Курію так, щоб вона більше допомагала локальним Церквам, а не намагалася їх контролювати, створивши Комісію, яка займається насильством кліру над неповнолітніми і розкриттям зловживань лідерів Церкви, прийняв індуктивний підхід до майбутнього синоду про Родину, безпосередньо консультуючись із людьми в усьому світі, і говорить мовою, яка дає надію гомосексуалістам, одиноким батькам, які хочуть хрестити своїх дітей, розлученим і знову одруженим парам, які хочуть приймати Євхаристію, і говорить до більшості убогих людей світу. Тридцять друга Генеральна Конгрегація (GC ) єзуїтів, про яку я вже згадував, і в якій Франциск брав участь, доручила всім єзуїтам працювати в сфері соціальної справедливості як абсолютної вимоги служіння віри, і GC 34 заявила, що ця місія єзуїтів як товаришів Ісуса є сьогодні участю у місії Христа. 

 

Знайти Бога в усьому і всюди 

 

Друга риса єзуїтської духовності виражається у здатності знайти Бога в усіх людях, в усіх місцях і в усіх речах. Франциск у молоді роки був Магістром єзуїтського новіціяту. Він повинен був давати Духовні Вправи майбутнім єзуїтам – що вимагає доброго знання Вправ. Інсайт у його розуміння того, що я називаю другою рисою єзуїтської духовності, подає сестра Марія Солєдад Альбісу, настоятелька Конгрегації Ісуса в Аргентині. Коли вона була молодою дівчиною і розпізнавала своє покликання до Конгрегації, то в 1985 виконала духовні вправи під керівництвом о. Берголіо. Він показав їй, де єзуїтська спільнота тримає овець і свиней, і сказав: «Це добре місце, щоб молитися і пам’ятати, що Бога можна знайти в найпростіших речах»[6]

 

Риса знаходження Бога в кожному і всюди також чинить єзуїтську духовність всеохоплюючою, відкритою до інших релігійних традицій, до невіруючих і до бачення доброї волі в кожній людині. Франциск відомий своєю відкритістю. Можна подати один із багатьох прикладів: що він сказав на закінчення першої зустрічі з журналістами з усього світу: «Оскільки багато з вас не належать до Католицької Церкви, а інші не вірять в Бога, то з глибини свого серця я мовчки благословляю кожного з вас, шануючи ваше сумління, але знаю, що всі ви – Божі діти»[7] . Другий приклад: що він сказав представникам різних релігійних традицій 20 березня цього року: «Ми також відчуваємо близькість з усіма людьми, які, хоча й не належать до жодної релігійної традиції, але шукають правду, добро, красу, Божу Правду, Добро і Красу, і які – наші цінні союзники в намаганнях захистити гідність людини, будувати мирне співіснування між людьми і обережно захищати створіння»[8]

 

Я вважаю, що наголос у єзуїтській духовності на пошуках Бога в кожному проявляється також у вражаючих словах, які він сказав у інтерв’ю, даному Спадаро. Вони стосуються «бути в єдності з Церквою»: 

 

«Народ – суб’єкт. І Церква – Божий люд, який йде шляхом історії з успіхами і поразками. І тому для мене бути в єдності з Церквою означає бути разом із цим людом. І всі віруючі як єдність непомильні у вірі, і виражають цю непомильність у вірі (infallibilitasincredendo ) через надприродне відчуття віри всього люду, який подорожує. І саме так я розумію єдність з Церквою (sentirconlaIglesia ), про яку говорить св. Ігнатій. Якщо діалог між людом і єпископами та Папою відбувається так і є справжнім, то Святий Дух допомагає. Отож, ця єдність стосується не тільки теології… І тому, «бути в єдності з Церквою» означає не тільки бути в єдності з ієрархією Церкви». 

 

Ігнатій Лойола закликає єзуїтів бути в єдності (думати і відчувати) з Церквою, але для нашого Папи-єзуїта це не означає бути в єдності тільки з ієрархічною Церквою: « Церква – Божий люд, який йде шляхом історії з успіхами і поразками. І тому для мене бути в єдності з Церквою означає бути разом із цим людом… І тому, «бути в єдності з Церквою» означає не тільки бути в єдності з ієрархією Церкви ». Франциск говорить, що він, як Папа і єпископ Рима, не може бути в єдності з Церквою, і також інші єпископи не можуть бути в єдності з Церквою, якщо вони не знають що думає і відчуває Божий люд. І тому не дивно, що він просив у людей порад щодо майбутнього Синоду Єпископів про Родину. 

 

Контемплятивний в дії 

 

Бути контемплятивним у дії – це третя риса єзуїтської духовності. Сьогодні зростає рух розвивати у вищій освіті не тільки академічну строгість, але й споглядальні практики, які би вели вчителів, дослідників, письменників, учнів, адміністраторів тощо до нових глибин сприйняття, рефлексивності, рефлективності, реляційної та відповідальної само-присутності. Для єзуїта-вчителя така контемплятивна само-присутність – це вираження бажання контактувати зі світом як той, кого в своє товариство прийняла Тройця, коли він виконував духовні вправи, і як той, здатність якого так контактувати зі світом зростає з роками. Символічні жести Франциска, які справили неабияке враження на людей, такі як привітання «Добрий вечір» на площі св. Петра у день його вибору на Папу, і коли він кивнув головою і попросив молитися за нього в мовчанні, або коли пізніше він обійняв чоловіка з важкими ранами, закорінені у контемплятивній само-присутності, яка проявляється у житті в товаристві Тройці і випромінює її. Багато фотографій, до прикладу, показують його сіяючі очі й посмішку. Його дії не тільки етичні, які чинять добро і закликають чинити добро своїми ефектами, але також естетичні дії, красиві дії, які зворушують серце, викликають сльози радості й красиву привабливість Бога. 

 

На більшу Божу славу 

 

Єзуїт прагне жити і працювати на більшу Божу славу. І ця риса єзуїтської духовності називається magis (більше). Четверта риса єзуїтської духовності не про те, що єзуїт ще може зробити для Бога (кількісний підхід, який може підсилити нездорове прагнення), але як Бога більше пізнати, оцінити і любити – як плід його єзуїтського життя (якісний підхід, більш податливіший на дію благодаті). Наприкінці життя єзуїт хотів би сказати, що завдяки тому, ким він був і як жив, Божа правда більше проявилася у світі. Завдяки цій рисі духовності єзуїт готовий йти до границь і периферій думки і дії, до недосліджених місць і просторів. Франциск показав цю рису розуму й серця на границях заради Бога в інтерв’ю, даному єзуїту Антоніо Спадаро минулого серпня і в інтерв’ю, даному в березні цього року Міланському щоденному виданню CorrieredellaSera . В інтерв’ю, даному Спадаро, він сказав: « Бог проявляється у часі й присутній у історичних процесах. Це надає пріоритетності діям, які генерують нові динаміки. І вимагає терпіння і часу»; цікаво, що коли він звертається до інноваційного потенціалу історії, то не тільки до того, що прийде з майбутнього, але також до надлишкового значення, яке збереглося в минулому й чекає, щоб його звільнити. Ми бачимо це в цьому самому інтерв’ю: 

 

« Традиція і пам’ять про минуле повинні допомогти нам набратися хоробрості, потрібної для того, щоб відчинити для Бога нові простори. Той, хто завжди шукає дисциплінарні рішення, хто надмірно прагне доктринальної «безпеки», хто просто хоче повернути минуле, яке вже не повернеться, має статичний та інволютивний світогляд ». 

 

У недавньому інтерв’ю він сказав, що «єзуїт (і само собою зрозуміло, що мав на увазі і себе самого) повинен бути людиною з неповною думкою – у значенні відкритого мислення». 

 

Риса magis , зокрема, завдяки якій єзуїт відкритий на несподіванки Бога (цитую назву відомої книжки Геррі Хьюга ТІ), сприяє тому, що Франциск міг стати, як він вважає, єпископом Рима. Єзуїти зобов’язані не бажати високих церковних посад. Але розпізнавання в конкретному контексті більшої слави завжди більшого, ніж ми знаємо, Бога єзуїтської духовності (Deussempermaior ) уможливлює конкретному єзуїтові визнати і прийняти таке служіння як поклик Бога. Коли його спитали під час вильоту з Бразилії, чи він хотів бути Папою, то Франциск відповів: «Якщо Господь ставить тебе на це місце, якщо ти робиш те, що хоче Господь, то ти щасливий. Це мої почуття, те, що я відчуваю»[9]

 

Розпізнавання 

 

Практика розпізнавання – п’ята риса єзуїтської духовності, яка, методологічно, впорядковує всі інші риси. В інтерв’ю, даному Спадаро, Франциск говорить про важливість розпізнавання: «Я вірю, що ми завжди потребуємо часу, щоб започаткувати справжні, ефективні зміни. І це час розпізнавання». Єзуїт вірить, що життя, інституції, традиції, організації, структури, ситуації, політика, процедури, практики, стосунки тощо позначені духами – красивими, розумними, правдивими, добрими, люблячими, і духами, протилежними їм. Перші духи позначають те, що належить до Бога як Творця, Визволителя, есхатологічного кінця світу й індивідів, другі духи – ні. Практика мистецтва розпізнавання духів дає єзуїтові можливість балансувати на пограниччі почуттів, думок, дій, і не впасти, а пересуватися по натягнутому канатові з упевненим і врівноваженим спокоєм, що він дійде до мети. Франциск бере участь у заплутаному і навіть лячному проєкті реформ і змін у Католицькій Церкві. Аби здобути успіх, йому знадобиться уся його проникливість, відточена розпізнаванням. Кому він може довіряти? Коли інноваціям надавати перевагу над традицією? Чи він має бути відкритим на мучеництво, чи навпаки, його життя дуже важливе для Бога, і він мусить бути дуже обережним тощо? Моє пояснення, як єзуїтська духовність діє у Францискові, повинно усвідомити, що хоча він дуже шанує св. Франциска з Ассізі й натхнений ним, але, незважаючи на це, він передовсім послідовник св. Ігнатія. І він сам у цьому не сумнівається. Повертаючись із Бразилії, він сказав журналістам, які летіли разом із ним, наступне: 

 

«Я відчуваю себе єзуїтом у своїй духовності, в духовності Вправ, у духовності, яку я маю в своєму серці. Я себе саме так відчуваю, і через три дні святкуватиму з єзуїтами свято св. Ігнатія: служитиму ранкову месу. Я не змінив своєї духовності, ні. Я Франциск, але не францисканець. Я відчуваю себе єзуїтом і думаю як єзуїт»[10] . 



[1] Rev Dr Michael O’Sullivan, SJ is the Director of the MA in Christian Spirituality programme and pathways, and Cluster Leader of PhD and MA by research in spirituality students, All Hallows College, Dublin City University, and Co-Founder and Co-Director of Spiritual Capital Ireland. He has served as an elected member of the Governing Board of the international Society for the Study of Christian Spirituality, and of the Steering Committee of the Christian Spirituality Study Group of the American Academy of Religion.  He is currently a member of the Editorial Board of Spiritus, the premier international journal for the study of Christian Spirituality, and of the Promotions Committee of the international Society for the Study of Christian Spirituality. He is also a founding Board of Directors member of the European Society for the Study of Christian Spirituality. His many publications include the “ground-breaking” (Prof. Linda Hogan) How Roman Catholic Theology Can Transform Male Violence Against Women (Lewiston, New York: Edwin Mellen Press, 2010) and the “original” (Prof. Jack Finnegan) Spiritual Capital – The Practice of Spirituality in Christian Perspective, edited with Bernadette Flanagan (Farnham: Ashgate, 2012). For more information about him, please see http://www.linkedin.com/in/michaelfosullivan1 

[2] Cited by Paul Vallely, Pope Francis: Untying the Knots (London: Bloomsbury, 2013), 94. 

[3] Ibid., 28. 

[4] See my How Roman Catholic Theology Can Transform Male Violence Against Women (NY: Edwin Mellen Press, 2010), chapter 5, for an argument about how to understand the maleness of Jesus in the context, also, of God’s relationship with women. 

[5] See Ladislas Orsy, “Francis’ new order,” The Tablet (21 June 2014), 12-13. 

[6] The Tablet (23 May 2013), 14. 

[7] http://crossmap.christianpost.com/news/pope-francis-give-first-press-conference-cracks-jokes-with-genuine-warmth-reports-say-2075 

[8] http://www.cinews.ie/article.php?artid=11515 

[9] See http://www.zenit.org/en/articles/francis-press-conference-on-return-flight-from-brazil-part-2