Папа-єзуїт і його вороги
Repubblica
. 17
листопада 2020
Приналежність Берголіо до Товариства Ісуса – це причина
ненависті, яку багато людей відчувають до нього. В Церкві й
поза нею.
Мігуель Готор
Папа Франциск має багато ворогів у Церкві й поза нею. Їхня
ненависть базується на дуже сильній антиєзуїтській традиції,
яка добре усвідомлює міцну приналежність папи Берголіо до
Товариства Ісуса; цей елемент ідентичності, можливо,
недооцінюють, бо він прихований під францисканським іменем
Понтифіка.
Кожна особа – результат свого життя, і два аспекти життя цього
папи в особливий спосіб впливають на його спосіб виконувати
функції Понтифіка. Передовсім географічне походження «з кінця
світу», з землі місій, емігрантів та антропологічного й
релігійного синкретизму, якою є Аргентина. Друге: він був
наймолодшим провінціалом аргентинських єзуїтів, і то в роках
1973-79, під час воєнної диктатури генерала Відели. У цей
період «заліза й вогню», викрадень, тортур, різанини, тисяч
зникнень людей, він змушений був тримати в єдності Товариство
Ісуса, розділене на тих, які підтримували диктатуру, і тих, які
підтримували збройний рух опору.
Із цього подвійного досвіду походить перша риса єзуїтської
ідентичності папи Берголіо: життя Церкви базується на
неуникненному пошуку єдності протилежностей. Йдеться про міцне
переконання, основане на розумінні драматичності історії й
парадоксальної природи християнства, в якій Божий Син – також і
справжня людина, яка вмирає у відчайдушному усвідомленні, що
Отець покинув її.
Остаточне завершення історії залежить від Бога, але тут, на
землі, потрібно мати оптимістичне мислення, яке охоплює
полярності, яке цінить те, що об’єднує, а не те, що розділяє.
Ця доктрина єдності протилежностей вже є в творах засновника
єзуїтів – св. Ігнатія Лойоли; богословська рефлексія над
постійною полярністю божественної благодаті й вільною волею
людини тягнулася віками, і в ХХ столітті нею займалися два
богослови, дуже важливі у формації Берголіо: француз Анрі де
Любак і італо-німець Романо Гвардіні, дослідженню думки яких
майбутній Понтифік вирішив присвятити свою докторську працю з
богослов’я.
У стилі папи Франциска бачимо другий єзуїтський елемент:
привітно, але прямо, що відповідає напуттям перших отців
Товариства Ісуса: «Лагідно в манерах, але рішуче в ділі». Він
уважний не тільки до суті справ, але й до способу, як їх
представляють, і з цього випливає особлива чутливість до світу
комунікацій, з яким він спілкується без посередників, з чуйною
і прихованою спонтанністю. Цей папа хоче, щоб його пам’ятали не
як богослова, а як пастиря, який добре розуміє загублення
сучасної людини, і тому мислить комплексно, але говорить просто
– згідно з єзуїтською традицією знайти максимально можливу
єдність між інтелектуальним виміром і простим
представленням.
Третій аспект, мабуть вирішальний, – налаштування на діалог.
Ідентичність єзуїта – це не фортеця, яку слід захищати, а міст,
перекинутий до інших, і вони тим цікавіші, чим відмінніші від
нього. З цієї точки зору діалог стає методом і пошуком суті: не
означає, само собою розуміється, відмовитися від власних
переконань, а думати, що правда, як плід конфронтації з іншим,
буде ширшою і масштабнішою, і тому більш обґрунтованою. В
єзуїта ідентичність і діалог – не протилежні виміри, бо правда
– це не релігійний ланцюжок на показ, а результат пошуків, який
збагачується самими пошуками.
Ця схильність до діалогу походить із місіонерської та
дослідницької природи єзуїтів, з ментальної звички, яка зробила
їх дослідниками незайманих земель – чи то були нові континенти,
які треба було євангелізувати, чи внутрішній світ дитини, яку
треба було навчити, чи сумління людини, в яке треба було
проникнути зі сповіддю.
В останній енцикліці Fratellitutti
папа Франциск добре показує цю поставу допитливості в розділі
«Суспільний діалог і дружба», в якому пояснює просту правду,
що
«життя – це мистецтво зустрічі, навіть якщо у ньому стільки
конфліктів», повторюючи слова з пісні бразильського співака
Вінісіуса де Мораеса.
Життя, – додає, – це багатогранник, в якому цілість більша від
окремих частин, а це вимагає включити маргіналізованих і людей
з периферій, «бо
ніхто не є непридатним, ніхто не є непотрібним».
Врешті, ігнатіянський і єзуїтський характер спонукає папу
Берголіо охопити ідею войовничої і воюючої Церкви. Католицизм
не повинен обмежуватися катакомбним свідченням, а кинути
світові виклик і рушити в подорож, навіть ризикуючи своїми
переконаннями, які не втратимо, якщо вони
міцні.
У такий спосіб, як і багато його попередників-єзуїтів, папа
Берголіо став великим дестабілізатором раніше визначеної
ортодоксії: його Церква – це траншея чи, як він сам сказав:
«польовий госпіталь», в якому намагаються лікувати світ,
побитий давніми бичами нерівності, а сьогодні – пандемією, і ця
Церква завжди опиняється на межі.
Оскільки єзуїт – це передовсім солдат на передньому фронті,
який перемінює границі в горизонти й місця обміну, як це
сталося у 2019 завдяки декларації в Абу-Даві, підписаної папою
Франциском і Великим Імамом
Ахмед Аль-Таїбом, в якій вони заявили, що треба «прийняти
культуру діалогу як дорогу; співпрацю як спосіб життя; пізнання
один одного як метод і критерій», і наголосили, що релігійний
плюралізм – це воля Божої мудрості.
У тридцятих роках ХХ століття Антоніо Ґрамші в своїх
В’язничних
зошитах писав, що католицькі фундаменталісти зазвичай
називали єзуїтів «модерністами», а їхню діяльність –
«модернізмом». Він відмітив, що католицизм довіряв себе
Товариству Ісуса кожного разу, коли «забагато ухилявся
направо», і потрібно було щоб «знову єзуїти його
«вирівняли», тобто надали католицтву гнучку політичну форму,
без доктринальних перебільшень, з великою свободою
маневрування»: саме цим і займається понтифікат єзуїта
Берголіо, відновлюючи велику свободу маневреності
католицизму.
І тому це багатьох турбує, і тому його пасторальний,
милосердний і місіонерський підхід мусить цікавити віруючих і
невіруючих через біди, які напастують історію, продовжуються і
кровоточать, виходячи за межі того, що в минулому вважалося
певним.
|