Папа-єзуїт і його вороги  

Repubblica . 17 листопада 2020 

Приналежність Берголіо до Товариства Ісуса – це причина ненависті, яку багато людей відчувають до нього. В Церкві й поза нею. 

Мігуель Готор 

Папа Франциск має багато ворогів у Церкві й поза нею. Їхня ненависть базується на дуже сильній антиєзуїтській традиції, яка добре усвідомлює міцну приналежність папи Берголіо до Товариства Ісуса; цей елемент ідентичності, можливо, недооцінюють, бо він прихований під францисканським іменем Понтифіка. 

Кожна особа – результат свого життя, і два аспекти життя цього папи в особливий спосіб впливають на його спосіб виконувати функції Понтифіка. Передовсім географічне походження «з кінця світу», з землі місій, емігрантів та антропологічного й релігійного синкретизму, якою є Аргентина. Друге: він був наймолодшим провінціалом аргентинських єзуїтів, і то в роках 1973-79, під час воєнної диктатури генерала Відели. У цей період «заліза й вогню», викрадень, тортур, різанини, тисяч зникнень людей, він змушений був тримати в єдності Товариство Ісуса, розділене на тих, які підтримували диктатуру, і тих, які підтримували збройний рух опору. 

Із цього подвійного досвіду походить перша риса єзуїтської ідентичності папи Берголіо: життя Церкви базується на неуникненному пошуку єдності протилежностей. Йдеться про міцне переконання, основане на розумінні драматичності історії й парадоксальної природи християнства, в якій Божий Син – також і справжня людина, яка вмирає у відчайдушному усвідомленні, що Отець покинув її. 

Остаточне завершення історії залежить від Бога, але тут, на землі, потрібно мати оптимістичне мислення, яке охоплює полярності, яке цінить те, що об’єднує, а не те, що розділяє. Ця доктрина єдності протилежностей вже є в творах засновника єзуїтів – св. Ігнатія Лойоли; богословська рефлексія над постійною полярністю божественної благодаті й вільною волею людини тягнулася віками, і в ХХ столітті нею займалися два богослови, дуже важливі у формації Берголіо: француз Анрі де Любак і італо-німець Романо Гвардіні, дослідженню думки яких майбутній Понтифік вирішив присвятити свою докторську працю з богослов’я. 

У стилі папи Франциска бачимо другий єзуїтський елемент: привітно, але прямо, що відповідає напуттям перших отців Товариства Ісуса: «Лагідно в манерах, але рішуче в ділі». Він уважний не тільки до суті справ, але й до способу, як їх представляють, і з цього випливає особлива чутливість до світу комунікацій, з яким він спілкується без посередників, з чуйною і прихованою спонтанністю. Цей папа хоче, щоб його пам’ятали не як богослова, а як пастиря, який добре розуміє загублення сучасної людини, і тому мислить комплексно, але говорить просто – згідно з єзуїтською традицією знайти максимально можливу єдність між інтелектуальним виміром і простим представленням. 

Третій аспект, мабуть вирішальний, – налаштування на діалог. Ідентичність єзуїта – це не фортеця, яку слід захищати, а міст, перекинутий до інших, і вони тим цікавіші, чим відмінніші від нього. З цієї точки зору діалог стає методом і пошуком суті: не означає, само собою розуміється, відмовитися від власних переконань, а думати, що правда, як плід конфронтації з іншим, буде ширшою і масштабнішою, і тому більш обґрунтованою. В єзуїта ідентичність і діалог – не протилежні виміри, бо правда – це не релігійний ланцюжок на показ, а результат пошуків, який збагачується самими пошуками. 

Ця схильність до діалогу походить із місіонерської та дослідницької природи єзуїтів, з ментальної звички, яка зробила їх дослідниками незайманих земель – чи то були нові континенти, які треба було євангелізувати, чи внутрішній світ дитини, яку треба було навчити, чи сумління людини, в яке треба було проникнути зі сповіддю. 

В останній енцикліці Fratellitutti папа Франциск добре показує цю поставу допитливості в розділі «Суспільний діалог і дружба», в якому пояснює просту правду, що «життя – це мистецтво зустрічі, навіть якщо у ньому стільки конфліктів», повторюючи слова з пісні бразильського співака Вінісіуса де Мораеса. 

Життя, – додає, – це багатогранник, в якому цілість більша від окремих частин, а це вимагає включити маргіналізованих і людей з периферій, «бо ніхто не є непридатним, ніхто не є непотрібним».  

Врешті, ігнатіянський і єзуїтський характер спонукає папу Берголіо охопити ідею войовничої і воюючої Церкви. Католицизм не повинен обмежуватися катакомбним свідченням, а кинути світові виклик і рушити в подорож, навіть ризикуючи своїми переконаннями, які не втратимо, якщо вони міцні. 

У такий спосіб, як і багато його попередників-єзуїтів, папа Берголіо став великим дестабілізатором раніше визначеної ортодоксії: його Церква – це траншея чи, як він сам сказав: «польовий госпіталь», в якому намагаються лікувати світ, побитий давніми бичами нерівності, а сьогодні – пандемією, і ця Церква завжди опиняється на межі. 

Оскільки єзуїт – це передовсім солдат на передньому фронті, який перемінює границі в горизонти й місця обміну, як це сталося у 2019 завдяки декларації в Абу-Даві, підписаної папою Франциском і Великим Імамом Ахмед Аль-Таїбом, в якій вони заявили, що треба «прийняти культуру діалогу як дорогу; співпрацю як спосіб життя; пізнання один одного як метод і критерій», і наголосили, що релігійний плюралізм – це воля Божої мудрості. 

У тридцятих роках ХХ століття Антоніо Ґрамші в своїх В’язничних зошитах писав, що католицькі фундаменталісти зазвичай називали єзуїтів «модерністами», а їхню діяльність – «модернізмом». Він відмітив, що католицизм довіряв себе Товариству Ісуса кожного разу, коли «забагато ухилявся направо», і потрібно було щоб «знову єзуїти його «вирівняли», тобто надали католицтву гнучку політичну форму, без доктринальних перебільшень, з великою свободою маневрування»: саме цим і займається понтифікат єзуїта Берголіо, відновлюючи велику свободу маневреності католицизму. 

І тому це багатьох турбує, і тому його пасторальний, милосердний і місіонерський підхід мусить цікавити віруючих і невіруючих через біди, які напастують історію, продовжуються і кровоточать, виходячи за межі того, що в минулому вважалося певним.