Розуміти Правду – богословська логіка  

Теологіка ставить питання: Яким чином Бог робить себе зрозумілим для людини, як безмежне Слово може виразитись в обмеженому слові, не втрачаючи власного сенсу?» Роздуми Бальтазара складаються з трьох частин: Правда світу, Правда Бога, Правда Духа. 

Перша частина була опублікована в 1947 р. як окрема праця і через сорок була включена в трилогію. Це своєрідна мета-антропологія (по аналогії до традиційного поняття «метафізика»), яка через дослідження з теорії пізнання відхиляє правду про людину. Бальтазар систематичним способом провадить філософсько-богословську рефлексію над умовами сприйняття Об’явлення, стверджуючи, що це можливо лише тоді, коли сама людина стане шукачем Бога і питанням, поставленим Богові. На перше місце висувається рецептивність (вразливість) людського духа, його відчинення на безконечність, на Бога. Завдяки цьому людський дух може бути охоплений Богом і почути Слово, яке є відповіддю на поставлені питання. Методологічне «мета-» вказує на трансцендентування даних різних часткових наук і звернення до людського ставлення до остаточних речей, до безмежності. 

Бальтазар відмежовується від усякого ідеалізму (за ідеалізм його не раз осуджували), в якому образ світу формується активністю людського ума, а не реальною дійсністю. Ми тоді маємо справу з уявленими образами себе самих або речей, а не з самою особою і річчю. Процес пізнання відбувається сам по собі, натуральним способом, з рації перебування у світі. Але це не фотографування дійсності, в якому розум залишається пасивним як плівка фотоапарату. Активний розум проводить процес абстракції. Це відбувається тоді, коли чуття зустрічають об’єкт, викликаний з пам’яті. У такому значенні розум є приймаючою інстанцією, а не активною у творчому сенсі. Так відбувається і пізнання іншої людини. Бальтазар пробує зрозуміти збудження активної частини розуму, звертаючись до природної ситуації малої дитини. Вона здана на турботу і опіку батьків. Через контакт з ними в ній пробуджується самосвідомість. 

Виявляється, що фундаментом пізнавального досвіду є любов, і що таким способом людський дух доходить до самоусвідомлення, відкриваючи поступово різницю між «я» і «ти», яке є першим об’єктом пізнання. Пізнання можна розуміти як відповідь на звернену до суб’єкта любов. Виявляється, що об’єктивність пізнання гарантується не зимною дистанцією щодо пізнаваного предмету, але актом безумовного зацікавлення правдою другого. У цьому контексті нас відсилають до святих, які спроможні бути найоб’єктивнішими, оскільки вони позбулись грішного егоїзму. Пізнання у своїй суті є моральним актом, в якому відхиляється зв’язок між добром і правдою. Правда, добро і любов проникають себе взаємно і лише у взаємності їх можна зрозуміти. 

По своїй суті кожне пізнання є відповіддю на правду пізнаваного об’єкта, яка об’являється, є служінням правді і не може мати характеру присвоєння, оволодіння чи ув’язнення в «понятті». Пізнання не є хапанням об’єкта, видиранням в нього його правди, поневоленням дефініцією, але підданням себе правді іншого, який приходить до мене зі своєю правдою. Це не має нічого спільного з прагненням влади. Навпаки, суб’єкт, який пізнає, піддається правді пізнаваного об’єкта, дає правді захопити себе, а не йде за власними уподобаннями. В пізнавальній моделі Бальтазара домінує не суб’єкт, який пізнає, а пізнаваний об’єкт, який «нападає» на суб’єкта, змушуючи його зайнятись собою. Цей напад має ґвалтовний характер, і суб’єкт змушують працювати над об’єктом. Лише пізніше суб’єкт може добровільно акцептувати процес, що розпочався без його волі. Виявляється, що суб’єкт починає служити правді ще до того, як до нього дійшло, що він сам є суб’єктом. Мірою доходження до себе є парадоксальне забуття про себе. Бальтазар також звертає увагу на факт, що об’єкт – навіть найактивніший – не може змусити суб’єкта до відкритості. До відкриття суб’єкта належить акт волі, який дозволяє зберігати рівновагу між пізнаваним об’єктом і суб’єктом, рівновагу динамічного характеру, вид збільшеної зворотної реакції, що служить правді обох. 

Людський розум відкритий не тільки на буття, але й на існування, яке не є якимось загальним поняттям, що стверджує існування речі чи особи, але тим, завдяки чому речі й особи існують. Якщо позбавити їх існування, то їх просто не стане. Існування є екзистуванням речі. Тим самим Бальтазар підходить до Фоминої «реальної різниці» між тим, чим є річ (її істотою), і її існуванням (актом). Існування, яке трансцендентує речі самі в собі, притаманне кожному буттю, а про його інтенсивність вирішує здатність до реляції з собою й іншими. Маючи себе, можна себе жертвувати, але також отримати себе від інших, бо існування не походить само від себе. В такому контексті існування як таке повинно розумітись як щось реальне, і Бальтазар відсилає нас безпосередньо до Бога, джерела всіх речей. Саме існування не може існувати як реальний акт, не існує само по собі, хоч є досконалим і простим. Його джерелом є Бог, що створює речі і дає їм існування. Існування є вираженням любові, яка дозволяє бути іншим, даючи себе повністю. Це є об’явленням божественної кенози, в якій подароване існування є даром, любов’ю. 

Правда Бога, на яку вказує правда світу, об’являється в абсолютній новизні і поєднується з самооб’явленням Бога у воплоченні Сина. Така ситуація повинна сприйматись тринітарно. Бог, будучи любов’ю, повинен любити Бога, аби бути любов’ю. І тому в Богові повинен бути Отець і Син. Їхня любов не може бути егоїзмом, і тому відкрита до третього – співлюбленого. Отець пізнає себе як Отця і виражається у Слові. У цьому Слові підтверджується, бажає і любить. Любов є способом існування Бога, а єдність Божих Осіб не є вторинним продуктом спільноти Осіб. Самопізнання Отця, будучи актом народження Сина силою Божественної істоти, є актом любові. Пізнання в розумінні акту любові не є спробою захоплення, а віддання себе правді Іншого. З такої перспективи народження Сина, сприйняте як самопізнавальний акт Отця, спрямоване не до володіння, але служить дійсності правди Сина. Бачимо виразно тринітарне поглиблення чи відчинення на розуміння фундаментальних актів людини. 

Цікавим є, також з точки зору сучасної людини, розуміння того, що в традиційному богослов’ї називається всемогутністю Бога. Могутністю найчастіше називається можливість вчинити власну суб’єктивність мірою правди і свободи інших. Натомість тут виявляється, що всемогутність Бога полягає у спроможності віддати все – що найповніше виражається у народженні єдиносущного Сина. Особливого значення в тринітарних (а звідси й міжлюдських) реляціях набирає Божественна пасивність. На її значення вказують роздуми Бальтазара про рецептивність людського пізнання. Пасивністю є те, що Син отримує себе від Отця, хоч Божественна пасивність є вираженням найбільшої активності; готовність Сина, аби бути народженим, є не меншою активністю, ніж саме народження. Подібно і з походженням Святого Духа. Бути вдихнутим також є вираженням Його пасивної активності. Оскільки Син завдячує себе Отцеві, то Отець завдячує себе Синові; без Сина не було би Отця. В Богові нема ані пасивності, ані потенційності, оскільки Бог є вічною дійсністю любові, в якій безустанно відбувається давання і прийняття. 

Наголошуючи на реляційному способі існування Трійці, Бальтазар звертає увагу на факт, що Отець не є самою тільки реляцією; Він є тим, хто народжує, а не тільки процесом народження. Народжувати і вдихати можуть лише особи, тому Бальтазар говорить про логічний пріоритет Осіб. Без «я» неможлива безкорисливість, неонтологічне буття не може себе дати, оскільки дар зумовлює давця. 

Логіка зішестя Логосу є шокуючою на фоні всіх загальних релігійних і філософсько-сапієнціальних очікувань. Його метою є тіло, яке стає тілом Божого Сина, виражаючи таким чином всемогутнє безсилля Бога, що бере на себе слабість і мінливість. Зішестя Слова в історію створює реляцію між цілістю і фрагментом, між вічним і проминаючим. Логос, сходячи у прірву пекла, ще не здатний створити communio sanctorum, бо її фундаментом буде повернена спільність з Отцем, що відбудеться лише після усієї жахливості усамітнення. Правда Бога є на початку і у виповненні тринітароною правдою, що визнає Іншого в Богові і у світі. Вона перевищує можливості людського розуму і довіряється Святому Духові, щоб Він пояснив учням слова і вчинки Ісуса і обдаровував їх силою ефективного свідчення. 

Уся пневматологічна логіка, або Правда Духа є – згідно зі словами Ісуса – продовженням христологічної логіки. Святий Дух є інтерпретатором Сина, супроводжуючи Його від самого початку, від тринітарної реляції, через факт воплочення, аж до виконання спасительної місії. Уся правда, яка перебуває в диспозиції Духа, не є синтезом окремих правд, а правдою об’явлення Отця, реалізованого в любові Сином. Саме Дух, як свідок любові між Отцем і Сином, об’являється як Дух любові, завданням якого є не повчання, але втаємничення у любов. Така функція Святого Духа відхиляє правду про Його природу. З одного боку, Він є взаємною любов’ю Отця і Сина, з другого – плодом тієї любові. Таким способом Бальтазар пробує поєднати Схід і Захід. 

Завданням Духа в ділі спасіння є приєднання всього до Христа. Подібно як справа Сина має універсальний характер, так і виливання Духа на будь-яке тіло свідчить про загальний характер Його любові. Такий характер має також місія Церкви, яка, отримавши дар Духа, була послана у світ, аби привести його до Христа.