Побачити Славу – богословська естетика  

«Планована від 1960 року трилогія розпочинає Славу, яка показує першість «чуда» існування у Правді. Від початку вона спрямована до Іоаннового поняття «слави» як єдності Хреста і воскресіння Ісуса, де неповторно і незмінно сіяє велич триєдиного Бога». Це «трактат про красу Бога і Його Об’явлення». Але слід пам’ятати, що «йдеться спочатку не про «красу» в буденному чи філософському (трансцендентальному) розумінні, але про перевищення цієї краси в «славі», баченій як блиск божественності самого Бога, яка показується у житті, смерті, воскресінні Ісуса, а за Павлом – віддзеркалюється на обличчях християн, що споглядають свого Господа». 

Бальтазар має конкретну мету і надію достукатись до свідомості людей XX ст., вірячи, що «сучасна, позитивістсько-атеїстична людина, сліпа не тільки на богослов’я, а й на філософію, поставлена перед феноменом Христа, навчиться знову «бачити». Це «бачення» Бальтазар умісцевлює в естетичні категорії, по відношенню до яких найважливішою поставою людини є захоплення. Його естетична вразливість проявила себе дуже рано – спочатку була музика, особливо Моцарт, потім германістика, поетичні переклади, симфонічне бачення дійсності. Головним постулатом богословської естетики «була здатність бачити «постать» в її контекстуальній цілісності: візія Гете повинна була бути пристосована до феномену Ісуса і конвергенції новозавітного богослов’я». Це все обумовлює форму його богословської думки. 

Вже Старий Завіт є свідченням, що Творець, створивши світ, не віддалився і не збайдужів до нього. «Бог об’являється. Об’являється Авраамові, Мойсеєві, Ісаї, а в кінці об’являється в Ісусі Христі. Богослов’я ставить проблему, як Його об’явлення, Його епіфанію розпізнати в світі серед безлічі інших феноменів? Як відрізнити справжнього і єдиного Бога від всіх оточуючих нас божків, від усіх філософських і релігійних спроб пізнати Бога? Як незрівнянну ні з чим велич Бога замітити в житті, в хресті, у воскресінні Христа, між усіма іншими чудовими речами світу?» 

Богословська естетика – наука про сприйняття величі Бога, що об’являється у просторі людської історії, в гуманістиці у широкому розумінні, літературі й метафізиці, в завіті Ізраїля, який повністю сповнився у Новому Завіті Христа. Не йдеться про теорію естетичної краси, а про грецьке aesthesis: враження, відчуття, бачення. В тео-естетиці йдеться про бачення того, що по своїй природі залишається невидимим. Таким способом Бальтазар повертає красі її властиве місце. Вона є потужною і захоплюючою маніфестацією величі Бога в світі й історії. Збиває з ніг і вводить у подив і остовпіння. Справжнє мистецтво, а тим самим всесвітня краса, беруть участь в маніфестації величі Бога. І тому не повинні дивувати твердження, що «краса повинна бути першим людським словом. Краса є останнім словом, яке наважується вимовити розум, тому що воно звучить як незрозумілий блиск подвійної зірки правди і добра і її нероздільного підпорядкування обом». У просторі віри красою є велич Бога, яка показалась в Ісусі Христі. 

Для людини суб’єктивною очевидністю є віра. Бачення величі Бога поступово провадить до захоплення людської особи світлом, яке на неї спливає. Акт віри є цілісною поставою, загальною вразливістю, якою людина, завдяки благодаті, відповідає на запрошення Бога. Він містить як суб’єктивний елемент, посередництвом якого людина відчиняється, так і знання про зміст, до якого спрямований акт віри. В момент рішення вірити віруючий усвідомлює, що світло його віри перебуває у вірі Христа. До суб’єктивної очевидності належить також природним способом досвід віри – як вщеплення власної екзистенції в екзистенцію Христа. Аби наблизитись до Бога, треба ввійти на шлях Христа, який, будучи посередником, є водночас Богом, який збирає в собі досвід, властивий людині, як і людиною, яка досвідчує – ким є Бог. В Ісусі Христі Бог об’являється в людській, видимій постаті. Але органам чуття необхідне духовне доповнення, оскільки дочасне сприйняття Ісуса перемінилось у нове, духовне бачення, здатне «бачити» і «торкати» Воскреслого. Ця ситуація повторюється у житті всіх християн, в яких крім духовного розуму і духовної волі мусить народитися духовне серце, духовна уява і духовне чуття. 

Суб’єктивна очевидність природним способом вказує на об’єктивну очевидність, яка є фундаментом першої. В Ісусі Христі об’явилася у світі велич і слава Бога, doxa Dei, яка в Ньому набрала тілесну постать. Він є Словом Бога, яке учні торкали своїми руками. Людська природа не стала зовнішнім знаряддям Бога, але Його власною природою, якою Він скористався, щоб Себе виразити. Об’єктивна очевидність віри як об’явлення величі Бога в Ісусі Христі проявляється тим самим парадоксальним способом, що й краса. В акті відчуття краси між ним і спостерігачем знаходиться ніби заслона, яку жодним чином не можна розірвати. Об’явлення Бога в Ісусі Христі відбувається в укритті. Син об’являє Бога в постаті слуги, яку Святий Дух освітлює і дозволяє їй ясніти в славі. В прихованості Сина показується людина. 

Христові, який є центром Об’явлення, підпорядковуються міфи і релігійні концепції, а також усе, що в світі може бути правдивим об’явленням Бога. У Христі, і тільки в Ньому всі можливі об’явлення Бога знаходять свій сенс, і водночас Він ставить їх перед трибуналом суворого суду, але не для того, щоб їх знищити, а щоб очистити і володіти ними. Це головна ідея Бальтазарового богослов’я історії, яка проходить через більшість його публікацій. 

Єдина у своїм роді постать Христа виражається у світі різними способами. Спочатку це Його людське тіло, яке Він взяв з Марії. Завдяки цьому Бог діє не зверху чи з зовні, а з середини своєї людської природи. Слово Бога промовляє до нас не ззовні, а зсередини. Святе Письмо є саморефлексією віруючої людини і Церкви, яка продовжує Тіло Христа. Церква повинна прозоро представляти Бога світові і світ представляти перед Богом. 

Постать Христа справджує і підтверджує свідчення, яке внутрішньо належить до Нього. Бачимо спочатку свідчення Отця для Сина в Духові, потім свідчення історії, а потім свідчення усього всесвіту. Отець свідчить через Сина, а його свідчення формує постать Сина. Можемо говорити про єдність краси. Син дає свідчення Отцеві, який свідчить про Себе в Синові. Любов є єдиним поясненням такої реляції. Що більше, виявляється, що любов є суттю самого Бога. В естетичних категоріях Син є взірцем усякої краси. Постать, яку отримує від Отця, не підлягає змінам, може бути лише підтверджена, що є завданням Святого Духа. Він, у свою чергу, є «Докінчувачем» історії, яка до Нього належить і яку лише в Ньому можна зрозуміти. Старий Завіт є послідовним у часі свідченням вічності, яка ввійшла в час разом з приходом Христа, свідченням, яке не можна скасувати, бо християни творять разом з Ізраїлем одну постать, центром якої є Бог-людина.

Свідчення історії доповнює свідчення космосу і є свідченням прославлення. Всесвіт, створений Ним і для Нього, не хоче – хоч повинен – визнати Його своїм Господом. Це веде до Його повного відкинення в приниженні. Кеноза є любов’ю Бога, яка прославляє сама себе. В естетичних категоріях постать Христа є витвором мистецтва самого Бога, яке слід просто прийняти в любові, відповідаючи любов’ю. Його можна до безконечності пояснювати чи прославляти, але лише тоді, коли це робиться згідно з задумом Бога.

Син є самовисловлюванням Отця, Словом, яке, будучи безконечною і щедрою любов’ю, дає кожному слову сенс і силу вираження. Він є правзором, центральною і неповторною ідеєю усіх речей, що існують поза Богом. Натомість створіння є відображенням праобразу, дзеркалом, через яке можемо наблизитись до Бога. Вже в патристиці була така модель поєднання діла створення з внутрішньотринітарною подією народження Сина. Форма божественної краси помітна всередині людської природи, і саме там людська природа отримує свою земну постать. Бальтазар торкається відвічних пошуків істоти людини і в творчому діалогу з великими умами намагається дістатись до самого ядра проблеми.  

Першим християнином, який акцептує і підтверджує любов між чоловіком і жінкою у сходженні до Бога, є Данте. Він переконує, що християнин не повинен відмовлятися від земної любові, аби осягнути безмежну любов; що більше, обмежена любов може внести свій вклад у безмежну любов. Божественна комедія показує дорогу очищення, дорогу спасіння з ночі пекла до світла раю, від людського еросу до очищеної агапи. Твір Данте є неповторним богослов’ям слави, величчю краси, яка невпинно вливається в людський простір. Бальтазар, захоплений Божественною комедією, також звинувачує її у зміщенні акцентів. В дійсності слава Воскреслого є славою Розіп’ятого, яка проявляється в укритті і впокоренні. Натомість естетичне богослов’я Данте пробує інтегрувати антично-неоплатонську візію космосу з елементами християнського світогляду. Таким чином візія раю повністю відділена від землі, від гріха і смерті. Беатріче, будучи символом благодаті, залишається далекою і байдужою щодо пекла і чистилища. Важко також погодитися з поставою Данте і Вергілія, які, як провідники по пеклі, не проявляють найменших порухів любові або співчуття. Отож, незважаючи на безсумнівну геніальність і любов у початковій точці, богословська естетика Данте розчаровує. «Вона так проходить через космос, що історична подія спасіння світу Христом не доходить до голосу». Але Данте не займається систематичним богослов’ям і його останнім словом є не осудження, а любов до Беатріче – благодаті. Це естетичне богослов’я потребує доповнення сопричастям і універсальністю. Кожна релігія, яка погоджується на вічне осудження ближнього і не страждає від цього, виявляється егоїстичною у спасінні. Перед думкою про можливість осудження кого-небудь молитва стає неможливою, а противником у боротьбі з пеклом стає не Бог, а богослови, які з легким серцем погрожують вічним осудженням. «Але Ти, мій Боже, не призвичаїшся до цього. Святі не призвичаяться до цього. Ісус, Твій Святий, не призвичаїться до цього. (…) Осудження. Осудження осуджених. Поверни нам спільноти, які будуть повними і чистими». Що може зробити Добрий Пастир, якщо вівця не хоче повертатися до стада? Така ситуація викликає в Бога страх і кривотечу Його серця. Цю ситуацію пробує прояснити богослов’я страждання Бога і надія спасіння усіх.

Між вірою в божественне Об’явлення Христа і метафізично-релігійною думкою людства можна зауважити тяглість. В основі культури Заходу лежить творчість Гомера, в якій мистецтво і релігія творять єдність. З одного боку, знаходимо в ній виразну різницю між Богом і людиною, з другого – трансцендентності людини, що сягає сфери Бога, в якому вона знаходить спасіння і свою велич. Ще більше, ніж міф і філософія, до зрозуміння драми Христа підноситься древня трагедія, яка випливає з культової літургії. Через невисловлене терпіння людина прокладає собі шлях до Бога і до таємниці буття. Також філософія, яка виросла з міфу і є актом трансцендентності, хоче піднестись від людського світу до божественного. Пробує вчинити це власними силами, створюючи нову форму краси, яка розуміє «красу як врівноваженість цілості людських постав і поведінки». Спадщина Греції через Рим сягає далеко в культури, які виникли на їх руїнах. Здивування, яке супроводжує Плотина в спогляданні космосу, веде до переконання, що всесвіт є живим організмом, в якому існують окремі душі. Все буття є красивим, бо є об’явленням божества. Бальтазар за посередництвом таких думок намагається наблизитись до таїни християнської Трійці. Хоче зрозуміти шлях людини до Бога через навернення, очищення, просвітлення і дефінітивне з’єднання. У Христі, який є самооб’явленням Бога, присутній абсолютно новий досвід Божої слави, Божої величі, який виражається за допомогою засобів стародавньої спекулятивної думки.

Фундаментальна теза античності, що вся краса є епіфанією Божої слави, була поставлена під сумнів Абелярдом і арабським ренесансом Аристотеля. У цьому контексті з’являється геніальна думка Фоми про різницю між буттям і існуванням. До цієї реляції вдаються, за посередництвом засобів середньовічної містики, святі (як Ігнатій Лойола), які для більшої слави Бога готові до приниження. Ігнатіанський принцип «на більшу Божу славу» не дозволяє розуміти безпристрасність як байдужість, але як поставу, яка ангажує людську свободу в найвищій ступені. До томістичного розрізнення між буттям і існуванням вдається – в розумінні Бальтазара – Гайдеггер. Він повертається знову до фундаментального здивування щодо буття, але його онтологічне розрізнення між буттями і існуванням затирається. Філософ не хоче побачити свободу, на яку вказує справжній подив буття. Але філософія Гайдеггера залишається, незважаючи на критику, найкращим пунктом для створення філософії слави.

Бальтазаровий перегляд західної філософії буття має ясно окреслену мету: показати, що вся метафізика виходить зі здивування і захоплення щодо буття. Вона є прачудом, аналіз якого визначає головні напрямки метафізики. Досвід буття як такого є необхідним для свідомості людини. Усі буття мають участь в існуванні, але ніколи не вичерпують його. Існування реалізується через буття, а різниця між існуванням і буттями не є дефінітивною і зачиненою в собі дійсністю. Онтологічна різниця вказує на різницю між Богом і світом. Тільки Бог є достатнім фундаментом як існування, так і буттів. Сам Бальтазар проголошує невимовне захоплення щодо існування, щодо невисловленої перемоги існування над неіснуванням. «Подароване Богом існування є водночас повнотою і злиднями, повнотою як існуванням без границь, невимовним обожненням у самому Богові, бо Він не знає існування для себе самого».

Богословська естетика, хоч і назбирала велику кількість матеріалу і роздумів, не є закінченим твором. Що більше, є лише «вступом до того, що найістотніше, до суперечки, яка відбувається в створінні і в історії, між безмежною свободою Бога і обмеженою свободою людини. З цього напруження виростає богословська драматика».