1. До зустрічі – Ганс фон Бальтазар  

«Про мою життєву дорогу до 1940 р. багато не розкажеш. Я народився (1905) в звичайній католицькій родині – тільки мій дід по маминій лінії був протестантом (…), я ріс в очевидній вірі, яку ніколи не торкнули найменші сумніви. Пригадую тихі ранкові літургії, коли я був сам на хорах францисканського костелу в Люцерні, або також літургії о десятій в величному єзуїтському костелі. Я змалку навчився читати, читав багато, але нічого з релігійної літератури». 

Ганс Урс народився 5 серпня 1905 року як перший син Габріели з родини Пєцкер і Оскара Людовика Карла фон Бальтазара. Габріела була вчителькою, а Оскар відомим у Люцерні архітектором. Після Ганса на світ приходять ще Рене і Дітер. Батьки походили зі шляхетних і заслужених для швейцарського католицизму родин, з яких вийшли ченці, черниці й місіонери. «Моя мати щоденно ходила на месу крутою дорогою, що вела від дому до костелу; її молитві й ранній і болючій смерті я завдячую своїм пізнішим несподіваним покликанням (під час тридцятиденних реколекцій) за методом св. Ігнатія. Габріела Бальтазар-Пєцкер, яка померла в 1929 р. у віці 47 років, була енергійною жінкою, заангажованою суспільним і церковним життям. Шість років вона була скарбником Союзу Жінок Швейцарії. Там також проявився її ораторський талант. Дописувала до жіночого журналу Швейцарка педагогічні «листи». 

У дитинстві Бальтазар проводив багато часу в Фельсбергу, в пансіонаті своєї бабусі, баронеси Маргарити Апор, яка навчила його відкритості до світу, устремління і релігійності. Малий Ганс у віці чотирьох років почав вивчати французьку мову, в шість років пішов до школи, де об’явились його непересічні здібності, вразливість на красу і слабість… до дівчат. Його дитинство наповнювала музика, якою він захоплювався до кінця життя. Багато часу він відводив грі на фортепіано. Музичні здібності він також розвивав у бенедиктинському колегіумі в Ендельбергу, де ангажувався в різні музичні починання. Гірше було в гімназії у Фельдкірх, де спосіб навчання музики абсолютно йому не відповідав. Пізніше «разом із вступом до Ордену музика припинилась автоматично», принаймні в тій мірі, до якої він звик. 

Перебування в гімназії не сповнило його очікування, тому він вирішив узяти долю в свої руки. За рік до закінчення він поїхав до Цюриха і заочно склав іспит зрілості. У 1923 р. Бальтазар розпочинає навчання на філософському факультеті у Відні. «Я почав вивчати філологію через любов до німецької поезії, при нагоді займався трошки філософією, санскритом, індогерманістикою, ніколи не замислюючись над тим, для чого воно буде потрібно. Лише значно пізніше (…) я зрозумів, як моїй концепції богослов’я допомогли знання творів Гете, Хальдерінга, Ніцше, Хофманшаля». В бідному, майже голодуючому, повоєнному Відні не бракувало концертів, опер, мес, якими Бальтазар годував свого духа. Маючи можливість навчатися поза Віднем, він вибрав Берлін – з огляду на двох професорів: германіста Гельмута фон Глясенаппа і богослова Романо Гвардіні. Цей останній навчив Бальтазара вести діалог з великими умами, які відчиняють вікна, через які в будь-яку мить може ввійти благодать. Гвардіні надихнув майбутнього богослова вибрати тему докторської праці: Історія есхатологічної проблеми в новітній німецькій літературі. 

Бальтазар пише про свою юнацьку релігійність: «Мою побожність того періоду важко описати. Непорушна віра, культ Марії і недостатня молитва. Мене завжди нудили проповіді і катехези. Напевно, захоплюючі віденські лекції Ганса Ебля про Плотина були окружним шляхом, яким я прийшов до богословських зацікавлень. Аллєрс, учень Альфреда Адлера, який навернувся на католицизм, допоміг мені зацікавитись богослов’ям». 

Ще перед захистом докторату Бальтазар інтенсивно шукав свій життєвий шлях. Богослов’я, яке почало домінувати в його інтересах, вказувало напрямок, хоч про священицьке покликання він ще не думав. Влітку 1927 р. Бальтазар бере участь у реколекціях, які мали допомогти йому визначитись у своїх життєвих планах. Покликання впало на нього несподівано. Мине багато років, а він буде докладно пам’ятати про загублену стежку в Шварцвальді неподалік Базилеї і дерево, під яким зрозумів, що вже не належить до себе, а його взяли на службу. В якій формі, цього він ще не знав. Докторат з германістики захистив 27 жовтня 1928 р., але важка хвороба матері не дозволила святкувати успіх. Після її смерті (у січні 1929) Бальтазар вирішує надати своєму покликанню конкретну форму. Вибір впав на Орден Єзуїтів, і під кінець 1929 року він розпочинає новіціят у Фельдкірх, німецька провінція. Тут цілком занурився у духовну спадщину св. Ігнатія Лойоли, яка до кінця життя буде його найінтимнішим багатством. Після двох років новіціяту і перших обітів розпочинає навчання в Пуллах біля Монако, виконуючи за рік дворічну програму. 

Швидко зрозумів, що в Пуллах багато не навчиться. Навчання приносило йому щораз більше розчарування і страх, що марнує час. Порятунком у морі безнадії виявився Еріх Пшивара, який, хоч і ніколи не був семінарійним учителем Бальтазара і не жив у Пуллах, а в Монако, став його незабутнім дороговказом. За його порадою конфронтує погляди різних традицій: Августина і Фому з Гегелем, Шелєром і Гайдеггером. Реляція вчитель – учень переросла в дружбу до кінця життя. «Вплив Пшивари на мої перші філософські спроби очевидний, навіть якщо пізніше я відійшов від його схильності до екстремального негативного богослов’я і пробував інтерпретувати його з моєї перспективи». Орден став його справжньою батьківщиною, хоч вивчення неосхоластики було мандрівкою через пересохлу до границь пустелю. Надія бігла до вивчення богослов’я і нових зустрічей. 

Під час перебування в Ліоні (від осені 1933), де на узгір’ї Форв’є єзуїти мали свою богословську школу, Бальтазар зустрів Анрі де Любака, який став його неформальним учителем, тому що викладав на богословському факультеті в Ліоні, а не в єзуїтській школі. Коли інші йшли грати в футбол, Бальтазар разом з Данілю і Буллярдом, натхнені Любаком, сиділи над Отцями Церкви. «Де Любакові і його віднові вчення Орігена, а потім загальнохристиянському вченню про чотириразовий сенс Святого Письма, я завдячую впевненість, що сучасна екзегеза буде настільки корисною, наскільки не втратить божественної повноти об’явленого Слова». Бальтазар захоплювався не тільки Орігеном, але також Григорієм Ниським і Максимом Ісповідником, і про кожного з них написав окрему книжку. 

Незважаючи на індивідуальне вивчення Отців Церкви, Бальтазар не був задоволений зі своєї богословської освіти у Форв’є. «Все навчання в Ордені було завзятим змаганням з безнадійністю богослов’я, з тим, що люди вчинили з красою об’явлення. Я не міг терпіти такої форми Божого Слова, міг би з наполегливістю Самсона нищити все довкола себе, аби, як він, розвалити святиню і самому згинути під її руїнами». Так він оцінював богословське шкільництво через сорок років. І хоч не змарнував часу, вивчаючи Отців і французьку літературу, то не був спроможний виправдати свій негативний досвід. 

Після закінчення богословських студій був рукоположений в священики кардиналом Фулбером. Це відбулося 26 липня 1936 р. в Монако. Приміції відбулися в маленькій каплиці в Люцерні, він сам виголосив проповідь про євхаристійну консекрацію. У 1937 р. був посланий до Монако співпрацювати з редакцією Stimmen der Zeit. Під час відпочинку в 1939 р. в Зенздорф, неподалік від Інсбрука, народилась думка написати разом з Карлом Ранером нову догматику. І хоч видавництво Гердер було готове фінансувати працю, то вона ніколи не реалізувалась; Бальтазар поставив під сумнів компетентність запропонованих Ранером співпрацівників. Влітку 1939 р. Бальтазар повернувся до Пуллах, де став перед вибором: стати професором Грегоріани в Римі чи академічним душпастирем в Базилеї. Вибрав другу можливість. До Базилеї прибув у 1940 р. і, окрім душпастирства студентів, розпочав видавничу справу, передбачаючи необхідність глибокої і християнської зміни Європи.