ЧЕТВЕРТИЙ РОЗДІЛ  

ДЕЯКІ РИСИ СВЯТОСТІ В СУЧАСНОМУ СВІТІ 

110. У широкому спектрі святості, який нам пропонують блаженства і Матвій 25, 31-46, я хотів би виокремити деякі духовні риси й формулювання, які, на мій розсуд, необхідні для зрозуміння стилю життя, до якого нас закликає Господь. Я не говоритиму про засоби для освячення, які ми вже знаємо: різні методи молитви, Таїнства Євхаристії та Примирення, зречення, різні форми побожності, духовне керівництво й інше. Звернуся лише до деяких аспектів покликання до святості, які, надіюся, прозвучать по-новому. 

111. Риси, які хочу виокремити, не охоплюють увесь спектр взірців святості, але це п’ять чудових проявів любові до Бога й до ближнього, які вважаю особливо важливими, – з огляду на деякі небезпеки й обмеження сучасної культури, в якій з’являється нервовий і ґвалтовний неспокій, який нас розпорошує й ослабляє; негативне налаштування і смуток; вигідна, споживацька й егоїстична ацедія; індивідуалізм і різноманітні форми фальшивої духовності, позбавленої зустрічі з Богом, яка завоювала сучасний релігійний ринок. 

Витривалість, терпеливість і лагідність 

112. Перша велика риса – наполегливе й постійне зосередження на Богові, який любить і підтримує. За допомогою внутрішньої витривалості можливо підтримувати протиріччя, зміни в житті й також агресію, невірність і слабкості інших: «Коли Бог за нас, хто проти нас?» (Рим. 8, 31). Це джерело миру, яке виражається у поставах святих. За допомогою такої внутрішньої стабільності свідчення святих у нашому шаленому, мінливому й агресивному світі стає терпеливим і постійним триванням у доброму. Це вірність любові, бо той, хто спирається на Бога (pistis), також зможе бути вірним братам (pistos), не залишить їх у важку хвилину, не піддасться тривогам і перебуватиме з іншими навіть тоді, коли це не принесе задоволення відразу. 

113. Апостол Павло напоумлював римських християн, щоб «нікому злом за зло не віддавали» (Рим. 12, 17), щоб не чинили справедливість самі: «Самих себе не відомщайте» (в. 19), не піддавалися злу, але «перемагали зло добром» (в. 21). Це постава не слабкості, а справжньої сили, бо сам Бог «довготерпеливий і силою великий» (Наум 1, 3). Боже Слово нас закликає: «Усяка досада, гнів, лють, крик та хула мусять бути викорінені з-посеред вас разом з усією злобою» (Еф. 4, 31). 

114. Ми повинні бути уважними до своїх агресивних і егоцентричних схильностей і боротися з ними, щоб не дати їм закоренитися в нас: «Гнівайтеся, та не грішіте! Хай сонце не заходить над вашим гнівом» (Еф. 4, 26). Якщо обставини нас пригнічують, то завжди можна кинути якір прохання, який нас поверне в руки Бога й до джерела миру: «Ні про що не журіться, але в усьому появляйте Богові ваші прохання молитвою і благанням з подякою. І мир Божий, що вищий від усякого уявлення, берегтиме серця й думки ваші» (Фил. 4, 6-7). 

115. Також і християни можуть стати частиною мережі мовного насилля в інтернеті й на різних форумах чи місцях віртуального спілкування. Навіть у католицьких медіа можуть переступати через границі, часто використовувати обмовляння й очорнення, і, як здається, втрачати будь-яку етику й пошану до репутації інших. У такий спосіб постає небезпечний дуалізм, бо у цих колах говорять речі, які не толерують у публічному житті, і намагаються компенсувати власне незадоволення, гнівно реалізуючи бажання помсти. Знаменно, що часом, захищаючи якісь заповіді, повністю забувають про восьму: «Не свідчи неправдиво», і безжалісно нищать образ ближнього. Це показує, що неконтрольований язик – це «світ неправди», який «запалює круг нашого існування, запалений і сам вогнем пекельним» (Як. 3, 6). 

116. Внутрішня витривалість, яка є плодом благодаті, захищає нас від поривів насильства, яке проникає у суспільне життя, бо благодать зменшує марнославство й уможливлює лагідність серця. Святий не марнує свої сили, нарікаючи на помилки інших, він здатний мовчати на вади своїх братів й уникати мовного насильства, яке спустошує й ображає, бо не вважає себе гідним, щоби суворо трактувати інших, але вважає їх кращими від себе (див. Фил. 2, 3). 

117. Не добре дивитися на інших зверхньо, грати роль немилосердних суддів, вважати інших негідними і постійно повчати їх. Це дуже тонка форма насильства [1]. Святий Йоан від Хреста пропонував щось інше: «Завжди прагни, щоб тебе всі повчали, ніж щоб повчати навіть найменшого з усіх» [2]. І додає пораду, як не підпускати до себе диявола: «Радій добром інших як своїм власним і щиро прагни, щоб усіх вважали кращими за тебе в усьому. У такий спосіб подолаєш зло добром, відкинеш диявола далеко і осягнеш духовну радість. Практикуй це, особливо щодо тих, які тобі найменше подобаються. І знай, що якщо цього не навчишся, то не осягнеш справжню любов і не зростатимеш в ній» [3]. 

118. Покора може закоренитися в серці лише через приниження. Без принижень немає ні покори, ні святості. Якщо ти не здатний прийняти й жертвувати деякі приниження, то ти не покірний і не стоїш на дорозі до святості. Святість, яку Бога дарує своїй Церкві, приходить через приниження Його Сина, і це є дорога. Приниження уподібнює тебе до Ісуса, це неуникненна частина наслідування Ісуса Христа: «Христос страждав за вас також, лишивши вам приклад, щоб ви йшли його слідами» (1 Пт. 2, 21). Він, у свою чергу, виражає покору Отця, який принижується, аби йти зі своїм людом, терпіти його невірність і нарікання (див. Вих. 34, 6-9; Муд. 11, 23-12, 2; Лк. 6, 36). І саме тому після принижень «вийшли апостоли з синедріону, раді, що удостоїлися перенести зневагу за ім'я Ісуса» (Ді. 5, 41). 

119. Говорю не лише про випадки насильницького мучеництва, але й про щоденні приниження тих, які мовчать ради спасіння своїх родин або не говорять добре про самих себе, а воліють вихваляти інших, а не самих себе, і вибирають менш амбітні завдання, і навіть часом терплять несправедливість, аби жертвувати це Господові: «Але коли ви, робивши добро, за те страждаєте і переносите страждання терпеливо – це благодать у Бога» (1 Пт. 2, 20). Це не означає ходити з опущеною головою, бути маломовним або уникати суспільства. Часом хтось, саме тому, що вільний від егоцентризму, може мати сміливість доброзичливо дискутувати, вимагати справедливості або захищати слабких від сильних, хоча це може мати негативні наслідки для його репутації. 

120. Не говорю, що приниження – це щось приємне, бо було би мазохізмом, а про шлях наслідування Ісуса і поглиблення єдності з Ним. Це неможливо зрозуміти у природному вимірі, і світ висміює подібні пропозиції. Це благодать, яку ми повинні випрошувати: «Господи, коли зазнаю приниження, допоможи мені відчути, що йду за Тобою твоїм шляхом». 

121. Така постава вимагає серця, умиротвореного Христом, звільненого від агресивності, яка походить із надмірно великого «я». Це умиротворення благодаті дає нам можливість підтримувати внутрішню впевненість і тривати в добрі, «навіть коли б ходив я долиною темряви» (Пс. 23, 4) або «нехай і облогою стануть проти мене» (Пс. 27, 3). Твердо стоячи в Господові, Скелі, можемо співати: «Не встигну я лягти, у мирі вже засинаю, бо ти, о Господи єдиний, даєш мені безпечно жити» (Пс. 4, 9). Коротко – Христос «наш мир» (Еф. 2, 14), Він прийшов, «щоб спрямувати наші ноги на дорогу миру» (Лк. 1, 79). Ісус сказав святій Фаустині Ковальській, що «людство не знайде миру, допоки з довірою не звернеться до Божого милосердя» [4]. І тому не піддаваймося спокусі шукати внутрішню безпеку в успіхах, в марних задоволеннях, у володінні чимось, у пануванні над іншими або в суспільному статусі: «Мій мир даю вам; не так, як світ дає, даю вам його» (Йо. 14, 27). 

Радість і почуття гумору 

122. Те, що вже було сказано, не означає мати лякливий, сумний, гіркий, меланхолійний дух або бліде обличчя. Святий здатний жити радістю й почуттям гумору. Освітлює інших, не втрачаючи реалізму, позитивним і повним надії духом. Бути християнами – це «радість у Святому Дусі» (Рим. 14, 17), бо «любов до милосердя неуникненно йде за радістю, бо кожний коханець радіє в єдності з коханою [...] І тому радість – це результат любові» [5]. Ми отримали красу Божого Слова й прийняли її «посеред численних утисків, з радістю Святого Духа» (1 Сол. 1, 6). Якщо дозволимо Богові розбити наш панцир і змінити наше життя, то зможемо осягнути те, про що просив святий Павло: «Радуйтеся завжди у Господі; знову кажу: Радуйтеся!» (Фил. 4, 4). 

123. Пророки звіщали час Ісуса, в якому ми тепер живемо, об’явленням радості: «Ликуйте й веселіться» (Іс. 12, 6). «Зійди на гору, на високу, ти, що несеш Сіонові веселі вісті! Підніми сильно голос, ти, що несеш Єрусалимові веселі вісті!» (Іс. 40, 9). «Ликуйте, небеса, радуйся, земле, гукайте весело, ви, гори, бо Господь утішив свій люд і змилосердився над його пригніченими» (Іс. 49, 13). «Радуйся вельми, о дочко Сіону! Викрикуй, о дочко Єрусалиму! Ось цар твій іде до тебе, справедливий і переможний» (Зах. 9, 9). Не забуваймо й про заохочення Неємії: «Не журіться, бо радість у Господі це ваша сила» (8, 10). 

124. Марія, розпізнавши новину Ісуса, заспівала: «Дух мій радіє в Бозі, Спасі моїм» (Лк. 1, 47), а сам Ісус «зрадів Святим Духом» (Лк. 10, 21). Коли Він проходив, то «ввесь народ радів» (Лк. 13, 17). Після Його воскресіння там, куди приходили учні, була велика радість (див. Ді. 8, 8). А нас Ісус переконує: «Журитиметесь, але журба ваша у радощі обернеться. [...] Але я вас знову побачу, і зрадіє ваше серце, і ніхто ваших радощів від вас не відбере» (Йо. 16, 20. 22). «Я казав вам так для того, щоб була у вас моя радість і щоб ваша радість була повна» (Йо. 15, 11). 

125. Існують важкі моменти, періоди страждання, але ніщо не може зруйнувати надприродну радість, яка « адаптується, змінюється і завжди залишається принаймні променем світла, який виникає з особистої впевненості, що тебе люблять безмежною любов’ю і понад усе» [6]. Це внутрішня безпека, світла надія, яка дає духовне задоволення, незрозуміле для світу. 

126. Зазвичай християнська радість супроводжується почуттям гумору, дуже виразним, до прикладу, в святого Томаса Мора, в святого Вінкентія де Поля чи в святого Філіпа Нері. Поганий гумор не є ознакою святості: «Гони тугу з твого серця» (Проп. 11, 10). Ми так багато отримуємо від Господа «для вжитку» (1 Тим. 6, 17), що часом сум пов’язаний із невдячністю, із замкнутістю у самому собі, що чинить нас нездатними розпізнати дари Бога [7]. 

127. Батьківська любов Бога запрошує нас: «Мій сину, якщо тільки маєш, добре дбай про себе [...]. Себе не позбавляй благосної днини» (Сир. 14, 11. 14). Бог хоче, щоб ми були налаштовані позитивно, були вдячними, і не занадто все ускладнювали: «У день щастя будь щасливий [...]. Бог сотворив людину прямодушною, вона ж стала шукати вигадок» (Проп. 7, 14. 29). У кожній ситуації зберігай духовну гнучкість і чини так, як святий Павло: «Я навчився задовольнятись тим, що маю» (Фил. 4, 11). Саме так жив святий Франциск з Ассізі, який умів проявляти вдячність за кусень черствого хліба або радіти і прославляти Бога за вітер, який бив його в лице. 

128. Говорю не про споживацьку чи індивідуалістську радість, яка виразно присутня в деякому досвіді сучасних культур. Бо споживацтво лише обтяжує серце; може дати спонтанне і проминаюче задоволення, але не радість. Говорю про радість, яку переживають і якою діляться у спільноті, бо «більше щастя – давати, ніж брати» (Ді. 20, 35), а «Бог любить того, хто дає радо» (2 Кор. 9, 7). Братерська любов збільшує нашу здатність радіти, бо дає нам здатність радіти добром інших: «Радуйтеся з тими, що радуються» (Рим. 12, 15). «Ми бо радуємося, коли ми немічні, ви ж – міцні» (2 Кор. 13, 9). З другого боку, якщо «зосереджуємося передовсім на власних потребах, то прирікаємо себе жити малими радостями» [8]. 

Хоробрість і ревність 

129. Водночас святість – це parresía: хоробрість, євангелізаційний імпульс, який залишає слід в цьому світі. Щоби це було можливим, сам Ісус йде на зустріч з нами і спокійно, але твердо повторює: «Не бійтесь!» (Мк. 6, 50). «Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28, 20). Ці слова надихають нас йти і служити з поставою хоробрості, яку Святий Дух збудив в Апостолах, спонукаючи їх проголошувати Ісуса Христа. Хоробрість, ентузіазм, безстрашне проповідування, апостольський запал – усе це міститься у слові parresía, слові, яким Біблія виражає також свободу життя, відкритого для Бога й для ближніх (див. Ді. 4, 29; 9, 28; 28, 31; 2 Кор. 3, 12; Еф. 3, 12; Євр. 3, 6; 10, 19). 

130. Блаженний Павло VI згадав, серед перешкод для євангелізації, саме брак parresía: «Брак ревності відчутніший ще й тому, що виходить із середини» [9]. Скільки ж разів відчуваємо спокусу залишитися на безпечному березі! Але Господь закликає нас виплисти на море й закинути сіті в найглибші води (див. Лк. 5, 4). Запрошує нас віддати своє життя для Його служіння. Приєднуючись до Нього, отримуємо відвагу віддати всі свої дари служінню ближнім. Щоби ми відчували спонуки Його любові (див. 2 Кор. 5, 14) і могли сказати разом із апостолом Павлом: «Горе мені, коли б я не проповідував Євангелії» (1 Кор. 9, 16). 

131. Гляньмо на Ісуса. Його щире співчуття не зосереджувало Його на ньому самому, не було паралізуючим, лякливим і сором’язливим співчуттям – як часом трапляється з нами, а навпаки. Було співчуттям, спонукою рішуче вийти з себе самого для того, щоб проголошувати, щоб бути посланим на місію, щоб зцілювати й визволяти. Визнаймо свою слабкість і дозвольмо Ісусові взяти нас у свої руки й послати на місію. Ми слабкі, але несемо скарб, який чинить нас великими й може вчинити кращими й щасливими тих, які його отримають. Апостольська хоробрість і сміливість – конститутивні елементи місії. 

132. Parresía – печать Святого Духа, свідчення автентичності проголошення. Це щаслива впевненість, яка дає нам радість від проголошення Євангелія, непохитна довіра до вірності достовірного Свідка, яка дає нам упевненість, що ніщо «не зможе нас відлучити від Божої любови» (Рим. 8, 39). 

133. Нам потрібний імпульс Святого Духа, щоб страх і розрахунок нас не паралізували, щоб ми не призвичаїлися рухатися лише в безпечних границях. Пам’ятаймо, що в зачиненому приміщенні з’являється волога, від якої починаємо хворіти. Коли Апостоли відчували спокуси піддатися страхові й небезпекам, які їх паралізували, то збиралися разом на молитву й просили про parresía: «І нині, Господи, споглянь на їхні погрози й дай твоїм слугам з повною сміливістю проповідувати твоє слово» (Ді. 4, 29). І отримали відповідь: «Затряслось те місце, де вони зібралися, і всі сповнилися Святим Духом, і сміливо звіщали слово Боже» (Ді. 4, 31). 

134. Ми, як і пророк Йона, завжди носимо в собі приховані спокуси втекти в безпечне місце, яке може мати різні назви: індивідуалізм, спіритизм, замкнення в малих світах, узалежнення, впадання у рутинність, повторення усталених схем, догматизм, песимізм, втечу в принципи. Часом нам важко вийти зі знаної й обжитої території. Безсумнівно, що труднощі можуть бути як буря, як кит, як хробак, який сточив кущ Йони, або як вітер і як сонце, через які розболілася голова, і, як і з Йоною, можуть повернути нас до чуйного Бога, який прагне спрямувати нас у постійне й відновлене паломництво. 

135. Бог – постійна новизна, яка постійно спонукає нас рухатися і змінювати місце перебування, аби виходити за межі відомого на периферії і до границь. Бог веде нас туди, де людство найбільш зранене, і де люди під маскою поверховності й конформізму шукають відповідь на запитання про сенс життя. Бог не боїться! Не має страху! Він завжди виходить за наші схеми і не боїться периферій. Він сам став периферією (див. Фил. 2, 6-8; Йо. 1, 14). І тому якщо насмілимося вирушити на периферії, то там Його знайдемо, Він уже там. Ісус випереджує нас у серці нашого ближнього, в його зраненому тілі, в його пригніченому житті, в його затемненій душі. Він уже там. 

136. Правда, що потрібно відчинити двері серця для Ісуса Христа, бо Він стукає і кличе (див. Одк. 3, 20). Але часом задаюся питанням, чи через нашу нестерпну зосередженість на собі Ісус не почне в нас стукати, щоб ми Його випустили. У Євангелію бачимо, як Ісус «проходив через міста та села, проповідуючи й звіщаючи Добру Новину про Царство Боже» (Лк. 8, 1). Також після воскресіння, коли учні вирушили проповідувати по всьому світі, «Господь допомагав їм та стверджував слово чудесами, які його супроводили» (Мр. 16, 20). Така динаміка походить із справжньої зустрічі. 

137. Звички нас підводять і говорять, що нема сенсу щось змінювати, що в даній ситуації нічого не можемо вчинити, що так було завжди і що, незважаючи на це, ми жили. Ми вже звикли не боротися зі злом і дозволяти речам «бути такими, якими вони є», або як вирішили деякі, щоб так було. Дозвольмо Господові прийти й збудити нас, вирвати зі сплячки, визволити з інертності. Киньмо виклик звичкам, добре розплющмо очі й відкриймо вуха, і, понад усе, серця – аби зворушитися тим, що діється довкола, і воланням живого й плідного Слова Воскреслого. 

138. Нас мобілізує приклад багатьох священиків, черниць, ченців і мирян, які з великою жертовністю проповідують і служать, часто ризикуючи життям і, без сумніву, ціною власної вигоди. Їхнє свідчення нагадує нам, що Церква не потребує багатьох бюрократів і службовців, але ревних місіонерів, захоплених ентузіазмом проголошувати справжнє життя. Святі дивують і виривають нас із буденності, бо їхнє життя закликає нас вийти зі спокійної й знеболеної посередності. 

139. Просімо в Господа благодать, щоб ми не вагалися, коли Святий Дух покличе нас ступити крок вперед, просімо про апостольську хоробрість проголошувати Євангеліє іншим й не перетворити своє християнське життя у музей пам’яті. У всякому разі, дозвольмо Святому Духові спрямувати нас до споглядання історії в перспективі воскреслого Ісуса. У такий спосіб Церква не впаде в стагнацію, а зможе йти вперед і приймати несподіванки Господа. 

У спільноті 

140. Коли ми відчужені від інших, то дуже важко боротися зі своєю пожадливістю, з пастками й спокусами диявола й егоїстичного світу. Нас так бомбардують, що якщо ми занадто ізольовані, то піддаємося цьому і легко втрачаємо почуття реальності й внутрішньої ясності, і падаємо. 

141. Освячення – це спільний шлях разом із іншими. Це ми бачимо в різних святих спільнотах. У різні часи Церква канонізувала цілі спільноти, які героїчно жили Євангелієм або жертвували Богові життя всіх своїх членів. Згадаймо, до прикладу, сім святих засновників Ордену Слуг Пресвятої Марії, сім блаженних черниць першого монастиря Відвідин у Мадриді, святого Павла Мікі з товаришами – мучеників у Японії, святого Андрія Кім Тегона з товаришами – мучеників у Кореї, святого Роха Гонзалеса, святого Альфонса Родрігеса з товаришами – мучеників у Південній Америці. Також згадаймо недавнє свідчення ченців-трапістів з Тібхіріну (Алжир), які разом готувалися до мученицької смерті. Існує також багато святих подружжів, у яких один із подругів був знаряддям Христа для освячення другого. Жити й працювати з іншими – це, без сумніву, шлях духовного розвитку. Святий Йоан від Хреста сказав одному з учнів: «Живеш з іншими «для того, щоб вони тебе формували й вчили»» [10]. 

142. Спільнота покликана створити цей «теологальний простір, в якому можна досвідчити містичну присутність воскреслого Господа» [11]. Ділення Словом і спільна участь у Євхаристії зміцнює братерські узи й формує святу й місіонерську спільноту. Це також створює простір для автентичного містичного досвіду, яким живе спільнота, – як це було у випадку святого Бенедикта і святої Схоластики, або витонченої духовної зустрічі, яку переживали святий Августин і його мати, свята Моніка: «Коли вже підходив день її смерті – день, про який Ти знав, але ми не знали, – сталося, я твердо переконаний, по Твоїй таїнственній волі, що ми залишилися самі, опершись на підвіконня і дивлячись на внутрішній двір дому, в якому жили [...]. І відчинили свої серця, спраглі пити зі струменя Твого джерела – джерела життя, яке є в Тобі [...]. І коли так розмовляли й зітхали за нею [мудрістю], ледве торкнули її усіма поривами наших сердець [...] так, що вічне життя мало би бути тим, чим для нас була ця мить усвідомлення, за якою ми так тужили» [12]. 

143. Але такий досвід не трапляється дуже часто, і він не найважливіший. Спільнотне життя – у родині, парафії, релігійній або іншій спільноті – твориться багатьма щоденними деталями. Так було у святій родині Ісуса, Марії та Йосипа, де у парадигматичний спосіб відображалася краса тринітарного співпричастя. Так само було у спільноті Ісуса, Його учнів і простих людей. 

144. Не забуваймо, як Ісус заохочував своїх учнів звертати увагу на деталі. 

Маленька деталь – на весіллі забракло вина. 

Маленька деталь – загубилася одна вівця. 

Маленька деталь – вдова жертвує в храмі дві монети. 

Маленька деталь – мати запас оливи для лампади, якщо обручник спізниться. 

Маленька деталь – запитати учнів, скільки мають хлібин. 

Маленька деталь – розпалити вогнище й приготувати рибу, очікуючи на прихід учнів на світанку. 

145. Спільнота, яка перестерігає маленькі деталі любові [13], де всі члени піклуються одне одним і створюють відкритий і євангелізаційний простір, є місцем присутності Воскреслого, який їх освячує згідно з планом Отця. Часом, завдяки дарові любові Господа, посеред цих маленьких деталей отримуємо потішаючий досвід Бога: «Одного зимового вечора, своїм звичаєм, я виконувала свої дрібні обов'язки [...] раптом я почула у віддаленні гармонійний звук музичного інструмента, тому яскраво уявила собі освітлений салон, сяючий позолотою, елегантно вбраних дівчат, які робили компліменти й світські знаки уваги одна одній; потім мій погляд перенісся на хвору, яку я підтримувала; замість мелодії я чула нещасне постукування [...] Не можу висловити, що діялося у моїй душі, знаю тільки, що Господь освітив її променями істини, які так рішуче брали гору над мороком блискучих світських раутів на землі, що я не могла повірити своєму щастю» [14]. 

146. Всупереч тенденції до споживацького індивідуалізму, який, в пошуках добробуту, ізолює нас від інших, наш шлях освячення повинен бути постійним ототожненням себе з тим, чого прагнув Ісус: «Щоб усі були одно, як ти, Отче, в мені, а я в тобі» (Йо. 17, 21). 

У безустанній молитві 

147. Врешті, навіть якщо це видається очевидним, то все-таки пам’ятаймо, що святість – це постійна відкритість на трансцендентне, яка виражається у молитві й культі. Святий – це особа з молитовним духом, яка потребує спілкування з Богом. Святий не витримає задушливості в зачиненій іманентності цього світу, і в своїх зусиллях і посвяченні зітхає за Богом, виходить поза свої обмеження в молитві й розширює свої границі в спогляданні Господа. Не вірю в святість без молитви, хоча вона не мусить бути довгою чи з інтенсивними почуттями. 

148. Святий Йоан від Хреста радив «намагатися завжди ходити в присутності Бога – реальній, уявній або з’єднуючій, наскільки це дозволяє праця, яку виконуємо» [15]. В основі цього лежить прагнення Бога, який не перестає в якийсь спосіб проявлятися в нашому щоденному житті: «Намагайся безустанно молитися, і не переставай молитися серед фізичних занять. Чи їси, чи п’єш, чи розмовляєш із іншими, чи щось інше робиш, завжди прагни Бога і спрямовуй до Нього своє серце» [16]. 

149. Але, щоби це було можливим, також необхідно віддати час лише Богові – в самотності з Ним. Для святої Терези Авільської молитва – «підтримування дружби, постійно залишаючись наодинці з Тим, який, як знаємо, любить нас» [17]. Я хотів би наголосити, що це стосується не тільки окремих вибраних, а всіх, бо «всі ми маємо потребу в мовчанні, просякнутому присутністю того, кого прославляємо» [18]. Довірлива молитва – це відповідь серця, яке відчиняється сам на сам з Богом, коли стихають усі голоси, аби слухати лагідний голос Господа, який лунає в мовчанні. 

150. У цьому мовчанні можна розпізнати, в світлі Святого Духа, шляхи святості, які нам пропонує Господь. В іншому разі всі наші рішення будуть лише «декораціями», які, замість того, щоб втілювати Євангеліє в своє життя, зачинятимуть й придушуватимуть його. Для кожного учня важливо бути з Учителем, слухати Його, вчитися в Нього, постійно вчитися. Якщо не слухаємо, то всі наші слова будуть лише нікому не потрібним гулом. 

151. Пам’ятаймо, що «споглядання обличчя померлого і воскреслого Ісуса відновлює нашу людську природу, також і розбиту життєвими турботами або позначену гріхом. До сили обличчя Христа не можна звикати» [19]. І тому насмілюся запитати тебе: Чи ти відводиш час для того, щоб стати мовчки в присутності Бога, перебуваєш із Ним без поспіху, дозволяєш Йому дивитися на тебе? Чи Божий вогонь запалює твоє серце? Якщо не дозволиш Богові підтримувати тепло Його любові й чуйності, то не отримаєш вогню, і тому – як зможеш запалювати серця інших своїм свідченням і словами? І якщо перед обличчям Христа ти все ще не зможеш зцілитися й змінитися, то тоді ввійди в Господа, ввійди в Його рани, бо там перебуває Боже милосердя [20]. 

152. Але я прошу не вважати молитовне мовчання втечею від оточуючого світу. «Російський прочанин», який постійно молився, говорить, що молитва не віддалила його від довколишньої дійсності: «Коли я зустрічався з людьми, то мені здавалося, що всі вони такі милі, як моя родина. [...] І радість наповнювала не тільки мою душу, але й зовнішній світ видавався мені чудовим» [21]. 

153. Але минуле не зникає. Молитва, саме тому, що підкріплюється даром, який Бог вливає в наше життя, повинна позначатися споминами. Спомини про Божі діла лежать в основі досвіду завіту між Богом і Його людом. Якщо Бог захотів увійти в історію, то молитва просякнута споминами. І не лише споминами про об’явлене Слово, але й споминами про своє життя, життя інших людей, про те, що Господь зробив у своїй Церкві. Це вдячна пам’ять, про яку також говорить святий Ігнатій Лойола в «Спогляданні для здобуття любові» [22], коли просить нас згадати всі добродійства, отримані від Господа. Споглядай у молитві своє минуле, і в ньому знайдеш багато милосердя. Водночас це зміцнить твоє усвідомлення, що Господь пам’ятає про тебе і що ніколи про тебе не забуде. І тому варто просити Бога, щоб освітлював навіть маленькі деталі твого життя, які для Нього не пройдуть непомітними. 

154. Прохання є вираженням серця, яке довіряє Богові, яке знає, що само нічого не може вдіяти. В історії вірного Божого люду знаходимо багато прохань, наповнених чуйністю й глибокою довірою віруючих. Не применшуємо благальну молитву, яка часто заспокоює серце і допомагає йти вперед і з надією боротися. Молитва заступництва має особливу вартість, бо є актом довіри до Бога й водночас вираженням любові до ближнього. Деякі, під впливом спіритуалістичних пересудів, вважають, що молитва повинна бути чистим спогляданням Бога, без розсіянь, так ніби імена й обличчя ближніх були перешкодою, яку слід уникати. Навпаки, дійсність така, що молитва подобатиметься Богові більше й освячуватиме нас краще, якщо в ній через заступництво намагаємося жити подвійною заповіддю Ісуса. Заступництво виражає братерське посвячення для інших – якщо зможемо впровадити в молитву життя інших, їхні найбільші турботи й найкращі мрії. Про того, хто великодушно просить за іншого, можна сказати біблійними словами: «Це той, що братів любить і молиться багато за народ» (2 Мак. 15, 14). 

155. Якщо насправді віримо, що Бог існує, то не можемо не прославляти Його – часом у мовчанні, наповненому захопленням, або святковим співом. У такий спосіб виражаємо те, що переживав блаженний Шарль де Фукольд, коли сказав: «Як тільки я повірив, що Бог існує, то відразу зрозумів, що можу жити тільки для Нього» [23]. Також у житті люду-прочанина є багато простих жестів чистої адорації, до прикладу, коли «погляд прочанина зосереджується на образі, який символізує чуйність і близькість Бога. Любов затримується, споглядає таїну, смакує її в мовчанні» [24]. 

156. Молитовне читання Божого Слова солодше від меду (див. Пс. 119, 103) і «гостріше від усякого двосічного меча» (Євр. 4, 12). Воно зосереджує нас на слуханні Вчителя, аби Він був факелом у наших ніг, світлом на нашій дорозі (див. Пс. 119, 105). Єпископи Індії нагадують: «Побожність до Божого Слова – не одна з багатьох побожностей, красивих, але другорядних. Вона лежить у серці й належить до самої ідентичності християнського життя. Слово має в собі силу змінити життя» [25]. 

157. Зустріч з Ісусом у Святому Письмі веде нас до Євхаристії, в якій це саме Слово осягає найбільшу ефективність, бо є реальною присутністю живого Слова. В Євхаристії єдиний Абсолют отримує найбільшу прославу, яку Йому може дати цей світ, бо сам Христос жертвує себе самого. І коли приймаємо Його в Причасті, то відновлюємо наш завіт з Ним і дозволяємо Йому щораз більше нас змінювати. 

[8] Апостольська післясинодальна адгортація Amoris laetitia (19 березня 2016), 110: AAS 108 (2016), 354. 

[9] Апостольська адгортація Evangelii nuntiandi (8 грудня 1975), 80: AAS 68 (1976), 73. Цікаво, що в цьому тексті блаженний Павло VI радість стисло поєднує з parresía. Як уболіває «з браку радості та надії», так і підносить «солодку й потішаючу євангелізаторську радість», з’єднану з «внутрішнім запалом, який ніхто й ніщо не може пригасити», аби світ не приймав Євангеліє «від сумних і збентежених євангелізаторів». Під час Святого Року 1975 сам Павло VI присвятив радості Апостольську Адгортацію Gaudete in Domino (9 травня 1975): AAS 67 (1975), 289-322. 

[10] Перестороги, 15. 

[13] Нагадую про три ключові слова «дякую, прошу, пробач», бо «властиві слова, промовлені у відповідний момент, захищають і зміцнюють любов з дня на день»: Післясинодальна Апостольська Адгортація Amoris laetitia (19 березня 2016), 133: A4S108 (2016), 363. 

[14] Свята Тереза з Лізьє, Манускрипт Г, 29v-30r. 

[18] Йоан Павло II, Апостольський лист Orie ntale lumen (2 травня 1995), 16: AAS 87 (1995), 762. 

[19] Промова на V Конгресі Церкви в Італії. Флоренція (10 листопада 2015): AAS 107 (2015), 1284. 

[20] Див. Святий Бернард, Проповіді на Книгу Пісня Пісень 61, 3-5: PL 183, 1071-1073. 

[21] Розповіді російського прочанина, Буенос-Айрес 1990, 25.96. 

[24] V Генеральна Конференція Єпископів Латинської Америки і Карибів, Documento de Aparecida (29 червня 2007), 259. 

[25] Конференція Католицьких Єпископів Індії, Підсумкова декларація XXI пленарної Асамблеї (18 лютого 2009), 3.2.