ДРУГИЙ РОЗДІЛ  

ДВА ХИТРІ ВОРОГИ СВЯТОСТІ 

35. У цьому контексті хочу звернути увагу на дві фальшиві форми святості, які можуть звести на манівці: гностицизм і пелагіанство. Це єресі, які виникли в перших століттях християнства, але ще й сьогодні нас непокоять. Навіть у наші часи багато християн, можливо й не усвідомлюючи цього, піддаються цим оманливим пропозиціям, у яких виражається антропоцентричний іманентизм, перевдягнутий у католицьку правду [1]. Подивимося на ці дві форми доктринальної чи дисциплінарної безпеки, які породжують « нарцистичний і авторитарний елітаризм, де не євангелізують, а аналізують і осуджують інших, не полегшують доступ до благодаті, а витрачають енергію на контролювання. У цих двох випадках насправді не цікавляться ні Ісусом Христом, ні іншими людьми» [2]. 

Сучасний гностицизм 

36. Гностицизм зумовлений « вірою, замкненою в суб’єктивізмі, де цікавляться тільки окресленим досвідом або низкою роздумів і знань, які нібито додають сил і просвічують, але насправді суб’єкт зачиняється всередині свого розуму і своїх почуттів » [3]. 

Розум без Бога і без плоті 

37. Дякувати Богу, упродовж історії Церкви дуже виразно проявлялося, що мірою досконалості особи є рівень її любові, а не кількість накопиченої інформації та знань. «Гностики» вводять замішання у цьому питанні й осуджують інших за їхньою здатністю зрозуміти глибину конкретних доктрин. Сприймають розум як щось не втілене, не здатне торкнутися страждаючого тіла Христа в інших, зачинене в енциклопедії абстракцій. Щоби позбавити таїну плоті, врешті-решт воліють «Бога без Христа, Христа без Церкви, Церкви без люду» [4]. 

38. Остаточно йдеться про поверхневу зарозумілість: багато шуму на поверхні розуму, але в глибині думка не рухається і не збуджується. Однак, декого вдається звести оманливою привабливістю, бо гностична рівновага формальна, видається чистою і може прийняти форму повної гармонії або всеохоплюючого ладу. 

39. Але будьмо уважними. Я маю на увазі не ворогів-раціоналістів християнської віри. Таке може трапитися в Церкві – як з парафіянами, так і з тими, які навчають філософії чи богослов’я у навчальних закладах. Бо гностики також вірять, що можуть досконало пояснити всю віру і все Євангеліє. Абсолютизують свої теорії і змушують інших піддатися їхнім умовиведенням. Одна справа – здорово й покірно розмірковувати розумом над богословським і моральним ученням Євангелія, інша справа – намагатися звести вчення Ісуса до холодної й твердої логіки, яка прагне домінувати над усім [5]. 

Доктрина без таїни 

40. Гностицизм – одна із найгірших ідеологій, бо несправедливо вивищує знання або конкретний досвід й водночас вважає свій світогляд досконалим. У такий спосіб, навіть несвідомо, ця ідеологія годує сама себе і поглиблює свою сліпоту. Часом стає звабливішою, коли приймає форму безтілесної духовності. Бо гностицизм «по своїй природі прагне засвоїти таїну» [6] – як таїну Бога і Божої благодаті, так і таїну людського життя. 

41. Якщо хтось має відповіді на всі запитання, то це знак, що стоїть на неправильній дорозі й, можливо, є фальшивим пророком, який використовує релігію для власної користі, для своїх психологічних і розумових вигадок. Бог безмежно більший від нас, Він завжди нас дивує, і не ми вирішуємо – у яких життєвих обставинах зустрінемося з Ним, бо не від нас залежить час і місце зустрічі. Той, хто хоче, щоб усе було ясним і певним, намагається запанувати над трансценденцією Бога. 

42. Також не можна пробувати визначати, де Бога немає, бо Він таїнственно присутній в житті кожної людини, і присутній так, як сам того бажає, і не можемо цього заперечувати своїми нібито переконливими міркуваннями. Навіть якщо чиєсь життя було зруйноване, навіть якщо воно нищиться гріхами й узалежненнями, Бог все одно там присутній. Якщо Святого Духа слухатимемо більше, ніж своїх умовиведень, то зможемо, і мусимо, шукати Господа в житті кожної людини. Це частина таїни, яку гностична ментальність відкидає, бо не може її контролювати. 

Границі розуму 

43. Ми поверхнево пізнаємо правду, яку отримуємо від Господа. Ще більші труднощі маємо з вираженням її. І тому не можемо претендувати на те, що наш спосіб розуміння правди дає нам право суворо контролювати життя інших. Хочу нагадати, що в Церкві легітимно співіснують різні способи інтерпретації багатьох аспектів християнської доктрини і життя, які у своїй різноманітності «можуть допомогти краще пояснювати багатий скарб Слова». Правда, що «тим, які мріють про монолітну доктрину, яку повинні захищати всі й у всіх без винятку обставинах, це може видаватися помилкою, яка веде до непорозумінь» [7]. Насправді деякі гностичні нурти легковажили безпосередню простоту Євангелія і намагалися замінити Триєдиного і втіленого Бога вищою Єдністю, в якій розчинялася багата різноманітність нашої історії. 

44. Фактично, доктрина або, ще краще, наше розуміння і вираження доктрини «не є замкнутою системою, позбавленою динамічної здатності ставити запитання, сумніватися, дискутувати», і «запитання нашого люду, його болі, змагання, мрії, боротьба, турботи мають герметичну цінність, яку не можемо ігнорувати, якщо прагнемо серйозно ставитися до засади втілення. Його запитання допомагають нам ставити запитання самим собі, його зацікавлення стають нашими зацікавленнями» [8]. 

45. Часом виникає небезпечне замішання, коли починаємо думати, що якщо щось знаємо і вміємо це пояснити за окресленою логікою, то ми вже святі, досконалі, кращі від «темної маси». Усіх тих, які мають можливість отримати в Церкві кращу освіту, святий Йоан Павло ІІ перестерігає перед спокусою піддатися «своєрідному почуттю вищості над іншими вірними» [9]. Але насправді те, що, як вважаємо, знаємо, повинно завжди мотивувати нас краще відповідати на любов Бога, бо «вчимося для життя: богослов’я і святість нероздільні» [10]. 

46. Коли святий Франциск з Ассізі побачив, що деякі його учні навчали правд віри, то хотів уникнути спокуси гностицизму. Тому написав до святого Антонія Падуанського: «Радію, що навчаєш братів святої теології, щоби тільки під час її вивчення ти не гасив духа молитви й побожності» [11]. Він розпізнав спокусу перетворити християнський досвід у збір розумових спекуляцій, які врешті-решт віддаляють нас від свіжості Євангелія. Святий Бонавентура, в свою чергу, перестерігав, що справжня християнська мудрість не повинна бути відділена від милосердя щодо ближнього: «Найбільша мудрість, яка може існувати, полягає в тому, щоб ефективно роздавати те, що слід роздати, те, що було дане саме для того, що це роздавати. [...] І тому, як милосердя є товаришем мудрості, так жадібність є її ворогом» [12]. «Існує активність, яка, поєднуючись із спогляданням, не перешкоджає йому, а допомагає – як діла милосердя й побожності» [13]. 

Сучасне пелагіанство 

47. Гностицизм відкрив дорогу для іншої древньої єресі, яка також існує сьогодні. З плином часу багато людей почали помічати, що кращими чи святими нас роблять не знання, а життя, яке провадимо. Але проблема в тому, що таке розуміння непомітно деформувалося у такий спосіб, що помилку гностиків тільки трансформували, але не усунули. 

48. Бо силу, якою гностики наділяли розум, дехто почав переносити на людську волю і особисті зусилля. Так виникли пелагіани і семіпелагіани. Отож, місце таїни благодаті замість розуму посіла воля. Забули, що «це – не справа того, хто хоче, ані того, хто біжить, але Бога, що милує» (Рим. 9, 16) і що «він перший полюбив нас» (1 Йо. 4, 19). 

Воля без покори 

49. Особи з пелагіанською чи семіпелагіанською ментальністю, хоча й говорять про Божу благодать підсолодженою мовою, « остаточно вірять тільки у власні сили і вивищуються над іншими, бо виконують окреслені норми або непорушно вірні католицькій традиції минулого» [14]. Якщо дехто з них звертається до слабких людей і говорить їм, що все можливо з Божою благодаттю, то насправді передає їм ідею, що все можливо людською волею, ніби вона була би чимось чистим, досконалим, всемогутнім, до чого додається благодать. Ігнорується, що «не всі можуть робити все» [15], і що в цьому житті людські слабкості не зцілюються благодаттю повністю і остаточно [16]. У всякому разі, як навчав святий Августин, Бог запрошує тебе робити те, що можеш зробити, і просити те, чого не можеш зробити [17]; або смиренно молитися до Господа: «Дай мені те, чого від мене вимагаєш, і вимагай від мене те, чого хочеш» [18]. 

50. Остаточно, відсутність щирого, болісного й молитовного визнання своїх обмежень перешкоджає благодаті краще діяти в нас, бо не залишає місця для збудження можливого добра, яке включається у процес щирого й справжнього зростання [19]. Благодать, саме тому, що будує на людській природі, не робить нас надлюдьми моментально. Претендувати на це означало би надмірно вірити в самих себе. У цьому випадку наші постави, приховуючись за ортодоксальністю, можуть не відповідати тому, що ми говоримо про необхідність благодаті, і, як наслідок, – мало в неї віримо. Бо якщо не звернемо увагу на свою конкретну й обмежену дійсність, то не зможемо побачити реальні й можливі кроки, яких від нас вимагає Господь кожної хвилини, привабивши й полонивши своїм даром. Благодать діє в часі й, як правило, змінює нас поступово [20]. І тому, якщо відкидаємо цей спосіб дії в часі й поступово, то можемо заперечити й заблокувати благодать, навіть якщо її на словах захоплено хвалимо. 

51. Бог, звертаючись до Авраама, говорить йому: «Я – Бог всемогутній. Ходи зо мною і будь бездоганний» (Бут. 17, 1). Щоби бути досконалими так, як Бог цього хоче, ми повинні жити покірно в Його присутності, огорнуті Його благодаттю; ми повинні йти в єдності з Ним, розпізнаючи Його постійну любов у своєму житті. Потрібно позбутися страху Його присутності, яка може принести нам тільки добро. Він є Отцем, який дав нам життя і дуже нас любить. Коли Його приймаємо й перестаємо думати про своє життя без Нього, то страждання самотності зникає (див. Пс. 139, 7). І якщо не будуємо мурів між собою і Богом і живемо в Його присутності, то можемо дозволити Йому дослідити наше серце, аби побачити, чи воно на правильній дорозі (див. Пс. 139, 23-24). У такий спосіб пізнаємо приємну й досконалу волю Господа (див. Рим. 12, 1-2) і дозволимо Йому формувати нас як гончар (див. Іс. 29, 16). Часто говоримо, що Бог перебуває в нас, але краще говорити, що ми перебуваємо в Ньому, що Бог дозволяє нам жити в своєму світлі й своїй любові. Він є нашим храмом: шукаю можливості жити в домі Господа всі дні мого життя (див. Пс. 27, 4). «Один бо день у твоїх дворах ліпший, ніж тисяча (деінде)» (Пс. 84, 11). В Ньому ми освячені. 

Навчання Церкви, про яке часто забувають 

52. Церква часто повторює, що ми виправдовуємося не своїми ділами й зусиллями, а благодаттю Господа, до якого належить ініціатива. Отці Церви ще до святого Августина виразно стверджували це фундаментальне переконання. Святий Йоан Золотоустий говорив, що Бог вливає в нас саме джерело всіх дарів ще до того, як розпочинаємо борню [21]. Святий Василій Великий відмічав, що вірний прославляється лише в Богові, бо «знає, що не має справжньої справедливості і що виправдовуємося лише через віру в Христа» [22]. 

53. ІІ Оранжський Собор рішуче навчав, що людина не може вимагати, заслужити або купити дар Божої благодаті, і що вся її співпраця з благодаттю – це попередній дар самої благодаті: «Навіть прагнення очиститися виникає в нас завдяки входженню в нас і дії Святого Духа» [23]. Пізніше, наголошуючи на важливості співпраці людини в духовному розвитку, Тридентський Собор підтвердив це догматичне вчення: «Говоримо, що виправдовуємося незаслужено, бо те, що випереджає виправдання, – віра і вчинки, само не заслуговує на виправдання, бо «коли ж за благодаттю, то не за діла; інакше благодать не була б благодаттю» (Рим. 11, 6)» [24]. 

54. Катехизм Католицької Церкви також нагадує нам, що дар благодаті «перевищує розумові здібності й сили людської волі» [25], і що «у правовому стислому значенні слова не існує заслуги з боку людини. Між Ним і нами невимірна нерівність» [26]. Його дружба переростає нас безконечно, ми не можемо її купити своїми ділами, вона може бути лише даром Божої ініціативи любові. Це заохочує нас жити з радісною вдячністю за цей дар, який ніколи не заслужимо, бо «якщо хтось уже має благодать, то не може її отримати завдяки заслугам» [27]. Святі не покладають надію на свої вчинки: «Під вечір цього життя я з’явлюся перед Тобою з порожніми руками, адже прошу Тебе, Господи, не рахувати моїх учинків. Усі наші праведності мають вади в Твоїх очах» [28]. 

55. Це одне з найбільших переконань, остаточно набутих Церквою, і воно так ясно виражене у Божому Слові, що всі дискусії відпадають. Ця правда, як і найбільша заповідь любові, повинна позначити наш стиль життя, бо походить із серця Євангелія і закликає нас прийняти її не лише розумом, а так, щоб перетворити її у привабливу радість. Але не зможемо вдячно радіти безкорисливим даром дружби з Господом, якщо не визнаємо, що також і наше земне існування, і наші природні здатності – це також дар. Необхідно «радісно визнати, що наше життя – дар, а свою свободу необхідно прийняти як благодать. Сьогодні це важко зробити у світі, який вірить, що щось має сам із себе – як плід власної самобутності та свободи» [29]. 

56. Лише на основі Божого дару, прийнятого у свободі й покорі, можемо співпрацювати своїми зусиллями, аби щораз більше змінювати себе [30]. Спочатку треба належати Богові. Це означає – віддати себе Тому, хто нас випереджує, віддати Йому свої спосібності, свої зусилля, свою боротьбу зі злом і свою креативність, аби Його безкорисливий дар зростав у нас і розвивався: «Тож благаю вас, брати, на милість Божу, віддати тіла ваші як жертву живу, святу, приємну Богові» (Рим. 12, 1). З другого боку, Церква завжди навчала, що тільки любов уможливлює розвиток життя благодаттю, бо якщо не маю любові, то я ніщо (див. 1 Кор. 13, 2). 

Нові пелагіани 

57. Але існують також християни, які йдуть іншим шляхом – оправдатися своїми зусиллями, поклонятися людській свободі і власним здатностям; а це перетворюється в егоцентричне й елітистське самозадоволення, позбавлене справжньої любові. Це проявляється у багатьох зовнішньо різних поставах: обсесивність на пункті закону, виставляння напоказ соціальних і політичних здобутків, педантична турбота про літургію, доктрину і престиж Церкви, марнославство, поєднане з адміністративною працею, захоплення програмами самовдосконалення і самореалізації. Деякі християни на це витрачають свою енергію і час, замість того, щоб дозволити Святому Духові вести їх дорогою любові, захопити їх проповідуванням краси й радості Євангелія і шукати загублених у великих натовпах тих, які спраглі Христа [31]. 

58. Дуже часто, всупереч імпульсам Святого Духа, життя Церкви перетворюється в музейний експонат або у власність небагатьох людей. Це стається тоді, коли деякі групи християн надають надмірне значення збереженню окреслених власних норм, традицій або звичаїв. У такий спосіб часто зменшують і стискають Євангеліє, позбавляючи його притаманної йому захоплюючої простоти і смаку. Це може бути витонченою формою пелагіанізму, бо життя благодаті підпорядковують деяким людським структурам. Це стосується груп, рухів і спільнот, і це пояснює, чому так часто розпочинають від інтенсивного життя в Святому Духові, а закінчують застиглістю… або зіпсуттям. 

59. Не усвідомлюючи цього і вважаючи, що все залежить від людських зусиль, спрямованих церковними нормами і структурами, ускладнюємо Євангеліє і стаємо невільниками схематичного мислення, яке залишає мало місця для дії благодаті. Святий Фома Аквінський нагадав нам, що виконання норм, які Церква додала до Євангелія, потрібно вимагати помірковано, «щоб не обтяжувати життя вірних», бо це «могло би перемінити нашу релігію в рабство» [32]. 

Оцінка Закону 

60. Щоби цього уникнути, слід часто нагадувати, що існує ієрархія чеснот, яка запрошує нас шукати те, що суттєве. Перевагу надаємо теологальним чеснотам, предметом і причиною яких є Бог. І в центрі стоїть любов. Святий Павло говорить, що насправді має значення лише «віра, чинна любов’ю» (Гал. 5, 6). Ми покликані уважно опікуватися любов’ю: «Той, хто любить другого, виконав закон [...] Любов, отже, – виконання закону» (Рим. 13, 8. 10). «Увесь бо закон міститься у цій одній заповіді: “Люби ближнього твого, як себе самого.”» (Гал. 5, 14). 

61. Іншими словами: серед густого чагарника заповідей і вказівок Ісус відкриває щілину, яка дозволяє відрізнити два обличчя – Батька і брата. Не переказує нам дві додаткові норми чи заповіді. Переказує нам два обличчя або, ще краще, одне – Бога, який відображається у багатьох обличчях. Бо в кожному браті, особливо найменшому, слабкому, беззахисному й потребуючому, є образ самого Бога. Насправді, наприкінці часів Господь виліпить свій найкращий мистецький твір із залишків цього вразливого людства. Бо «що залишається? Що у житті має цінність? Які багатства не зникають? Без сумніву, два: Господь і ближній. Ці два багатства не зникнуть» [33]. 

62. Нехай Господь визволить Церкву від нових форм гностицизму і пелагіанства, які ускладнюють і затримують її на дорозі до святості! Ці відхилення проявляються у різних формах – відповідно до особистого темпераменту та рис. І тому заохочую кожну людину молитися і розпізнавати перед Богом, у який спосіб це може проявлятися в її житті.