ВОСЬМИЙ РОЗДІЛ  

РЕЛІГІЇ НА СЛУЖБІ БРАТЕРСТВА У СВІТІ  

 

271. Різні релігії, виходячи з визнання вартості кожної людини як створіння, покликаного бути сином чи дочкою Бога, роблять цінний внесок у побудову братерства і захист справедливості в суспільстві. Діалог між визнавцями різних релігій ведеться не тільки як дипломатія, люб’язність чи терпимість. Єпископи Індії навчали, що «мета діалогу – дружба, мир, гармонія, обмін цінностями та моральним і духовним досвідом в дусі правди й любові» [1]

 

Останній фундамент 

 

272. Ми, віруючі люди, вважаємо, що не може бути твердих і стабільних мотивів заклику до братерства, якщо не відчинемося на Отця всіх людей. Ми переконані, що «тільки з усвідомленням, що ми діти, а не сироти, можемо жити між собою в мирі» [2]. Бо «сам розум може прийняти рівність між людьми і встановити принципи громадянського співжиття, але не може закласти принципів братерства» [3]

273. У цьому контексті хочу нагадати про пам’ятний текст: «Якщо не існує трансцендентної істини, коли людина, підпорядковуючись їй, набуває повноту самоусвідомлення, – тоді не існує жодного надійного принципу, який гарантував би справедливі стосунки між людьми, їх класові, групові, національні інтереси неминуче протиставляться один одному. Якщо не визнавати трансцендентної істини, тоді торжествує сила влади, і кожен прагне використати до кінця засоби, які перебувають у його розпорядженні, щоб нав’язати власний інтерес або власну думку, не беручи до уваги прав іншого. […] Отже, коріння сучасного тоталітаризму можна впізнати у запереченні трансцендентної гідності особистості, видимого образу невидимого Бога, яка вже саме через це, за самою своєю природою, є суб’єктом прав, які ніхто не може порушити: ні індивідуум, ні група, ні клас, ні Нація чи Держава. Цього не може зробити навіть більшість будь-якої суспільної групи, виступаючи проти меншості» [4]

274. Виходячи з досвіду віри й мудрості, яка накопичувалася віками, і також із досвіду багатьох слабкостей та падінь, ми, визнавці різних релігій, знаємо, що проповідування Бога є добром для наших суспільств. Пошуки Бога щирим серцем, якщо вони не заплямлені ідеологічними чи корисливими інтересами, допомагають нам бачити один в одному товаришів подорожі, справжніх братів. Віримо, що «коли в ім’я якоїсь ідеології Бога хочуть викинути з суспільства, то це закінчується почитанням божків, і людина швидко губиться, її гідність топчуть, її права порушують. Добре знаєте, до якої брутальності може привести заборона свободи совісті й свободи віровизнання, і як з таких ран постає дуже вбоге людство, позбавлене надії та ідеалів» [5]

275 Слід визнати, що «найважливішими причинами кризи сучасного світу є знеболене людське сумління, відхід від релігійних цінностей, індивідуалізм і матеріалістичні філософії, які дівінізують людину і заміняють вищі й трансцендентні принципи дочасними й матеріальними цінностями» [6]. Неприпустимо, щоби в публічних дебатах право голосу надавали тільки людям від влади і від науки. Має бути простір для релігійної рефлексії, за якою стоїть досвід і мудрість століть. «класичні релігійні тексти можуть запропонувати сенс, актуальний для всіх епох, містять мотивуючу силу », але фактично «обмежений раціоналізм знеці нює ці твори » [7]

276. З цих причин Церква, хоча й шанує автономію політики, але не обмежує свою місію тільки приватною сферою. Навпаки, вона не «може і не сміє стояти осторонь» при побудові кращого світу, і повинна намагатися «пробудити духовні сили» [8], які можуть збагатити все суспільне життя. Правда, що релігійні служителі не можуть брати участь, властиву світським людям, в політиці партій, але не можуть також нехтувати політичним виміром життя [9], який зумовлює постійно звертати увагу на спільне добро і турбуватися цілісним розвитком людини. Церква «виконує публічну роль, яка не обмежується харитативною та освітньою діяльністю», але діє «для розвитку людини й загального братерства» [10]. Вона не хоче бути конкурентом земної влади, лише дає себе «родина серед родин – це Церква, відкрита […] аби свідчити сучасному світові про віру, надію і любов до Господа і до тих, яких Він любить особливою любов’ю. Дім із відчиненими дверима. Церква – це дім з відчиненими дверима, бо вона є матір’ю» [11]. І як Марія, Мати Ісуса, «хочемо бути Церквою, яка служить, яка виходить із дому, яка виходить із своїх святинь, яка виходить із своїх захристій, аби супроводжувати життя, підтримувати надію, бути знаком єдності […] аби будувати мости, валити мури, сіяти зерна примирення» [12]

 

Християнська ідентичність 

 

277. Церква цінить Божу дію в інших релігіях і «не відкидає нічого, що є в цих релігіях правдивим і святим. Вона зі щирою пошаною ставиться до тих способів життя й поведінки, тих настанов та вчень […] що часто несуть у собі промінь тієї Істини, яка просвітлює всіх людей» [13]. Але ми, християни, не можемо приховувати, що «якщо музика Євангелія перестане звучати в наших серцях, то втратимо радість, яка випливає зі співчуття, ніжність, яка випливає з довіри, здатність миритися, яка випливає з усвідомлення, що ми завжди будемо тими, яких пробачили і послали в світ. Якщо музика Євангелія перестане звучати в наших домах, на наших площах, місцях праці, в політиці та економіці, то вимкнемо мелодію, яка нас надихала боротися за гідність кожного чоловіка і кожної жінки» [14]. Інші люди п’ють з інших джерел. Для нас цим джерелом людської гідності й братерства є Євангеліє Ісуса Христа. З нього випливає «для християнської думки і для діяльності Церкви, що перевагу слід віддати стосункам, зустрічі зі святою таїною іншої людини, універсальному сопричастю людства як загальному покликанню усіх людей» [15]

278. Церква, покликана втілюватися у кожному місці й бути присутньою на всій землі упродовж століть – що означає «католицька», – може зрозуміти, виходячи з досвіду благодаті й гріха, красу запрошення до універсальної любові. Бо «нас стосується все, що людське. […] Там, де представники народів збираються, аби встановити права і обов’язки людини, ми радіємо, коли нам дозволяють брати в цьому участь» [16]. Для багатьох християн цією дорогою братерства йде також Мати, яку називають Марією. Вона отримала це універсальне материнство під Хрестом (див. Йо. 19, 26), і звернена не тільки на Ісуса, але й на «решток її нащадків» (Одк. 12, 17). І силою Воскреслого Вона хоче зродити новий світ, в якому всі будемо братами, в якому буде місце для кожного, вигнаного з наших суспільств, в якому сіятиме справедливість і мир. 

279. Ми, християни, просимо, щоб у країнах, де ми становимо меншість, нам гарантували свободу, так як ми сприяємо нехристиянам там, де вони становлять меншість. Існує фундаментальне право людини, про яке не можна забувати на дорозі братерства і миру: це свобода віровизнання усіх релігій. Ця свобода проголошує, що можемо «дійти згоди між різними культурами і релігіями, і свідчить, що маємо так багато спільного й важливого, що можна знайти спосіб, як жити разом в мирі й спокою, приймаючи відмінності і радіючи, що ми – брати й сестри, і діти одного Бога» [17]

280. Водночас просімо Бога про зміцнення єдності в Церкві, єдності, яка збагачується відмінностями, які поєднуються завдяки дії Святого Духа. «Усі бо ми христилися в одному Дусі, щоб бути одним тілом» (1 Кор. 12, 13), і куди кожний приносить щось своє. Як сказав св. Августин: «Вухо бачить через око, а око чує через вухо» [18]. Також є нагальна потреба зустрічей представників різних християнських конфесій. Не можна забувати про прагнення Ісуса Христа: «Щоб усі були одно» (Йо. 17, 21). Слухаючи цей заклик, із болем визнаємо, що процесу глобалізації все ще бракує профетичного й духовного внеску у єдність усіх християн. Незважаючи на це, «хоча ми ще йдемо дорогою до повної єдності, маємо обов’язок разом свідчити про любов Бога до свого люду і разом служити людству» [19]

 

Релігія і насильство 

 

281. Релігії можуть йти разом дорогою миру. Вихідним пунктом має бути погляд Бога. Бо «Бог не дивиться очима, Бог дивиться серцем. І Бог любить однаково всіх людей без огляду на їхні релігії. Також і атеїстів. Коли настане останній день і на землі буде достатньо світла, щоб побачити все так, як воно є насправді, на нас чекає багато несподіванок!» [20] 

282. Також «віруючі повинні знайти простір для діалогу й спільної праці для спільного добра і підтримки найубогіших. Йдеться не про розбавлення чи приховування своїх переконань ради стосунків із особами з відмінними переконаннями. […] Бо чим глибша, сильніша й багатша ідентичність, тим більше вона збагатить інших своїм специфічним внеском» [21]. Ми, віруючі, стоїмо перед викликом повернутися до своїх джерел і зосередитися на суттєвому: прославляти Бога і любити ближнього так, щоб деякі аспекти наших доктрин, вирвані з контексту, не вели до підсилення форм зневажання, ненависті, ксенофобії, нехтування іншою людиною. Правда полягає в тому, що насильство має коріння не в фундаментальних релігійних переконаннях, у їх спотвореннях. 

283. Просте і покірне прославляння Бога «не веде до дискримінації, ненависті чи насильства, а до шанування святості життя, гідності й свободи іншої людини, і до самопосвячення з любов’ю для всіх» [22]. Насправді «хто не любить, той не спізнав Бога, бо Бог - любов» (1 Йо. 4, 8). І тому «огидний тероризм, який загрожує безпеці людей – як на Сході, так і на Заході, як на Півночі, так і на Півдні – і сіє паніку, терор та песимізм, спричинений не релігією – навіть якщо терористи її використовують, – а фальшивим тлумаченням релігійних текстів, політикою, пов’язаною з голодом, бідністю, несправедливістю, насильством, гординею; і тому терористичні рухи потрібно позбавити підтримки грошима, зброєю, планами, припинити виправдовувати їх за допомогою засобів масової інформації, і визнати це міжнародною злочинністю, яка загрожує безпеці й миру у світі. Такий тероризм потрібно осудити в усіх його формах і проявах» [23]. Релігійні переконання про сакральність людського життя дають нам можливість «визнати фундаментальні цінності спільної людської природи, цінності, ради яких можемо і мусимо співпрацювати, будувати, дискутувати, прощати й рости, щоб із поєднання різних голосів постала шляхетна і гармонійна пісня – замість фанатичного крику ненависті» [24]

284. Часом фундаменталістське насильство в деяких групах якоїсь релігії вивільнюється через нерозторопність їх лідерів. Але «заповідь миру глибоко вписана в релігійні традиції, які ми представляємо. […] Як релігійні лідери, ми покликані бути автентичними «людьми діалогу», співпрацювати в побудові миру не як інтермедіатори, а як автентичні медіатори. Інтермедіатори намагаються сподобатися кожній стороні, аби щось отримати для себе. Медіатор, навпаки, нічого не хоче для себе, а шляхетно віддає всі свої сили, бо розуміє, що мир – це єдиний прибуток. Усі ми покликані будувати мир, єднати, а не розділяти, гасити ненависть, а не консервувати її, відкривати дороги діалогу, а не будувати нові мури» [25]

 

Заклик 

 

285. Під час братньої зустрічі з Великим Імамом Ахмед Аль-Таїбом, яку я згадую з радістю, «ми рішуче заявили, що релігії ніколи не можуть заохочувати до війн, ненависті, ворожості, екстремізму, і збуджувати насильство чи кровопролиття. Ці нещастя походять від спотворення релігійних доктрин, від політичних маніпуляцій релігіями і також від інтерпретацій релігійними групами, які в деяких історичних епохах використовували вплив релігійних почуттів на людське серце. […] Насправді Всемогутній Бог не потребує нічийого захисту й не хоче, щоб його ім’я використовували для тероризування людей» [26]. І тому хочу тут повторити заклик до миру, справедливості й братерства, який ми разом сформулювали: 

«В ім’я Бога, який створив усіх людей рівними в правах, обов’язках і гідності, і покликав їх жити разом як брати й сестри, заселяти землю й поширювати в ній цінності добра, любові й миру. 

В ім’я невинної людської душі, якій Бог заборонив убивати, стверджуючи, що хто вбиває одну людину – вбиває все людство, а хто рятує одну людину – рятує все людство. 

В ім’я убогих, знедолених, потребуючих і маргіналізованих, яким Бог наказав допомагати, і це обов’язок усіх людей, особливо багатих і заможних. 

В ім’я сиріт, вдів, біженців і вигнанців зі своїх домів і країн; в ім’я жертв воєн, переслідувань і несправедливості; в ім’я слабких, переляканих, полонених, тортурованих в будь-яких частинах світу. 

В ім’я народів, які втратили незалежність і мир, і розпорошені по всій землі, стаючи жертвами знищення, руїни й воєн. 

В ім’я вселюдського братерства, яке обнімає, об’єднує і надає однакові права всім людям. 

В ім’я цього братерства, роздертого політикою інтегралізму й поділу, системами ненаситних зисків та ідеологіями ненависті, які маніпулюють діяльністю й майбутнім людей. 

В ім’я свободи, яку Бог дав усім людям, коли створив їх і обдарував нею. 

В ім’я справедливості й милосердя – фундаменту добробуту й наріжного каменя віри. 

В ім’я усіх людей доброї волі в усіх закутках світу. 

В ім’я Бога й усього, що вже було сказано […] «приймаємо» культуру діалогу як дорогу, співпрацю – як кодекс поведінки, взаємне порозуміння – як метод і критерій» [27]

 

*** 

 

286. У цих роздумах про універсальне братерство мене в особливий спосіб інспірували св. Франциск з Ассізі й інші брати, які не є католиками: Мартін Лютер Кінг, Десмонд Туту, Махатма Ганді й багато інших. Але роздуми хочу закінчити згадкою про іншу особу глибокої віри, яка, переживши глибокий досвід Бога, пройшла шлях трансформації, аби відчути себе братом усіх людей. Йдеться про блаженного Шарля де Фуко. 

287. Його мрія – віддати себе Богові так, щоби ототожнитися з останніми й покинутими в глибині африканської пустелі. І тому він виразив своє прагнення бачити в кожній людині свого брата [28], і просив свого товариша: «Проси Бога, щоб я насправді став братом усіх людей» [29]. Хотів остаточно стати «універсальним братом» [30]. Але став братом усіх людей тоді, коли ототожнився з останніми. Нехай Бог надихне цією мрією нас усіх. Амінь. 

 

Молитва до Творця  

 

Господи й Отче людського роду, 

Ти створив усіх людей рівними. 

Вдихни в наші серця дух братерства. 

Вклади в нас мрію про нові зустрічі, розмови, справедливість і мир. 

Спонукай нас будувати здоровіше суспільство 

і гідніший світ 

без голоду, злиднів, насильства і війн. 

Нехай наші серця відчиняться 

для всіх народів і націй землі, 

аби ми пізнали добро і красу, 

які Ти засіяв у кожну людину, 

аби зміцнити єдність, спільні проекти 

і надії. Амінь. 

 

Християнська екуменічна молитва  

 

Боже, Тройце любові, 

силою єдності свого божественного життя 

вилий на нас ріки братерської любові. 

Дай нам любов, яка проявлялася у жестах Ісуса, 

в його родині в Назареті й у першій християнській спільноті. 

Дай нам благодать жити Євангелієм 

і впізнавати Христа в кожній людині, 

щоб ми могли побачити Його розп’ятого в стражданнях людей, 

покинутих і забутих цим світом, 

і воскреслого в кожному братові, який встає на ноги. 

Прийди, Святий Духу, і покажи нам свою красу, 

яка сіяє у всіх народах землі, 

аби ми зрозуміли, що всі люди важливі, 

що всі люди потрібні, що всі вони – різні обличчя 

однієї людської родини, яку Ти любиш. Амінь. 

 

Дано в Ассізі, при гробі св. Франциска, 3 жовтня 2020 року, вігілія свята «Бідачини», восьмий рік мого Понтифікату. 

 

Франциск  



[1] Конференція католицьких єпископів Індії, Відповідь Церкви в Індії на сучасні виклики (9 березня 2016). 

[2] Гомілія під час Святої Меси , Дім Святої Марти (17 травня 2020). 

[3] Бенедикт XVI, Енцикліка Caritas in veritate (29 червня 2009), 19: AAS 101 (2009), 655. 

[4] Св. Йоан Павло II, Енцикліка Centesimus annus (1 травня 1991), 44: AAS 83 (1991), 849. 

[5] Промова до лідерів інших релігій та інших християнських деномінацій , Тірана – Албанія (21 вересня 2014): L’Osservatore Romano, іспанською 26 вересня 2014, ст. 9. 

[6] Документ про братерство людей ради миру в світі й спільного життя, Абу-Даві (4 лютого 2019): L’Osservatore Romano , іспанською 8 лютого 2019, ст. 7. 

[7] Апостольська Адгортація Evangelii gaudium (24 листопада 2013), 256: AAS 105 (2013), 1123. 

[8] Бенедикт XVI, Енцикліка Deus caritas est (25 грудня 2005), 28: AAS 98 (2006), 240. 

[9] «Людина – політична тварина» (Арістотель, Política, 1253a 1-3). 

[10] Бенедикт XVI, Енцикліка Caritas in veritate (29 червня 2009), 11: AAS 101 (2009), 648. 

[11] Промова до католицької спільноти , Раковський – Болгарія (6 травня 2019): L’Osservatore Romano, іспанською 10 травня 2019, ст. 9. 

[12] Гомілія під час Святої Меси, Сантьяго-де-Куба (22 вересня 2015): AAS 107 (2015), 1005. 

[13] ІІ Ватиканський Собор, Декларація Nostra aetate, про ставлення Церкви до нехристиянських релігій, 2. 

[14] Промова під час екуменічної зустрічі, Рига – Латвія (24 вересня 2018): L’Osservatore Romano, іспанською 28 вересня 2018, ст. 13. 

[15] Lectio divina в Папському Латеранському Університеті (26 березня 2019): L’Osservatore Romano 27 березня 2019, ст. 10. 

[16] Св. Павло VI, Енцикліка Ecclesiam suam (6 серпня 1964), 44: AAS 56 (1964), 650. 

[17] Промова до представників влади, Вифлеєм – Палестина (25 травня 2014): L’Osservatore Romano, іспанською 30 травня 2014, ст. 7. 

[18] Enarrationes in Psalmos , 130, 6: PL 37, 1707. 

[19] Спільна декларація Святішого Отця Франциска і Екуменічного Патріарха Варфоломія I , Єрусалим (25 травня 2014), 5: L’Osservatore Romano, іспанською 30 травня 2014, ст. 12. 

[20] З фільму Віма Вендерса Папа Франциск – людина слова. Надія – універсальне послання (2018). 

[21] Післясинодальна Апостольська Адгортація Querida Amazonia (2 лютого 2020), 106. 

[22] Гомілія під час Святої Меси, Коломбо – Шрі-Ланка (14 січня 2015): AAS 107 (2015), 139; L’Osservatore Romano, іспанською 16 січня 2015, ст. 5. 

[23] Документ про братерство людей ради миру в світі й спільного життя, Абу-Даві (4 лютого 2019): L’Osservatore Romano, іспанською 8 лютого 2019, ст. 10. 

[24] Промова до представників влади, Сараєво – Боснія-Герцеговина (6 червня 2015): L’Osservatore Romano, іспанською 12 червня 2015, ст. 5. 

[25] Промова до учасників Міжнародної Зустрічі за Мир, організованої спільнотою Святого Егідія (30 вересня 2013): L’Osservatore Romano, іспанською 4 жовтня 2013, ст. 3. 

[26] Документ про братерство людей ради миру в світі й спільного життя, Абу-Даві (4 лютого 2019): L’Osservatore Romano, іспанською 8 лютого 2019, ст. 10. 

[27] Там само .  

[28] Див. Брат Шарль де Фуко, Роздуми про «Отче наш» (23 січня 1897). 

[29] Див. Брат Шарль де Фуко, Лист до Анрі Кастрі (29 листопада 1901). 

[30] Див. Брат Шарль де Фуко, Лист до мадам Бонді (7 січня 1902). Так його називав також Павло VI, хвалячи за посвячення: Енцикліка Populorum progressio (26 березня 1967), 12: AAS 59 (1967), 263.