СЬОМИЙ РОЗДІЛ
225. У багатьох частинах світу постають дороги миру, які ведуть то загоєння ран, отож потрібні миротворці, здатні творчо й сміливо ініціювати процеси оздоровлення і нових зустрічей.
Почати з правди
226. Поновна зустріч не означає повернення до часу перед конфліктами. Час змінив нас усіх. Страждання і конфлікти нас змінили. І тому вже не треба порожньої дипломатія, удавання, подвійних стандартів, приховування, хороших манер – усього того, що маскує дійсність. Ті, які між собою гостро сварилися, тепер можуть говорити ясну й нагу правду. Вони мусять навчитися плекати покутну пам’ять, здатну прийняти минуле – аби звільнити майбутнє від своїх незадоволень, розчарувань і проекцій. Тільки на основі історичної правди про факти може постати міцне й тривке устремління зрозуміти один одного і випрацювати новий синтез для загального добра. Насправді «мирний процес – це постійна праця. Це терпеливі пошуки правди і справедливості, які шанують пам’ять жертв і крок за кроком відкривають спільну надію, сильнішу від помсти» [1]. Щодо конфлікту, який повторюється, єпископи Конго сказали, що «не достатньо укласти мирний договір на папері. Потрібно йти далі й брати до уваги бажання знати правду про джерела цієї кризи, яка повторюється. Народ має право знати, що трапилося» [2]. 227. Справді, «правда невіддільна від справедливості й милосердя. Вони разом – суттєві елементи для побудови миру і, з другого боку, кожний елемент перешкоджає зміні іншого. […] В дійсності правда не повинна вести до помсти, а скоріше до примирення і прощення. Правда – це розповісти родинам, розбитим горем, про те, що сталося з їхніми близькими, які зникли безвісти. Правда – це визнати, що сталося з малолітніми дітьми, завербованими кримінальними структурами. Правда – це визнати страждання жінок – жертв насильства і зґвалтування. […] Кожне насильство над людиною – це рана на тілі людства; кожна насильницька смерть принижує нас як осіб. […] Насильство породжує насильство, ненависть породжує ненависть, а смерть – наступну смерть. Ми повинні перервати це коло, яке здається неминучим» [3].
Проектування і творення миру
228. Дорога до миру не означає гомогенізацію суспільства, але дає нам можливість працювати разом. Вона може об’єднати багатьох людей у спільних пошуках, які принесуть користь усім. Щоби осягнути визначену спільну мету, можна користуватися різними технічними пропозиціями, різним досвідом, і працювати для загального добра. Потрібно добре розпізнати проблеми даного суспільства, щоби прийняти різні способи розуміння труднощів і їх вирішення. Дорога до кращого співжиття закладає можливість визнати, що інша людина може внести, хоча би частково, щось слушне, що можна прийняти, навіть якщо вона помилялася чи вчинила щось погане. Бо «ніколи не можна зводити іншу людину до того, що вона сказала або зробила, але потрібно побачити обітницю, яку вона несе в собі» [4], обітницю, яка завжди залишає промінь надії. 229. Як навчали єпископи Південної Африки, справжнє примирення можна осягнути у проактивний спосіб, «формуючи нове суспільство на основі служіння іншим, а не на бажанні панувати; суспільство на основі ділення з іншими тим, що маєш, а не на егоїстичній боротьбі кожного за примноження своїх статків; суспільство, в якому цінність жити разом як людські істоти набагато важливіша від ідентичності якоїсь меншої групи: родини, нації, раси чи культури» [5]. Єпископи Південної Кореї зазначили, що справжній мир «можна осягнути лише боротьбою за справедливість через діалог, прагнучи примирення і взаємного розвитку» [6]. 230. Важкі зусилля для подолання протиріч без втрати власної ідентичності зумовлюють живу присутність у всіх людей фундаментального почуття приналежності. Бо «наше суспільство виграє тоді, коли кожна особа, кожна соціальна група справді почувається у себе вдома. У родині батьки, дідусі й бабусі, діти у себе вдома, нікого не виключають. Якщо хтось має труднощі, навіть великі, навіть якщо він сам винний, то інші допомагають йому, підтримують його, його біль – їх біль. […] У родині кожний вносить свою лепту у спільний проект, всі працюють для загального добра, але не відкидають індивіда, навпаки, підтримують його й заохочують. Вони сваряться між собою, але є щось незмінне: родинні узи. Родинні сварки закінчуються примиренням. Радість і смуток кожного переживає вся родина. Це означає бути сім’єю! Якщо би ми могли дивитися на політичного опонента чи на сусіда такими очима, якими дивимося на дітей, чоловіка, дружину, батька чи матір, то як добре би було. Чи ми любимо своє суспільство, чи воно для нас далеке, невідоме, не стосується нас, не цікавить, не змушує до чогось?» [7] 231. Для накреслення конкретних стежок до миру часто дуже потрібні переговори. Але ефективні процеси на користь тривалого миру – це передовсім ручна праця і зміни, зроблені конкретними людьми, коли індивід стає ефективним зачином через свій спосіб щоденного життя. Великі зміни не робляться за письмовими столами в кабінетах урядовців. Отож «кожний відіграє фундаментальну роль у єдиному творчому проекті й пише нову сторінку історії, сповнену надією, миром, примиренням» [8]. Існує «архітектура» миру, в якій беруть участь різні суспільні інституції – кожна відповідно до своїх компетенцій, але існує також «ремесло» миру, в якому беруть участь не всі. На основі різних мирних процесів, які розвиваються у різних частинах світу, «ми навчилися, що ці стежки примирення, верховенства розуму над помстою, делікатної гармонії між політикою і законом, не можуть відбуватися без залучення населення. Миру не досягнути лише випрацюванням нормативних законів і інституційної згоди між політичними й економічними групами доброї волі. […] Окрім того, завжди корисно приєднати до мирних переговорів досвід верств населення, які часто не помітні, щоб саме вони стали спільнотами, які надають колориту колективній пам’яті» [9]. 232. Будування суспільного миру в країні – це безконечний процес, це «неустанна праця, яка вимагає заангажування усіх людей. Праця, яка вимагає від нас не покладати рук у побудові єдності нації і, незважаючи на перешкоди, відмінності й різні підходи до того, у який спосіб добитися мирного співіснування, витримати у боротьбі за культуру діалогу; праця, яка вимагає в усій політичній, соціальній та економічній діяльності поставити на перше місце людину, її найбільшу гідність й пошану до загального добра. Щоби такі зусилля дозволяли нам уникати спокуси помсти й пошуків партикулярних і тимчасових інтересів» [10]. Насильницькі публічні протести – як з одного, так і з другого боку – не допомагають знайти вирішення проблем. Передовсім тому, як зауважили єпископи Колумбії, що коли намагаються «мобілізувати до чогось громадян, то не завжди виразно видно джерела й цілі, і існують різні види політичної маніпуляції, і можна помітити, як це спрямоване на партикулярні інтереси» [11].
Передовсім із останніми
233. Розвиток суспільної дружби – це не тільки зближення соціальних груп, які розділилися через якісь конфлікти в минулому, але й намагання відновити стосунки з найубогішими й безпорадними. Мир – «це не лише відсутність війни, але й невтомна праця – особливо тих, які займають становища з більшою відповідальністю – для визнання, гарантування й дійсного відновлення гідності, про яку часто забували або ігнорували, наших братів, щоб вони могли відчути себе головними протагоністами майбутнього своєї нації» [12]. 234. Дуже часто маргіналізованих атакували несправедливими узагальненнями. Якщо часом реакція найубогіших і відкинутих здається антисоціальною, то важливо зрозуміти, що причина цього у минулих зневагах до них і браку інтеграції в суспільство. Як навчали латиноамериканські єпископи, «тільки близькість, завдяки якій стаємо друзями, дає нам можливість глибоко доцінити цінності сучасних убогих людей, їхні слушні прагнення і спосіб життя вірою. Вибір на користь убогих повинен вести нас до дружби з ними» [13]. 235. Ті, які претендують бути миротворцями в суспільстві, повинні пам’ятати, що нерівність і брак цілісного людського розвитку перешкоджає установленню миру. Насправді «без рівних можливостей різноманітні форми агресії та війни знайдуть родючу землю і рано чи пізно станеться вибух. Якщо локальна, національна чи світова спільнота залишає частину себе самої на периферії, то жодні політичні програми, жодні силові чи миротворчі структури не зможуть запевнити тривалий мир » [14]. Якщо ж потрібно починати знову, то завжди тільки від останніх.
Вартість і значення прощення
236. Дехто воліє не говорити про примирення, бо вважає, що конфлікти, насильство і розколи – це нормальне життя суспільства. Фактично, в будь-якій групі людей точиться більш-менш витончена боротьба за владу між різними секторами. Ще хтось твердить, що пробачити – це відступити назад і дати іншому контроль над ситуацією. І тому вважає, що краще мати важелі, які підтримують рівновагу сил між різними групами. Ще хтось вважає, що примирення – доля невдах, які не здатні до справжнього діалогу, і тому втікають від проблем, приховуючи несправедливість. Вибирають мнимий мир, бо не здатні вирішувати проблеми.
Неминучий конфлікт
237. Прощення і примирення – це ключові теми християнства, в інших релігіях на них наголошують у різний спосіб. Небезпека полягає в недостатньому розумінні переконань віруючих людей і у представленні їх так, що остаточно все зводиться до фаталізму, пасивності чи несправедливості, а з іншого боку – до нетерпимості й насильства. 238. Ісус Христос ніколи не підтримував насильство та нетерпимість. Він відкрито осуджував уживання сили для панування над іншими: «Ісус же, закликавши їх, сказав: “Ви знаєте, що князі народів панують над ними, а вельможі гнітять їх. Не так має бути між вами» (Мт. 20, 25-26). З другого боку, Євангеліє вимагає пробачати «до сімдесяти раз по сім» (Мт. 18, 22) і подає приклад немилосердного слуги, якому пробачили, але він сам не зміг пробачити іншим (див. Мт. 18, 23-35). 239. Читаючи інші тексти Нового Завіту, можемо помітити, що насправді перші спільноти, занурені в язичницький світ, підданий корупції й збоченням, жили з почуттям спокою, терпимості, зрозуміння. Деякі тексти дуже виразні в цій темі: картати своїх противників лагідно (див. 2 Тим. 2, 25). Чи такі напуття: «Нікого не ганьбили, були мирні, поступливі та виявляли повну лагідність супроти всіх людей. Ми теж були колись […] огидні» (Тита 3, 2-3). Діяння Апостолів стверджують, що учні, переслідувані деякими владними силами, «втішалися любов'ю всього люду» (2, 47; див. 4, 21.33; 5, 13). 240. Коли роздумуємо про прощення, мир і соціальне порозуміння, то знаходимо слова Ісуса Христа, які нас дивують: «Не думайте, що я прийшов принести мир на землю. Не мир прийшов я принести на землю, а меч. Я прийшов порізнити чоловіка з його батьком, дочку з її матір’ю і невістку з її свекрухою. І ворогами чоловіка будуть його домашні» (Мт. 10, 34-36). Важливо вмістити їх у контекст даного розділу. Тоді стає зрозуміло, що йдеться про вірність своєму виборові йти за Ісусом, не соромлячись, навіть якщо це поєднується з перешкодами, навіть якщо такому виборові противляться найближчі особи. І тому ці слова не заохочують шукати конфлікти, а не уникати неминучих конфліктів, щоби пошана до людини не ослаблювала вірність виборові ради ймовірного миру в родині чи суспільстві. Св. Йоан Павло ІІ сказав, що Церква «не має наміру засуджувати будь-яку і яку б то не було форму соціальних протиріч. Церква добре знає, що в історії неодмінно виникають конфлікти інтересів між різними соціальними групами, і щодо них християнин часто мусить займати рішучу і послідовну позицію» [15].
Справедливі війни і прощення
241. Йдеться про прощення не як про відмову від своїх прав стосовно корумпованої влади, злочинця чи когось іншого, хто принижує нашу гідність. Ми покликані любити всіх без винятку, але любити гнобителя не означає дозволяти йому гнобити чи думати, що те, що він робить, прийнятне. Навпаки, любити його – це змусити його перестати гнобити, це відібрати в нього силу, якою він не вміє користуватися і яка принижує його як особу. Прощення не означає дозволяти принижувати свою гідність та гідність інших людей чи дозволяти злочинцеві далі чинити злочини. Скривджений повинен рішуче захищати свої права й права своєї родини саме тому, щоб захистити гідність, яка їм дана і яку любить Бог. Якщо злочинець скривдив мене чи близьку мені особу, то ніхто не забороняє мені домагатися справедливості й турбуватися, щоб цей злочинець – або будь-хто інший – знову не скривдив мене чи іншу людину. Саме так потрібно поводитися, і прощення цього не заперечує, а вимагає. 242. Важливо не збуджувати гнів, який калічить душу індивіда і душу нашого народу або походить із хворої потреби нищити іншого і випускає лавину помсти. У такий спосіб ніхто не погодиться із власним життям і не осягне внутрішній мир. Правда така, що «жодна родина, жодна група близьких людей чи етнічна група, а тим більше – країна, не матиме майбутнього, якщо їх об’єднує і збирає разом для вирішення проблем помста і ненависть. Ми не можемо доходити згоди й об’єднуватися для того, що робити кривднику те, що він зробив нам, щоби планувати можливість помсти у зовнішніх легальних формах» [16]. У такий спосіб нічого не здобудемо, а в дальшій перспективі втратимо все. 243. Само собою зрозуміло, що «це не легка справа – подолати гіркий спадок несправедливості, ворожості й недовіри, які породжені конфліктами. Цього можна добитися, коли зло долаємо добром (див. Рим. 12, 21) і коли плекаємо чесноти, які сприяють примиренню, солідарності й миру» [17]. У такий спосіб «той, хто плекає в собі доброту, отримує спокійне сумління й велику радість навіть у труднощах і непорозуміннях. Навіть при зневагах доброта – не слабкість, а справжня сила, здатна відмовитися від помсти» [18]. Потрібно зрозуміти своє життя, зрозуміти, що «цей суворий осуд щодо брата чи сестри, який глибоко засів у моєму серці, ця не вилікувана рана, це не прощене зло, ця злість, яка мене болить, – це фрагменти внутрішньої боротьби, це вогонь у серці, який слід загасити, щоб він не переріс у пожежу» [19].
Справжня перемога
244. Якщо конфлікти не вирішують, а приховують чи хоронять у минулому, то виникає мовчанка, яка може означати співучасть у важких помилках і гріхах. Але справжнє примирення не втікає від конфлікту, а осягається в конфлікті, долаючи його через діалог і відкриті, щирі й терпеливі переговори. Боротьба між різними групами, «якщо виключити з неї взаємну ворожість та ненависть, поступово перетворюється у чесну суперечку, в основі якої лежать пошуки справедливості» [20]. 245. Я часто пропонував «принцип, необхідний для побудови згоди в суспільстві: єдність важливіша від конфлікту […] Це не синкретизм і не поглинання одних другими, а вирішення на вищому рівні, яке зберігає цінний потенціал протилежних полярностей » [21]. Ми добре знаємо, що «кожного разу, коли ми, як особи і як спільноти, вчимося вийти поза себе самих і поза свої партикулярні інтереси, то взаєморозуміння і взаємна праця перетворюються […] у простір, в якому конфлікти, напруження і те, що вважається протилежностями, може створити різноформну єдність, яка народжує нове життя» [22].
Пам’ять
246. Від того, хто зазнав багато несправедливості й жорстокості, не можна вимагати якогось виду «суспільного прощення». Примирення – це особиста дія, і ніхто не може накидати її всьому суспільству, навіть якщо його завдання: допомагати суспільству. У суто особистій справі на основі вільного і шляхетного рішення хтось може не вимагати покарання (див. Мт. 5, 44-46), хоча суспільство і правосуддя законно цього домагаються. Але не можна видавати декрет про «загальне примирення», вважаючи, що декрет загоїть рани чи прикриє несправедливість покровом забуття. Хто може присвоїти собі право прощати в імені інших людей? Дуже зворушує спроможність деяких людей подолати зазнану кривду, але також по-людському можна зрозуміти тих, які не можуть цього зробити. У всякому разі – ніколи не можна пропонувати забути. 247. Не можна забути Шоа. Це «символ того, як далеко може зайти людське зло, годоване фальшивими ідеологіями, якщо воно забуває про фундаментальну гідність особи, яка заслуговує на абсолютну пошану незалежно від того, до якої нації належить і яку релігію сповідує» [23]. Згадуючи це, я можу лише повторювати слова молитви: «Пам’ятай про нас у своєму милосерді. Дай нам благодать сорому за те, що ми вчинили, щоби ми соромилися цього надмірного ідолопоклонства, коли ми погорджували і вбивали людське тіло, яке Ти зліпив із глини, яке Ти оживив подихом життя. Щоб це ніколи не повторилося Господи, ніколи!» [24] 248. Не можна забути про атомні бомби, скинуті на Хіросіму і Нагасакі. Ще раз «віддаю шану всім жертвам і схиляю голову перед силою і гідністю тих, які пережили перші хвилини цієї катастрофи і потім багато років у своїх тілах носили найважче терпіння, а у своїх думках – зародки смерті, які постійно забирали їхню життєву енергію. […] Не можемо допустити, щоби сучасне і наступні покоління втратили пам’ять про те, що сталося, бо ця пам’ять – гарантія і стимул будування справедливішого і більш братерського прийдешнього» [25]. Також не можна забувати про переслідування, про торгівлю рабами і етнічні чистки, які відбувалися в минулому й відбуваються тепер, й про багато інших моментів історії, які викликають сором за те, що ми люди. Це все треба згадувати постійно, невтомно, відкидаючи спокуси знеболення. 249. Сьогодні легко піддатися спокусі перегорнути ці сторінки історії, бо вже минуло багато часу, а нам потрібно дивитися в майбутнє. Ради Бога, ні! Без минулого немає майбутнього, ми не можемо йти вперед без повної і ясної пам’яті. Ми повинні підтримувати «полум’я колективної свідомості, розповідаючи наступним поколінням про жахи минулого», полум’я, яке «у такий спосіб пробуджує і зберігає пам’ять про жертви, аби людське сумління міцніло щораз більше перед усяким бажанням панувати й нищити» [26]. Це потрібне також і самим жертвам – особам, соціальним групам чи народам, – щоби не піддатися мисленню, яке виправдовує репресії й будь-який вид насильства, вчинений в ім’я великого зазнаного зла. І тому я звертаюся не тільки до пам’яті про вчинені злочини, але й до пам’яті тих, які в отруєній і деморалізованій атмосфері змогли повернути свою гідність і маленькими чи великими вчинками вибрали солідарність, прощення, братерство. Добре пам’ятати про добре.
Пробачити, але не забути
250. Пробачити не означає забути. Говоримо передовсім про те, що якщо чогось ніяк не можна заперечити, релятивізувати чи приховати, то все-таки це можна пробачити. Якщо чогось ніколи не можемо толерувати чи виправдати, то все-таки це можемо пробачити. Якщо чогось в жодному разі не можна забути, то все-таки це можна пробачити. Добровільне і щире прощення – це щось велике, що віддзеркалює безмежність Божого прощення. Якщо прощення безкорисливе, тоді можна пробачити тому, хто не кається і не спроможний просити прощення. 251. Ті, які справді прощають, не забувають, але не дають опанувати себе деструктивній силі, від якої самі постраждали. Вони розривають порочне коло і стримують нищівні сили. Вирішують не прищеплювати суспільству енергію помсти, яка рано чи пізно повернеться до них самих. Бо насправді помста ніколи не заспокоює скривджених. Існують такі жахливі й жорстокі злочини, що покарання злочинців не дасть відчуття відшкодування за злочини; страта чи тортурування злочинця також не зрівняється з тим, що пережили жертви злочинів. Помста нічого не вирішить. 252. Ми також не говоримо про безкарність. Але справедливість слід шукати законно – через любов і правосуддя, з пошаною до жертв злочинів, аби запобігти новим злочинам і захистити загальне добро, а не як вибух свого гніву. Саме прощення дає можливість шукати справедливість, не потрапляючи в порочне коло помсти чи несправедливе забуття. 253. У випадку взаємних кривд слід ясно сказати, що вони можуть бути різної тяжкості або їх важко порівнювати. Насильство, вчинене державними структурами, – це інший рівень, ніж насильство окремих груп. В жодному разі не можна наголошувати лише на несправедливих стражданнях однієї сторони. Єпископи Хорватії навчали, що «кожній невинні жертві потрібно віддати однакову шану. Тут не може бути расових, релігійних, національних чи політичних різниць» [27]. 254. Прошу Бога «приготувати наші серця до зустрічі з братами різних світоглядів, мов, культур, релігій; намастити усю нашу особистість оливою свого милосердя, яка лікує рани помилок, непорозумінь, суперечок; прошу про благодать бути посланими, з покорою і лагідністю, на важкі, але плідні дороги пошуків миру» [28].
Війна і кара смерті
255. Існують дві екстремальні ситуації, які можуть видаватися вирішенням проблем в особливо важких обставинах, не зважаючи на те, що це – фальшиві відповіді, що не вирішать проблем, які намагаються вирішити, і остаточно запускають нові деструктивні чинники в тканину народу й усього світу. Йдеться про війну і кару смерті.
Несправедливість війни
256. «Шахрайство в серці тих, що лихо замишляють; радість – хто рає мир» (Прип. 12, 20), Але все ще є люди, для яких війна – вирішення проблем, які часто «користають із зірваних стосунків, із амбіцій гегемонізму, із надуживання владою, із страху до інших і з відмінностей, які сприймаються як перешкода» [29]. Війна – це не привид минулого, а постійна загроза. Світ зустрічає щораз більші труднощі на повільній дорозі до миру, яку вибрав і яка почала приносити деякі плоди. 257. Оскільки знову створюються умови для поширення воєн, нагадую, що «війна – це заперечення усіх прав і трагічна агресія проти зовнішнього середовища. Якщо прагнемо справжнього цілісного розвитку для всіх людей, то потрібно невтомно намагатися уникати воєн між націями і народами. Ради цього потрібно забезпечити верховенство права, невтомний процес переговорів, посередників, арбітражні органи – як пропонує Статут ООН, справжня фундаментальна норма права» [30]. Хочу наголосити, що 75 років існування ООН і досвід перших 20 років цього тисячоліття показують користі від повного застосування міжнародних норм і шкоди від нехтування ними. Статут ООН, якщо його шанують і застосовують прозоро й щиро, стає обов’язковою точкою відліку для справедливості й дорогою до миру. Але це вимагає не приховувати фальшиві наміри і не ставили партикулярні інтереси країни чи групи вище від загального добра всього світу. Якщо норми сприймають як інструмент, який слід застосовувати тоді, коли він приносить користь, і не застосовувати, коли нема користі, то у такий спосіб звільняються неконтрольовані сили, які сильно шкодять суспільству, найслабшим, братерству, зовнішньому середовищу, культурі, і тоді весь світ зазнає безповоротних втрат. 258. Дуже легко вибрати війну, користуючись різними доказами, які нібито гуманні, захисні чи превентивні, і вдаючись до маніпулювання інформацією. Фактично, за останні десятиліття всі війни були нібито «справедливими». Катехизм Католицької Церкви говорить про можливість законного захисту за допомогою збройної сили, але таке рішення підпорядковує «суворим умовам моральної законності» [31]. Але можна легко впасти у дуже широку інтерпретацію цієї законної можливості. У такий спосіб намагаються помилково виправдати і «превентивні» напади чи воєнні акції, які легко провокують «лихо і безладдя, важчі, ніж лихо, яке слід усунути» [32]. Проблема полягає в тому, що з розвиток ядерної, хімічної та біологічної зброї і з величезними й зростаючими можливостями нових технологій війна отримує неконтрольовану нищівну силу, від якої страждає багато невинних цивільних людей. Правда, що «ніколи людство не мало такої влади над собою, однак немає жодних гарантій, що вона буде використовуватися для добра» [33]. Отож, ми вже не можемо думати про війну як про вирішення проблем, бо шкоди ймовірно будуть більшими від гіпотетичних користей. У такій сучасній дійсності дуже важко приводити раціональні докази, розроблені в минулі віки, щоби говорити про можливість «справедливої війни». Ні жодній війні! [34] 259. Потрібно додати, що з розвитком глобалізації те, що може здаватися швидким чи практичним рішенням для якогось регіону планети, запускає цілий ланцюг ґвалтовних і часто прихованих чинників, які остаточно б’ють в усю планету й відкривають двері для нових і страшніших майбутніх воєн. У нашому світі є вже не тільки «спалахи» війни в тій чи іншій країні, але ми переживаємо «світову війну у спалахах», бо на світовій арені долі країн тісно пов’язані між собою. 260. Як сказав св. Йоан ХХІІІ, « в нашу добу, що сповнена атомною потугою, відновлювати порушені права за допомогою війни є безглуздям » [35]. Він наголошував на цьому в період сильного міжнародного напруження і виражав велике бажання миру, яке поширювалося в часи холодної війни. Він зміцнив переконання, що аргументи за мир набагато сильніші від будь-яких партикулярних інтересів й довіри до застосування зброї. Але світ не використав у повній мірі можливості, які давало закінчення холодної війни, через відсутність загальної візії й спільного розуміння майбутнього. Перемогли партикулярні інтереси, які не брали до уваги відповідальність за універсальне добро. У такий спосіб знову відчинилися двері до зрадливого привиду війни. 261. Після війни світ стає гіршим від того, яким був до неї. Війна – це провал політики і людства, ганебна капітуляція, поразка від сил зла. Не зачиняймося в теоретичних дискусіях, торкаймося ран і тіл зранених. Пригляньмося великій кількості мирного населення, вбитого як «супутні втрати». Запитаймо в жертв. Звернімо увагу на біженців, на тих, які постраждали від радіактивної і хімічної зброї, на жінок, які втратили своїх дітей, на скалічених чи позбавлених дитинства дітей. Звернімо увагу на правду цих жертв насильства, погляньмо на дійсність їхніми очима й послухаймо їхні розповіді відкритим серцем. У такий спосіб зможемо побачити прірву зла в серці війни і не турбуватимемося, що нас вважатимуть наївними через те, що ми вибрали мир. 262. Норм також буде недостатньо, якщо думати, що вирішити актуальні проблеми можна, стримуючи когось страхом і погрозами застосувати ядерну, хімічну чи біологічну зброю. Бо «якщо взяти до уваги основні загрози миру й безпеці з їх різноманітними вимірами у багатополярному світі ХХІ століття, такі як, до прикладу, тероризм, асиметричні конфлікти, інформаційна безпека, екологія, бідність, то постає багато сумнівів щодо неадекватності ядерного стримування як ефективної відповіді на ці виклики. Цей неспокій збільшується, якщо беремо до уваги катастрофічні гуманітарні й екологічні наслідки від застосування якогось виду ядерної зброї з її нищівними не вибірковими і не контрольованими ефектами в часі й просторі. […] Ми повинні задуматися – наскільки тривкою буде рівновага на основі страху, якщо дійсність збільшує його і підточує довіру між народами. Мир і міжнародна стабільність не можуть спиратися на фальшиве відчуття безпеки, на загрозу взаємного чи тотального знищення, на звичайну рівновагу сил. […] У цьому контексті остаточна мета повного ядерного роззброєння стає викликом і моральним та гуманітарним імперативом. […] Постійне зростання взаємозалежності й глобалізації означає, що будь-яка відповідь на ядерну загрозу повинна бути спільною і узгідненою на основі взаємної довіри. А довіру можна будувати тільки через щирий діалог ради загального добра, а не ради захисту прихованих чи партикулярних інтересів» [36]. А гроші, які витрачалися на зброю й інші військові потреби, використаймо на створення Міжнародного Фонду [37], метою якого буде остаточне подолання голоду і розвиток найубогіших країн у такий спосіб, щоб їхні мешканці не вирішували свої проблеми насильством чи підступом і не були змушені покидати свої країни в пошуках гіднішого життя.
Кара смерті
263. Є ще інший спосіб елімінації іншого, який стосується не країн, а осіб. Це кара смерті. Св. Йоан Павло ІІ виразно і рішуче заявив, що кара смерті не відповідає виміру моральності і вже не є необхідністю у вимірі карної справедливості [38]. З цієї позиції відступати не можна. Сьогодні ясно говоримо, що «кара смерті неприпустима» [39] і що Церква рішуче закликає знести її в усьому світі [40]. 264. У Новому Завіті, вимагаючи від індивідів не брати справедливість у свої руки (див. Рим. 12, 17.19), водночас визнають необхідність, аби влада карала за злочини (див. Рим. 13, 4; 1 Пт. 2, 14). В дійсності, «життя в організованій спільноті вимагає норм співжиття, добровільне порушення яких вимагає відповідної відповіді» [41]. Це означає що легітимна публічна влада може і мусить « визначати покарання, відповідно до тяжкості злочинів » [42] і що судочинство повинно мати гарантовану «потрібну незалежність у рамках правосуддя» [43]. 265. З перших століть християнства деякі мислителі виразно противилися карі смерті. До прикладу, Лактанцій стверджував, що «ніколи не можна робити жодних різниць: вбити людину – це завжди злочин» [44]. Папа Микола І навчав: «Намагайтеся звільнити від кари смерті не тільки невинних, але й усіх винних» [45]. Під час суду над злочинцями, які вбили двох священників, св. Августин просив суддю не позбавляти їх життя і подавав такі аргументи: «Цим ми не перешкоджаємо закону позбавити злочинців можливості вчиняти наступні злочини. Хочемо, щоби їх залишили живими і не калічили їхні тіла; що буде достатньо відірвати їх, згідно з вимогами закону, від їхньої хворої люті й спрямувати до здорового і спокійного життя, або щоб вони зайнялися корисною працею, відмовившись від своїх негідних учинків. Це також осудження, але всі повинні зрозуміти, що йдеться більше про добро, ніж про тілесне покарання, коли бачимо, як їхні злочини не залишаються не покараними і їм не відмовляють ліків покаяння. […] Обурюйся на злочини, але не забувай про людяність. Не дозволь помсті опанувати тебе проти злочинів грішників, а більше турбуйся лікуванням душ цих грішників» [46]. 266. Страхи і зранення легко ведуть до розуміння покарання як помсти, часом жорстокої, а не як частини процесу зцілення і реінтеграції в суспільство. Сьогодні «деякі політичні групи і медіа часом підбурюють до колективного та індивідуального насильства і помсти не тільки проти тих, які вчинили злочини, а також і проти тих, на яких падають слушні чи фальшиві підозри у порушенні закону. […] Існує тенденція навмисно створювати ворогів: стереотипи, які мають у собі всі риси, які суспільство вважає або інтерпретує як небезпечні для себе. Механізми творення таких образів такі самі, як і ті, які колись сприяли поширенню расизму» [47]. Це призводить до того, що в деяких країнах зростає практика превентивних арештів, ув’язнення без суду, і, особливо, кара смерті. 267. Хочу відмітити, що «неможливо уявити, щоби сьогодні держави не мали інших способів, крім смертної кари, для захисту людей від негідних злочинців». Особливо важкі позасудові чи позаправові страти, які «є навмисними вбивствами, вчиненими деякими державами чи їхніми службовцями, які виглядають як зіткнення зі злочинцями чи представлені як небажані наслідки розсудливого, необхідного і пропорційного застосування сили для дотримання закону» [48]. 268. «Аргументів проти смертної кари є багато і вони добре знані. Церква доречно виділила деякі з них: можливість судової помилки і користь від смертної кари тоталітарним і диктаторським режимам, які нею користуються для знищення політичних дисидентів чи переслідування релігійних та культурних менших – всіх тих, кого в цих країнах закон вважає «злочинцями». Всі християни і люди доброї волі сьогодні покликані боротися за знесення смертної кари, легальної чи нелегальної, у всіх її формах, і також за покращення тюремних умов в дусі пошани до гідності людини, позбавленої волі. І я поєдную це також із довічним ув’язненням. […] Довічне ув’язнення – це прихована кара смерті» [49]. 269. Пам’ятаймо, що « навіть убивця не втрачає власної гідності , і Бог сам стає її запорукою » [50]. Твердий спротив карі смерті показує, до якої міри можливо визнати невід’ємну гідність кожної людини й прийняти, що вона має своє місце у цьому світі. Якщо не відмовлю її найгіршому злочинцеві, то не відмовлю її нікому, дам усім можливість жити зі мною на цій планеті помимо всього, що нас розділяє. 270. Християн, які сумніваються і піддаються спокусам якогось виду насильства, заохочую згадати ці слова з книги Ісаї: «Вони перекують свої мечі на рала» (2, 4). Для нас це пророцтво втілюється в Ісусі Христі, який учневі в гніві рішуче сказав: «Вклади твій меч назад до піхви: всі бо, що за меч беруться, від меча загинуть» (Мт. 26, 52). Це було відлуння древньої перестороги: «Від кожної людини вимагатиму (відповідальности за) життя людини. Хто проливає кров людини, того кров буде пролита людиною» (Бут. 9, 5-6). Реакція Ісуса, яка вийшла з Його серця, долає століття й доходить до нас як постійне нагадування. [1] Послання на 53-ий Всесвітній День Миру 1 січня 2020 (8 грудня 2019), 2: L’Osservatore Romano, іспанською 13 грудня 2019, ст. 6. [2] Конференція єпископів Конго, Послання до Божого Люду і до жінок та чоловіків доброї волі (9 травня 2018). [3] Промова під час великої молитовної зустрічі за примирення нації , Вільявісенсіо – Колумбія (8 вересня 2017): AAS 109 (2017), 1063-1064.1066. [4] Послання на 53-ий Всесвітній День Миру 1 січня 2020 (8 грудня 2019), 3: L’Osservatore Romano, іспанською 13 грудня 2019, ст. 7. [5] Коференція єпископів Південної Африки, Пастирський лист про християнську надію в актуальній кризі (травень 1986). [6] Конференція католицьких єпископів Кореї, Заклик Католицької Церкви Кореї до миру на корейському півострові (15 серпня 2017). [7] Промова до представників громадянського суспільства , Кіто – Еквадор (7 липня 2015): L’Osservatore Romano, іспанською 10 липня 2015, ст. 7. [8] Міжрелігійна зустріч з молоддю , Мапуту – Мозамбік (5 вересня 2019): L’Osservatore Romano, іспанською (13 вересня 2019), p. 3. [9] Гомілія під час Святої Меси , Картахена-де-Індіас – Колумбія (10 вересня 2017): AAS 109 (2017), 1086. [10] [10] Промова до представників влади, дипломатичного корпусу і громадянського суспільства , Богота – Колумбія (7 вересня 2017): AAS 109 (2017), 1029. [11] Конференція єпископів Колумбії, Ради добра Колумбії: діалог, примирення і цілісний розвиток (26 листопада 2019), 4. [12] Промова до представників влади, громадянського суспільства і дипломатичного корпусу , Мапуту – Мозамбік (5 вересня 2019): L’Osservatore Romano, іспанською 13 вересня 2019, ст. 2. [13] V Генеральна Конференція Єпископів Латинської Америки і Карибів , Documento de Aparecida (29 червня 2007), 398. [14] Апостольська Адгортація Evangelii gaudium (24 листопада 2013), 59: AAS 105 (2013), 1044. [15] Енцикліка Centesimus annus (1 травня 1991), 14: AAS 83 (1991), 810. [16] Гомілія під час Святої Меси в намірі розвитку народів, Мапуту – Мозамбік (6 вересня 2019): L’Osservatore Romano, іспанською 13 вересня 2019, ст. 7. [17] Промова під час привітальної церемонії, Коломбо – Шрі-Ланка (13 січня 2015): L’Osservatore Romano, іспанською 16 січня 2015, ст. 3. [18] Промова до дітей Центру Витанія і до представників інших харитативних центрів Албанії, Тирана - Албанія (21 вересня 2014): L’Osservatore Romano, іспанською 26 вересня 2014, ст. 11. [19] Відеопослання на TED2017 у Ванкувері (26 квітня 2017): L’Osservatore Romano (27 квітня 2017), ст. 7. [20] Пій XI, Енцикліка. Quadragesimo anno (15 травня 1931), 114: AAS 23 (1931), 213. [21] Апостольська Адгортація Evangelii gaudium (24 листопада 2013), 228: AAS 105 (2013), 1113. [22] Промова до представників влади, громадянського суспільства і дипломатичного корпусу , Рига – Латвія (24 вересня 2018): L’Osservatore Romano, іспанською 28 вересня 2018, ст. 12. [23] Промова під час привітальної церемонії , Тель-Авів – Ізраїль (25 травня 2014): L’Osservatore Romano, іспанською 30 травня 2014, p. 10. [24] Промова в меморіалі Яд Вашем , Єрусалим (26 травня 2014): AAS 106 (2014), 228; L’Osservatore Romano, іспанською (30 травня 2014), ст. 9. [25] Промова в меморіалі Миру , Хіросіма – Японія (24 листопада 2019): L’Osservatore Romano, іспанською 29 листопада 2019, ст. 13. [26] Послання на 53-ий Всесвітній День Миру 1 січня 2020 (8 грудня 2019), 2: L’Osservatore Romano, іспанською 13 грудня 2019, ст. 6. [27] Конференція єпископів Хорватії, Лист з нагоди 15-ої річниці закінчення Другої Світової Війни (1 травня 1995). [28] Гомілія під час Святої Меси , Амман – Йорданія (24 травня 2014): L’Osservatore Romano, іспанською 30 травня 2014, ст. 6. [29] Див. Послання на 53-ий Всесвітній День Миру 1 січня 2020 (8 грудня 2019), 1: L’Osservatore Romano, іспанською 13 грудня 2019, ст. 6. [30] Промова в Організації Об’єднаних Націй, Нью-Йорк (25 вересня 2015): AAS 107 (2015), 1041-1042. [31] N. 2309. [32] Там само . [33] Енцикліка Laudato si’ (24 травня 2015), 104: AAS 107 (2015), 888. [34] Навіть св. Августин, який розробив ідею «справедливої війни», яку сьогодні вже не підтримуємо, сказав, що «вбити війну словом і здобути мир миром, а не війною, - це більша слава від тої, яку здобувають мечем» (Epistola 229, 2: PL 33, 1020). [35] Енцикліка Pacem in terris (11 квітня 1963), 127: AAS 55 (1963), 291. [36] Послання конференції ООН, яка обговорювала юридичну заборону ядерної зброї (23 березня 2017): AAS 109 (2017), 394-396; L’Osservatore Romano, іспанською 31 березня 2017, ст. 9. [37] Див. Св. Павло VI, Енцикліка Populorum progressio (26 березня 1967), 51: AAS 59 (1967), 282. [38] Див. Енцикліка Evangelium vitae (25 березня 1995), 56: AAS 87 (1995), 463-464. [39] Промова з нагоди 25-ої річниці Катехизму Католицької Церкви (11 жовтня 2017): AAS 109 (2017), 1196; L’Osservatore Romano, іспанською 13 жовтня 2017, ст. 1. [40] Див. Конгрегація Віровчення, Лист до єпископів стосовно нової редакції n. 2267 Катехизму Католицької Церкви про кару смерті (1 серпня 2018): L’Osservatore Romano, іспанською 3 серпня 2018, ст. 11. [41] Промова до делегації Міжнародної асоціації кримінального права (23 жовтня 2014): AAS 106 (2014), 840; L’Osservatore Romano, іспанською 31 жовтня 2014, ст. 9. [42] Папська Рада Справедливості і Миру, Компендіум соціальної доктрини Церкви, 402. [43] Св. Йоан Павло II, Промова до національної асоціації італійських суддів (31 березня 2000), 4: AAS 92 (2000), 633; L’Osservatore Romano, іспанською 7 квітня 2000, ст. 9. [44] Divinae Institutiones 6, 20, 17: PL 6, 708. [45] Epistola 97 (responsa ad consulta bulgarorum), 25: PL 119, 991. [46] Epistola ad Marcellinum 133, 1.2: PL 33, 509. [47] Промова до делегації Міжнародної асоціації кримінального права (23 жовтня 2014): AAS 106 (2014), 840-841; L’Osservatore Romano, іспанською 31 жовтня 2014, ст. 9. [48] Там само , 842. [49] Там само . [50] Св. Йоан Павло II, Енцикліка Evangelium vitae(25 березня 1995), 9: AAS 87 (1995), 411.
| |
