ШОСТИЙ РОЗДІЛ  

СУСПІЛЬНИЙ ДІАЛОГ І ДРУЖБА 

198. Зустрічатися, розмовляти, слухати, дивитися, пізнавати, намагатися зрозуміти, шукати точки контакту – все це виражається словом «діалог». Діалог потрібний для того, щоби зустрітися й допомогти один одному. Не треба пояснювати – для чого потрібний діалог. Мені достатньо поміркувати про те, як виглядав би світ без терпеливого діалогу багатьох великодушних людей, які підтримують єдність родин і спільнот. Наполегливий і відважний діалог, на відміну від непорозумінь і конфліктів, не створює гучних медійних заголовків, а скромно допомагає світові жити набагато краще, ніж можемо собі уявити. 

Суспільний діалог ради нової культури 

199. Деякі люди пробують утекти від дійсності в свої світи, інші реагують на неї деструктивною силою, але «між егоїстичною байдужістю і ґвалтовним протестом є ще одна можливість: діалог. Діалог між поколіннями, діалог між людьми, бо всі ми люди, здатність давати й приймати, залишаючись відкритими на правду. Країна розвивається тоді, коли конструктивний діалог розпочинають різні сфери культури: народна, студентська, молодіжна, мистецька, технологічна, економічна, родинна і медійна» [1]. 

200. Часто діалог плутають із чимось зовсім іншим: нервовим обміном у соцмережах думок, сформованих не завжди достовірною інформацією медіа. Але це тільки паралельні монологи, які можуть привертати до себе увагу інших підвищеним чи агресивним тоном. І монологи не ангажують нікого, а їхній зміст дуже часто опортуністичний і суперечний. 

201. Гучне поширення фактів і заяв у медіа насправді часто зачиняє можливості для діалогу, бо дає кожному можливість непорушно й твердо триматися своїх ідей, інтересів і виборів, виправдовуючи їх помилками інших людей. Переважає звичка швидко принизити опонента образливими словами, а не розпочати відкритий і шанобливий діалог, щоби переступити відмінності й осягнути згоду. Найгіршим є те, що ця медійна мова політичної пропаганди так поширилася, що стала щоденною мовою всіх людей. Дебати часто маніпулюються певними інтересами владних сил, які намагаються нечесними способами схилити публічну думку на свою сторону. Маю на увазі не тільки актуальний уряд, бо такі маніпуляції можуть бути у сферах економіки, політики, медіа, релігії й у всьому іншому. Часом такі маніпуляції справедливі чи виправдані динамікою власних економічних чи ідеологічних інтересів, але рано чи пізно вони обернуться проти тих самих інтересів. 

202. Брак діалогу призводить до того, що в окремих секторах турбуються не про загальне добро, а про отримання користей, які дає влада, чи, в кращому випадку, про накинення своєї точки зору. У такий спосіб розмови зводяться до переговорів, в яких кожний прагне загарбати побільше влади й можливих користей, і це не спільні пошуки загального добра. Героями майбутнього будуть ті, які зуміють подолати цю хворобливу логіку й вирішать з пошаною поставити слово правди над власними інтересами. Дай Боже, щоби ці герої тихенько виходили з сеця нашого суспільства. 

Будувати разом 

203. Автентичний суспільний діалог зумовлює здатність шанувати точку зору іншої людини і прийняти можливість, що вона має деякі легітимні переконання чи інтереси. Інша людина, виходячи зі своєї ідентичності, може щось внести, і бажано, щоби висловила й представила свою позицію так, щоби публічні дебати стали ще повнішими. Правда, що якщо особа чи група послідовна в своїй аргументації, міцно тримається своїх цінностей і переконань та розвиває свою думку, то це якимось чином принесе користь суспільству. Але це здійснюється у тій мірі, в якій розвиток відбувається в діалогу й відкритості до всіх. Бо «у справжньому дусі діалогу підсилюється здатність розуміти те, що інша особа говорить і робить, хоча не можемо прийняти її переконання як свої. У такий спосіб можливо бути щирими, не приховувати своїх переконань, продовжувати діалог, шукати спільні точки і, понад усе, разом працювати й боротися» [2]. Публічні дискусії, якщо справді дають місце всім, не маніпулюють і не приховують інформацію, стають постійним стимулом, який дає можливість адекватніше розуміти правду або принаймні краще її виразити. Вони перешкоджають різним секторам зайняти вигідне й самодостатнє становище щодо своїх точок зору і конкретних інтересів». Подумаймо про те, що «відмінності творчі, вони створюють напруження, а прогрес людства полягає в подоланні напружень» [3]. 

204. Сьогодні існує переконання, що, незалежно від розвитку окремих наукових дисциплін, потрібний міждисциплінарний діалог, бо дійсність одна, хоча до неї можна підходити з різних сторін і користуватися різними методологіями. Не можна нехтувати небезпекою, що наукові досягнення будуть вважатися єдиним можливим способом зрозуміти деякі аспекти життя, суспільства і світу. Натомість учений, який ефективно просувається в своїх дослідженнях, але водночас визнає існування інших вимірів дійсності, яку досліджує, завдяки доробку інших наук і вчених відкривається на ширше й повніше пізнання дійсності. 

205. У сьогоднішньому глобалізованому світі «медіа можуть допомогти нам почувати себе ближче одне до одного, щоб ми відновили почуття єдності людської родини, яке нас спонукатиме до солідарності й ревної праці ради більш гідного життя усіх людей. […] Медіа можуть допомогти нам у цьому особливо тепер, коли мережі людського спілкування вийшли на надзвичайно високий рівень розвитку. Зокрема, інтернет пропонує великі можливості зустрічей і солідарності між усіма людьми; і це добре, це Божий дар» [4]. Але потрібно постійно перевіряти, чи актуальні форми комунікації нас дійсно спрямовують до щедрої зустрічі з іншими людьми, до щирих пошуків усієї правди, до служіння, до близькості з останніми, до праці ради загального добра. Водночас, як навчали єпископи Австралії, «ми не можемо прийняти цифровий світ, створений для експлуатації нашої слабкості й витягування з людей найгіршого, що в них є» [5]. 

Фундамент згоди 

206. Релятивізм – це не відповідь. Замаскований під видом терпимості, він полегшує інтерпретацію моральних цінностей на користь владних сил і того, що їм потрібно в даний момент. Бо «за відсутності очевидних істин або ґрунтовних принципів, відмінних від задоволення наших власних бажань і безпосередніх потреб […] Ми не повинні думати, що політичних зусиль або сили закону вистачить […] якщо сама культура є аморальною і ніхто не зважає на об’єктивні істини та загальнозначущі принципи, закони можуть розглядатися лише як необґрунтовані обмеження чи перешкоди, яких треба уникати » [6]. 

207. Чи можливо звертати увагу на правду, шукати правду, яка відповідає нашій найглибшій дійсності? Чим є закон без переконання, здобутого на довгій дорозі рефлексії й мудрості, що кожна людська істота священна і недоторкана? Щоби суспільство мало майбутнє, потрібно, щоб розвинуло змисл пошани до правди про гідність людини, якій ми підпорядковуємося. І тоді ми не вбиватимемо людину з переконання, а не тому, щоб уникнути осудження суспільством і покарання законом. Це невід’ємна правда, яку пізнаємо розумом і приймаємо сумлінням. Суспільсто є шляхетним і гідним пошани також тому, що підтримує пошуки правди і прив’язане до основних правд. 

208. Потрібно вчитися демаскувати різні способи маніпуляції, деформації та приховування правди в публічній і приватній сферах. Те, що називаємо «правдою», це не тільки переказування фактів пресою. Це передовсім пошуки найтвердіших основ, які стоять під нашими виборами і правами. Це означає визнати, що людський розум може переступити через тимчасові вигоди й зрозуміти деякі незмінні правди, які були до нас й будуть завжди. Досліджуючи людську природу, розум відкриває цінності, які універсальні тому, що з неї походять. 

209. З другого боку, чи не могло би трапитися, що основні права людини, які сьогодні вважаються невід’ємними, актуальна влада могла би заперечити після осягнення «згоди» приспаного й заляканого люду? Не вистарчило би і самої згоди між окремими народами, бо нею також можна маніпулювати. Ми вже маємо достатньо доказів, що можемо зробити багато доброго, але водночас слід визнати, що маємо в собі здатість нищити. Чи байдужий і безжалісний індивідуалізм, у який ми потрапили, не є також наслідком лінивства у пошуках найбільших цінностей, які виходять за тимчасові потреби? До релятивізму додається небезпека, що сильний чи хитрий зуміє накинути свою правду. Натомість, «щ о стосується моральних норм, які забороняють внутрішнє зло, то тут немає жодних привілеїв чи винятків ні для кого. Немає різниці, чи хтось є володарем світу, чи „найубогішим із бідних” на цій землі: перед вимогами моральності всі є абсолютно рівними » [7]. 

210. Те, що з нами діється сьогодні, що втягує нас у порочну й порожню логіку, – це зведення етики й політики до фізики. Добро і зло не існують самі по собі, існує тільки рахунок прибутків і витрат. Усунення моральних аргументів призводить до того, що закон не може покликуватись на фундаментальний принцип справедливості, а стає відображенням панівних ідей. Деградуємо, «вирівнюючи по нижньому рівні», через переговори і поверхневий компроміс. І, врешті-решт, тріумфує логіка сили. 

Згода і правда 

211. У плюралістичному суспільстві діалог – це найвідповідніший спосіб пізнати те, що завжди слід приймати й шанувати і що виходить за межі консенсусу в конкретній ситуації. Говоримо про діалог, який потрібно збагачувати й освічувати мотивами, раціональними аргументами, різноманітними перспективами, внеском різних наук і точок зору, і в якому є місце для переконання, що можна дійти до деяких елементарних прав, які завжди треба підтримувати. Переконання, що існують деякі незмінні цінності, навіть якщо їх не завжди легко розпізнати, надає соціальній етиці твердості й стабільності. Навіть якщо ми їх пізнали й прийняли завдяки діалогу й згоді, то бачимо, що ці основні цінності перебувають поза будь-якими консенсусами, і визнаємо їх трансцендентними щодо наших конкретних ситуацій і тому такими, які ніколи не можна змінювати. Наше розуміння їх значення й ваги може поглиблюватися – і в цьому значенні згода є чимось динамічним, – але самі по собі вони цінні як стабільні з огляду на своє внутрішнє значення. 

212. Якщо щось завжди корисне для доброго функціонування суспільства, то чи не тому, що за ним приховується вічна правда, яку розум може пізнати? У самій дійсності людини й суспільства, у їх внутрішній природі існує низка основних структур, які підтримують їхній розвиток і виживання. Звідси випливають окреслені вимоги, які можна відкрити завдяки діалогу, хоча вони не завжди є результатом згоди у прямому значенні. Факт, що деякі норми суттєві для самого суспільного життя, є зовнішнім показником, що вони добрі самі по собі. І тому немає потреби протиставляти інтереси суспільства, згоду і дійсність об’єктивної правди. Ці три елементи можуть гармонійно поєднатися, якщо, завдяки діалогу, особи насмілюються дійти аж до суті справи. 

213. Якщо потрібно шанувати гідність іншої людини в кожній ситуації, то не тому, що ми придумали чи припустили собі гідність інших, а тому, що вони справді мають цінність, яка перевищує всі матеріальні речі й обставини, і яка вимагає, щоб до них ставилися інакше. Те, що кожна людина має невід’ємну гідність, є правдою, яка відповідає людській природі незалежно від будь-яких культурних змін. Отож, людина має ту саму недоторкану гідність у кожній історичній епосі, і ніхто не має права в деяких обставинах заперечувати це переконання чи діяти проти нього. І тому розум може досліджувати дійсність речей за посередництвом рефлексії, досвіду й діалогу, аби розпізнати в цій дійсності, яка його перевищує, основу певних універсальних моральних вимог. 

214. Агностикам цей фундамент може здаватися достатнім, аби надати тверде й стабільне універсальне значення основним етичним нормам, які не підлягають дискусіям і можуть запобігти новим катастрофам. Для віруючих людська природа – джерело етичних норм – створена Богом, який остаточно надає твердий фундамент цим нормам [8]. Це не веде до етичного фіксизму і не накидає якусь моральну систему, бо елементарні загально прийняті моральні норми залишають місце для різних нормативних практик. І тому завжди є простір для діалогу. 

Нова культура 

215. «Життя – це мистецтво зустрічі, навіть якщо у ньому стільки конфліктів» [9]. Я часто запрошував розвивати культуру зустрічі, яка би виходила поза діалектику, яка робить нас ворогами. Це стиль життя, який намагається творити багатогранник із багатьма гранями і сторонами, але всі вони формують єдність із різноманітними відтінками, бо «ціле важливіше від частини» [10]. Багатогранник представляє суспільство, в якому відмінності взаємодоповнюються, взаємозбагачуються і взаємоосвітлюються, навіть якщо це супроводжується дискусіями і недовірою. Бо від кожного можна чогось навчитися, ніхто не є непридатним, ніхто не є непотрібним. Це означає залучення периферій. Люди на периферіях мають іншу точку зору, бачать аспекти дійсності, які не видно з центрів влади, де приймаються найважливіші рішення. 

Зустріч, яка стала культурою 

216. Слово «культура» означає щось, що ввійшло у народ, у його найглибші переконання і спосіб життя. Коли говоримо про «культуру» в народі, то це щось більше від ідеї чи абстракції. Вона охоплює прагнення, ентузіазм і, врешті-решт, спосіб життя, який характеризує цю групу людей. Отож, говорити про «культуру зустрічі» означає, що ми, як народ, прагнемо зустрічі, прагнемо шукати точки контакту, будувати мости, залучити всіх до проектування чогось. Це стало прагненням і способом життя. Суб’єктом цієї культури є народ, а не частина суспільства, яка прагне заспокоїти решту суспільства професійними методами й за допомогою медіа. 

217. Мир у суспільстві – це важка ручна праця. Було би легше обмежити свободи й відмінності, маючи трохи хитрості й засобів. Але такий мир був би поверховим і хистким, бо не був би плодом культури зустрічі, яка його підтримує. Інтегрувати відмінності набагато важче й повільніше, але це є гарантією справжнього й тривалого миру. Цього не добитися, залучаючи лише безплямних людей, бо «навіть особи, яких можна критикувати за помилки, можуть внести щось, чим не слід нехтувати » [11]. Також мир не осягнути через утихомирення соціальних вимог або через запобігання проблемам, бо це не «згода «на папері» або для ефемерного миру для щасливої меншості » [12]. Важливо ініціювати процеси зустрічі, процеси, які формують народ, здатний приймати відмінності. Озброїмо наших дітей зброєю діалогу! Навчимо їх доброї битви зустрічі! 

Радість пізнання іншого 

218. Це зумовлює здатність визнати право іншого бути собою і бути інакшим. Якщо таке визнання стає культурою, то може постати суспільний пакт. Без такого визнання постають тонкі способи позбавити іншого його значення, він стає неважливим, йому відмовляють будь-якої цінності в суспільстві. Під зовнішніми, видимими формами насильства, які відкидаються, часто приховується дуже хитра форма насильства тих, які погорджують відмінною людиною, особливо коли її вимоги якось шкодять їхнім інтересам. 

219. Якщо якась частина суспільства претендує отримати все, що пропонує світ, так якби бідні не існували, то в якийсь момент це матиме свої наслідки. Ігнорування існування і прав інших людей рано чи пізно вивільнить якусь форму насильства, часто неочікувану. Мрії про свободу, рівність і братерство можуть залишатися на рівні звичайної формальності, бо насправді охоплюють не всіх людей. І тому йдеться про пошуки зустрічі не тільки між тими, які мають різні форми економічної, політичної чи академічної влади. Справжня суспільна зустріч вводить у діалог великі культурні пласти, які представляють більшість населення. Часто найбідніші верстви населення не можуть прийняти добрі пропозиції, бо вони пропонуються в чужій для них культурній формі, з якою вбогі не можуть ідентифікуватися. І тому справжній і загальний суспільний пакт повинен бути також «культурним пактом», який би шанував і охоплював різні світогляди, культури і способи життя, які співіснують у суспільстві. 

220. До прикладу, корінні народи не проти прогресу, але мають інше бачення прогресу, часто більш гуманістичне, ніж у сучасних культурах розвинених народів. Але їх культура не налаштована на добро тих, які мають владу і мусять створити на землі форму вічного раю. Нетерпимість і зневага до культур корінних народів – це справжній вид насильства, типовий для холодних «моралістів», життя яких – це осудження інших. Але жодні справжні, глибокі й стабільні зміни не можливі без залучення різноманітних культур, особливо убогих. Культурний пакт означає відмову від монолітичного розуміння ідентичності даного місця і вимагає шанувати різноманітність, пропонуючи їй допомогу й інтеграцію в суспільство. 

221. Такий пакт вимагає також від чогось відмовитися ради загального добра. Ніхто не може володіти всією правдою і не може заспокоїти всі свої прагнення, бо це би призвело до бажання знищити іншу людину, позбавляючи її прав. Фальшиву терпимість має замінити діалогічний реалізм тих, які переконані, що повинні бути вірними своїм принципам, але визнають право іншого бути вірним своїм принципам. Це – автентичне визнання іншої людини, яке можливе тільки завдяки любові, і це означає, що слід поставити себе на місце іншої людини, аби розпізнати, що в її мотивах та інтересах справжнє або принаймні зрозуміле. 

Повернути доброту 

222. Споживацький індивідуалізм породжує багато надуживань. Інші люди сприймаються як перешкода до заспокоєння свого приємного спокою. Врешті-решт їх вважають нестерпними, і зростає агресивність. Це явище досягає найбільшого рівня в часи криз, катастроф, у важкі моменти, коли на поверхню виходить ментальність «рятуйся, хто може». Але все ще можна плекати доброту. Є особи, які так роблять і стають світлячками в темряві. 

223. Св. Павло згадував про один із плодів Святого Духа, позначивши його грецьким словом χρηστότης (Гал. 5, 22), яке виражає стан духа – не прикрий, не грубий, не твердий, а привітний, м’який, який підтримує і втішає. Особа, яка має цю якість, допомагає іншим полегшити їхнє життя, особливо коли вони несуть тягар проблем, нагальних потреб і неспокоїв. Це спосіб ставлення до людей, який проявляється у різний спосіб – як доброта, як турбота про те, щоб не ранити словами чи жестами, як намагання зменшити чиєсь терпіння. Це означає «вимовити підбадьорливі слова, які зміцнюють, додають сили, потішають, надихають », а «не принижують, не засмучують, не дразнять, не погорджують » [13]. 

224. Доброта – це звільнення від безсердечності, яка часом проникає в людські стосунки, від страху, який перешкоджає думати про інших, від біганини, яка розпорошує і перешкоджає звернути увагу на право інших на щастя. Сьогодні рідко знаходимо час та енергію, аби затриматися і добре поспілкуватися з іншими людьми, сказати «прошу», «вибачте», «дякую». Але часом можливе чудо у вигляді доброї людини, яка відкладає набік свої страхи й нагальні справи, аби звернути на когось увагу, аби подарувати посмішку, аби сказати слово заохочення, аби вислухати посеред загальної байдужості. Такі щоденні зусилля здатні створити здорове співжиття, яке долатиме непорозуміння і запобігатиме конфліктам. Плекання доброти – це не дрібниця і не поверхова чи буржуазна постава. Бо вона зумовлює пошану й повагу, і якщо стає культурою суспільства, то глибоко перемінює спосіб життя, стосунки в суспільстві, спосіб дискутування й конфронтації ідей. Полегшує пошуки згоди і відчиняє двері там, де роздратування спалює усі мости.