П’ЯТИЙ РОЗДІЛ  

КРАЩА ПОЛІТИКА  

154. Для того щоб було можливо розвивати міжнародну спільноту, здатну реалізувати братерство, починаючи від народів і націй, які живуть суспільною дружбою, потрібна краща політика, спрямована до справжнього спільного добра. На жаль, сьогодні політика часто приймає форми, які утруднюють дорогу в інший світ. 

Популізми і лібералізми 

155. Зневага до слабких може приховуватися у популізмах, в яких за допомогою демагогії використовують слабких для своїх цілей, або у видах лібералізму, який служить економічним інтересам сильних. В обох випадках важко думати про світ, відкритий для всіх, навіть для найслабших, і який шануватиме різні культури. 

Народний чи популістський 

156. Останніми роками вирази «популізм» і «популіст» вторглись у засоби масової комунікації та у буденну мову. І, як наслідок, втрачають свою цінність і стають одним із полюсів розділеного суспільства. Дійшло до того, що всі особи, групи, суспільства і уряди піддаються класифікації за критерієм бінарного поділу: «популіст» або «не популіст». Вже неможливо, щоби хтось, виражаючи свою думку на якусь тему, не пробував класифікувати її як один із цих полюсів – або несправедливо дискредитувати, або надмірно вихваляти. 

157. Намагання зробити популізм ключем для інтерпретації соціальної дійсності має й інший недолік: ігнорує легітимність концепції народу. Спроба усунути зі словництва цю категорію може призвести до усунення самого слова «демократія», тобто «влада народу». Але якщо хочемо ствердити, що суспільство – це щось більше від самої тільки суми індивідів, то нам потрібне слово «народ». Насправді є соціальні феноми, які впливають на більшу частину суспільства, є мегатренди і спільні устремління. А також і те, що можна думати про спільні цілі, незалежно від відмінностей, аби прийняти спільний проект. Врешті, дуже важко планувати щось широкомасштабне й довгострокове, якщо воно не стає спільною мрією. Все це виражається іменником «народ» і прикметником «народний». Якщо би їх не брали до уваги – разом із солідною критикою демагогії, – то би відкинули основний аспект соціальної дійсності. 

158. Бо існує непорозуміння: «Народ не є категорією ані логіки, ані містики, якщо це розуміємо в значенні, що все, що народ робить, добре, або в значенні, що народ – категорія світу ангелів. Народ – категорія міфу […] Коли пояснюєш, чим є народ, використовуєш категорії логіки, бо мусиш це пояснити – це очевидно й потрібно. Але так не поясниш значення належності до народу. Слово «народ» має щось більше, що неможливо пояснити термінами логіки. Належати до народу – це бути частиною спільної ідентичності, створеної соціальними й культурними зв’язками. І це не діється само собою, навпаки, це довгий і важкий шлях… до спільного проекту» [1]. 

159. Є політичні лідери, здатні зрозуміти почуття свого народу, його культурну динаміку й великі тенденції в суспільстві. Їхнє служіння, спрямоване на об’єднання і керування народом, може стати основою для довгострокового проекту трансформації і розвитку, що зумовлює також здатність дати місце іншим в устремліннях до спільного добра. Але може стати хворим популізмом, якщо стає чиєюсь здатністю використовувати та політично інструменталізувати культуру народу, під будь-якими ідеологічними символами, для своєї вигоди й узурпації влади. В інших випадках намагається збільшити свою популярність, граючи на приземних і егоїстичних схильностях деякої частини населення. Ситауція погіршується, якщо у грубих і тонких формах підпорядковуються інституції і правова система. 

160. Зачинені популістські групи спотворюють слово «народ», бо насправді не говорять про справжній народ. Фактично категорія «народу» відкрита. Живий, динамічний народ, який має майбутнє, – це той, який постійно відкритий на нові синтези й інкорпорує в себе те, що відмінне. Робить це, не заперечуючи себе самого, а з готовністю до мобілізації, викликів, запитань, розширення і збагачення себе іншими, і у такий спосіб може розвиватися. 

161. Іншим вираженням деградації народного лідерства є прагнення швидкої вигоди. Воно відповідає на популярні вимоги, аби забезпечити собі голоси чи підтримку, але не йде вперед у важкій і послідовній праці, аби дати людям засоби для їхнього розвитку, щоб вони могли заробляти на життя власними зусиллями і креативністю. Стосовно цього я виразно сказав, що « далекий від того, щоб пропонувати невідповідальне опікунство » [2]. З одного боку, подолання нерівності зумовлює економічне зростання, використовуючи можливості кожного регіону й у такий спосіб забезпечуючи стабільну рівність [3]. З другого боку, « проекти допомоги – як відповідь на нагальні проблеми – можна вважати тільки тимчасовими рішеннями » [4]. 

162. Питання праці – це велика тема. Насправді народним, бо промує добро народу, є забезпечення всіх можливістю розвивати те, що Бог у них вклав: здібності, ініціативу, силу. Для вбогої людини це найкраща допомога, найкращий шлях до гідного життя. І тому я наголошую, що «матеріальна допомога бідним повинна бути лише тимчасовим вирішенням насущних проблем. Ширше завдання полягає в тому, щоб дати їм можливість гідно жити завдяки праці » [5]. Як би не змінювалися механізми виробництва, політика не може відмовитися від зусиль організувати суспільство так, щоб забезпечити кожній особі можливість внести вклад у суспільство своїми здібностями й працею. Бо «немає гіршої бідності від тої, яка позбавляє праці й гідності праці» [6]. У справді розвиненому суспільстві праця є невід’ємним виміром суспільного життя, бо це не тільки спосіб заробляти на життя, але також дорога особистого розвитку, будування здорових стосунків, самовираження, обмін дарами, співвідповідальність за вдосконалення світу і, остаточно, можливість жити як народ. 

Цінності й обмеження ліберальних візій 

163. Категорія народу, яка містить позитивну оцінку спільнотних і культурних зв’язків, зазвичай не приймається індивідуалістськими ліберальними теоріями, в яких суспільство вважається простою сумою співіснуючих інтересів. Вони говорять про пошану до свободи, але без коренів спільного наративу. У деяких контекстах в популізмі часто звинувачують тих, які захищають права найслабших членів суспільства. У таких теоріях категорія народу – це міфологізація того, що насправді не існує. Тим не менше, це створює непотрібну поляризацію, бо поняття народу і ближнього – це не чисті категорії міфу чи романтизму, які би виключали чи знецінювали соціальний устрій, науку й інституції суспільства [7]. 

164. Милосердя об’єднує два виміри – міфічний та інституційний, – бо зумовлює успішний процес трансформації історії, який вимагає залучення всього: інституцій, прав, техніки, досвіду, професійності, наукового аналізу, адміністративних процедур. Бо «немає […] приватного життя, якщо воно не захищене суспільним устроєм; сімейне вогнище немає приватності, якщо не захищене законом, який забезпечує спокій завдяки праву й силі, й за умови мінімального добробуту, який забезпечує поділ праці, торгівля, соціальна справедливість і державне громадянство» [8]. 

165. Справжнє милосердя здатне все це ввібрати в своє посвячення, і якщо воно мусить виразитися в зустрічі особи з особою, то також, завдяки різним можливостям, які може створити організоване, вільне і творче суспільство, милосердя здатне підійти до сестри чи брата, які далеко і яких ігнорують. У конкретній ситуації навіть милосердний самарянин потребував заїзду, допомоги, яку тоді сам не зміг би надати. Любов до ближнього реалістична і не нехтує нічим, що потрібне для переміни історії на користь знедолених. З другого боку, маємо ліві ідеології чи соціальні доктрини, пов’язані з індивідуалістськими звичаями і неефективними процедурами, які доходять тільки до небагатьох. І тоді доля більшої частини відкинутих залежить від доброї волі деяких осіб. Це показує, що потрібно розвивати не тільки духовність дружби, але й всесвітні організації, які ефективніше допомагатимуть вирішувати нагальні проблеми знедолених, які страждають і вмирають в убогих країнах. Це, в свою чергу, означає, що немає одного способу вирішення проблем, немає однієї прийнятної методології, немає одного економічного проекту, який можна застосувати однаково до всіх, а закладає, що навіть точні науки можуть запропонувати різні дороги. 

166. Все це триматиметься на волоску, якщо втратимо здатність помічати потребу переміни людських сердець, звичок і стилю життя. Так діється тоді, коли політична пропаганда, засоби масової комунікації й творці громадської думки наполегливо формують індивідуалістську й наївну культуру перед лицем ненаситних економічних інтересів і суспільних організацій на службі наймогутніших. І тому моя критика технократичної системи означає, що самим лише контролюванням надуживань не вирішимо проблему, бо небезпека приховується не в речах, не в матеріальній дійсності, не в організаціях, а в тому, як люди їх використовують. Проблемою є людська слабкість, постійна схильність до егоїзму, яка є частиною того, що християнська традиція називає «пожадливістю»: схильністю зачинитися в іманентності свого «я», своєї групи, своїх егоїстичних інтересів. Пожадливість – це вада не тільки нашої епохи. Вона існує відтоді, відколи людина є людиною, і просто змінюється, упродовж віків набирає різні форми і використовує знаряддя, які має в даний історичний момент. Але з Божою допомогою її можна подолати. 

167. Щоби покращити людські стосунки так, щоб само суспільство реагувало на несправедливість, на порушення законів, на надуживання економічних, технологічних, політичних і медійних сил, потрібна відповідна освіта, розвиток навиків солідарності, здатність мислити про людське життя більш інтегрально, глибока духовність. Деякі ліберальні доктрини ігнорують фактор людської слабкості й уявляють впорядкований світ, здатний сам по собі забезпечити майбутнє й вирішити всі проблеми. 

168. Ринок сам не вирішить усіх проблем, хоча часом хочуть, щоби ми повірили в цю догму неоліберальної віри. Це вбоге мислення, яке постійно повторює ті самі рецепти для будь-яких викликів. Неолібералізм відроджує сам себе, користуючись магічними поняттями «надлишку» чи «перерозподілу» – не називаючи їх безпосередньо – як єдиним способом вирішення соціальних проблем. Не розуміє, що передбачуваний надлишок не усуне нерівності, яка є джерелом нових форм насильства, які загрожують соціальній структурі. З одного боку, є нагальна потреба в активній економічній політиці, « яка сприяє товарній різноманітності та творчості у бізнесі » [9], аби не зменшувати, а збільшувати число робочих місць. Фінансові спекуляції, основна мета яких – легкі доходи, завдають шкоди. З другого боку, «ринок не може повністю виконувати свої економічні функції без внутрішньої солідарності і взаємної довіри» [10]. Але історія закінчилася не так, і догматичні рецепти пануючої економічної теорії виявилися помилковими. Слабкість світових систем перед лицем пандемії показала, що за допомогою вільного ринку можна вирішити не все, і, окрім повернення здорової політики, відпорної до фінансового тиску, «потрібно повернути гідність людини в центральне місце, і на цій колоні будувати потрібні альтернативні соціальні структури» [11]. 

169. Здається, що в деяких зачинених і однотонних економічних доктринах немає місця, для прикладу, для народних рухів, які збирають безробітних, сезонних робітників, тих, які працюють неформально, і багатьох інших, яких важко зарахувати до визначених категорій. Насправді вони створюють різні форми народного господарства й продукцію спільного виробництва. Слід думати про суспільну, політичну й економічну участь у такий спосіб, «щоби включити народні рухи й анімувати структури місцевої, національної та міжнародної влади струменем моральної енергії, яка постає із залучення маргіналізованих людей до побудови спільного майбутнього» і, в свою чергу, добре би було працювати в напрямку, щоб «ці рухи, ці досвіди солідарності, народжені знизу, в найнижчих верствах населення планети, стікалися, координувалися, зустрічалися між собою» [12]. При чому вони не повинні втрачати свої характерні риси «сіячів змін, промоторів процесу, який охоплює мільйони великих і малих дій, творчо сплетених як поезія» [13]. У такому значенні вони – «суспільні поети», які працюють, допомагають і визволяють на свій спосіб. Завдяки їм буде можливим цілісний розвиток людини, який вимагає подолання «ідеї соціальної політики як політики для вбогих, але ніколи – політики з бідними, і ніколи – політики бідних, і ніколи – політики як частини проекту, який об’єднує людей» [14]. Часом вони непокоять, часом деякі «мислителі» не знають, як їх класифікувати, але потрібно набратися відваги й визнати, що без них «демократія атрофується, перетворюється в гучні слова, формальність, втрачає представницький характер, стає безтілесною, бо залишає на узбіччі народ з його щоденною боротьбою за гідність, з його працею для свого майбутнього» [15]. 

Міжнародна влада 

170. Дозволю собі повторити, що «фінансова криза 2007-08 рр. дала можливість розвивати нову економіку, уважну до етичних принципів, і відкрила нові шляхи врегулювання спекулятивної фінансової практики та віртуального багатства. Але реакція на кризу не сприяла переосмисленню застарілих критеріїв, які надалі керують світом » [16]. Що більше, здається, що справжні стратегії, які потім розвинулися в світі, орієнтувалися на більший індивідуалізм, на більшу дезінтеграцію, на більшу свободу для могутніх, які завжди знайдуть спосіб вийти з кризи неушкодженими. 

171. Я хотів би наголосити, що «дати кожному те, що йому належить, згідно з класичним визначенням справедливості, означає, що жодний індивід чи група людей не можуть вважати себе всемогутніми й мати право переступати через гідність і права інших осіб чи соціальних груп. Реальний розподіл влади (особливо політичної, економічної, військової, технологічної тощо) між багатьма суб’єктами і створення правової системи для регулювання вимог та інтересів – це конкретні кроки на шляху обмеження влади. Але сьогоднішній світ показує нам багато фальшивих прав і, водночас, багато вразливих секторів, жертв поганої влади» [17]. 

172. XXI століття «засвідчує ослаблення сили держав-націй насамперед через те, що економічні та фінансові сектори, які є транснаціональними, як правило, домінують над політичними. У такій ситуації слід розробити суворіші та краще організовані міжнародні інституції, представники до яких призначалися б на чесній основі шляхом домовленості між урядами держав і які би мали право накладати санкції » [18]. Коли говоримо про можливість якоїсь форми всесвітньої влади, регульованої правом [19], то не обов’язково треба думати про персональну владу. Але потрібно, принаймні, думати про ефективніші міжнародні організації, наділені владою для забезпечення глобального спільного добра, подолання голоду й злиднів і для гарантованого захисту основних прав людини. 

173. У цьому контексті нагадую про необхідність реформувати «як Організацію Об’єднаних Націй, так і міжнародну економічну й фінансову систему, щоби концепції родини націй надати реальну форму» [20]. Без сумніву, що це зумовлює конкретні правові обмеження, щоби запобігти вибиранню влади лише кількома країнами, накиданню моделей культури чи обмеженню основних прав слабших народів через ідеологічні відмінності. « Міжнародне співтовариство – це правова спільнота, яка базується на суверенності кожної держави-члена, без підпорядкованості, що заперечувала б чи обмежувала її незалежність » [21]. Але «завдання Об’єднаних Націй, згідно з постулатами преамбули і перших глав Статуту, можна розуміти як розвиток і підтримку суверенності права, і на засаді, що справедливість – обов’язкова умова для реалізації універсального братерства. […] Потрібно забезпечити безперечне верховенство права, невтомний процес переговорів, посередників, арбітражні органи – як пропонує Статут ООН, справжня фундаментальна норма права» [22]. Потрібно підтримувати легітимність цієї Організації, аби спільно приймати й вирішувати її проблеми й недоліки. 

174. Для того, щоб вільно встановити визначені спільні цілі й забезпечити виконання у всьому світі деяких основних норм, потрібні хоробрість і щедрість. Щоби це було справді корисним, потрібно «дотримуватися прийнятих угод ( pacta sunt servanda) » [23], і то так, аби уникнути «спокуси апелювати до права сили більше, ніж до сили права» [24]. Для цього « необхідно переглянути нормативні документи мирного врегулювання конфліктів, щоб розширити сферу їхнього застосування та їхню обов’язковість » [25]. У нормативній базі слід надавати перевагу багатостороннім договорам між країнами, бо вони краще, ніж двосторонні договори, гарантують турботу про справді загальне добро і захищають слабші країни. 

175. Дяка Богові, що багато об’єднань і організацій громадянського суспільства допомагають компенсувати слабкості міжнародної спільноти, брак координації у важких ситуаціях, брак зацікавлення основними правами людини й дуже критичним станом деяких груп. Це конкретний спосіб застосування принципу субсидіарності, який гарантує участь і діяльність спільнот і організацій нижчого щабля, які доповнюють дію держави. Часто вони докладають подивугідних зусиль на користь спільного добра, а вчинки деяких їхніх членів справді героїчні, що свідчить про те, до якої краси ще здатне наше людство. 

Соціальна і політична любов 

176. Сьогодні для багатьох людей політика – це погане слово, і не можна ігнорувати, що за цим словом часто приховуються помилки, корупція, неефективність деяких політиків. До цього додаються інтереси, які намагаються її ослабити, замінити економікою чи здомінувати якоюсь ідеологією. Але чи світ може жити без політики? Чи без доброї політики можна добре йти до універсального братерства і миру в суспільстві? [26] 

Політика, якої потребуємо 

177. Я хотів би ще раз наголосити, що «п олітика не повинна зазнавати впливу економіки, як і економіка не повинна піддаватися диктату парадигми технократії » [27]. Хоча потрібно позбутися надуживання владою, корупції, неповаги до законів і неефективності, але «економіка не може існувати без політики, оскільки тоді вона не буде здатною сприяти розвитку іншої логіки, яка б могла регулювати різні аспекти сучасної кризи » [28]. Навпаки, «потрібна далекоглядна політика, спроможна застосовувати новий, цілісний, міждисциплінарний підхід до вирішення різних аспектів кризи » [29]. Думаю про «здорову політику, спроможну реформувати й координувати установи, сприяти передовій практиці та подоланню тиску й порочної інерції » [30]. Цього не можна вимагати від економіки, як і не можна дозволити, щоб економіка перейняла справжню державну владу. 

178. Перед лицем таких дріб’язкових і короткозорих видів політики, нагадую, що «справжня державна мудрість виявляється, коли в складні часи ми дотримуємося високих принципів і думаємо про довгострокове загальне благо. Політичній владі нелегко брати на себе такий обов’язок у націєтворчому процесі » [31] і, тим більше, у спільному проекті для теперішнього й майбутнього людства. Думати про тих, які прийдуть після нас, не слугує виборчим цілям, але цього вимагає справжня справедливість, бо, як навчали єпископи Португалії, земля – «це кредит, який кожне покоління отримує і мусить передати наступному поколінню» [32]. 

179. Міжнародна спільнота має серйозні структурні вади, які не вдасться полагодити латками чи швидкими принагідними рішеннями. Є речі, які потрібно міняти в корені й за допомогою важливих трансформацій. Цим процесом може керувати тільки здорова політика, здатна залучити різноманітні сектори і царини знань. У такий спосіб економіка, поєднана з політичним, соціальним, культурним і народним проектом, спрямованим до спільного добра, може «відкритися до різних можливостей, що не обмежують людської творчості та прагнення до прогресу, а радше скеровують цю енергію в нове русло » [33]. 

Політична любов 

180. Визнати кожну людину братом чи сестрою й прямувати до суспільної дружби, яка охоплює всіх людей, – це не чиста утопія. Це вимагає рішень і вміння знайти ефективні шляхи для реалізації. Будь-яке зусилля в цьому напрямку стає шляхетним вчинком любові. Бо кожний може допомогти людині в потребі, але коли об’єднується з іншими, аби розпочати в суспільстві процеси братерства і справедливості для всіх, то входить у «сферу найбільшої любові – політичної» [34]. Йдеться про те, щоб прямувати до суспільного і політичного устрою, душею якого буде суспільна любов» [35]. Ще раз закликаю до реабілітації політики, яка «є шляхетним покликанням, однією з найцінніших форм любові, бо шукає загальне добро » [36]. 

181. Усі обов’язки, які походять із соціальної доктрини Церкви, «походіть із любові, яка, згідно з навчанням Ісуса, є синтезом усього Закону (див. Мт. 22, 36-40)» [37]. Це вимагає визнати, що «любов, сповнена малих жестів взаємного піклування, стосується також громадянського та політичного життя; вона проявляється у кожній дії, метою якої є покращення світу » [38]. І тому любов виражається не тільки в сердечних і близьких стосунках, але також і в «макро-стосунках: суспільних, економічних і політичних» [39]. 

182. Така політична любов закладає зрілий соціальний змисл, який долає індивідуалістську ментальність: « Суспільне милосердя спонукає нас любити спільне благо, шукати блага всіх людей, не виокремлюючи їх, а розглядаючи у суспільному вимірі, який їх об’єднує » [40]. Людина є повною особою тоді, коли належить до народу, й, водночас, нема справжнього народу без пошани до кожної особи. Народ і особа – співвідносні терміни. Але сьогодні є спроби редукувати особу до індивіда, яким легко би маніпулювали сильні для своїх негідних інтересів. Добра політика намагається будувати спільноти на різних рівнях соціального життя, щоб врівноважити й переорієнтувати глобалізацію і уникнути дезінтеграції. 

Плідна любов 

183. Виходячи з «суспільної любові» [41], можливо прямувати до цивілізації любові, до якої ми всі можемо відчути покликання. Любов, зі своїм універсальним динамізмом, може будувати новий світ [42], бо вона – не сентиментальність, а найкращий спосіб знаходити ефективні можливості для розвитку всіх людей. Суспільна любов – це «сила, яка здатна надихнути на нові шляхи вирішення проблем сучасного світу, докорінно оновити зсередини структури, суспільні організації і правові системи » [43]. 

184. Любов – це серце кожного здорового й відкритого суспільного життя. Але сьогодні «легко стверджують, що вона не важлива для інтерпретації і орієнтації моральної відповідальності» [44]. Якщо любов поєднана зі служінням правді, то це не суб’єктивна сентиментальність, і тому не стає «легкою здобиччю емоцій і принагідних думок індивідів» [45]. Саме зв’язок любові із правдою уможливлює її універсальність й у такий спосіб допомагає їй уникнути «спихання в зачинене середовище, позбавлене зв’язків» [46]. В іншому разі її «виключать із проектів і процесів будування людського розвитку в універсальному вимірі, із діалогу між теорією і практикою» [47]. Без любові емоційність втрачає реляційний та соціальний зміст. І тому відкритість правди захищає любов від фальшивої віри, позбавленої «людського й універсального виміру» [48]. 

185. Любові потрібне світло правди, яке ми постійно шукаємо, і «це світло є одночасно світлом розуму і світлом віри» [49], без релятивізмів. Це також зумовлює розвитоку наук і їх невід’ємний внесок у пошуки конкретних і найпевніших способів для отримання очікуваних результатів. Бо коли в гру входить добро інших людей, самих лише добрих намірів не достатньо, потрібно ефективно отримати те, чого вони й їхні народи потребують для самореалізації. 

Активність політичної любові 

186. Є так звана «добровільна» любов, акти якої походять безпосередньо із чесноти любові й спрямовані до осіб чи народів. Є також «наказана» любов, акти якої спрямовані на створення здоровіших інституцій, справедливіших законів і ефективніших структур [50]. Звідси слідує, що «справою любові є також намагання організувати і побудувати суспільство таким чином, щоб ближній не опинився в бідності » [51]. Супроводжувати людину, яка страждає, – це прояв любові, але проявом любові до людини, якщо ми навіть не маємо безпосереднього контакту з нею, є також зусилля, спрямовані на те, аби змінити соціальні умови, які спричиняють страждання. Хтось допомагає старенькій людині переправитися через річку – це шляхетний вчинок любові, політик будує для неї міст – це також вчинок любові. Якщо хтось дає потребуючому їжу, то політик створює для нього місце праці, й цей величний вчинок любові ушляхетнює його політичну діяльність. 

Зречення ради любові 

187. Ця любов – серце духа політики – це завжди преференціальна любов до останніх, яка анімує всю діяльність на їх користь [52]. Тільки погляд, горизонт якого перемінений любов’ю, може визнати гідність іншої людини, прийняти і доцінити незмірну гідність убогих, шанувати їхній спосіб життя і культуру, і справді інтегрувати їх у суспільство. Такий погляд – це серцевина автентичного духа політики. Він бачить шляхи, відмінні від бездушного прагматизму. До прикладу, «не можна вирішити проблему вбозтва стратегіями стримування, які лише заспокоюють убогих і перетворюють їх у приручені й нешкідливі істоти. Сумно, коли за нібито-то альтруїстичними діями іншу людину позбавляють активності» [53]. Нам потрібні нові способи самовираження і суспільної активності. Освіта допоможе кожній людині стати ковалем своєї долі. Тут свою цінність показує принцип субсидіарності, невіддільний від принципу солідарності. 

188. Звідси виникає потреба вирішити всі проблеми з порушенням фундаментальних прав людини. Політики покликані «піклуватися слабкостями народів і людей. Піклування про слабкість вимагає сили й чуйності, боротьби і результатів перед лицем функціоналістських моделей і моделей приватизму, які невблаганно ведуть до «культури виключення». […] Це означає, що потрібно займатися актуальними найбільш маргінальними і тривожними ситуаціями і надати їм значущості» [54]. Очевидно, що в такий спосіб ініціюють інтенсивну діяльність, бо «потрібно зробити все можливе для захисту статусу й гідності людської особи» [55]. Політик – творець і будівничий з великими цілями, з широкими реалістичними і прагматичними поглядами, які виходять поза границі його країни. Найбільшим неспокоєм політика повинно бути не падіння рейтингу, а брак ефективних рішень «щодо явища соціальної та економічної маргіналізації з важкими для людини наслідками, такими як торгівля людськими органами, сексуальне використання хлопців і дівчат, рабська праця, включаючи проституцію, торгівля наркотиками і зброєю, тероризм і міжнародна організована злочинність. Масштаби таких ситуацій і кількість залучених невинних людей такі великі, що мусимо уникати будь-яких спокус піддаватися номіналістській риториці для заспокоєння сумління. Ми повинні дбати, щоб наші інституції ефективно боролися з цією бідою» [56]. Це робиться за допомогою розумного використання великих можливостей технологічного прогресу. 

189. Але ми перебуваємо ще далеко від глобалізації основних прав людини. І тому всесвітня політика не може у своїх основних і імперативних цілях не поставити ефективне подолання голоду. Бо «коли фінансові спекуляції обумовлюють ціну на продукти харчування, трактуючи їх як і інші товари, то мільйони ліюдей страждають і вмирають з голоду. З другого боку, тони продуктів викидається на смітники. Це справжнє неподобство. Голод – це злочин, їжа – це невід’ємне право» [57]. У той час, коли ми часто вдаємося до семантичних чи ідеологічних диспутів, то водночас дозволяємо, щоб наші сестри й брати вмирали з голоду чи спраги, без даху над головою і без доступу до медичної опіки. Разом із цими не заспокоєними основними потребами, торгівля людьми – це ще одна ганьба для людства, яку міжнародна політика не повинна більше толерувати – незалежно від промов і добрих намірів. Це необхідний мінімум. 

Любов, яка інтегрує і об’єднує 

190. Політична любов виражається також і у відкритості до всіх. Особливо той, чий обов’язок – керувати, покликаний в чомусь обмежити себе, щоб уможливити зустріч і шукати збіжностей принаймні в деяких темах. Він повинен вміти вислухати думку іншої людини, щоби всі мали свій простір. Той, хто керує, через зречення і терпеливість може допомогти створити красивий багатогранник, в якому кожний знайде своє місце. У такому середовищі не діють переговори як у сфері економіки. Це щось більше, це обмін дарами ради загального добра. Це видається наївною утопією, але не можемо відмовитися від цієї шляхетної мети. 

191. Бачачи, що різні види фундаменталістської нетерпимості нищать зв’язки між особами, групами і народами, живімо і вчімося цінностям пошани і любові, здатної прийняти будь-яку відмінність, пріоритету гідності кожної людської істоти незалежно від її переконань, почуттів, вчинків і навіть гріхів. В той час як у суспільстві зростає фанатизм, логіка замкнутості, поділи в суспільстві та культурі, добрий політик робить перший крок, аби почути різні голоси. Правда, що відмінності породжують конфлікти, але одноманітність породжує задуху і культурний занепад. Не задовольняймося життям, зачиненим у якомусь фрагменті дійсності. 

192. У цьому контексті хочу нагадати, що разом із Великим Імамом Ахмед Аль-Таїбом ми просили «лідерів міжнародної політики і світової економіки докласти своїх зусиль до поширення культури терпимості й співжиття у мирі; реагувати якнайскоріше, аби запобігати проливанню невинної крові» [58]. І якщо якась політика сіє ненависть чи страх до інших народів в ім’я добра власної країни, то потрібно цим занепокоїтися, реагувати вчасно й відразу корегувати курс. 

Більше плідності, ніж результатів 

193. Кожний політик, який розвиває цю невтомну діяльність, водночас залишається людиною. Він покликаний жити любов’ю в щоденних міжособових зв’язках. Він є особою, і мусить усвідомити, що «сучасний світ щораз більше раціоналізує задоволення потреб людини, класифікуючи й розподіляючи їх між різними службами. Щораз рідше людину називають по імені, щораз рідше до неї ставляться як до особи – єдиної в світі, яка має своє серце, свої страждання, свої проблеми, свої радості й свою сім’ю, відмінну від інших. Знають тільки її хвороби – аби їх лікувати, її матеріальні проблеми – аби їх вирішити, її проблеми з дахом над головою – аби забезпечити її житлом, її бажання дозвілля та відпочинку – аби їх організувати». Але «не буде марною тратою часу любити найменшого як свого брата – єдиного в цьому світі» [59]. 

194. У політиці також є місце для ніжної любові. «Що таке ніжність? Це любов, яка підходить близько і конкретизується. Це рух, який виходить із серця і доходить до очей, вух, рук. […] Ніжність – це дорога, яку пройшли найхоробріші й найсильніші чоловіки і жінки» [60]. У політичній діяльності «найменші, найслабші й найбідніші повинні нас розчулити, вони мають «право» зворушити наші душі й серця. Так, вони – наші брати, і тому ми повинні їх любити як братів і ставитися до них як до братів» [61]. 

195. Це допомагає нам зрозуміти, що не завжди йдеться про великі успіхи, які часом неможливо здобути. У політичній діяльності слід пам’ятати, що « незалежно від того, як ми її сприймаємо, кожна особа є безмежно священною і заслуговує нашої любові й нашої посвяти. І тому, якщо зможу хоч одній людині допомогти жити краще, це вже виправдає дар мого життя. Як чудово бути вірним Божим людом. Осягаємо повноту, коли ламаємо стіни і наші серця наповнюються обличчями й іменами! » [62]. Великі цілі, про які мріємо в своїх планах, осягаються поступово. Окрім того, людина, яка любить і вже не вважає політику тільки устремлінням до влади, « впевнена, що все, зроблене з любовʼю, ніколи не загубиться, як ніколи не загубиться щира турбота про інших, кожний акт любові до Бога, кожне шляхетне зусилля, кожна болюча терпеливість. Усе це кружляє по світі як життєдайна сила » [63]. 

196. З другого боку, дуже шляхетною є здатність ініціювати процеси, плоди яких збиратимуть інші, з надією на приховані сили добра, яке сіється. Добра політика об’єднує любов і надію з довірою в добро, яке, попри все, є в серцях людей. І тому «автентичне політичне життя, побудоване на цивільному праві і на діалогу між протилежними сторонами, відновлюється завдяки переконанню, що кожна жінка, кожний мужчина і кожне покоління носять у собі обітницю, яка може визволити нову реляційну, інтелектуальну, культурну і духовну енергію» [64]. 

197. У такому розумінні політика є шляхетнішою справою, ніж видається, ніж маркетинг, ніж різні форми медійного піару. Бо все це несе з собою поділ, ворожнечу і похмурий скептицизм, не здатний мобілізувати до спільного проекту. При роздумах про прийдешнє часом повинні виникати запитання: «Навіщо? Куди я йду насправді?» Бо через кілька років, роздумуючи над минулим, питання вже не звучатиме: «Скільки людей мене прийняло, скільки за мене голосувало, скільки думало про мене добре?» Питання, може болісні, звучатимуть так: «Скільки любові я вклав у свою роботу, що доброго зробив для людей, який слід залишив по собі в суспільстві, які справжні зв’язки збудував, які позитивні сили звільнив, які зерна миру засіяв у суспільстві, що зумів зробити на довіреній мені посаді?» 

[1] Антоніо Спадаро, S.J., Сліди пастиря. Розмова з Папою Франциском, в: Хорхе Маріо Берголіо – Папа Франциск, В твоїх очах моє слово. Гомілії і розмови в Буенос-Айрес (1999-2013), Publicaciones Claretianas, Madrid 2017, 24-25; див. Апостольська Адгортація Evangelii gaudium (24 листопада 2013), 220-221: AAS 105 (2013), 1110-1111. 

[2] Апостольська Адгортація Evangelii gaudium (24 листопада 2013), 204: AAS 105 (2013), 1106. 

[3] Див. Там само: AAS 105 (2013), 1105-1106. 

[4] Там само , 202: AAS 105 (2013), 1105. 

[5] Енцикліка Laudato si’ (24 травня 2015), 128: AAS 107 (2015), 898. 

[6] Промова до дипломатичного корпусу, акредитованого при Апостольській Столиці (12 січня 2015): AAS 107 (2015), 165; L’Osservatore Romano, іспанською 16 січня 2015, ст. 10; див. Промова до учасників міжнародної зустрічі народних рухів (28 жовтня 2014): AAS 106 (2014), 851-859. 

[7] Щось подібне можна сказати про біблійну категорію «Божого Царства». 

[8] Поль Рікер, Історія і правда, ed. Le Seuil, París 1967, 122. 

[9] Енцикліка Laudato si’ (24 травня 2015), 129: AAS 107 (2015), 899. 

[10] Бенедикт XVI, Енцикліка Caritas in veritate (29 червня 2009), 35: AAS 101 (2009), 670. 

[11] Промова до учасників міжнародної зустрічі народних рухів (28 жовтня 2014): AAS 106 (2014), 858. 

[12] Там само .  

[13] Промова до учасників міжнародної зустрічі народних рухів (5 листопада 2016): L’Osservatore Romano, іспанською 11 листопада 2016, ст. 6. 

[14] Там само , ст. 8. 

[15] Там само .  

[16] Енцикліка Laudato si’ (24 травня 2015), 189: AAS 107 (2015), 922. 

[17] Промова в Організації Об’єднаних Націй, Нью-Йорк (25 вересня 2015): AAS 107 (2015), 1037. 

[18] Енцикліка Laudato si’ (24 травня 2015), 175: AAS 107 (2015), 916-917. 

[19] Див. Бенедикт XVI, Енцикліка Caritas in veritate (29 червня 2009), 67: AAS 101 (2009), 700-701. 

[20] Там само : AAS 101 (2009), 700. 

[21] Папська Рада Справедливості і Миру, Компендіум соціальної доктрини Церкви, 434. 

[22] Промова в Організації Об’єднаних Націй, Нью-Йорк (25 вересня 2015): AAS 107 (2015), 1037.1041.  

[23] Папська Рада Справедливості і Миру, Компендіум соціальної доктрини Церкви, 437. 

[24] Св. Йоан Павло II, Послання на 38-ий Всесвітній День Миру 1 січня 2004, 5: AAS 96 (2004), 117; L’Osservatore Romano, іспанською 19 грудня 2003, ст. 5. 

[25] Папська Рада Справедливості і Миру, Компендіум соціальної доктрини Церкви, 439. 

[26] Див. Соціальна комісія єпископів Франції, Декларація Реабілітувати політику (17 лютого 1999). 

[27] Енцикліка Laudato si’ (24 травня 2015), 189: AAS 107 (2015), 922. 

[28] Там само , 196: AAS 107 (2015), 925. 

[29] Там само , 197: AAS 107 (2015), 925. 

[30] Там само , 181: AAS 107 (2015), 919. 

[31] Там само , 178: AAS 107 (2015), 918. 

[32] Конференція єпископів Португалії, Пастирський лист Співвідповідальність за загальне добро (15 вересня 2003), 20; див. Енцикліка Laudato si’, 159: AAS 107 (2015), 911. 

[33] Енцикліка Laudato si’ (24 травня 2015), 191: AAS 107 (2015), 923. 

[34] Пій XI, Промова до Італійської Католицької Федерації університетської молоді (18 грудня 1927): L’Osservatore Romano (23 грудня 1927), 3. 

[35] Див. Пій XI, Енцикліка Quadragesimo anno (15 травня 1931), 88: AAS 23 (1931), 206-207. 

[36] Апостольська Адгортація Evangelii gaudium (24 листопада 2013), 205: AAS 105 (2013), 1106. 

[37] Бенедикт XVI, Енцикліка Caritas in veritate (29 червня 2009), 2: AAS 101 (2009), 642. 

[38] Енцикліка Laudato si’ (24 травня 2015), 231: AAS 107 (2015), 937. 

[39] Бенедикт XVI, Енцикліка Caritas in veritate (29 червня 2009), 2: AAS 101 (2009), 642. 

[40] Папська Рада Справедливості і Миру, Компендіум соціальної доктрини Церкви, 207. 

[41] Св. Йоан Павло II, Енцикліка Redemptor hominis (4 березня 1979), 15: AAS 71 (1979), 288. 

[42] Див. св. Павло VI, Енцикліка Populorum progressio (26 березня 1967), 44: AAS 59 (1967), 279. 

[43] Папська Рада Справедливості і Миру, Компендіум соціальної доктрини Церкви, 207. 

[44] Бенедикт XVI, Енцикліка Caritas in veritate (29 червня 2009), 2: AAS 101 (2009), 642. 

[45] Там само , 3: AAS 101 (2009), 643. 

[46] Там само , 4: AAS 101 (2009), 643. 

[47] Там само .  

[48] Там само . , 3: AAS 101 (2009), 643. 

[49] Там само . : AAS 101 (2009), 642. 

[50] Католицька моральна доктрина, йдучи за св. Фомою Аквінським, розрізняє «добровільний» і «наказаний» акти (див. Summa Theologiae, I-II, q. 8-17; Marcellino Zalba, S.J., Theologiae moralis summa. Theologia moralis fundamentalis. Tractatus de virtutibus theologicis, ed. BAC, Madrid 1952, vol. 1, 69; Antonio Royo Marín, O.P., Teología de la perfección cristiana, ed. BAC, Madrid 1962, 192-196). 

[51] Папська Рада Справедливості і Миру, Компендіум соціальної доктрини Церкви, 208. 

[52] Див. Св. Йоан Павло II, Енцикліка Sollicitudo rei socialis (30 грудня 1987), 42: AAS 80 (1988), 572-574; Св. Йоан Павло II, Енцикліка Centesimus annus (1 травня 1991), 11: AAS 83 (1991), 806-807. 

[53] Промова до учасників міжнародної зустрічі народних рухів (28 жовтня 2014): AAS 106 (2014), 852. 

[54] Промова до Європейського Парламенту, Страсбург (25 листопада 2014): AAS 106 (2014), 999; L’Osservatore Romano, іспанською 28 листопада 2014, ст. 4. 

[55] Промова до представників влади і дипломатичного корпусу , Банґі – Центральноафриканська Республіка (29 листопада 2015): AAS 107 (2015), 1320; L’Osservatore Romano, іспанською 4 грудня 2015, ст. 15. 

[56] Промова в Організації Об’єднаних Націй, Нью-Йорк (25 вересня 2015): AAS 107 (2015), 1039. 

[57] Промова до учасників міжнародної зустрічі народних рухів (28 жовтня 2014): AAS 106 (2014), 853. 

[58] Документ про братерство людей ради миру в світі й спільного життя , Абу-Даві (4 лютого 2019): L’Osservatore Romano, іспанською 8 лютого 2019, ст. 7. 

[59] Рене Войом, Брат усіх, éd. du Cerf, Paris (1968), pp. 12-13. 

[60] Відеопослання на TED2017 у Ванкувері (26 квітня 2017): L’Osservatore Romano (27 квітня 2017), ст. 7. 

[61] Загальна аудієнція (18 лютого 2015): L’Osservatore Romano, іспанською 20 лютого 2015, ст. 2. 

[62] Апостольська Адгортація Evangelii gaudium (24 листопада 2013), 274: AAS 105 (2013), 1130. 

[63] Там само , 279: AAS 105 (2013), 1132. 

[64] Послання на 52-ий Всесвітній День Миру 1 січня 2019 (8 грудня 2018), 5: L’Osservatore Romano, іспанською 21 грудня 2018, ст. 7.