ТРЕТІЙ РОЗДІЛ  

ДУМАТИ ПРО НОВИЙ СВІТ І ТВОРИТИ ЙОГО 

87. Людина створена так, що не може реалізуватися, розвиватися, осягнути повноту інакше, «як тільки через щире дарування себе самої» [1] . Також не пізнає глибокої правди про себе, якщо не зустрінеться з іншими людьми: «Спілкуюся з собою в тій мірі, в якій спілкуюся з іншим» [2] . Це пояснює, чому ніхто не може досвідчити вартості життя, якщо не любить конкретні обличчя. Ось де ховається таємниця справжньої людської екзистенції, бо «життя є там, де є зв’язок, єдність, братерство; і життя сильніше від смерті, якщо збудоване на справжніх зв’язках і узах вірності. І навпаки, життя нема там, де людина хоче належати лише собі самій і жити як острів: у таких поставах переважає смерть» [3] . 

Переступити межу 

88. У глибині кожного людського серця любов створює зв’язки і розширюється, якщо витягує людину з неї самої і спрямовує до ближнього [4]. Ми створені для любові, й у всіх нас є «закон екстазу – виходу з себе, аби повніше існувати в іншому» [5]. І тому «людина колись мусить це зробити: вийти з себе самої» [6]. 

89. Але не можу обмежити своє життя зв’язками з маленькою групою, навіть зі своєю родиною, бо не зможу себе зрозуміти без сітки ширших зв’язків: не тільки сьогоднішніх, але також і минулих, які мене формували упродовж усього життя. Мій зв’язок з особою, яку ціную, не може ігнорувати того, що ця особа живе не тільки зв’язком зі мною, і що я живу не тільки зв’язком з нею. Наш зв’язок, якщо він здоровий і справжній, відчиняє нас на інших, які нас розширюють і збагачують. Сьогодні найвеликодушніший соціальний змисл легко нищиться егоїстичною близькістю, яка видається глибоким зв’язком. Натомість справжня любов, яка допомагає зростати, і найшляхетніші форми дружби закорінені в серцях, які дозволяють, щоб їх доповнювали. Кохана особа і товариш відчиняють наше серце, аби ми могли вийти з себе самих і прийняти всіх. Зачинені групи і пари, зосереджені на собі, які формують своє «ми» в опозиції до всього світу, зазвичай – ідеалізовані форми егоїзму і звичайного самозахисту. 

90. Не випадково багато малих спільнот, які жили на пустельних землях, розвинули здатність щедро приймати прочан і закріпили священний обов’язок гостинності. Це робили також і середньовічні монаші спільноти, що бачимо у Правилі св. Бенедикта. Бенедикт вимагав, навіть якщо це би порушило ритм дня і мовчання у монастирях, приймати вбогих і прочан «з найбільшою турботою і увагою» [7]. Гостинність – це конкретний спосіб не позбавити себе виклику й дару зустрічі з людством поза своїм колом. Ці люди зрозуміли, що всі цінності, які можна культивувати, повинні супроводжуватися здатністю вийти з себе й відчинитися на інших. 

Виняткова вартість любові 

91. Особи можуть розвивати деякі постави, які представляють такі моральні цінності: мужність, стриманість, працьовитість тощо. Але, щоби спрямувати акти різних моральних чеснот правильно, потрібно також розпізнати, в якій мірі вони реалізують динаміку відкритості та єдності з іншими особами. Цим динамізмом є любов, натхнена Богом. В іншому разі, можливо, матимемо тільки видимість чеснот і не зможемо будувати спільне життя. І тому св. Фома Аквінський сказав, цитуючи св. Августина, що стриманість скупого не є чеснотою [8]. Св. Бонавентура по-іншому пояснював, що чесноти, позбавлені любові, не виконують заповідей «за Божим наміром» [9]. 

92. Духовна глибина людського життя позначена любов’ю, яка є « критерієм для остаточного рішення стосовно цінності чи марності людського життя » [10]. Але є віруючі, які вважають, що їхня велич полягає у тому, щоб накидати іншим людям свої ідеології, або захищати правду насильством, або демонструвати свою силу. Всі ми, віруючі люди, мусимо визнати, що любов повинна бути на першому місці, що ніщо не повинно загрожувати любові, що найбільша небезпека – не любити (див. 1 Кор. 13, 1-13). 

93. Намагаючись уточнити, в чому полягає досвід любові, можливої завдяки Божій благодаті, св. Фома Аквінський пояснював це як порух, який зосереджує особу на іншій людині і дає можливість «сприймати її як одне ціле з собою» [11]. Почуттєва увага до іншої людини спонукає безкорисливо шукати для неї добро. Все це розпочинається від пошани, поцінування, які остаточно приховуються за словом «любов»: кохана людина мені «дорога», тобто «має для мене велику вартість» [12]. Саме «завдяки любові якась особа нам дорога, і ми їй щось даємо безкорисливо» [13]. 

94. Отож, любов зумовлює щось більше, ніж тільки серію благодійних учинків. Дії походять із єдності, яка щораз більше спрямовує до іншої особи, яка вважається цінною, гідною, милою і красивою – незалежно від її фізичного чи морального вигляду. Любов до іншої людини з огляду на те, ким вона є, спонукає нас шукати те, що для неї найкраще. Лише плекання таких відносин уможливить соціальну дружбу, яка нікого не виключає, і братерство, відкрите для всіх. 

Любов відкривається щораз більше 

95. Остаточно любов підштовхує нас до універсальної єдності. Ніхто не зростає і не осягає повноту в ізоляції. За своєю динамікою любов вимагає щораз більшої відкритості, щораз більшої здатності приймати інших людей на безустанній дорозі поєднання усіх периферій аж до повного відчуття взаємної приналежності. Ісус нам сказав: «Ви ж усі брати» (Мт. 23, 8). 

96. Необхідність вийти поза свої обмеження стосується також різних регіонів і країн. Фактично, «постійне зростання взаємозв’язків і сполучень, які покривають нашу планету, зміцнює усвідомлення, що всі народи землі […] мають спільне призначення. В динамізмі історії, незважаючи на етнічну, суспільну і культурну різноманітність, ми чуємо поклик творити спільноту братів, які себе взаємно приймають і піклуються один одним» [14]. 

Відкриті суспільства, які приймають усіх 

97. Є периферії близько від нас: в центрі міста чи у власній родині. Любов має вимір універсального відчинення – не географічного, а екзистенціального. Це здатність щодня розширювати коло своїх близьких, приходити до тих, які, зазвичай, не належать до сфери моїх зацікавлень, хоча перебувають біля мене. З другого боку, кожна людина, яка страждає, покинута чи маргіналізована суспільством, – це екзистенціальний чужоземець, навіть якщо народився у тій самій країні. Він може мати всі документи громадянина, але відчуває себе чужоземцем у своїй країні. Расизм – це вірус, який не зникає, а легко мутує і приховується. 

98. Хочу нагадати про тих «прихованих біженців», до яких суспільство ставиться як до чужорідних тіл [15]. Багато неповносправних «відчувають, що існують, але не належать і не беруть участі». Є ще багато проблем, «які перешкоджають їм стати повноцінними громадянами». Мета – не лише опіка над ними, але також «їх активна участь у суспільному й церковному житті. Це важка і виснажлива дорога, яка постійно щось вносить у формування сумлінь, здатних визнати кожного індивіда як виняткову і неповторну особу». Думаю і про «людей похилого віку, яких, з огляду на їх неповносправність, часто також вважають тягарем». Але всі вони можуть дати «щось особливе для загального добра своїм неповторним життям». Дозволю собі наполягати: «Будьте сміливими, щоб підняти голос на захист дискримінованих неповносправних, бо, на жаль, в деяких країнах ще сьогодні є труднощі визнати, що вони мають таку саму гідність» [16]. 

Неадекватне розуміння універсальної любові 

99. Любов, яка виходить поза границі, в своїй основі має те, що називаємо «соціальною дружбою» в кожному місті чи в кожній країні. Якщо соціальна дружба справжня, то в межах суспільства вона уможливлює справжнє універсальне відчинення. Йдеться не про фальшивий універсалізм, якому потрібно постійно подорожувати, бо не переносить і не любить свого народу. Хто на свій народ дивиться з погордою, той у своєму суспільстві встановлює класову нерівність, категорії людей з більшою і меншою гідністю і правами. У такий спосіб заперечує, що в суспільстві є місце для всіх. 

100. Я також не пропоную авторитарного і абстрактного універсалізму, який диктують і планують деякі потуги і представляють його як омріяний ідеал, але мета якого – уніфікувати, панувати й експлуатувати. Існує модель глобалізації, яка «свідомо прямує до одновимірної однорідності й намагається усунути всі відмінності й традиції в поверхневому пошуку єдності. […] Якщо глобалізація намагається зрівняти всіх як валець, то вона нищить багатство й особливості кожної особи і кожного народу» [17]. Ця фальшива універсалістська мрія позбавляє світ різноманітності кольорів, краси і, врешті-решт, людяності. Бо «прийдешнє не однобарвне, і якщо наберемося відваги, то зможемо побачити відмінності й різноманітності, які кожний може внести. Нашій родині потрібно ще багато вчитися, щоби жити разом у гармонії й мирі, й всім не бути однаковими» [18]. 

Подолати ментальність партнерства 

101. Тепер повернімося до притчі про милосердного самарянина, яка нам може ще багато запропонувати. При дорозі лежав побитий чоловік. Особи, які його обминали, зосереджувалися не на внутрішньому поклику стати ближніми, а на своїх функціях у соціальному статусі, який займали, на обов’язках, які виконували в суспільстві. Вони вважали себе значимими в своєму суспільстві, і вважали важливими ролі, які там виконували. Побитий і покинутий на дорозі чоловік був відволіканням від їхніх планів, перешкодою і кимось, хто не відігравав жодної ролі. Був ніким, не належав до жодної значимої групи, не виконував жодних функцій у творенні історії. А великодушний самарянин протиставив себе цій тісній класифікації, хоча сам був поза всіма цими категоріями, просто був чужоземцем без свого місця в суспільстві. У такий спосіб, вільний від усіх норм і схем поведінки, він міг перервати свою подорож, змінити плани, бути присутнім, щоби несподівано допомогти побитій людині, якій був потрібний. 

102. Яку реакцію ця розповідь викликала би сьогодні, у світі, в якому постійно з’являються і розвиваються соціальні групи, які міцно хапаються за ідентичність, яка їх відділяє від решти світу? Як зворушити тих, які схильні організовуватися так, щоби не допустити до себе когось чужого, хто може порушити цю ідентичність і організацію, зосереджену на собі й на самозахисті? У цій схемі виключена можливість стати ближнім, хіба ближнім тих, які допомагають нам осягнути особисту користь. І так слово «ближній» втрачає своє значення, а набирає значення тільки слово «партнер» у спільних інтересах [19]. 

Свобода, рівність і братерство 

103. Братерство – це не тільки результат виконання умов пошани свободи індивідів, і не юридичне затвердження рівності. Хоча ці умови сприяють братерству, але їх недостатньо, щоби братерство виникло лише з них. Братерство дає щось позитивне свободі й рівності. Що стається, якщо братерство не культивують свідомо, без політичної волі до братерства, вкладеної у виховання братерства, діалогу, відкривання цінностей взаємності та взаємозбагачення? Свобода слабне, стає самотністю, власним вибором когось чи чогось, або просто щоб щось мати і чимось радіти. Але це в жодній мірі не вичерпує багатств свободи, орієнтованої передовсім на любов. 

104. Також рівність не осягнути абстрактними визначеннями, що «всі люди рівні», бо вона є плодом свідомого і педагогічного плекання братерства. Ті, які здатні лише до партнерства, створюють зачинені світи. Яке значення у такій ментальності може мати особа, яка не належить до кола партнерів, а приходить із мрією про краще життя для своєї родини? 

105. Індивідуалізм не дає нам більшої свободи, рівності, братерства. Сама тільки сума індивідуальних користей не здатна створити кращий світ для всього людства. І також не захистить нас від багатьох бід, які з часом тільки глобалізуються. Але найважче подолати радикальний індивідуалізм. Він вводить нас в оману і переконує, що все полягає в тому, щоб дати повну свободу своїм амбіціям – так ніби накопичення індивідуальних амбіцій і забезпечень здатне збудувати загальне добро. 

Універсальна любов, яка підтримує особи 

106. Усвідомлення, що людина, особа завжди і в будь-яких обставинах має велику гідність, – це основана засада, суттєва для того, щоб йти дорогою соціальної дружби і універсального братерства. Якщо кожна особа має велику вартість, то слід ясно і рішуче сказати, що « сам факт, що хтось народився в місці з меншими природними ресурсами або малорозвиненому, не виправдовує те, що частина людей живе менш гідно » [20]. Це елементарний принцип суспільного життя, який часто у різний спосіб ігнорують ті, які бачать, що він не відповідає їхньому світогляду чи їхнім цілям. 

107. Кожна людина має право жити гідно і розвиватися комплексно, і жодна держава не може позбавити її цього основного права. Це право має кожна людина, навіть якщо вона мало продуктивна, навіть якщо вона народилася з вадами або отримала погану освіту. Бо це не зменшує її велику людську гідність, яка базується не на обставинах, а на цінності свого існування. Якщо цей елементарний принцип не захищають, то майбутнього не має ні братерство, ні саме людство. 

108. Деякі суспільства частково приймають цей принцип. Акцептують однакові можливості для всіх, але вважають, що все залежить від індивіда. З цієї обмеженої перспективи немає сенсу «інвестувати в тих, хто позаду, хто слабкий або менш обдарований, щоб вони могли стати на ноги і знайти свій життєвий шлях » [21]. Інвестування у слабких може бути нерентабельним, неефективним. Це вимагає, щоб держава була присутня і активна, а суспільні інституції щоб дивилася далі економічних, політичних та ідеологічних систем вільного ринку, щоб справді спершу орієнтувалися на конкретних людей і на загальне добро. 

109. Деякі народжуються в заможних родинах, отримують добру освіту, мають добру їжу або вроджені здібності. Їм, безумовно, не потрібна активна держава, вони будуть домагатися тільки свободи. Очевидно, що цей принцип не стосується неповносправних чи бідних з низькою освітою й малими шансами доброго медичного забезпечення. Якщо суспільство керується переважно критеріями вільного ринку і ефективності, то в ньому немає місця для таких людей, і братерство буде лише черговим романтичним гаслом. 

110. Насправді «говорити про економічну свободу тоді, коли реальні умови не дають багатьом людям доступу до неї, […] означає розводити демагогію, яка ганьбить політику » [22]. Такі слова як свобода, демократія і братерство втрачають своє значення. Бо, фактично, «так довго, як наша економічно-соціальна система породжуватиме скривджених, і хоча би одна людина почуватиметься відкинутою, не буде радості універсального братерства» [23]. Людське і братерське суспільство здатне гарантувати ефективну і стабільну опіку людині на кожному етапі її життя не тільки для того, щоб забезпечити її основні потреби, але щоб ця людина дала найкраще, що має в собі, навіть якщо її продуктивність посередня, навіть якщо вона повільна, навіть якщо її ефективність невелика. 

111. Людина, з її невід’ємними правами, за своєю природою відкрита для зв’язків. В її єство вкладено покликання вийти з себе самої назустріч іншим. І тому «потрібно бути дуже уважними, щоб не припуститися помилок, спричинених непорозумінням з правами людини і парадоксальним надуживанням ними. Сьогодні є тенденція постійно вимагати збільшення індивідуальних прав – мені хочеться сказати: індивідуалістських, – яка приховує концепцію особи, відірваної від усього соціального і антропологічного контексту, ніби «монади» (monás), чутливість якої постійно зменшується. […] Якщо права індивіда гармонійно не підпорядковані більшому добру, то він вважатиме, що вони нічим не обмежені, і, як наслідок, вони стануть причиною конфліктів і насильств» [24]. 

Плекати моральне добро 

112. Не можемо не сказати, що прагнення і пошуки добра інших людей і всього людства зумовлюють також турботу про зростання особи і суспільства в різних моральних цінностях, які сприяють цілісному розвитку людини. Новий Завіт говорить про плід Святого Духа (пор. Гал. 5, 22), виражений грецьким словом agazosúne. Він позначає прив’язаність до добра, пошуки добра. Що більше, він вказує на те, що прекрасне, що краще для інших: дозрівання, здоровий спосіб життя, плекання цінностей, а не лише матеріального добробуту. В латинській мові є подібне слово: bene-volentia, яке означає поставу прагнення добра для іншої людини. Це сильне прагнення добра, схильність до всього доброго і прекрасного, що спонукає нас наповнити життя інших людей тим, що красиве, шляхетне, що сприяє розвиткові. 

113. У цьому контексті хочу ще раз зі смутком наголосити, що «ми бачили досить аморальності, висміювання етичних принципів, глузування з добра, віри і чесності. Настав час визнати, що безтурботна поверховість не принесла нам нічого доброго. Руйнування основ суспільного життя призводить врешті до взаємного протистояння, коли кожен захищає власні інтереси » [25]. Ми повинні знову плекати добро для себе і для всього людства, і у такий спосіб разом розвиватися по-справжньому і цілісно. Кожне суспільсто повинно забезпечити передачу цінностей; в іншому разі передаватиме егоїзм, насильсто, різні форми корупції, байдужість і, врешті-решт, життя, закрите від трансценденції й обмежене індивідуальними інтересами. 

Цінність солідарності 

114. Хочу наголосити на солідарності, яка, «як моральна чеснота і соціальна постава, плід особистого навернення, вимагає співпраці всіх, хто відповідає за навчання і виховання. Спершу звертаюся до родин, покликаних дати базову й необхідну освіту. Родина – це перше середовище, в якому живуть і передають цінності любові й братерства, спільного життя і взаємообміну, турботи й опіки над іншою людиною. Родина – це також упривілейоване середовище передачі віри, почавши від перших простих жестів побожності, якими матері вчать своїх дітей. Вчителі й вихователі, які в школах і різних дитячих і юнацьких закладах виконують важку місію навчання дітей і молоді, повинні усвідомлювати свою відповідальність за моральний, духовний і соціальний аспект життя учнів. Цінності свободи, взаємоповаги і солідарності можуть передаватися з дитинства. […] Працівники культури і засобів масової інформації також несуть відповідальність за навчання і вихованя, особливо в сучасному суспільстві з щораз легшим доступом до засобів впливу і комунікації» [26]. 

115. У такі моменти, коли здається, що все розпливається і втрачає консистенцію, нам потрібно апелювати до твердого переконання [27] [i], яке походить із усвідомлення, що ми відповідальні за крихкість інших людей, і шукати спільне прийдешнє. Солідарність виражається конкретно в служінні, яке може приймати різні форми відповідальності за інших людей. Служіння – це, «в значній мірі, піклування про слабкого. Служити означає піклуватися про слабких у наших родинах, суспільствах, народах». У цій праці кожний може, «зустрівшись із конкретним поглядом найслабшої людини, відкласти набік свої плани, прагнення і бажання стати всемогутнім. […] Служіння завжди дивиться братові в очі, торкається його тіла, відчуває його близькість, і часом навіть «терпить», але допомагає братові. І тому служіння ніколи не є ідеологічним, бо служить не ідеям, а особам» [28]. 

116. Останні загалом «практикують цю особливу солідарність між терплячими, вбогими, і яку наша цивілізація либонь забула або принаймні хоче забути. Слово «солідарність» не завжди подобається; можна сказати, що в деяких обставинах ми зробили з нього погане слово, яке не варто вимовляти; але це слово означає набагато більше, ніж кілька спонтанних актів доброчинності. Воно означає мислити й діяти категоріями спільноти, пріоритетністю життя всіх людей над присвоєнням матеріального добра якоюсь групою. Це також боротьба зі структурними причинами вбозтва, нерівності, безробіття, втрати землі й домів, з нехтуванням соціальних і трудових прав. Це також боротьба з деструктивними наслідками Імперії грошей. […] Солідарність у своїй найглибшійі суті – це спосіб творити історію, і її творять саме народні рухи» [29]. 

117. Коли говоримо про піклування спільним домом, планетою, то апелюємо до мінімуму універсального сумління і до турботи про взаємодопомогу – того, що ще може бути в людських серцях. Якщо хтось має воду в надмірі, але береже її з думкою про все людство, то тому, що осягнув моральний рівень, завдяки якому може вийти з себе самого і з групи, до якої належить. Це захоплююче людське! Це така сама постава, яка потрібна, щоб визнати права кожної людини, навіть народженої за межами моїх границь. 

Відновити соціальну функцію власності 

118. Світ існує для всіх, бо всі ми, люди, народилися на цій землі й маємо однакову гідність. Не можна віддавати перевагу різницям у кольорі шкіри, релігії, здібностях, місці народження чи проживання тощо для використання чи виправдання привілеїв одних ціною позбавлення прав інших. І тому ми, як спільнота, зобов’язані гарантувати кожній людині гідне життя й відповідні можливості для цілісного розвитку. 

119. У перших століттях християнської віри різні мислителі в своїх рефлексіях розвинули універсальну думку про загальне призначення матеріального добра [30]. Вона вела до переконання, що якщо хтось не має того, що необхідне для гідного життя, то тому, що хтось інший привласнив це собі. Св. Йоан Золотоустий підсумував це так: «Не ділитися з убогими своїм добром – це грабувати їх і позбавляти життя. А те, що ми маємо, – це не наше, а їхнє» [31]; подібно говорив св. Григорій Великий: «Коли даємо вбогим те, що їм необхідне, даємо не своє, а повертаємо їм їхнє» [32]. 

120. Ще раз присвоюю собі й пропоную всім слова св. Йоана Павла ІІ, важливість яких, мабуть, не розуміють ще й сьогодні: «Бог дав землю всьому родові людському, щоб годувала всіх його членів, не виключаючи нікого і нікого не ставлячи у привілейоване становище» [33]. У цьому контексті нагадую, що «християнська традиція ніколи не визнавала абсолютного чи непорушного права на приватну власність, наголошуючи на соціальному призначенні всіх форм власності » [34]. Принцип спільного використання матеріального добра всіма є «першим принципом всього суспільно-етичного устрою» [35], є природним, первинним і пріоритетним правом [36]. Усі інші права на добро, потрібне для інтегрального розвитку людини, включаючи приватну власність і все інше, як сказав св. Павло VI, «не повинні перешкоджати, а навпаки – полегшувати їх реалізацію» [37]. Право на приватну власність може бути визнане тільки як вторинне природне право, яке виводиться з принципу універсального призначення матеріального добра і тягне за собою дуже конкретні наслідки, які слід відобразити у функціонуванні суспільства. Але часто трапляється, що вторинні права ставлять над пріоритетними і первинними правами, які тоді неможливо застосувати на практиці. 

Необмежені права 

121. Отож, нікого не можна виключати з огляду на місце народження, а тим більше – з огляду на привілеї, які мають інші люди, народжені в місцях із більшими можливостями. Обмеження і границі держав не повинні бути причиною виключення. Як не можна допустити, щоби якась особа мала менше прав тому, що вона жінка, так само не можна допустити, щоб місце народження або проживання обмежувало можливості гідного життя і розвитку. 

122. Розвиток не може йти в напрямку накопичення багатства малою групою людей, а повинен забезпечувати «права людини: індивідуальні, соціальні, економічні й політичні – включно з правами націй і народів» [38]. Права деяких людей до вільного підприємництва чи вільного ринку не можна ставити понад правами народів, понад гідністю вбогих, понад захистом довколишнього середовища, бо «якщо хтось має частину чогось, то тільки для того, щоб використовувати її для добра всіх людей » [39]. 

123. Правда, що підприємницька діяльність – « це благородне покликання, спрямоване на виробництво багатства та вдосконалення нашого світу » [40]. Бог нам допомагає, хоче, щоб ми розвивали таланти, які Він нам дав, і наповнив світ різними можливостями їх розвивати. В його планах кожна людина покликана розвивати себе саму [41], включно з розвитком економічних і технічних здібностей, аби використовувати їх для збільшення матеріального добра і покращення добробуту. Але, в будь-якому разі, підприємницькі таланти, дані Богом, слід спрямувати на розвиток інших людей, на подолання бідності, особливо через створення різноманітних можливостей працевлаштування. Завжди, паралельно з правом на приватну власність, існує важливіший і первинний принцип підпорядкування всієї приватної власності універсальному призначенню земних дібр, і тому – право усіх людей користуватися ними [42]. 

Права народів 

124. Переконання про спільне призначення земного добра сьогодні вимагає застосувати цей принцип до країн, до їхніх територій і можливостей. Якщо дивимося на це не тільки з точки зору легітимності приватної власності й прав громадян конкретної нації, але також з точки зору першого принципу спільного призначення земних дібр, то можемо говорити, що кожна країна також є чужоземцем, бо добро її території не можна відмовити потребуючому, який походить не з її території. Бо, як навчали єпископи США, існують фундаментальні права, які «випереджують будь-яке суспільство, бо походять із гідності, даної кожній особі як творінню Бога» [43]. 

125. Це вимагає також іншого розуміння стосунків і торгівлі між країнами. Якщо кожна особа має невід’ємну гідність, якщо кожна людина – мій брат чи сестра, і якщо світ справді належить усім, то не має значення – в якій країні вона народилася і в якій країні вона живе. Моя країна також несе відповідальність за її розвиток, і може це робити в різні способи: великодушно її прийняти в наглій потребі, допомагати їй у її країні, не експлуатуючи і не вичерпуючи природні ресурси цілих країн, не підтримуючи корумповані системи, які перешкоджають гідному розвитку народів. Те, що стосується народів, можна також застосуватий до різних регіонів кожної держави, між якими часто існує велика нерівність. Але нездатність визнати всіх людей рівними часто веде до того, що розвинуті регіони деяких країн мріють звільнитися від «баласту» бідних регіонів, аби збільшити рівень свого споживацтва. 

126. Говоримо про нову павутину у міжнародних стосунках, бо неможливо вирішити великі проблеми світу, думаючи лише категоріями взаємодопомоги індивідам чи малим групам. Не забуваймо, що «несправедливість впливає не тільки на окремих людей, але й на цілі країни, що змушує нас розглядати питання етики міжнародних відносин » [44]. А справедливість вимагає визнавати й шанувати не тільки індивідуальні, але й соціальні права і права народів [45]. Те, про що ми говоримо, означає забезпечення «основного права народів на існування і прогрес» [46], що часом важко зробити через тиск зовнішніх боргів. Сплата боргів у багатьох випадках не тільки не сприяє розвиткові, але дуже його обмежує й ставить важкі для виконання умови. Хоча підтримуємо засаду, що кожний законний борг потрібно сплатити, але спосіб сплати боргу вбогими країнами багатим не повинен вести до зупинку розвитку та загрози існування бідних країн. 

127. Немає сумніву, що йдеться про нове мислення. Якщо не зможемо мислити по-новому, то мої слова звучатимуть як фантазія. Але якщо приймемо великий принцип прав, який випливає з невід’ємної гідності людини, то зможемо прийняти виклик мріяти й думати про нове людство. Можна мріяти про планету, яка всім дає землю, дім і працю. Це справжня дорога до миру, а не бездумна короткозора стратегія сіяння страху й недовіри перед лицем зовнішніх небезпек. Бо справжній і тривалий мир можливий лише «на основі глобальної етики солідарності й співпраці для служіння майбутньому, яке формується через взаємозалежність і співвідповідальність усієї людської родини» [47]. 

[1] ІІ Ватиканський Собор, Душпастирська конституція Gaudium et spes , про Церкву в сучасному світі, 24. 

[2] Габрієль Марсель, Від спротиву до поклику, ed. NRF, París 1940, 50; див. Габрієль Марсель, Від спротиву до поклику, в Obras selectas, ed. BAC, Madrid 2004, vol. 2, 41. 

[3] Ангел Господній (10 листопада 2019): L’Osservatore Romano, іспанською 15 листопада 2019, ст. 3. 

[4] Див. Св. Фома Аквінський, Scriptum super Sententiis, lib. 3, dist. 27, q. 1, a. 1, ad 4: «Dicitur amor extasim facere, et fervere, quia quod fervet extra se bullit et exhalat» (кажуть, що любов породжує екстаз і бурління, оскільки бурління виходить назовні і розвіюється). 

[5] Кароль Войтила, Любов і відповідальність, Мадрид 1978, 136. 

[6] Карл Ранер, S.J., Літургійний рік, Барселона 1966, 28. Оригінал: Kleines Kirchenjahr. Ein Gang durch den Festkreis, ed. Herder, Friburgo 1981, 30. 

[7] Regula , 53, 15: «Pauperum et peregrinorum maxime susceptioni cura sollicite exhibeatur». 

[8] Див. Summa Theologiae, II-II, q. 23, art. 7; S. Agustín, Contra Julianum, 4, 18: PL 44, 748: «Скупі відмовляються від багатьох задоволень, щоби збільшити своє багатство або через страх втратити його». 

[9] «Secundum acceptionem divinam» (Scriptum super Sententiis, lib. 3, dist. 27, a. 1, q. 1, concl. 4). 

[10] Бенедикт XVI, Енцикліка Deus caritas est (25 грудня 2005), 15: AAS 98 (2006), 230. 

[11] Summa Theologiae II-II, q. 27, art. 2, resp. 

[12] Там само , I-II, q. 26, art. 3, resp. 

[13] Там само , q. 110, art. 1, resp. 

[14] Послання на 47-ий Всесвітній День Миру 1 січня 2014 (8 грудня 2013), 1: AAS 106 (2014), 22; L’Osservatore Romano, іспанською 13 грудня 2013, ст. 8. 

[15] Див.  Ангел Господній (29 грудня 2013): L’Osservatore Romano, іспанською 3 січня 2014, ст. 2-3;  Промова до дипломатичного корпусу, акредитованого при Апостольській Столиці (12 січня 2015): AAS 107 (2015), 165; L’Osservatore Romano, іспанською 16 січня 2015, ст. 10. 

[16] Послання на Міжнародний День Неповносправних (3 грудня 2019): L’Osservatore Romano, іспанською 6 грудня 2019, ст. 5.12. 

[17] Промова під час зустрічі з іспанською спільнотою та іншими мігрантами, присвяченій релігійній свободі, Філадельфія – США (26 вересня 2015): AAS 107 (2015), 1050-1051. 

[18] Промова до молоді, Токіо – Японія (25 листопада 2019): L’Osservatore Romano, іспанською 29 листопада 2019, ст. 15. 

[19] На ці роздуми мене надихнула думка Поля Рікера, «Партнер і ближній», в Histoire et vérité, ed. Le Seuil, París 1967, 113-127. 

[20] Апостольська Адгортація Evangelii gaudium (24 листопада 2013), 190: AAS 105 (2013), 1100. 

[21] Там само , 209: AAS 105 (2013), 1107. 

[22] Енцикліка Laudato si’ (24 травня 2015), 129: AAS 107 (2015), 899. 

[23] Послання учасникам “Economy of Francesco” (1 травня 2019): L’Osservatore Romano, іспанською 17 травня 2019, ст. 5. 

[24] Промова до Європейського Парламенту, Страсбург (25 листопада 2014): AAS 106 (2014), 997; L’Osservatore Romano, іспанською 28 листопада 2014, ст. 3. 

[25] Енцикліка Laudato si’ (24 травня 2015), 229: AAS 107 (2015), 937. 

[26] Послання на 49-ий Всесвітній День Миру 1 січня 2016 (8 грудня 2015), 6: AAS 108 (2016), 57-58; L’Osservatore Romano, іспанською 18-25 грудня 2015, ст. 10. 

[27] Коренем солідарності є солідність. Солідарність у етично-політичному значенні, яке прийняла в два останні століття, уможливлює безпечний й твердий соціальний устрій. 

[28] Гомілія під час Святої Меси, Гавана – Куба (20 вересня 2015): L’Osservatore Romano, іспанською 25 вересня 2015, ст. 3. 

[29] Промова до учасників міжнародної зустрічі народних рухів (28 жовтня 2014): AAS 106 (2014), 851-852. 

[30] Див. Св. Василій, Homilia 21. Quod rebus mundanis adhaerendum non sit, 3, 5: PG 31, 545-549; Regulae brevius tractatae, 92: PG 31, 1145-1148; Св. Петро Хризолог, Sermo 123: PL 52, 536-540; Св. Амврозій, De Nabuthe, 27.52: PL 14, 738s; Св. Августин, In Iohannis Evangelium 6, 25: PL 35, 1436s. 

[31] De Lazaro Concio 2, 6: PG 48, 992D. 

[32] Regula pastoralis 3, 21: PL 77, 87. 

[33] Енцикліка Centesimus annus (1 травня 1991), 31: AAS 83 (1991), 831. 

[34] Енцикліка Laudato si’ (24 травня 2015), 93: AAS 107 (2015), 884. 

[35] Св. Йоан Павло II, Енцикліка Laborem exercens (14 вересня 1981), 19: AAS 73 (1981), 626. 

[36] Див. Папська Рада Справедливості і Миру, Компендіум соціальної доктрини Церкви, 172. 

[37] Енцикліка Populorum progressio (26 березня 1967), 22: AAS 59 (1967), 268. 

[38] Св. Йоан Павло II, Енцикліка Sollicitudo rei socialis (30 грудня 1987), 33: AAS 80 (1988), 557. 

[39] Енцикліка Laudato si’ (24 травня 2015), 95: AAS 107 (2015), 885. 

[40] Там само , 129: AAS 107 (2015), 899. 

[41] Див. Св. Павло VI, Енцикліка Populorum progressio (26 березня 1967), 15: AAS 59 (1967), 265; Бенедикт XVI, Енцикліка Caritas in veritate (29 червня 2009), 16: AAS 101 (2009), 652. 

[42] Див. Енцикліка Laudato si’ (24 травня 2015), 93: AAS 107 (2015), 884-885; Апостольська Адгортація Evangelii gaudium (24 листопада 2013), 189-190: AAS 105 (2013), 1099-1100. 

[43] Конференція католицьких єпископів США, Відчинімо свої серця: Безустанний поклик до любові. Пастирський лист проти расизму (листопада 2018). 

[44] Енцикліка Laudato si’ (24 травня 2015), 51: AAS 107 (2015), 867. 

[45] Див. Бенедикт XVI, Енцикліка Caritas in veritate (29 червня 2009), 6: AAS 101 (2009), 644. 

[46] Св. Йоан Павло II, Енцикліка Centesimus annus (1 травня 1991), 35: AAS 83 (1991), 838. 

[47] Промова про атомну зброю, Нагасакі – Японія (24 листопада 2019): L’Osservatore Romano, іспанською 29 листопада 2019, ст. 11.