ДРУГИЙ РОЗДІЛ  

ЧУЖОЗЕМЕЦЬ НА ДОРОЗІ 

56. Усе, що я згадав у попередньому розділі, – це більше, ніж відсторонений опис дійсності, бо «радість і надія, смуток і тривога сучасних людей – особливо бідних і стражденних – є радістю й надією, смутком і тривогою Христових учнів, і немає нічого по-справжньому людського, що не знаходило б відгуку в їхніх серцях» [1] . Намагаючись знайти світло в тому, що переживаємо, і перед тим, як накреслити деякі напрямки дій, хочу присвятити один розділ притчі, яку Ісус Христос розповів дві тисячі років тому. І хоча ця енцикліка написана для всіх людей доброї волі незалежно від їхніх релігійних переконань, але притча подана в такій формі, що може кожну людину спонукати задатися різними запитаннями. 

«І ось якийсь законовчитель устав, щоб його випробувати, та й каже: “Учителю, що мені робити, щоб вічне життя осягнути?” А Ісус мовив до нього: “В законі що написано? Як там читаєш?” Озвався той і каже: “Люби Господа, Бога твого, всім серцем твоїм, усією твоєю душею і всією силою твоєю і всією думкою твоєю; а ближнього твого, як себе самого.” “Ти добре відповів”, сказав (Ісус), “роби це й будеш жити.” Та той, бажаючи себе самого виправдати, каже до Ісуса: “А хто мій ближній?” Мовив тоді Ісус, кажучи: “Один чоловік спускався з Єрусалиму до Єрихону й потрапив розбійникам, що його обдерли й побили тяжко та й пішли геть, зоставивши півмертвого. Випадком ішов якийсь священик тією дорогою; побачив він його й, збочивши, пройшов мимо. Так само й левіт прийшов на те місце, глянув на нього й пройшов мимо. Але один самарянин, що був у дорозі, зненацька надійшов (на нього) й, побачивши його, змилосердився. Він приступив до нього, перев'язав йому рани, полив їх оливою і вином; потім посадив його на власну скотину, привів до заїзду й доглянув за ним. На другий день він вийняв два динари, дав їх господареві й мовив: Доглядай за ним, і те, що витратиш на нього більше, я заплачу тобі, коли повернуся. Хто з оцих трьох, на твою думку, був ближнім тому, що потрапив розбійникам у руки?” Він відповів: “Той, хто вчинив над ним милосердя.” Тоді Ісус сказав до нього: “Іди і ти роби так само”» (Лк. 10, 25-37). 

Контекст 

57. Ця притча має тисячолітній контекст. Біблія, після опису створіння світу й людини, показує проблеми людських стосунків. Каїн вбиває свого брата Авеля, і тоді звучить голос Бога: «Де Авель, брат твій?» (Бт. 4, 9). Каїн відповідає так, як ми часто відповідаємо: «Хіба я сторож брата мого?» (там само). Ставлячи це запитання, Бог піддає під сумнів будь-які види детермінізму чи фаталізму, які намагаються виправдати байдужість, як єдину можливу відповідь. Навпаки, Бог додає нам відваги творити іншу культуру, яка нас спрямовує до долання ворожнечі й піклування один одним. 

58. Книжка Іова нав’язує до факту, що існування одного Творця – це фундамент деяких спільних прав: «Хіба не той, що створив мене, створив і його в лоні? Хіба ж не той самий сотворив нас в утробі?» (31, 15). Через сотні років св. Іриней виразив це з допомогою образу мелодії: «Хто любить правду, не повинен ввести себе в оману інтервалами між звуками, і не вважати, що один митець створив один звук, а інший митець – другий звук […] це був один митець» [2]. 

59. В юдейській традиції заповідь любові й турботи про іншу людину, здається, обмежувалася зв’язками з особами своєї нації. Древня заповідь «Любитимеш ближнього твого, як самого себе» (Лев. 19, 18), в загальному розумінні, стосувалася людей свого народу. Але і особливо в юдаїзмі, який розвивався поза територією Ізраїлю, границі заповіді розширювалися. З’явилося напуття не робити іншим того, чого не хочеш, щоб робили тобі (див. Тов. 4, 15). Мудрець Гіллел (І ст. до Хр.) сказав на цю тему: «Це Закон і Пророки. Все інше – тлумачення» [3]. Прагнення йти божественними стежками подолало тенденцію обмежити цю заповідь колом найближчих людей: «Милість людини - до її ближнього, а Божа милість - до всякого тіла» (Сир. 17, 13). 

60. У Новому Завіті заповідь Гіллела виражена в позитивній формі: «Все, отже, що бажали б ви, щоб люди вам чинили, те ви чиніть їм, – це ж бо закон і пророки» (Мт. 7, 12). Це універсальний заклик обняти кожну людину тільки тому, що вона людина, бо Всевишній, небесний Отець «велить своєму сонцю сходити на злих і на добрих» (Мт. 5, 45). Як наслідок, з’являється вимога: «Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний» (Лк. 6, 36). 

61. Спонуку розширити серце так, щоб охопити кожного чужоземця, можемо знайти вже в древніх текстах Біблії. Це постійне нагадування єврейському народові про те, що в Єгипті він був чужоземцем: 

«Не будеш утискати чужинця і не гнобитимеш його, бо ви самі були чужинцями в Єгипетській землі» (Вих. 22, 20). 

«Чужинця не гнобитимеш; ви самі знаєте, як на душі в чужинця; бо ви були чужинцями в Єгипетській землі» (Вих. 23, 9). 

«Коли якийсь приходень перебуває в вашім краю з вами, не гнобіть його. Приходень, що перебуває між вами, буде для вас як земляк посеред вас; любитимеш його, як себе самого, приходнями бо ви були в землі Єгипетській» (Лев. 19, 33-34). 

«Як збиратимеш виноград у себе в винограднику, не підеш потім оглядати грона: нехай вони зостануться для приходня, для сироти й для вдови; пам'ятай, що ти був рабом у Єгипетській землі» (Втор. 24, 21-22). 

У Новому Завіті заклик до братерської любові лунає на повну силу: 

«Увесь бо закон міститься у цій одній заповіді: “Люби ближнього твого, як себе самого”» (Гал. 5, 14). 

«Хто ж любить брата свого, той у світлі перебуває, і в ньому нема причини до падіння. Хто ж ненавидить брата свого, той у темряві, і в темряві він ходить» (1 Йо. 2, 10-11). 

«Ми знаємо, що ми перейшли від смерти до життя, бо любимо братів. Хто не любить, той у смерті перебуває» (1 Йо. 3, 14). 

«Бо хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить» (1 Йо. 4, 20). 

62. Але таку пропозицію любові можуть не зрозуміти. Св. Павло не безпідставно, бо перші християнські спільноти піддавалися спокусам створювати зачинені й ізольовані групи, напоумляв своїх учнів мати любов один до одного «й до всіх» (1 Сол. 3, 12), а в спільноті Йоана вимагали добре приймати братів, «зосібна ж чужинців» (3 Йо. 5). Цей контекст допоможе зрозуміти притчу про доброго самарянина: любов не дивиться на походження побитого брата, бо саме «любов розриває пута, які нас ізолюють і розділяють, і будує мости; любов дає можливість будувати велику родину, в якій кожний почувається у своєму домі. […] Любов уміє співчувати й шанувати» [4]. 

Покинуті 

63. Ісус розповів, що при дорозі лежав чоловік, на якого напали й побили бандити. Біля нього проходили, не затримуючись, різні люди. Вони займали в суспільстві високі посади, але не переймалися спільним добром, не хотіли присвятити свій час людині в біді чи, принаймні, покликати когось на допомогу. Тільки один зупинився, перев’язав його рани своїми руками, заплатив за лікування, опікувався ним. Передовсім дав йому те, чого нам так бракує в цьому забіганому світі: дав йому свій час. Мабуть він мав на цей день свої плани, мав свої потреби, обов’язки і бажання. Але він спромігся відсунути все це набік, коли побачив незнайому побиту людину, яка варта того, щоб їй присвятити свій час. 

64. З ким ти себе ідентифікуєш? Це питання різке, пряме і вирішальне. До кого з цих персонажів ти подібний? Слід визнати, що піддаємося спокусі байдужого ставлення до інших людей, особливо найслабших. Слід визнати, що ми виросли під багатьма аспектами, але залишаємося інфантильними у супроводженні, піклуванні й підтримці найслабших і найбеззахисніших людей у наших розвинених суспільствах. Ми звикли відвертати голову, проходити, не затримуючись, ігнорувати ситуацію, якщо вона не зачіпає нас безпосередньо. 

65. На людину нападають на дорозі, а очевидці втікають і вдають, що нічого не бачили. Є люди, які наїхали на когось своєю машиною, – і втікають. Вони хочуть уникнути проблем, їх не хвилює, що людина вмирає з їхньої вини. Це риси загального стилю життя, який виражається у різний спосіб, часом дуже непомітно. Окрім того, ми дуже зосереджені на власних проблемах, і коли помічаємо, що хтось страждає, то це нас нервує і непокоїть, бо не хочемо марнувати свій час на чужі проблеми. Це симптоми хворого суспільства, яке будує свій добробут на чийомусь стражданні. 

66. Краще не потрапити в таку біду. Погляньмо на доброго самарянина. Цей текст закликає нас відновити наше покликання  бути громадянами своєї країни й всього світу, будівниками нових соціальних стосунків. Це завжди новий заклик, навіть якщо він – основний закон людського існування: щоби суспільство йшло до спільного добра і ради цього постійно вдосконалювало політичний і соціальний устрій, павутину стосунків і проекти, метою яких є людина. Вчинки доброго самарянина показують, що «наше життя пов’язане із життям інших людей: життя – не час проминання, життя – час зустрічі» [5]. 

67. Ця притча – дуже виразна ілюстрація, яка добре вказує на фундаментальний вибір, який ми повинні зробити, щоб перебудувати світ, через який страждаємо. Єдиний вихід із болю й страждань, які нас оточують, – стати милосердним самарянином. Будь-який інший вибір ставить нас або по стороні розбійників, або по стороні перехожих, які минають побиту людину, не проявляючи жодного співчуття до її страждання. Ця притча показує нам ініціативи, за допомогою яких можемо відбудувати спільноту з допомогою мужчин і жінок, які ототожнюють себе зі слабкістю інших людей і не дозволяють будувати суспільство з маргіналізованими людьми, а підходять до знедолених, піднімають лежачих і повертають їх у суспільство – щоб добро було спільним. Водночас ця притча застерігає нас від постав людей, які бачать тільки себе самих і не беруть відповідальності за неминучі вимоги людської дійсності. 

68. Потрібно сказати ясно, що ця притча не навчає абстрактних ідеалів і не обмежується тільки етично-соціальною моральністю. Вона об’являє суттєву рису людської істоти, про яку часто забувають: ми створені до повноти, яку можна осягнути тільки в любові. Байдужість до страждання – це не вибір, не можна дозволити, щоб хтось був «на периферії життя». Це повинно нас обурити, людське страждання повинно нас так зворушити, щоб ми вийшли з зони свого комфорту. Це гідність. 

Історія, яка повторюється 

69. Євангельська розповідь проста й послідовна, але також містить усю динаміку внутрішньої боротьби, яку ми переживаємо в процесі становлення своєї ідентичності й досвідчуємо на всіх етапах життя, спрямованого до братерства між людьми. Якщо вирушимо в дорогу, то неминуче зустрінемо зранену людину. А сьогодні таких людей стає щораз більше. Рішення прийняти чи покинути на дорозі побиту людину визначає всі економічні, політичні, соціальні і релігійні проекти. Кожного дня ми стаємо перед вибором: бути милосердним самарянином чи байдужим перехожим. І якщо глянемо на все своє життя і на весь світ, то зрозуміємо, що всі ми є або були такими, як ці євангельські персонажі: у чомусь ми подібні до побитого на дорозі, до бандитів, до перехожих і до милосердного самарянина. 

70. Знаменно, як відмінності між персонажами притчі повністю змінюються при зустрічі з побитою і приниженою людиною. Вже немає значення, де ти живеш – в Юдеї чи Самарії, ти священник чи ти купець; є тільки два типи людей: ті, які страждають, і ті, які їх обминають; ті, які похиляються над людиною в біді, і ті, які відвертають погляд і пришвидшують ходу. Тут усі наші маски, бейджики і маскарадні костюми спадають – вибила година правди. Чи ми похиляємося, щоби доторкнутися до побитого і обробити його рани? Чи похиляємося, щоби взяти його на свої плечі? Це актуальний виклик, якого не слід боятися. В моменти кризи це нагальна потреба: можемо сказати, що в цей момент кожний, хто не бандит, і кожний, хто не проходить мимо, є або побитим або несе на своїх плечах когось побитого. 

71. Історія про милосердного самарянина повторюється: щораз виразніше бачимо, що через соціальну і політичну байдужість у багатьох країнах світу з’являються пустельні дороги, на яких через внутрішні та зовнішні суперечки лежать покинуті люди, в яких вкрали можливості. У своїй притчі Ісус не подає альтернативні шляхи, такі як: що би сталося з важко пораненою людиною або з тою, яка йому допомогла, якщо би їхніми серцями заволодів гнів чи бажання помсти? Він вірить у людину і цією притчею заохочує її любити, допомагати потребуючому і будувати суспільство, гідне називатися людським суспільством. 

Персонажі притчі 

72. Притча розпочинається від розбійників. Ісус розпочинає її від здійсненого нападу, але не спонукає нас затриматися над фактом злочину, не жалітися над тим, що сталося, не звертає нашу увагу на розбійників. Ми їх знаємо. Ми бачили, як над світом затягуються чорні хмари відкинення і насильства ради нікчемних інтересів сильних цього світу, ради накопичення і розподілу матеріальних благ. Запитання могло би звучати: Чи залишимо потерпілого напризволяще, щоби кожний сам захищав себе від злодіїв? Чи потерпілий буде виправданням наших непримиренних поділів, нашої жорстокої байдужості, наших внутрішніх протистоянь? 

73. Потім притча виразно вказує на тих, які проходять мимо. Ця небезпечна байдужість, виправдана вона чи ні, вираження зневаги чи сумне розпорошення уваги, робить священника чи левіта сірим відображенням прірви, яка відділяє нас від дійсності. Є багато способів проходити мимо, які взаємодоповнюються: зосередження на собі, ізоляція від інших людей, байдужість до світу; або дивитися десь у далечину. Стосовно другого способу проходити мимо, то в деяких країнах або їх регіонах існує зневага до вбогих і до їхньої культури; живуть і дивляться у далечину так, ніби імпортований проект розвитку держави зможе вирішити проблеми з бідними. У такий спосіб можна виправдати чиюсь байдужість, бо ті, які би могли зворушити байдужі серця своїми благаннями, просто не існують. Вони перебувають поза горизонтом їхніх інтересів. 

74. Ті, які проходять мимо, мають одну характерну рису – вони побожні люди. Що більше, вони присвятили своє життя Богові: священник і левіт. На це слід звернути особливу увагу, бо це показує, що віра й служіння Богові ще не є гарантією того, що живеш так, як того хоче Бог. Віруюча людина може не виконувати те, що від неї вимагає її віра, й водночас вірити, що перебуває з Богом, і вважати себе кращою за інших. Але є способи жити вірою так, щоб відчинити серце на братів, і це буде гарантією автентичного життя з Богом. Св. Йоан Золотоустий дуже ясно виразив цей виклик, перед яким стоять християни: «Хочете почитати Тіло Христа? Не зневажайте його нагого […], не вшановуйте його шовковими ризами в храмі, якщо на вулиці воно лежить наге й тремтить від холоду» [6]. Парадоксально, але ті, які декларують себе невіруючими, часом живуть Божою волею краще від віруючих. 

75. Зазвичай таємними помічниками «придорожніх бандитів» є «перехожі, які дивляться в іншу сторону». Замикається коло між тими, які використовують, обдурюють і експлуатують суспільство, і тими, які вважають себе неупередженими критиками й водночас живуть у цій системі й користаються її благами. Це сумне лицемірство, коли безкарність за злочини, за використання інституцій для особистої чи корпоративної вигоди, та інше зло, яке неможливо викорінити, поєднується з постійним знеціненням усього, з постійними підозрами, які поширюють недовіру й стурбованість. На брехливе «все пропало» відповідають «ніхто цього не виправить», «чим я можу зарадити?» У такий спосіб підсилюють розчарування і безнадію, і це не сприяє духові солідарності й щедрості. Довести народ до зневіри – це замкнути досконало облудне коло: так діють невидимі сили добре прихованих інтересів, які захопили засоби, де була можливість виражати судження і думки. 

76. Врешті гляньмо на побитого. Часом відчуваємо себе побитими й покинутими при дорозі – як і він. Також відчуваємо, що наші інституції покинули нас, бо вони слабкі й не мають ресурсів, або служать інтересам малих груп у країні й за границею. Бо «в глобалізованому суспільстві існує елегантний спосіб відводити погляд в сторону, яким зазвичай користуються: під видом політкоректності або ідеологічного етикету на страждаючу людину дивляться, не торкаючись її. Її показують у прямому ефірі, про неї говорять із показною терпимістю і евфемізмами» [7]. 

Почати спочатку 

77. Кожний день пропонує нову можливість, новий етап. Сподіватися отримати все від владних структур було би інфантильністю. Радіємо, що маємо простір співвідповідальності, в якому можемо започатковувати й генерувати нові процеси й зміни. Будьмо активними у відновленні зранених суспільств і допомозі їм. Сьогодні маємо можливість показати братерство як нашу внутрішню сутність, стати добрими самарянами, які несуть на собі біль втрат, а не збуджують ненависть і образу. Нам потрібно, як випадковому подорожньому цієї притчі, тільки мати безкорисливе, чисте й просте прагнення бути народом, безустанно й невтомно приймати, піднімати й інтегрувати в суспільство тих, які впали; навіть якщо ми самі часто падаємо й змушені повторювати логіку насильства, егоїстичних амбіцій, поширення недовіри й брехні. Нехай інші займаються політикою чи економікою як знаряддям у грі за владу. Зміцнюймо добро і служімо добру. 

78. Можна почати знизу, і боротися на місцевому рівні за дуже конкретні справи, і, крок за кроком, переходити до інших регіонів країни і світу з тою самою турботою, з якою милосердний самарянин опікувався кожною раною побитої людини. Шукаймо побитих і берімо на себе відповідальність за довколишню дійсність, не лякаючись болю чи слабкості, бо саме в них ми знайдемо все добро, яке Бог вклав у людське серце. Труднощі, які видаються великими, – це можливість зростати, а не піддаватися пасивному смутку й опускати руки. Але не робімо цього самі, індивідуально. Як самарянин шукав допомоги в господаря заїзду, щоб той опікувався побитим чоловіком, так і ми покликані зібратися і зустрітися як «ми», спільна родина, сильніша від суми окремих її членів; пам’ятаймо, що « ціле більше від частини і також більше від суми своїх частин » [8]. Позбуваймося дріб’язковості та образ у дрібних сутичках і безконечних конфронтаціях. Припинімо приховувати біль утрат й візьмімо відповідальність за свої провини, байдужість і обмани. Примирення і відновлення відродить і звільнить нас усіх від страху. 

79. Самарянин пішов своєю дорогою далі, не чекаючи на нагороду і подяку. Допомога ближньому принесла йому велике задоволення собою і перед Богом, отож була обов’язком. Усі ми несемо відповідальність за рани свого народу і всього людства. Отож, опікуймося слабостями кожного чоловіка, кожної жінки, кожної дитини і кожної старенької людини з таким посвяченням і увагою, як це робив милосердний самарянин. 

Ближній без обмежень 

80. Цією притчею Ісус відповів на запитання: Хто є моїм ближнім? Слово «ближній» за часів Ісуса означало того, хто перебуває біля тебе, хто тобі близький. Само собою розумілося, що допомагати потрібно людині з твого оточення, твоєї нації. Частина юдеїв тамтих часів зневажала самарян, вважала їх нечистими, які не належать до грона ближніх, яким слід допомагати. Ісус, юдей, повністю змінює таку ментальність: заохочує нас думати не про те, хто наскільки близько від нас, щоб бути нашим ближнім, а щоб ми всі були ближніми один одному. 

81. Ісус заохочує допомагати людині в біді незалежно від того, належить вона до грона наших близьких, чи ні. У цьому випадку самарянин став ближнім побитого юдея. Щоб стати близьким і присутнім, він подолав усі культурні й історичні бар’єри. Ісус закінчує вимогою: «Іди і ти роби так само» (Лк. 10, 37). Це означає, що закликає нас відсунути набік всі різниці і, перед людським стражданням, стати ближнім кожної людини. Тоді я вже не говорю, що маю «ближніх», яким мушу допомагати, а відчуваю поклик стати ближнім інших людей. 

82. Проблема полягає в тому, що Ісус наголошує, що побитий був юдеєм – мешканцем Юдеї, а той, хто зупинився й допоміг йому, був самарянином – мешканцем Самарії. Ця деталь дуже важлива для роздумів про любов, яка відчиняється для всіх. Територія, на якій жили самаряни, була збезчещена язичницькими культами, і тому для юдеїв самаряни були нечистими, відразливими й небезпечними. Фактично, древній юдейський текст, в якому говориться про зненавиджені народи, згадує Самарію і навіть стверджує, що «третій же навіть і не є народом» (Сир. 49, 25), і додає, що це «дурний народ, що живе в Сихемі» (вірш 26). 

83. Це пояснює, чому самарянка, коли Ісус попросив в неї води, пихато відповіла: «Юдей єси, а просиш напитися в мене, жінки самарянки?» (Йо. 4, 9). Ті, які шукали підстав, щоб дискредитувати Ісуса, називали Його найобразливішими словами: «навіжений» і «самарянин» (Йо. 8, 48). І тому ця милосердна зустріч самарянина з юдеєм була сильною провокацією, яка демаскує всі ідеологічні маніпуляції, щоби ми розширили коло своїх ближніх, щоби наша здатність любити набрала універсального виміру й подолала всі упередження, всі історичні і культурні бар’єри, всі егоїстичні інтереси. 

Волання чужоземця 

84. Насамкінець нагадую про те, що Ісус сказав в іншому Євангелію: «Чужинцем був, і ви мене прийняли» (Мт. 25, 35). Ісус міг сказати ці слова, бо мав серце, чутливе до біди інших людей. Св. Павло заохочував: «Радуйтеся з тими, що радуються; плачте з тими, що плачуть» (Рим. 12, 15). Якщо серце приймає таку поставу, то воно здатне ототожнити себе з іншим, не звертаючи увагу на те, де він народився і звідки приходить. Той, хто входить у цю динаміку, остаточно досвідчує, що інші є «його власним тілом» (Іс. 58, 7) [i]. 

85. Для християн слова Ісуса мають також і трансцендентний вимір; вони заохочують нас розпізнати Христа в кожному покинутому чи відкинутому братові (див. Мт. 25, 40.45). І справді, віра дає нам нечувані мотивації прийняти іншу людину, бо віруючий здатний визнати, що Бог любить кожну людину безмежною любов’ю і «обдаровує її безмежною гідністю» [9]. Окрім того віримо, що Христос пролив свою кров за всіх і за кожного, і тому поза його універсальною любов’ю немає нікого. І якщо підемо до останнього джерела – внутрішнього життя Бога, то зустрінемо спільноту трьох Осіб, джерело і досконалий взірець будь-якого спільнотного життя. Теологія постійно збагачується завдяки роздумам про цю велику правду. 

86. Часом мене засмучує факт, що з такими мотиваціями Церкві потрібно було багато часу, щоб рішуче засудити рабство і різні форми насильства. Сьогодні, з такою розвинутою духовністю й теологією, ми не маємо виправдань. Але ще є такі християни, які відчувають потребу чи вважають, що їхня віра дає їм право підтримувати різні форми замкнутого і агресивного націоналізму, поставу ксенофобії, зневаги і навіть знущання над тими, які чимось відрізняються. Віра, разом із гуманізмом, який її надихає, перед лицем таких тенденцій повинна підтримувати критичний змисл і допомагати швидко на них реагувати. І тому важливо, щоби катехизація і проповідництво у більш безпосередній і ясний спосіб говорили про соціальне значення життя, про братерський вимір духовності, про невід’ємну гідність кожної людини й мотивації любити й приймати всіх людей.