ПЕРШИЙ РОЗДІЛ  

ТЕМРЯВА ЗАЧИНЕНОГО СВІТУ 

9. Я не претендую подати вичерпний аналіз усіх аспектів дійсності, в якій ми живемо, лише пропоную звернути увагу на деякі тенденції в сучасному світі, які перешкоджають розвитку загального братерства. 

Мрії, які розлітаються в друзки 

10. Упродовж десятиліть видавалося, що світ вивчив уроки стількох війн і нещасть і поволі прямує до різних форм інтеграції. До прикладу, зміцніла мрія про об’єднану Європу, здатну визнати спільне коріння і радіти своєю різноманітністю. Пам’ятаємо про «міцне переконання отців засновників Європейського Союзу, які бажали бачити майбутнє, побудоване на здатності працювати спільно, аби долати поділи, сприяти миру та єдності між усіма народами континенту» [1]. Також зміцніло устремління до латиноамериканської інтеграції, і в цьому напрямку зроблено деякі кроки. В інших країнах і регіонах були спроби ввести мир і налагодити стосунки, які, в одних випадках, дали добрі результати, в інших випадках виглядають багатообіцяючими. 

11. Але минуле повторюється. Розпалюються давні конфлікти, які, як здавалося, вже були вирішені, відроджуються зачинені, екстремістські, наповнені ненавистю й агресією, націоналізми. В деяких країнах ідея єдності народу й нації, просякнута різними ідеологіями, створює нові форми егоїзму, які приймають вигляд захисту національних інтересів, і призводить до втрати суспільного змислу. Це нам знову нагадує, що «кожне покоління повинно прийняти боротьбу й успіхи минулих поколінь і прямувати до ще шляхетнішої мети. Такою є дорога. Добро, любов, справедливість і солідарність не здобувають раз і назавжди; їх треба здобувати кожного дня. Не можна задовольнитися здобутками минулого, затриматися й користуватися ними, бо тоді ігноруватимемо факт, що багато наших братів страждає від несправедливості, яка вимагає нашого втручання» [2] . 

12. «Відчинитися на світ». Цей вираз сьогодні присвоїли економіка та фінанси, і він стосується виключно відкритості для заграничних інтересів або свободи економічних потуг проводити інвестиції без перешкод і проблем у всіх країнах. Локальні конфлікти і нехтування спільним добром стали інструментами, за допомогою яких глобальна економіка вводить модель однорідної культури. Ця культура об’єднує світ, але роз’єднує людей і нації, бо «глобалізація нас зближує, але не робить братами» [3] . Ми щораз більше усамітнюємося у цьому світі, підданому масифікації, який надає перевагу індивідуальним інтересам і ослаблює спільнотний вимір існування. Збільшується кількість ринків, на яких особи грають роль споживачів чи сторонніх спостерігачів. Розвиток такої глобалізації, зазвичай, зміцнює ідентичність найсильніших регіонів, які себе захищають, і ослаблює ідентичність слабких і вбогих регіонів, які стають вразливими й залежними від інших. У такий спосіб політика втрачає силу перед транснаціональними економічними потугами, які діють за принципом «розділяй і володарюй». 

Кінець історичної свідомості 

13. Це також пришвидшує процес втрати відчуття історії, що призводить до дальшого розпаду. Помічаємо, що в культуру проникає своєрідний «деконструкціонізм», за яким людська свобода намагається будувати все від нуля. Незмінною залишається лише потреба необмеженого споживацтва й виділення багатьох форм беззмістовного індивідуалізму. У цьому контексті я давав молоді пораду: «Якщо хтось щось вам пропонує і говорить, щоб ви нехтували історією, ігнорували досвід старшого покоління, погорджували всім минулим і дивилися лише в майбутнє, яке він вам пропонує, то чи це не легкий спосіб спокусити вас своєю пропозицією, аби ви робили лише те, що він вам говорить? Ця особа хоче, щоб ви були порожніми, без минулого, недовірливими до всього, вірили лише її обіцянкам і піддавалися її планам. Так діють різноманітні ідеології, які нищать (або де-конструюють) те, що відмінне від них, і у такий спосіб можуть панувати без спротиву. Для цього їм потрібна молодь, яка нехтує історією, відкидає духовні й гуманістичні набутки минулих поколінь, ігнорує все, що було до неї» [4]. 

14. Це нові форми культурної колонізації. Не забуваймо, що «народи, які нехтують своєю традицією і через манію наслідування інших, вирішування проблем насильством, або через непростиме занедбання чи апатію дозволяють красти свою душу, втрачають свою духовність, моральність і, врешті, ідеологічну, економічну і політичну незалежність» [5]. Позбавити великі слова їхнього значення або маніпулювати ними – це ефективний спосіб послабити історичну свідомість, критичне мислення, боротьбу за справедливість і шляхи до інтеграції. Що сьогодні означають такі слова як демократія, свобода, справедливість, єдність? Ними маніпулюють і їхнє значення перекручують, щоби зробити їх знаряддями панування, виразами, позбавленими змісту, якими можна користуватися для виправдання будь-яких учинків. 

Без загального проекту 

15. Найкращий спосіб панувати й просуватися вперед без обмежень – це сіяти розпач і постійно збуджувати недовіру, навіть замасковану під видом захисту деяких цінностей. Сьогодні в багатьох країнах застосовується політичний механізм дратування, загострювання ситуації і поляризацію. У різні способи інших позбавляють права на існування і вираження своїх думок. Їх висміюють, осуджують та ігнорують. До уваги не беруть їхню правду і їхні цінності, і у такий спосіб суспільство убожіє і піддається найсильнішим. І політика – це вже не здорові дискусії про широкомасштабні проекти для розвитку всіх і для спільного добра, а тимчасові маркетингові вирішення, які бачать найбільшу користь у знищенні іншого. У цій негідній грі взаємних звинувачень дебатами маніпулюють так, що контроверсії і конфронтації – це постійне явище. 

16. У цьому конфлікті інтересів, коли всі проти всіх і «перемогти» стає синонімом «знищити», як можемо підняти голову і розпізнати ближнього або підійти до того, хто впав на дорозі? Проект з великою метою розвитку всього людства сьогодні виглядає як маячня. Відстань між нами збільшується, і важкий та повільний шлях до об’єднаного і справедливішого світу зазнає драстичних невдач. 

17. Піклуватися про світ, який нас оточує і в якому ми живемо, означає піклуватися про себе. Але ми повинні стати «ми» в широкому контексті: ті, які мешкають у спільному домі. Але таке піклування не цікавить економічні потуги, які прагнуть швидких зисків. Вони дуже часто змушують замовкнути або висміюють голоси, які піднімаються на захист довколишнього середовища, прикриваючи раціональністю лише те, що представляє партикулярні інтереси. У порожній, короткозорій, без спільного проекту, культурі, яку ми творимо, «можна передбачити, що як тільки певні ресурси будуть вичерпані, настане час нових війн, хоча і під прикриттям благородних намірів » [6]. 

Глобальна маргіналізація 

18. Видається, що частиною людства можна пожертвувати ради вибраної групи людей, гідної безтурботного життя. Власне кажучи, «особа вже не вважається первинною цінністю, яку потрібно шанувати й підтримувати, особливо коли вона вбога або неповносправна, якщо вона «ще не потрібна» – як ненароджена дитина, або якщо «вже не потрібна» – як стара людина. Ми стали нечутливими до будь-яких форм марнотратства, починаючи від марнування їжі. Це найганебніша форма марнотратства» [7]. 

19. Брак дітей, який веде до старіння населення, разом із приреченням старих людей на болісну самотність – це прихований спосіб стверджувати, що все закінчується разом із нами, що значення мають лише наші особисті інтереси. Отож, «марнують не лише їжу і зайві матеріальні речі, а часто викидають навіть людей» [8]. Ми бачили, що сталося зі старими людьми в деяких частинах світу через коронавірус. Вони не заслужили такої смерті. Але, в дійсності, щось подібне вже траплялося в спекотні періоди і в інших ситуаціях: їх жорстоко відкидали. Ми не розуміємо, що ізолювати старих людей і залишати їх під опікою чужих людей, позбавляючи їх відповідної і близької присутності родини, – це калічити і збіднювати саму родину. Що більше, це позбавляє молоде покоління потрібного контакту зі своїм корінням і з мудрістю, яку молодь сама не зможе осягнути. 

20. Така маргіналізація інших виражається у різні способи, до прикладу, як одержимість зменшувати витрати на оплату праці, не беручи до уваги важкі наслідки, бо безробіття безпосередньо розширює границі бідності [9]. Окрім того, маргіналізація приймає відразливі форми, які вже вважалися подоланими, такі як расизм, який постійно приховується і з’являється знову. Прояви расизму викликають в нас сором, показуючи, що те, що вважалося поступом цивілізації, не таке вже дійсне й здобуте раз і назавжди. 

21. Є правила економіки, корисні для зростання, але не для інтегрального розвитку людини [10]. Зростає добробут, але також і нерівність, що веде до «виникнення нових видів бідності» [11]. Коли говоримо, що сучасний світ зменшив бідність, то оцінюємо це мірками минулих епох, які неможливо накласти на актуальну дійсність. Бо в минулі часи, до прикладу, відсутність електрики не вважалася критерієм бідності й причиною важких переживань. Бідність завжди слід аналізувати й розуміти в контексті реальних можливостей конкретного моменту історії. 

Права людини не достатньо універсальні 

22. Дуже часто ми усвідомлюємо, що насправді права людини не однакові для всіх людей. Пошана до цих прав «є першою умовою як соціального, так і економічного розвитку країни. Якщо поважають гідність людини, а її права визнають і їх гарантують, то також процвітає творчість і винахідливість, і особа може розвивати свої численні таланти для спільного добра» [12]. Але, «уважно спостерігаючи за сучасним суспільством, помічаємо багато протиріч, які спонукають задатися питаннями, чи справді однакову гідність усіх людей, урочисто проголошену 70 років тому, визнають, шанують, захищають і підтримують у всіх ситуаціях. Сучасний світ зберігає багато видів несправедливості, які підтримуються завуженими антропологічними дисциплінами і економічними моделями, фундаментом яких є зиски, і які не вагаються експлуатувати, відкидати і навіть вбити людину. У той час, як одна частина людства живе в достатку, інша бачить, що їхню гідність не визнають, їх зневажають, топчуть, і їхні фундаментальні права ігнорують чи порушують» [13]. Що це нам говорить про рівність прав людини, основану на тій самій гідності людини? 

23. Так само структура суспільств у всьому світі ще далека від того, щоб ясно відображати, що жінки мають таку саму гідність і права, як і мужчини. Слова говорять одне, а рішення і дійсність – зовсім інше. Факт, що « подвійно нещасні жінки, які страждають, усунені з суспільства, піддані зневагам і насильству, бо часто для захисту своїх прав вони мають менше можливостей » [14]. 

24. Ми також признаємо, що «хоча міжнародна спільнота прийняла деякі рішення, аби положити край усім формам невільництва, та ініціювала різні стратегії для боротьби з цим явищем, але мільйони людей – дітей, мужчин і жінок різного віку – ще позбавлені свободи і змушені жити в умовах, подібних до рабства. […] Сьогодні, як і в минулому, коренем невільництва є концепція, яка допускає, що людську особу можна трактувати як об’єкт. […] Людську особу, створену на образ і подобу Божу, силою, обманом, фізичним чи психічним тиском позбавляють свободи, роблять її товаром, чиєюсь власністю, і трактують як засіб, а не як мету». Кримінальна павутина «вміло використовує в усьому світі сучасні інформаційні технології приваблення молоді та дітей» [15]. Звиродніння не має меж, коли жінки стають предметом, який змушують робити аборти. Огидно, коли людей крадуть і продають їхні органи. Це призводить до того, що торгівля людьми та інші актуальні форми рабства стають загальною проблемою, яку все людство повинно трактувати серйозно, бо «як кримінальні структури використовують глобальну павутину в своїх цілях, так і протидія вимагає спільних і глобальних зусиль усіх суб’єктів суспільства» [16]. 

Конфлікт і страх 

25. Війни, терористичні акти, расові та релігійні переслідування і багато інших зловживань проти людської гідності оцінюються по-різному – в залежності від того, відповідають чи ні конкретним інтересам, головно економічним. Правдою є те, що відповідає інтересам можновладців, і перестає нею бути, якщо вже не приносить їм користі. Кількість таких випадків насильства «боляче збільшується в багатьох частинах світу в таких формах, що це вже можна назвати “поетапною третьою світовою війною”» [17]. 

26. Це не дивує, якщо помічаємо відсутність горизонтів, які нас єднають, бо кожна війна нищить «сам проект братерства, вписаний в покликання людської родини», і тому «кожна небезпечна ситуація викликає недовіру і захист власних інтересів» [18]. І таким чином у нашому світі збільшується безсенсовна дихотомія з претензіями «гарантувати стабільність і мир на основі фальшивої безпеки, яку підтримує ментальність страху й недовіри» [19]. 

27. Неймовірно, але технічний розвиток не знищив страхи минулого; що більше, ці страхи зуміли сховатися й зміцніти позаду нових технологій. Навіть сьогодні за мурами древнього міста є безодня, незвідана територія, пустеля. Те, що звідти походить, не вірогідне, бо не знане, не знайоме, не належить до поселення. Це територія «варварів», від яких потрібно захищатися будь-якими способами. Отож, для самозахисту будують нові мури, і зовнішній світ уже не існує, існує лише «мій» світ, і то до такої міри, що багато людей вже перестають бути людьми зі своєю невід’ємною гідністю, а стають тільки «ними». Відроджується «тенденція побудови культури мурів – будувати мури в серцях і на землі, аби уникнути зустрічі з іншими культурами, з іншими особами. А будівничий мурів, позбавлений ширшого горизонту, врешті-решт стане рабом своїх мурів. Бо йому бракує цієї іншості» [20]. 

28. Самотність, страх і незахищеність багатьох людей, які відчувають, що система їх покинула, створюють родючий ґрунт для мафії. Мафіозні структури представляють себе «захисниками» забутих і часто за посередництвом різних форм допомогти реалізують власні кримінальні інтереси. Існує типово мафіозна педагогіка, яка в фальшивому дусі спільноти створює тенета залежності й поневолення, від яких дуже важко звільнитися. 

Глобалізація і прогрес без спільного напрямку 

29. Разом із Великим Імамом Ахмед Аль-Таїбом ми не ігноруємо позитивні досягнення науки, техніки, медицини, промисловості та соціального забезпечення, особливо в країнах, які розвиваються. Але «наголошуємо, що разом із великим і цінним історичним прогресом констатуємо моральне зіпсуття, яке впливає на міжнародну співпрацю, і ослаблення духовних цінностей та відчуття відповідальності. Все це породжує загальну фрустрацію, ізоляцію і відчай. […] Постають вогнища напружень, накопичується зброя і боєприпаси, і це тоді, коли світ охоплений невпевненістю, розчаруванням, страхом за майбутнє, і контролюється короткозорими економічними інтересами». Ми також сигналізуємо «про великі політичні кризи, несправедливість і брак справедливого розподілу природних ресурсів. […] Перед лицем таких криз, коли мільйони дітей вмирають, виснажені бідністю і голодом, на міжнародному рівні панує неприйнятне мовчання» [21]. У цій панорамі, яка нас зачаровує багатьма досягненнями, ми не бачимо справжньої людської дороги. 

30. В сучасному світі слабне відчуття приналежності до єдиної людської родини, а мрія будувати разом справедливість і мир видається утопією з минулих епох. Бачимо, що домінує холодна, глобалізована і комфортна байдужість, дочка великого розчарування, яке приховується за оманливою ілюзією: віримо, що можемо бути всемогутніми, і забуваємо, що всі перебуваємо в одному човні. Це розчарування залишає великі цінності братерства і веде до «своєрідного цинізму. Ми зустрічаємося з цією спокусою, коли йдемо шляхом втрат і розчарувань. […] Ізоляція і замкнення в собі або у власних інтересах ніколи не повернуть надію й зусилля для віднови; повернути надію можуть тільки близькість і культура зустрічі. Ізоляція – ні; близькість – так. Культура зіткнення – ні; культура зустрічі – так» [22]. 

31. У цьому світі, який біжить у різних напрямках, живемо в атмосфері, в якій «відстань між одержимим устремлінням до власного добра і спільним щастям уже така велика, що здається, що між індивідом і спільнотою справжня прірва. […] Бо відчуття, що тебе змушують жити разом із кимось – це одна річ, а інша річ – цінити багатство і красу зерен спільного життя, які слід шукати й плекати разом» [23]. Технології постійно розвиваються, але «як було би добре, якщо би наукові й технічні винаходи супроводжувалися більшою рівноправністю і соціальною інтеграцією! Як було би добре, щоб, відкриваючи нові далекі планети, ми водночас відкривали потреби брата чи сестри на нашій орбіті!» [24]. 

Пандемії та інші нещастя історії 

32. Правда, що глобальна трагедія пандемії Covid-19 тимчасово пробудила усвідомлення, що все людство – одна спільнота, яка перебуває в одному човні, в якому нещастя одного шкодить усім. Пам’ятаймо, що ніхто не врятується сам, врятуємося тільки разом. І тому я говорив, що «буря виявляє нашу вразливість і показує фальшиві й поверхневі забезпечення, за допомогою яких будуємо свої плани, проекти, звички і пріоритети. […] Буря змила макіяж стереотипів, які покривали наше «я», завжди стурбоване своєю зовнішністю; ще раз відкривається блаженна приналежність до спільноти, якої не можемо уникнути – приналежність бути братами» [25]. 

33. Світ невблаганно прямував до економіки, яка, використовуючи технологічний поступ, намагалася зменшувати «людські витрати», а дехто нас переконував, що вільний ринок забезпечить усе. Але сильний і неочікуваний удар цієї неконтрольованої пандемії змусив нас думати про всіх людей більше, ніж про вигоди для деяких. Тепер можемо визнати, що «ми мріяли про розкіш і велич, а дійшли до збентеження, замкнутості й ізольованості. Ми сиділи в гаджетах – і втратили смак братерства. Ми шукали швидких і певних результатів – а тепер пригнічені нетерплячістю і неспокоєм. Нас полонив віртуальний світ – і ми втратили смак і запах реального світу» [26].  

34. Якщо все між собою пов’язане, то важко уявити, щоб ця глобальна трагедія не вплинула на наше сприйняття дійсності, на наше устремління бути абсолютними господарями свого життя і світу. Я не говорю, що це якась Божа кара. Також недостатньо стверджувати, що шкода, заподіяна природі, пізніше повернеться до нас. Сама дійсність стогне і бунтується. Згадуються відомі слова поета Вергілія про сльози речей та історії [27] [i]. 

35. Але ми дуже швидко забуваємо уроки історії – «вчительки життя» [28]. Після закінчення цієї пандемії найгіршою реакцією було би ще більше устремління до споживацтва й нових форм егоїстичного самозахисту. Дай Боже, щоби після цього всього вже не було «їх», тільки «ми». Дай Боже, щоби це не був черговий трагічний епізод історії, який нас нічого не навчив. Дай Боже, щоби ми пам’ятали про старих людей, які померли через брак респіраторів – почасти внаслідок систематичного демонтажу системи охорони здоров’я. Дай Боже, щоби ці страждання не були даремними, щоби ми змогли перейти до нового життя й остаточно відкрити, що потребуємо себе взаємно і маємо взаємні борги, і щоб людство відродилося з усіма своїми обличчями, руками й голосами поза границями, які ми створили. 

36. Якщо не зможемо відновити загальне прагнення спільноти приналежності й солідарності, якому потрібно присвятити час, сили й ресурси, то глобальна ілюзія, яка нас поневолює, розпадеться вщент, і в багатьох залишиться відчуття гіркоти й пустки. Окрім того, не можна наївно ігнорувати факт, що «одержимість споживацьким стилем життя, особливо з боку небагатьох вибраних, може призвести лише до насильства та взаємознищення » [29]. «Спасайся, хто як може» швидко перетвориться на «всі проти всіх», і це буде гіршим від пандемії. 

Брак людської гідності на границях 

37. Деякі популістські політичні режими та ідеології ліберальної економіки стверджують, що за всяку ціну потрібно уникати напливу мігрантів. Водночас переконують, що допомогу вбогим країнам слід обмежити так, щоб вони впали на дно й були змушені різко зменшити видатки. Не усвідомлюють, що ці абстрактні твердження, які важко прийняти, можуть зруйнувати багато людських життів. Багато людей втікає від війни, переслідувань і природних катаклізмів. Інші правомірно «шукають кращих можливостей для себе і своїх родин. Мріють про краще майбутнє й хочуть створити умови для його здійснення» [30]. 

38. На жаль деякі «приваблені західною культурою, але часто їхні очікування нереалістичні й наражають їх на великі розчарування. Торговці людьми, позбавлені моралі й часто пов’язані з наркокартелями й картелями, які займаються контрабандою зброї, використовують слабку ситуацію мігрантів, які на своєму шляху дуже часто зазнають насильства, работоргівлі, психічного й фізичного насильства та страждань, які неможливо описати» [31]. Мігранти «віддаляються від середовища, з якого походять, і часто відчужуються від нього у культурному й релігійному аспектах. Ослаблюються також і спільноти, з яких вони походять, бо втрачають найбільш енергійних та ініціативних членів, і родини – особливо у випадках, коли один або обидва батьки мігрують, залишаючи своїх дітей» [32]. І тому також «потрібно утвердити право не мігрувати, тобто, створити умови, щоб можна було залишатися в своїй країні» [33]. 

39. Що більше, «у країнах, які приймають мігрантів, міграція викликає паніку й страх, які часто розпалюються й використовуються в політичних цілях. У такий спосіб поширюється ксенофобська ментальність замкнутості й зосередження на собі, на що потрібно рішуче реагувати» [34]. Мігрантів не вважають гідними настільки, щоб допустити їх до суспільного життя на рівні з іншими, і забувають, що вони мають таку саму гідність, як і інші особи. І тому вони мусять бути «протагоністами свого порятунку» [35]. Ніхто не говорить прямо, що вони не люди, але на практиці, через рішення і те, як до них ставляться, виражається переконання, що вони менше цінні, менше важливі, менше людські. Неприпустимо, щоби християни мали таку ментальність і таку поставу, коли часом деякі політичні преференції переважають над релігійними переконаннями про невід’ємну гідність кожної людської особи без огляду на її походження, колір шкіри чи віровизнання, і над вищим законом братньої любові. 

40. «Мігранти конституюють наріжний камінь майбутнього світу» [36], але сьогодні їх ранить «втрата “відчуття братерської відповідальності”, на якій стоять усі громадянські суспільства» [37]. До прикладу, Європа дуже ризикує піти цим шляхом. Але «великий культурний і релігійний спадок дає їй знаряддя для захисту головного значення людської особи і знаходження слушної рівноваги між моральним обов’язок захисту прав своїх громадян і гарантуванням допомоги мігрантам і їх прийняття» [38]. 

41. Розумію, що дехто має сумніви і страх щодо мігрантів. Вважаю це природним інстинктом самозахисту. Але правдою є й те, що індивід і народ приносять плоди тільки тоді, коли вміють творчо відчинитися для інших. Заохочую виходити поза природні інстинкти, бо «проблема постає тоді, коли ці сумніви й страхи детермінують наше мислення і вчинки до тої міри, що стаємо нетерпимими, замкнутими і, може навіть не усвідомлюючи цього, расистами. У такий спосіб страх позбавляє нас бажання й здатності зустрітися з іншим» [39]. 

Омана комунікації 

42. Неймовірно, але в той час як поширюються постави замкнутості й нетерпимості, які нас віддаляють від інших, відстань між людьми так зменшується чи взагалі зникає, що право на приватність уже не діє. Все перетворюється на виставу, за якою можна спостерігати, підглядати, і життя піддане постійному контролюванню. В електронній комунікації хочуть показати все, і кожний індивід стає об’єктом, за яким спостерігають, в якому нишпорять, який роздягають і поширюють, часто анонімно. Пошана до іншої людини розмивається так, що коли її відсуваю, ігнорую і тримаю на відстані, то водночас можу безсоромно влазити в її життя аж до крайнощів. 

43. З другого боку, електронна активність ненависті й деструкції не є – як дехто нас переконує – адекватною взаємною підтримкою, а лише союзом проти ворога. Натомість «цифрові засоби комунікації можуть наражати на ризик узалежнення, ізоляції й поступової втрати контакту з конкретною дійсністю, перешкоджаючи розвиткові автентичних міжособових стосунків» [40]. Нам потрібні фізичні жести, міміка, мовчання, мова тіла, запах, тремтіння рук, рум’янець, піт, бо все це говорить і є частиною людського спілкування. Віртуальні контакти, які звільняють від працелюбного плекання дружби, від стабільної взаємності й від взаємної згідності, яка дозріває з часом, лише виглядають як дружба. Насправді вони не створюють «нас», але, зазвичай, приховують і підсилюють індивідуалізм, який виражається у ксенофобії й зневазі до слабких. Віртуальні контакти не збудують мостів, вони не здатні об’єднати людство. 

Безсоромна агресивність 

44. Захищаючи своє споживацьке і комфортне відсторонення, особи водночас вибирають постійні й лихоманкові контакти. Це збуджує нетипові форми агресії, образ, поганої поведінки, зневажання, словесних атак – аж до приниження іншої людини з ненавистю, яка неможлива при фізичному контакті, бо тоді би повбивали один одного. Соціальна агресивність знаходить у гаджетах і комп’ютерах простір для безмежної експансії. 

45. Це допомогло різним ідеологіям позбутися будь-якого сорому. Те, що про когось не можна було сказати кілька років тому, не ризикуючи втратити пошану всього світу, сьогодні деякі політики можуть говорити грубо й безкарно. Не можна ігнорувати факт, що «в цифрове середовище залучені великі економічні інтереси, здатні користуватися як непомітними, так і інвазивними способами контролювання, створюючи механізми маніпулювання свідомістю і демократичними процесами. Багато майданчиків часто заохочують до зустрічі осіб із подібними поглядами, перешкоджаючи конфронтації відмінних поглядів. Такі зачинені середовища сприяють поширенню фальшивої інформації, розпалюючи упередження і ненависть» [41]. 

46. Слід визнати, що фанатизм, який нищить інших, притаманний також релігійним людям, не виключаючи християн, які «можуть стати частиною мережі мовного насилля в інтернеті й на різних форумах чи місцях віртуального спілкування. Навіть у католицьких медіа можуть переступати через границі, часто використовувати обмовляння й очорнення, і, як здається, втрачати будь-яку етику й пошану до репутації інших » [42]. Що цим даємо братерству, яке нам пропонує Отець усіх людей? 

Інформація, позбавлена мудрості 

47. Справжня мудрість вимагає зустрічі з дійсністю. Але сьогодні все можна створити, замаскувати, модифікувати. Це призводить до того, що безпосередній контакт із дійсністю вже нестерпний. Внаслідок чого спрацьовує механізм «селекції» й розвивається звичка те, що подобається, відразу відділяти від того, що не подобається, привабливе відділяти від відразливого. За цією логікою вибираємо людей, з якими вирішуємо жити в світі. У такий спосіб людей чи ситуації, які нас боляче вразили або викликали неприємні почуття, просто елімінуємо в віртуальній павутині й будуємо віртуальну бульбашку, яка нас ізолює від середовища, в якому живемо. 

48. Сісти й слухати іншого – що характерно для зустрічі двох людей – це парадигма постави акцептації: подолати свій нарцисизм і прийняти іншого, звернути на нього увагу, прийняти його до свого кола. Але «сучасний світ переважно глухий. […] Часом швидкість і поспіх сучасного світу перешкоджає нам добре слухати те, що говорить інша особа. Ми її перебиваємо на півслові, коли вона ще не закінчила речення, і хочемо вже відповісти. Не можна втратити здатність слухати». Св. Франциск із Ассізі «почув голос Бога, почув голос убогого, почув голос хворого, почув голос природи. І це змінило його життя. Прагну, аби багато сердець плекали дух св. Франциска» [43]. 

49. Якщо мовчання і слухання зникає, а все перетворюється у швидке й неспокійне клікання есемесок, то ризикуємо втратити основну структуру мудрого людського спілкування. Створюється новий стиль життя, в якому кожен будує те, що хоче мати, і викидає те, що не може контролювати або пізнати повернево й відразу. Така динаміка, з огляду на внутрішню логіку, перешкоджає спокійній рефлексії, яка могла би вести до спільної мудрості. 

50. Ми можемо разом шукати правду в діалогу, в спокійній розмові, в гарячій дискусії. Це вимагає наполегливості, моментів тиші й страждання, але у такий спосіб можна терпляче збирати великий досвід осіб і народів. Нездоланне накопичення інформації, яка на нас напливає, ще не означає більшої мудрості. Мудрість не осягають нетерплячими пошуками в інтернеті, вона не є сумою даних, вірогідність яких дуже сумнівна. Так ми не дозріватимемо при зустрічі з правдою. Розмови крутитимуться тільки довкола найновіших даних, будуть поверховими й загальними. Ми не приділятимемо достатньо уваги для того, щоб проникнути в суть речей, не розпізнаємо те суттєве, що надає значення існуванню. І так свобода стає злудою, яку нам продають і яку плутаємо зі свободою серфити в інтернеті. Проблема полягає в тому, що шляхом братерства – локального й універсального – можуть йти лише вільні й готові до справжніх зустрічей люди. 

Залежність і низька самооцінка 

51. Деякі економічно розвинені країни представляють себе малорозвиненим країнам як культурну модель для наслідування, замість того, щоб забезпечити їм можливість йти своїм шляхом, розвивати свої інноваційні таланти на основі цінностей власної культури. А поверхнева й сумна ностальгія за копіюванням і купуванням, замість того, щоб творити, веде до дуже низької самооцінки нації. Заможні верстви населення убогих країн і ті, яким вдалося викарабкатися зі злиднів, не здатні присвоїти характерні риси й процеси культури й історії свого народу, і тому погорджують своєю культурною ідентичністю як єдиною причиною усіх нещасть. 

52. Легкий спосіб домінувати над кимось – це знищити його почуття власної гідності. За тенденціями гомогенізації світу стоять інтереси сильних, які користають із чиєїсь низької самооцінки, а через засоби масової інформації і віртуальну павутину творять нову культуру на службі наймогутніших. Це грає на руку фінансовим махінаціям та різним формам експлуатації бідних. З другого боку, ігнорування культури якось народу призводить до того, що багато політичних лідерів уже не в стані запустити ефективні проекти, які можна вільно прийняти і здійснити. 

53. Забуваємо, що «немає гіршого відчуження від відчуття, що не маємо коріння, що не належимо ні до кого. Земля буде плодовитою, а народ плідним і матиме майбутнє настільки, наскільки створить контакти між своїми членами, інтеграційні зв’язки між поколіннями і різними своїми спільнотами, і також наскільки розірве перепони, які знечулюють і віддаляють одних від одних» [44]. 

Надія 

54. Незважаючи на ці темні хмари, якими не можна легковажити, на наступних сторінках я хочу говорити про різні шляхи надії, бо Бог постійно сіє в людство зерна добра. Ця пандемія дала нам можливість помітити й оцінити стількох чоловіків і жінок подорожі, які, серед загального страху, ризикували своїм життям. Ми спромоглися визнати, що наше життя сплелося і підтримувалося звичайними людьми, які, безсумнівно, творили вирішальні події нашої спільної історії: лікарі, медсестри, фармацевти, працівники супермаркетів, соціальні працівники, опікуни, водії, чоловіки й жінки, які надавали основні послуги й підтримували безпеку, волонтери, священники, черниці… Вони розуміли, що ніхто не врятується сам [45]. 

55. Я заохочую до надії, яка «говорить про дійсність, глибоко закорінену в людському серці незалежно від конкретних обставин і історичних умов, в яких живемо. Говорить про спрагу, про устремління, про прагнення повноцінного і реалізованого життя, про бажання чогось великого, що наповнює серце й підносить дух до великих речей, таких як правда, добро і краса, справедливість і любов. […] Надія хоробра, вміє бачити далі особистої вигоди, малих забезпечень і благ, які обмежують горизонт; надія відчиняє нас на великі ідеали красивого і гідного життя» [46]. Крокуймо з надією. 

[1] Промова в Європейському Парламенті, Страсбург (25 листопада 2014): AAS 106 (2014), 996; L ’Osservatore Romano , іспанською 28 листопада 2014, ст. 3. 

[2] Зустріч із представниками влади, громадянського суспільства і дипломатичним корпусом, Сантьяго – Чилі (16 січня 2018): AAS 110 (2018), 256. 

[3] Бенедикт XVI, Енцикліка Caritas in veritate (29 червня 2009), 19: AAS 101 (2009), 655. 

[4] Післясинодальна Апостольська Адгортація Christus vivit (25 березня 2019), 181. 

[5] Кардинал Рауль Сільва Енрікез, S .D .B ., Гомілія під час Te Deum в Сантьяго, Чилі (18 вересня 1974). 

[6] Енцикліка Laudato si’ (24 травня 2015), 57: AAS 107 (2015), 869. 

[7] Промова до дипломатичного корпусу, акредитованого при Апостольській Столиці (11 січня 2016): AAS 108 (2016), 120; L ’Osservatore Romano , іспанською 15 січня 2016, ст. 7. 

[8] Промова до дипломатичного корпусу, акредитованого при Апостольській Столиці (13 січня 2014): AAS 106 (2014), 83-84; L ’Osservatore Romano , іспанською 17 січня 2014, ст. 7. 

[9] Див. Промова до фундації «Centesimus annus pro Pontifice » (25 травня 2013): L ’Osservatore Romano , іспанською 31 травня 2013, ст. 4. 

[10] Див. Св. Павло VI, Енцикліка Populorum progressio (26 березня 1967), 14: AAS 59 (1967), 264. 

[11] Бенедикт XVI, Енцикліка Caritas in veritate (29 січня 2009), 22: AAS 101 (2009), 657. 

[12] Промова до представників влади, Тірана – Албанія (21 вересня 2014): AAS 106 (2014), 773; L ’Osservatore Romano , іспанською 26 вересня 2014, ст. 7. 

[13] Послання до учасників міжнародної конференції «Права людини в сучасному світі: здобутки, занедбання, заперечення» (10 грудня 2018): L ’OsservatoreRomano , іспанською 14 грудня 2018, ст. 11. 

[14] Апостольська Адгортація Evangelii gaudium (24 листопад 2013), 212: AAS 105 (2013), 1108. 

[15] Послання на 48-ий Всесвітній День Миру 1 січня 2015 (8 грудня 2014), 3-4: AAS 107 (2015), 69-71; L ’Osservatore Romano , іспанською 12 грудня 2014, ст. 9. 

[16] Там само , 5: AAS 107 (2015), 72; L ’Osservatore Romano , іспанською 12 грудня 2014, ст. 9. 

[17] Послання на 49-ий Всесвітній День Миру 1 січня 2016 (8 грудня 2015), 2: AAS 108 (2016), 49; L ’Osservatore Romano , іспанською 18-25 грудня 2015, ст. 8. 

[18] Послання на 53-ий Всесвітній День Миру 1 січня 2020 (8 грудня 2019), 1: L ’Osservatore Romano , іспанською 13 грудня 2019, ст. 6. 

[19] Промова про атомну зброю, Нагасакі – Японія (24 листопада 2019): L ’Osservatore Romano , іспанською 29 листопада 2019, ст. 11. 

[20] Промова до викладачів і студентів коледжу “SanCarlo ” в Мілані (6 квітня 2019): L ’Osservatore Romano , іспанською 14 квітня 2019, ст. 7. 

[21] Документ про братерство людей ради миру в світі й спільного життя, Абу-Даві (4 лютого 2019): L’Osservatore Romano , іспанською 8 лютого 2019, ст. 7. 

[22] Промова до працівників культури, Кальярі – Італія (22 вересня 2013): L ’Osservatore Romano , іспанською 27 вересня 2013, ст. 15. 

[23] Humana communitas . Лист до президента Папської Академії „Pro Vita ” з нагоди 25-ї річниці заснування (6 січня 2019), 2. 6: L ’Osservatore Romano , іспанською 18 січня 2019, ст. 6-7. 

[24] Відеопослання на TED2017 у Ванкувері (26 квітня 2017): L ’Osservatore Romano (27 квітня 2017), ст. 7. 

[25] Особливий момент молитви в часи епідемії (27 березня 2020): L ’Osservatore Romano , іспанською 3 квітня 2020, ст. 3. 

[26] Промова під час екуменічної і міжрелігійної зустрічі з молоддю, Скоп’є – Північна Македонія (7 травня 2019): L ’Osservatore Romano , іспанською 10 травня 2019, ст. 12. 

[27] Див. Eneida 1, 462: «Sunt lacrimae rerum et mentem mortalia tangunt ». 

[28]«Historia […] magistra vitae» ( Марк Туліо Ціцерон, De Oratore, 2, 36). 

[29] Енцикліка Laudato si’ (24 травня 2015), 204: AAS 107 (2015), 928. 

[30] Апостольська Адгортація Christus vivit (25 березня 2019), 91. 

[31] Там само , 92. 

[32] Там само , 93. 

[33] Бенедикт XVI, Послання на 99-ий Міжнародний День Мігрантів і Біженців (12 жовтня 2012): AAS 104 (2012), 908; L’Osservatore Romano , іспанською 11 листопада 2012, ст. 4. 

[34] Апостольська Післясинодальна Адгортація Christus vivit (25 березня 2019), 92. 

[35] Послання на 106-ий Міжнародний День Мігрантів і Біженців 2020 (13 травня 2020): L ’Osservatore Romano , іспанською 22 травня 2020, ст. 5. 

[36] Промова до дипломатичного корпусу, акредитованого при Апостольській Столиці (11 січня 2016): AAS 108 (2016), 124; L’Osservatore Romano , іспанською 15 січня 2016, ст. 8. 

[37] Промова до дипломатичного корпусу, акредитованого при Апостольській Столиці (13 січня 2014): AAS 106 (2014), 84; L ’Osservatore Romano , іспанською 17 січня 2014, ст. 7. 

[38] Промова до дипломатичного корпусу, акредитованого при Апостольській Столиці (11 січня 2016): AAS 108 (2016), 123; L ’Osservatore Romano , іспанською 15 січня 2016, ст. 8. 

[39] Послання на 105-ий Міжнародний День Мігрантів і Біженців (27 травня 2019): L ’Osservatore Romano , іспанською 31 травня 2019, ст. 6. 

[40] Апостольська Післясинодальна Адгортація Christus vivit (25 березня 2019), 88. 

[41]   Там само, 89. 

[42] Апостольська Адгортація Gaudete et exsultate (19 березня 2018), 115. 

[43] З фільму Віма Вендерса Папа Франциск – людина слова. Надія – універсальне послання (2018). 

[44] Промова до представників влади, громадянського суспільства і дипломатичного корпусу , Таллін – Естонія (25 вересня 2018): L’Osservatore Romano, іспанською 5 жовтня 2018, ст. 4. 

[45] Див. Особливий момент молитви в часи епідемії (27 березня 2020): L’Osservatore Romano, іспанською 3 квітня 2020, ст. 3; Послання на 4-ий Міжнародний День Убогих 2020 (13 червня 2020), 6: L’Osservatore Romano, іспанською 19 червня 2020, ст. 5. 

[46] Привітання для молоді культурного осередку ім. отця Фелікса Варелі , Гавана – Куба (20 вересня 2015): L’Osservatore Romano (21-22 вересня 2015), ст. 6.